Вони зробили вражіннє бомби на православних, що зібрали ся тут.
Коли Смотрицькяй 13/VIII c. ст. приїхав до Київа, щоб взяти участь в нарадах собору, визначеного на день Успенїя, виявило ся, що в Печерськім монастирі засїдає й радить ся вже духовний собор, і предметом його нарад — Апольоґія, в українськім текстї, присланім Смотрицьким до митрополита й Могили. Борецький і Могила, заскочені таким публичним виступом їх товариша й одномишленника, рішили віддати його книгу духовному судови. Вони передали прислані їм примірники Апольоґії на розгляд двом визначним богословам Лаврентієви Зизанїєви протопопови корецькому і Андреєви Мужилівському протопопови слуцькому. Сї цензори чотири тижнї студїювали сю книгу разом з Борецьким і Могилою, знайшли в ній 105 неправославних тез, і тепер зібраному на собор духовенству предложили свій осуд книги, признаючи її неправославною [179]. Смотрицький заочно попав в позицію обвинуваченого.
Коли він, прибувши до Київа, подав ся до Печерського монастиря, на підставі ранїйшого запрошення архимандритового, і післав туди свого челядника, його до Печерського монастиря не пустили, а сказали, що визначено мешканнє Смотрицькому в митрополичому Михайлівському монастирі. Коли він туди поїхав, за півгодини зявили ся делєґати від собору, на чолї їх протопоп Мужилівський, дуже поважаний чоловік і богослов, виставлений пізнїйше кандидатом на митрополїю (також може під впливом вражіння від тої рішучости, з якою він виступав на сїм соборі против унїятських течій). По словам православної реляції з сього собору (опублїкованої зараз п. т. «Апологія») [180] «депутовані» розмовили ся з Смотрицьким «в любви з собою одправуючи» і прийши з ним до порозуміння.Смотрицький же, описуючи взагалї сей собор як акт грубого насильства над його переконаннями, сю розмову представляє в формах далеко меньше любовних [181].
Не віддавши, каже він, архиєрейської чести, сї делєґати по вступних виясненнях поставили йому питаннє: «Собор питаєть ся, стоїш ти при Апольоґії тобою виданій, чи нї?» Коли Смотрицький на се сказав, що хоче власне йти на собор і сам устно пояснити справу, він дістав відповідь: «Вперед тут, перед нами маєш ти відповісти на питаннє, і тодї або будеш до собору допущени або нї».
«Відповів, що при писанню тім стою яко православнім, бо не бачу в нїм нїчого злого і вірі святій католицькій противного».
- Собор осудив його від голови до ніг, від першої картки до останньої, все як противне науцї церкви божої і вірі православній, нечисте і непобожне.
- Нехай тобі Господь не памятає, що незнати що кажеш. Нехай собор менї не боронить перед ним стати, а я з тих закидів, з того обвинувачення за божою помічю витолкую ся.
- То хочеш діспутувати?
- Не діспутувати, але те писаннє моє, православне, але не добре порозуміле, чи оббріхане, хочу висвободити від того хибного підозріння.
- Собор твоїх виводів не потрібує, бо вже то добре вивідав і питає у тебе відповіди на питаннє, що ми тобі предложили.
По тій неприємній розмові пішло гладше. Делєґати вияснили Смотрицькому шкоду, яка може бути для православної церкви,
Смотрицький висловив гадку, що сим злим наслїдкам можна буде запобігти, але, по його словам, держав ся рішучо і в розмові з делєґатами і в листї написанім по тім до митрополита добивав ся участи в соборі, а книжки своєї не відрікав ся. Сподївав ся, каже, що забивши легко десяток з тих безчисленних єресей, знайдених в його книжцї, він приязнїйше настроїв би собор до себе. Але стати веред собором йому таки не вдало ся.
Скоро по розмові з делєгатами, під вечір, і другого дня почали приходити до слухів Смотрицького трівожні вісти - погрози, лайки, прозивання унїатами; говорили людям Смотрицького, що в день Успенія Смотрицький з своїми товаришами «будуть викляті як унїати», «а не один з вас і Славути напєть ся». А далї прийшов брат митрополита і мав остерігати дубенського протопопа, що був з Смотрицьким, аби його остеріг: стрів він не малу ватагу козаків, що присягли не зіставити Смотрицького живим, як би на соборі було доведене йому унїатство. Смотрицький затрівожив ся, тим більше що й тїкати не мав куди; «Пішов би до замку, — пана підвоєводи нема; поїхав би назад бояв ся засїдки, бо вже говорять про неї; до міста до кляштору (католицького) — ще більше їх розярю, бо ще перед приїздом казали, що я там, та й не знати, чи допустять, бо вже людей своєвільних, пяних повно скрізь як на ярмарку». Смотрицький рішив капітулювати і написав новий лист до митрополита, далеко більше покірний; заявляв свою віданність православній церкві і певність, що його «таж Східня свята церков гробними пеленами повине, котра його водою і Духом породила», і просив допустити до соборних нарад, щоб обміркувати способи, якби запобігти шкідним впливам його книги [182].
«Потім як відіслав я той лист мій через свого діакона, оповідає Смотрицький, прийшов до мене оден київський козак, призвищем Соленик. Привитавши ся зі мною, вчинив він до мене довгу ,лєкцію' по козацьки, як йому подобало ся, а закінчив тими словами: ,Ми сю святиню здобули кровю своєю і готові її запечатати кровю нашою і кровю тих що нам її зневажили чим небудь або від неї відступили'. Подумав я собі, що коли з духовними вчора була трудна розмова, то з сим буде ще далеко гірша, і в довгі виводи з ним не вдавав ся. Був він у мене з другим козаком з годину. Як відійшов він, по малій хвилї дали минї знати, що о. Борецький з трома владиками приїхав і тепер в церкві. Я пішов, привитали ся ми не по братерськи, а наче мало знайомі. Сказали вийти всїм з церкви, але ті два козаки, що були у мене, зістали ся. Я просив, аби й їх не було при нашій мові. О. Борецький приступив до них і довго просив, і вони по довгій суперечцї ледве уступили. Але вийшовши з церкви Соленик сказав: ,Ну, біс вашій матери, махлюйте, махлюйте! достанеть ся тут і Павлу і Савлу'. А потім про якогось Хрусцєля перед людьми казав, так що з тих слів можна було дорозуміти ся якоїсь ланки на мене».
Коли вийшли постороннї з церкви, митрополит насамперед помолив ся, потім посїдали і повели розмову про Апольоґію. Борецький докоряв Смотрицькому за «нечистий і гордий дух», виявлений в книжцї, вказував на ріжні неправославні річи, на «прокляті папежські єреси», які хоче вона впровадити в руську церкву.
«Почувши те, оповідає Смотрицький, я зовсїм одеревів від несподїваних, легкомислено кинених слів того чоловіка, що протягом чотирох лїт, коли я жив з ним (кажу се свідчачи ся Богом!), мало що закидав католицькій церкві (а про неї ми часто між собою говорили). В її вірі не знаходив нїякої єреси і прихильно говорив про згоду з нею Руси. Переведеннє між нами святої унїї вважав дуже легким, аби тільки поладнати сам лише калєндар, бо то він перешкоджає потягнути до унїї простих людей народу нашого. Через те в роцї 1625 працював він на тім помиренню калєндарів і казав, що знайшов до того легкий спосіб, і при нагодї перед дуже багатьма людьми своєї партиї викладав його».
Але побачивши, з яким роздражненнєм Борецький говорить тепер. Смотрицький, каже, не став йому того всього пригадувати, а скромно виправдував ся з тих закидів, які йому пороблено. В тім дано знати, що до церкви принесли мерця. Перейшли тодї з церкви до келїї і там далї говорено. Смотрицький попросив, щоб йому вказали близше неправовірности в його книжцї. Тодї Мужилівський, що прийшов теж з владиками, взяв аркуші Апольоґії і почав вичитувати титули тез її «Про суд поодиноких душ», «Про блаженний стан душ померших праведників», «Що ад то пекло», і т. д., а за кождим казав: «Го-го! Прочитав так скілька карток і зложивши книжку, сказав: «Чи се малї противности з нашою церквою і малі хули на віру нашу?» Смотрицький покликав ся на цитати з св. отцїв при своїх тезах, а зрештою обставав при своїм жаданню, щоб се все чи то приватно, чи то публично на соборі було з ним продіспутовано докладно. На се Мужилівський вийнявши зза пазухи картку паперу, сказав: «Отсе тобі собор говорить і приватно і публично, більше говорити не хоче і не мислить; коли хочеш бути на соборі й уважати ся за свого, то маєш сповнити три умови, приняті на соборі: перше — присягти, що на будуче руської церкви нї словом нї помишленнєм не будеш турбовати, анї не відступиш від неї; по друге — Апольоґії своєї публично маєш вирікти ся і даний тобі текст на її осудженнє і признаннє свого гріху прочитати маєш з амвону; по третє — до Дерманя з Київа вже не маєш їхати, а тут зіставатись». Смотрицький сказав, що се більша покута як його гріх, але тут всї закричали. «Ти образив тяжко цїлу церкву, отже мусиш перед усїм повинити ся в твоїх страшнім гріху». Той почав спорити ся з ними. Але тут почали приходити, оден по однім, стороннї люде, як підозрівав Смотрицький — по змові з владиками. Прийшов шл. Стефан Літинський, потім Іван Стеткевич, далї «писар козацький». Кождий з них держав свою мову до Смотрицького, і той, «памятаючи, що в тій церкві, за карою божою, з давнього часу духовні йдуть за волею і гадкою світських людей, і не духовнї в духовних справах рядять, а світські, а духовні тільки для форми, — не перечив ся вже, тільки просив, щоб таких тяжких умов йому не ставили і перед народом руським його не компромітували. Обіцяв написати до Саковича до Львова, щоб з друкарнї не видавали нї одного примірника, а тим часом Апольоґію можна буде тезу за тезою перейти і викинути що буде признане недобрим. Але його не слухали і тому що було вже пізно, повставали й пішли.
Смотрицький довідав ся потім, що власне того дня (14. VIII) відбуло ся рішуче осудженнє його книги на соборі. По його словам, зроблено се було дуже скороспішно, так що самі владики (крім Борецького) не обзнайомили ся добре з книгою. По рефератї рецензентів. Мужилівського і Зизанїя, запитані були з початку епископи, потім священики, і осудили книгу. Тодї ж мусїли бути вироблені й умови, під якими Смотрицький міг зняти вину з себе особисто, — що предложив йому Мужилівський. Бажаннє Смотрицького бути поставленим перед собором, щоб боронити своїх поглядів, не було прийняте. Кілька голосїв, що обізвали ся за допущеннєм його, були переголосовані. Правдоподібно бояли ся, що дебати над унїатським питаннєм можуть ще більше внести непевности, роздражнення і підозрінь серед православну суспільність, вже й без того огірчену сим епізодом. Сам Борецький, по словам Смотрицького, був против дебат з Смотрицьким і буцїм то сказав: «Нехай дїдько з ним мовить» — sit fides penes autorem.
Побачивши таке завзятє православних в останнїй розмові, Смотрицький ще більше упав духом, і коли вечером прислано йому текст відречення для завтрашньої церемонїї, він де що змінивши його прийняв, і переписавши відіслав — тільки що не підписав. Він ще, каже, сподївав ся відвести їх від тої «дитячої забави» — церемонїального виклинання його книги, і в тій надїї поїхав на всенощну до Печерського монастиря. Але коли війшов до олтаря, до нього прийшли з жаданнєм, щоб він свою формулу відречення підписав, і щоб присяг, що з Київа до Дерманя не поїде. Смотрицький став відпрошувати ся, але тут дуже різко напав на нього Могила. «Той що недавно перед тим», каже Смотрицький, «мав такі добрі і спасенні погляди в тій справі, яку я виложив в моїй Апольоґії, і так висловляв ся; хвалив лист, писаний мною торік до й. м. отця патріарха константинопільського, де коротко виложено все те і навіть більше, нїж написано в Апольоґії, бо він у мене читав його перед тим в Дерманї, і на тім зїздї в Городку, коли ми розмовляли про ті шість ріжниць від Римлян, він згадував про сей лист перед присутними духовними і похвально відзивав ся про нього, — сей чоловік з такими добрими поглядами на справу», почав «ядовито» докоряти Смотрицькому. Счинив ся галас, близші до олтаря люде хотїли вже сунути туди, «допомагати тій траґедії». Боячи ся, щоб не прийшло до бійки й кроворозлитя, Смотрицький згодив ся, формулу підписав і присяг, що до Дерманя не поїде.
Другого дня, в день Успенія, під час лїтурґії, що відбувала ся при участи Смотрицького, наступила ся прикра і для Смотрицького в високій мірі ганебна церемонїя — анатемованнє його книги. По прочитанню євангелія владики з иньшим вищим духовенством виступили на амвон, між ними і Смотрицький. Архимандрит печерський роздав духовенству картки «Апольоґії» і запалені свічки. Намісник виленський Бобрикович з катедри прочитав формулу відречення. В нїй Смотрицький признавав, що в «Апольоґії» в дечім сам проступив ся против доґматів православної церкви, а дещо причинив до того «з злого умислу». Савович, видаючи її по польськи; він просить у Бога пробачення за сї прогрішення, а всїй церкві руській обіцюєть ся на будуще пильно стерегти ся чогось подібного, і на знак того свого каятя «перед очима милостей ваших, каже він, я той свій скрипт званий Апольоґією зневажаю, шарпаю і під ноги помітую». Прочитавши се, Бобрикович подер листки Апольоґії, запалив і кинув під ноги. Те саме мусїв зробити сам Смотрицький, теж робило присутнє духовенство. Потім як на жертвенного козла проголосили анатему на Саковича, і обернувши свічи вниз полумєм гасили його на знак вічного осуждення [183].
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том VIII. Роки 1626-1650“ на сторінці 10. Приємного читання.
TextBook