Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Сї успіхи наповнили польських вождів тим більшою відвагою. Трівожили їх вісти про вибухи повстання з-заду війська: в західнїй Волини, на Поділю і галицькім пограничу — коло Гусятина, Теребовлї, Сатанова. Рішено було вислати певні віддїли війська, щоб забезпечити собі тил, але рішення сього не сповнено [1525]. Реґіментарів захопило бажаннє як скорше покінчити з Хмельницьким, користаючи з розстрою й прострації в його війську, поки не прийшли Татари. За грубу помилку вважали потім, що замість аби оснувати ся в Константинові, сильній кріпости, і звабити до нападу Хмельницького, вони пустили ся здобувати його пилявецьку позицію. Неприхильники Заславського не залишили навіть добачити в тім господарські мотиви з його боку: пожалував, мовляв, своєї Константинівської маєтности, аби її не винищило військо - «бо і за ті два чи три днї як обоз стояв коло Константинова, завсїди була варта по всїх селах, аби й снопа не взято для поживи коням, і через те ж велено йти далї — під неприятельський обоз» [1526]. Але се була пізнїйша «мудрість по шкодї», тодї ж коли не все військо, то весь штаб, або переважна його більшість міцно стояла за скорим і рішучим натиском і ставила в вину реґіментарям тільки їх кунктаторство, а про Хмельницького була переконана, що він буде всяко виминати битви, аби дочекати ся Татар, а сам не нападе. Говорило ся, що в козацькім таборі настрій пригнетений і трівожний: умисно, мовляв, пускали ся чутки, що польське військо не велике, і коли виявилась уся грізна сила польська, а Поляки умисно розгортали все своє військо для більшого вражіння, — то чернь козацька вже хотїла піддати ся Полякам і старшину їм видати, і тільки польські реґіментарі сполошили ся, на нещастє, коли власне могли все покінчити одним рішучим ударом і змусити козаків до утечі [1527].

Оповідало ся також, що Хмельницький, мовляв, дуже легковажить собі польське військо, рахуючи його на яких сїм, найбільше на десять тисяч, «а друге стільки Жидів», не еподїваєть ся нападу, тому й табор стоїть без порядку й сторожі [1528]. «Коли побачить таке страшне військо, певно сяде на швидкого коня й знову до Чигрина, а звідти, коли тїсно буде, на Запороже піде» [1529].

Під впливом таких вістей і міркувань зараз другого дня по окупації Константинова, 8 вересня с. ст., вислано передовий полк під козацькі позиції під Пилявою, або Пилявцями, як їx переважно звуть джерела. Польські хоругви під проводом давнього козацького комісара Зацивільковського зїхали ся з козацьким підїздом, висланим Хмельницьким — провідниками його звуть Кривоноса й Головацькото, хоч на докладність таких відомостей доволї трудно покладатись [1530]. Звівши битву, Поляки збили козаків з поля і по сїм цїле військо присунулось під козацькі позиції й стало тут же табором, не вибераючи місця, в дуже невигідній позиції — нерівній, перебитій горбами, долинами, ставами: «так непорядно обоз розложено, що шість гір собою покривав, і боронити його було неможливо», а в додатку ще й до води був трудний доступ. Болотниста, «лїнива» річка, перегорожена гатями, розлита від осїннїх дощів, з розмоченими негодою берегами (в сучасних звістках її звуть то Пилявою, то Синявою, то Іквою — як вона дїйсно зветь ся), роздїляла польський табір від козацького. Хмельницький з своїм штабом стояв над рікою по правім боці, в Пилявськім замку — лихенькій кріпости, котру Поляки зневажливо прозивали «курником». Козацьке військо стояло на сусїднїй рівнинї в околицї села Пилявець, або Пилявки, як тепер зветь ся се село [1531].

Розложивши ся табором, польські вожди взяли ся здобувати перехід за ріку, котрого їм боронили козацькі шанцї, і в тих бійках пройшло кілька днїв. «Одну греблю на Пилявцї ріцї і шанцї коло неї три рази ми здобували й тратили, аж нарештї кіннотою прийшло ся очистити береги, переправивши її під неприятельським огнем», записує в своїй реляції Кисїль [1532]. Опанувавши перехід, збили козаків з поля і загнали до табору, і по сїм задумували приступати під замок — головну кватиру Хмельницького, не знали тільки, як бути з своїм обозом — лишити його на тій невигідній позиції, чи перевести на иньшу [1533]. Аж раптом серед сих пинявих нарад, в безконечних пересилках вождів, що зносили ся між собою «картками», в середу рано (13 вересня с. ст.) Хмельницький вивів своє військо і з усеї сили вдарив на Поляків. Коховский переказує оповіданнє, як то в тій битві Хмельницький сам їздив поміж козаками, заохочуючи їх покликом: «за віру, молодцї, за віру!» Битва була крівава і для польської сторони досить нещаслива: богато погинуло кінноти, переходячи назад за ріку або потопило ся в ставу.

Настала трівога, військо польське від разу «стратило сердце», особливо під впливом оповідань, що серед козацького війська показались і Татари. Тепер пригадали, що вже з вечера в козацькім таборі був якийсь рух і галас, стрілянина і «тріумф великий»; тодї думали, що то бють ся між собою козаки, і з того тішились, — тепер домірковувались, що то Хмельницький дочекав ся орди: великої, кількадесять-тисячної [1534]. Якийсь піп, захоплений Волохами за язика, мав оповісти, що Хмельницький затрівожив ся був, хотїв тїкати, коли Поляки так на нього натисли, але тепер діждавши ся Татар, набрав духа — хоче вдарити з усею силою [1535]. Потім толкували, що все то Хмельницький підстроїв умисно: і той галас учинив, і своїх людей за Татар перебрав, щоб вони, удаючи Татар, з криком «Галла» кидали ся на Поляків і їх страшили [1536]. Бо тодї Татар прибуло всього три тисячі, головна ж орда прийшла тільки в пятницю, -так оповідали потім козацькі полковники на переговорах [1537].

Як би не було з тим в дїйсности, трівога в польськім таборі огорнула всїх. Перед вечером тут же на полї битви зїхали ся вожди й стали радити, що робити. Ріжні були гадки. Послухати, напр., як оповідає Кисїль своє: «з трох одне», що він тодї радив: «або усею рішучістю вдарити на неприятеля — але сеї крайности я не бажав: або стати на цїлу ніч і поправити упущене: обоз відвести під Константинів і там окопавши ся, повести з неприятелем витрівалу війну; або взявши ся за руки відступати — чи табором, чи покинувши вози, взяти на конї що важнїйше і пішо обернути ся всїма силами против орди, віддїливши її від козаків».

З тих рад, наведених Кисїлем, прийнято, по його словам, сю останню. Иньший участник нарад Остророґ пише одначе, що власне рішено було відступати не комонником, а табором: він сам, мовляв, нагадав радї міркування Жолкєвского, що противив ся кінній утечі, розуміючи, що кіннота не витримає її й піде в розсипку. Одному з ротмистрів, Мінорови, поручено занятись упорядкованнєм табору, з тим щоб відвести його до Константинова, а військо тим часом мало зістатись на своїх позиціях і відновити битву на другий день, під проводом Вишневецького [1538].

Але в таборі тим часом вже почав ся нелад. Мінор не застав уже возів Заславського, Конєцпольского й деяких иньших панів: вони самовільно спакували ся й рушили з табору. Поки старшина нараджувалась над плянами завтрашнїх операцій, в ночи пішли між військом чутки, що реґіментарі покинули табор і кинулись на втеки з своєю кіннотою. Потемки шукали старших і не знаходячи впевнялись в сих підозріннях. Оповідали, що деякі хоругви вже покинули обоз і пустили ся в дорогу, не чекаючи иньших. Трівога переходила в страшенну панїку: всї почали тїкати й собі, кидаючи вози, гармати, всякий припас на місцї, лишаючи на дорозї, на переправах. Не спинились і коло Константинова, як було в плянї: Заславський перший проминув тепер свою маєтність, заплативши, як казали, великі гроші людям, щоб помогли йому переправити ся тут, і тїкав до Вишнївця, Конєцпольский до Бродів, Остророґ до Олеська і звідти далї — хто куди знав і куди кому було близше.

Велика, блискуча армія за кілька годин ростопила ся сама собою, без всякого неприятельського удару. Пишний табор, повний всякого богатцтва; неоцїнених скарбів, артилєрії, запасів — нараз спустїв, в нїм зістались тільки хорі та калїки, що нездужали сїсти на коня. Кисїль, покинувши свою карету, не вважаючи на подаґру, допавши коня, тїкав за другими. «Біжать у світ усї, і я з ними біжу в скалїченім своїм здоровлю — сам не знаю куди. О Вислу вже деякі за сей час оперлись», — пише він з сеї утечі. Про Вишневецького пишуть, що бувши дуже стомленим, він простим підводним возом подав ся до Збаража [1539]. Про Конєцпольского оповідали, що він тїкав сам о-двукінь, в дорозі стратив коня й обмінявшись одежею з якимсь селянином, убрав ся за хлопа і так тїкав далї [1540].

Хмельницький, що все не міг забути тих бід, які пішли йому від Конєцпольского, міг почувати тепер, що відомстив ся йому вповнї [1541].

Пилявецька здобич. Пляни дальшого, козацькі повідомлення. Кушевич: Коховский про козацькі наради і мотиви дальшого походу: марш на Львів.

На жаль, не маємо скільки небудь докладних і певних відомостей про те, що дїяло ся в козацькім війську під час польського наступлення і польської утечі. Всї хто пишуть про сї подїї — безпосереднї участники і свідки і пізнїйші сучасники (все з польської сторони, бо з української нїяких близших звісток не маємо) — всї захоплені сими незвичайно яскравими фактами небувалої, ледво зрозумілої панїки польского війська, що перейшла всяке сподїваннє самого Хмельницького, і величезної, нечуваної здобичи, згромадженої для нього Поляками в їх таборі:

«Дивив ся і дивував ся такій великій добичі й богацтвам, що принесли йому, без працї, без битви, наші гріхи та доля сувора -хіба послужили якісь нечувані чари, з великої конюнктури, з видимих знаків, бо такий страх, така панїка обхопила наших, що доки тільки конї могли, чвалом бігли, твердячи, що Татари біжать за ними, а тим часом від тих нїчого наглого, з ласки божої, не стало ся» [1542].

Коховский оповідає, що Осїньский і Арцішевский (начальник артилєрії), уступаючи ся з табору з пішим військом останнїми, повтикали на валах списи з привязаними до них запаленими кнотами, аби світили ся в потемках і надавали таборови вигляд порядку і охорони. Козаки, мовляв, і не підозрівали тому, що він стоїть порожнем, — аж місцеві селяне, що провозили туди з-рана всяку поживу, заставши пустку, донесли козацькому війську і воно кинуло ся грабовати табор, зовсїм безборонні, не дбаючи про охорону. Иньші представляють знов, що козаки довго не рушали польського обозу, підозріваючи тут якусь хитру штуку, і тілько згодом побачивши, як «щиро» тїкають Поляки, — догледївши несчисленні вози, що позастрягали на переправах, кинули ся розбирати здобич у таборі: дорогу посуду, шати, убори, всякі запаси і страви: «Наче на весїлє вибрали ся, або на пишну вечерю, що справляв Антонїй Клєопатрі в Фаросї — що хто з можнїйших мав: призбирані річи, окраси старинних домів, а навіть з убожших не оден що було батьківського добра і крівавої заслуги, все сюди позвозили. Порахувати самі вози, котрих раховано сто тисяч кованих возів, коней і тягарі скільки то могло коштувати!» [1543]. «Оден мав сукню підшиту соболями, з діаментовими тороками, цїнену на 80 тис. зол. — хлопець татарський вхопивши положив її на спину коня, щоб укрити добичу; иньший мав узду саджену дорогоцїнним каміннєм, варту сто тис. зол. — розбійник козацький знайшов її сховану в торбі, у иньшого були литі з срібла лати й шолом, котрі козак, знайшовши, вважав за зброю св. Юрія, — бо ж вояки такої зброї не можуть мати; хтось привіз сорок бочок вина, дуже придатні Татарам на згагу від сонїшної спеки; иньший шовком і золотом вишивані шатри, забрані у Турків під Хотином -козаки подїлили їх на части, аби привезти своїм жінкам на память польської здобичи; иньший 20 тис. червоних приставив мабуть щоб викупити ся з неволї, котрої сподївав ся; котрийсь привіз карету вартости 30 тис. зол., надїючись їхати послом до Отоманськоі Порти після побіди над козаками» [1544]. «Було того стільки, що за чару горілки віддавали срібну посуду або дорогоцїнні шовкові шати» [1545]. Самі козаки рахували 6460 «скарбних» возів, захоплених тоді [1546].

Всї ті богацтва, постягані немов умисно з цїлої Польщі, віддали тільки ту прислугу бідному рицарству, що значно ослабило охоту до погонї у побідників. Поки козаки розбирали панські скарби та паювали їх межи собою, польські утїкачі, гонені панїчним страхом, встигли позаганяти ся далеко — хіба татарська орда, прибувши вже по погромі, зривала серце на них. Скільки небудь певних звісток про масове побиваннє утїкачів властиво нема — тільки загальні фрази, в той і другий бік: одні загально кажуть про побиваннє, иньші — як то ми вже бачили, навпаки кажуть, що нїхто не гонив так дуже, навіть Татари [1547]. Наш український лїтописець, пишучи з пізнїйших оповідань, згадує, що до неволї тодї мало хто дістав ся, бо орда не брала полону, аби не обтяжатись, і кого догонила, того рубала; під Константиновим утїкачі обломили ся на мостї й не можучи переправити ся, мусїли погибати, а котрі дістали ся до Константинова, «пішли в Польщу різно» [1548]. Се ж, ще більше катеґорично кажуть деякі польські письменники: Твардовский каже, що тяжко було тільки дістати ся до Константинова, а там не було чого дуже й тїкати, бо нїхто не гонив — все було зайняте грабуваннєм табору. Темберский каже, що навіть Татари сим разом відступили від свого звичаю і не вважали на невільника, а пильнували заховати ріжну здобич, яка попала до їх рук, і хто тїкав, тих нїхто й не догоняв [1549]. Все се в кождім разі виключає яку небудь велику різню польського війська, і тільки про нїмецьку піхоту, що не могла утїкти кінно і боронила ся на переправах та в Константинові, оповідають, що вигинуло її дуже богато, майже до ноги — за те провідник її Осїньский отримав однодушні похвали за свою відвагу — в докір малодушним реґіментарям.

Вожди козацькі мали перед собою важнїйші справи, нїж нищеннє і побиваннє польських недобитків. Поки чернь займала ся роздїлом, торгами й обміном здобичи, полонянників і т. и., належало подумати, що зробити тепер з усїми сими змобілїзованими силами, коли не стало раптом противника, і тяжко замахнена пясть козацька повисла нагло в повітрі, не знайшовши, кого хотїла вдарити. На превеликий жаль, не маємо з козацької сторони нїякої авторитетної відомости, яка б обяснила нам мотиви і настрої її. За браком того можемо навести хіба оповідання двох козаків-бранцїв з полків Гладкого і Кривоноса, що впали в польські руки два тижнї по Пилявецькій катастрофі.

Оден, «козак сенчанський», що відійшов від армії Хмельницького в Константинові, оповідав, що Хмельницький іде на Львів, з 120 тисячами — не рахуючи полків Гладкого й Кривоноса, що пішли на Люблин. Татари пішли по Вислї, але козаків з ними не пішло нїчого [1550]. Хмельницький має здобувати Львів і туди мають обернутись і Татари: їх Хмельницький задержав тільки на місяць, бо сподіваєть ся трактатів. Взяти хоче тільки по Вислу, за Вислу не піде. Зимувати хоче в Польщі. Буде під Замостєм. Чернь задержує при собі й нїчого її до дому не відошле.

Другий козак, Мартин Зміна, «з полку Головацького», потвердив заміри Хмельницького що до Львова і Замостя, але про дальші пляни сказав, що їх не знає, крім того, що хоче доконче добути Вишневецького. З своїм товаришом недолї розійшов ся в тім, що Татар, по його гадцї, Хмельницький «затягнув на зиму» [1551].

До сього можна додати інтересну подробицю від бранця-Татарина, взятого в тім же часї, — що козаки не позволяють Татарам вертатись тим самим шляхом, яким пройшли (себто через Поділє), «бо називають уже ті краї своїми», — хочуть, аби вертали ся Волощиною, а Татари тудою йти боять ся, аби не мати клопоту від Порти [1552].

Не перебільшуючи значіння сих безпретенсійних зізнань, не можна все таки поминути без уваги сих переконань, що західня Україна стала вже козацькою власністю, і Хмельницький меньшим як «по Вислу» при трактатах не задовольнить ся.

Стільки поки що з української сторони. З польської маємо аж два оповідання, які мають претенсію ввести нас в самі глубини козацьких плянів, і через те мають повагу в новітній історіоґрафії.