Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

По тій неприємній розмові пішло гладше. Делєґати вияснили Смотрицькому шкоду, яка може бути для православної церкви,

Смотрицький висловив гадку, що сим злим наслїдкам можна буде запобігти, але, по його словам, держав ся рішучо і в розмові з делєґатами і в листї написанім по тім до митрополита добивав ся участи в соборі, а книжки своєї не відрікав ся. Сподївав ся, каже, що забивши легко десяток з тих безчисленних єресей, знайдених в його книжцї, він приязнїйше настроїв би собор до себе. Але стати веред собором йому таки не вдало ся.

Скоро по розмові з делєгатами, під вечір, і другого дня почали приходити до слухів Смотрицького трівожні вісти - погрози, лайки, прозивання унїатами; говорили людям Смотрицького, що в день Успенія Смотрицький з своїми товаришами «будуть викляті як унїати», «а не один з вас і Славути напєть ся». А далї прийшов брат митрополита і мав остерігати дубенського протопопа, що був з Смотрицьким, аби його остеріг: стрів він не малу ватагу козаків, що присягли не зіставити Смотрицького живим, як би на соборі було доведене йому унїатство. Смотрицький затрівожив ся, тим більше що й тїкати не мав куди; «Пішов би до замку, — пана підвоєводи нема; поїхав би назад бояв ся засїдки, бо вже говорять про неї; до міста до кляштору (католицького) — ще більше їх розярю, бо ще перед приїздом казали, що я там, та й не знати, чи допустять, бо вже людей своєвільних, пяних повно скрізь як на ярмарку». Смотрицький рішив капітулювати і написав новий лист до митрополита, далеко більше покірний; заявляв свою віданність православній церкві і певність, що його «таж Східня свята церков гробними пеленами повине, котра його водою і Духом породила», і просив допустити до соборних нарад, щоб обміркувати способи, якби запобігти шкідним впливам його книги [182].

«Потім як відіслав я той лист мій через свого діакона, оповідає Смотрицький, прийшов до мене оден київський козак, призвищем Соленик. Привитавши ся зі мною, вчинив він до мене довгу ,лєкцію' по козацьки, як йому подобало ся, а закінчив тими словами: ,Ми сю святиню здобули кровю своєю і готові її запечатати кровю нашою і кровю тих що нам її зневажили чим небудь або від неї відступили'. Подумав я собі, що коли з духовними вчора була трудна розмова, то з сим буде ще далеко гірша, і в довгі виводи з ним не вдавав ся. Був він у мене з другим козаком з годину. Як відійшов він, по малій хвилї дали минї знати, що о. Борецький з трома владиками приїхав і тепер в церкві. Я пішов, привитали ся ми не по братерськи, а наче мало знайомі. Сказали вийти всїм з церкви, але ті два козаки, що були у мене, зістали ся. Я просив, аби й їх не було при нашій мові. О. Борецький приступив до них і довго просив, і вони по довгій суперечцї ледве уступили. Але вийшовши з церкви Соленик сказав: ,Ну, біс вашій матери, махлюйте, махлюйте! достанеть ся тут і Павлу і Савлу'. А потім про якогось Хрусцєля перед людьми казав, так що з тих слів можна було дорозуміти ся якоїсь ланки на мене».

Коли вийшли постороннї з церкви, митрополит насамперед помолив ся, потім посїдали і повели розмову про Апольоґію. Борецький докоряв Смотрицькому за «нечистий і гордий дух», виявлений в книжцї, вказував на ріжні неправославні річи, на «прокляті папежські єреси», які хоче вона впровадити в руську церкву.

«Почувши те, оповідає Смотрицький, я зовсїм одеревів від несподїваних, легкомислено кинених слів того чоловіка, що протягом чотирох лїт, коли я жив з ним (кажу се свідчачи ся Богом!), мало що закидав католицькій церкві (а про неї ми часто між собою говорили). В її вірі не знаходив нїякої єреси і прихильно говорив про згоду з нею Руси. Переведеннє між нами святої унїї вважав дуже легким, аби тільки поладнати сам лише калєндар, бо то він перешкоджає потягнути до унїї простих людей народу нашого. Через те в роцї 1625 працював він на тім помиренню калєндарів і казав, що знайшов до того легкий спосіб, і при нагодї перед дуже багатьма людьми своєї партиї викладав його».

Але побачивши, з яким роздражненнєм Борецький говорить тепер. Смотрицький, каже, не став йому того всього пригадувати, а скромно виправдував ся з тих закидів, які йому пороблено. В тім дано знати, що до церкви принесли мерця. Перейшли тодї з церкви до келїї і там далї говорено. Смотрицький попросив, щоб йому вказали близше неправовірности в його книжцї. Тодї Мужилівський, що прийшов теж з владиками, взяв аркуші Апольоґії і почав вичитувати титули тез її «Про суд поодиноких душ», «Про блаженний стан душ померших праведників», «Що ад то пекло», і т. д., а за кождим казав: «Го-го! Прочитав так скілька карток і зложивши книжку, сказав: «Чи се малї противности з нашою церквою і малі хули на віру нашу?» Смотрицький покликав ся на цитати з св. отцїв при своїх тезах, а зрештою обставав при своїм жаданню, щоб се все чи то приватно, чи то публично на соборі було з ним продіспутовано докладно. На се Мужилівський вийнявши зза пазухи картку паперу, сказав: «Отсе тобі собор говорить і приватно і публично, більше говорити не хоче і не мислить; коли хочеш бути на соборі й уважати ся за свого, то маєш сповнити три умови, приняті на соборі: перше — присягти, що на будуче руської церкви нї словом нї помишленнєм не будеш турбовати, анї не відступиш від неї; по друге — Апольоґії своєї публично маєш вирікти ся і даний тобі текст на її осудженнє і признаннє свого гріху прочитати маєш з амвону; по третє — до Дерманя з Київа вже не маєш їхати, а тут зіставатись». Смотрицький сказав, що се більша покута як його гріх, але тут всї закричали. «Ти образив тяжко цїлу церкву, отже мусиш перед усїм повинити ся в твоїх страшнім гріху». Той почав спорити ся з ними. Але тут почали приходити, оден по однім, стороннї люде, як підозрівав Смотрицький — по змові з владиками. Прийшов шл. Стефан Літинський, потім Іван Стеткевич, далї «писар козацький». Кождий з них держав свою мову до Смотрицького, і той, «памятаючи, що в тій церкві, за карою божою, з давнього часу духовні йдуть за волею і гадкою світських людей, і не духовнї в духовних справах рядять, а світські, а духовні тільки для форми, — не перечив ся вже, тільки просив, щоб таких тяжких умов йому не ставили і перед народом руським його не компромітували. Обіцяв написати до Саковича до Львова, щоб з друкарнї не видавали нї одного примірника, а тим часом Апольоґію можна буде тезу за тезою перейти і викинути що буде признане недобрим. Але його не слухали і тому що було вже пізно, повставали й пішли.

Смотрицький довідав ся потім, що власне того дня (14. VIII) відбуло ся рішуче осудженнє його книги на соборі. По його словам, зроблено се було дуже скороспішно, так що самі владики (крім Борецького) не обзнайомили ся добре з книгою. По рефератї рецензентів. Мужилівського і Зизанїя, запитані були з початку епископи, потім священики, і осудили книгу. Тодї ж мусїли бути вироблені й умови, під якими Смотрицький міг зняти вину з себе особисто, — що предложив йому Мужилівський. Бажаннє Смотрицького бути поставленим перед собором, щоб боронити своїх поглядів, не було прийняте. Кілька голосїв, що обізвали ся за допущеннєм його, були переголосовані. Правдоподібно бояли ся, що дебати над унїатським питаннєм можуть ще більше внести непевности, роздражнення і підозрінь серед православну суспільність, вже й без того огірчену сим епізодом. Сам Борецький, по словам Смотрицького, був против дебат з Смотрицьким і буцїм то сказав: «Нехай дїдько з ним мовить» — sit fides penes autorem.

Побачивши таке завзятє православних в останнїй розмові, Смотрицький ще більше упав духом, і коли вечером прислано йому текст відречення для завтрашньої церемонїї, він де що змінивши його прийняв, і переписавши відіслав — тільки що не підписав. Він ще, каже, сподївав ся відвести їх від тої «дитячої забави» — церемонїального виклинання його книги, і в тій надїї поїхав на всенощну до Печерського монастиря. Але коли війшов до олтаря, до нього прийшли з жаданнєм, щоб він свою формулу відречення підписав, і щоб присяг, що з Київа до Дерманя не поїде. Смотрицький став відпрошувати ся, але тут дуже різко напав на нього Могила. «Той що недавно перед тим», каже Смотрицький, «мав такі добрі і спасенні погляди в тій справі, яку я виложив в моїй Апольоґії, і так висловляв ся; хвалив лист, писаний мною торік до й. м. отця патріарха константинопільського, де коротко виложено все те і навіть більше, нїж написано в Апольоґії, бо він у мене читав його перед тим в Дерманї, і на тім зїздї в Городку, коли ми розмовляли про ті шість ріжниць від Римлян, він згадував про сей лист перед присутними духовними і похвально відзивав ся про нього, — сей чоловік з такими добрими поглядами на справу», почав «ядовито» докоряти Смотрицькому. Счинив ся галас, близші до олтаря люде хотїли вже сунути туди, «допомагати тій траґедії». Боячи ся, щоб не прийшло до бійки й кроворозлитя, Смотрицький згодив ся, формулу підписав і присяг, що до Дерманя не поїде.

Другого дня, в день Успенія, під час лїтурґії, що відбувала ся при участи Смотрицького, наступила ся прикра і для Смотрицького в високій мірі ганебна церемонїя — анатемованнє його книги. По прочитанню євангелія владики з иньшим вищим духовенством виступили на амвон, між ними і Смотрицький. Архимандрит печерський роздав духовенству картки «Апольоґії» і запалені свічки. Намісник виленський Бобрикович з катедри прочитав формулу відречення. В нїй Смотрицький признавав, що в «Апольоґії» в дечім сам проступив ся против доґматів православної церкви, а дещо причинив до того «з злого умислу». Савович, видаючи її по польськи; він просить у Бога пробачення за сї прогрішення, а всїй церкві руській обіцюєть ся на будуще пильно стерегти ся чогось подібного, і на знак того свого каятя «перед очима милостей ваших, каже він, я той свій скрипт званий Апольоґією зневажаю, шарпаю і під ноги помітую». Прочитавши се, Бобрикович подер листки Апольоґії, запалив і кинув під ноги. Те саме мусїв зробити сам Смотрицький, теж робило присутнє духовенство. Потім як на жертвенного козла проголосили анатему на Саковича, і обернувши свічи вниз полумєм гасили його на знак вічного осуждення [183].

Другого дня по сїй церемонїї в Михайлївськім монастирі відбув ся властивий собор. Але під вражіннєм сеї траґічної афери Смотрицького, вже розумієть ся, анї через мисль нїкому не прийшло робити якісь компромісові заходи. Прийшло ся заняти ся справою підмоги на державні потреби річипосполитої, наче вона справдї була властивим предметом, а не притокою тільки для угодових конференцій. Крім того для заспокоєння затрівоженого православного громадянства видано соборну грамоту, де зібране духовенство оповіщало, що воно міцно стоїть при православній вірі, «про жадне відступство не мислить, анї до апостазії унїатської не хилить ся», і всїх вірних взиває, аби в побожнім і добрім житю при вірі православній непохитно стояли. Грамоту сю підписали шість владик, між ними і Смотрицький, по своїм виреченню відновлений в своїх правах, кількадесять значнїйших репрезентантів монашого і світського духовенства, і сумарично згадано ще «барзо великою личбу» иньшого присутного духовенства. Тиждень пїзнїйше видано ще грамоту — супроти поголосок, що то не владики, а лише кілька священиків виклинали «Апольоґію». Сї поголоски ставили в підозріннє становище владиків що до унїатських заходів, і тому Борецький з владиками в грамотї з дня 24. VIII оповіли церемонїю виклинання, а слїдом видали і друковану реляцію про собор і засужденнє Апольоґії, під титулом Апологіи» (знищеннє Апольоґії).

Під грамотою з 24. VIII вже не бачимо підписи Смотрицького. Упокоривши ся перед собором, він слїдом випросив ся до Дерманя; його не хотїли пускати з Київа, очевидно, побоюючись нового якогось фортеля, і сї побоювання справдили ся. Він випустив зараз друковану «Протестацію» (з датою 8. XII), де оповідав, як ми бачили — що вирік ся своєї книжки під примусом, що засуждено його книжку неправно, без переслухання його — що взагалї сю справу вели два священики (розум. Зизанїй і Мужилівський), а епископи, з виїмком Борецького, грали зовсїм пасивну ролю, і не могли навіть познайомити ся скільки небудь докладно з змістом «Апольоґії».

Смотрицький апелював до нового собору, взивав короля, аби зложив такий собор і наказав, аби ті що кинули анатему на його книгу, ставили ся на той собор [184]. В тім же дусї писав листи до визначних православних. А з кінцем року випустив нове писаннє: Paraenesis albo Napomnienie... do bractwa wilenskiego, де вже виступає унїатом без маски, поясняє причини, які мовляв, привели його до унїї, і радить те саме вчинити братчикам. Між иньшим виступає з пропаґандою модної тодї справи — утворення осібного українсько-білоруського патріархату (з друку ся книжка вийшла в 1629 р.).

Обидві сї книжки викликали досить жваву лїтературну полєміку [185], — в нїй брав участь і далї сам Смотрицький. Писання його обсипали ся комплїментами католиків, знаками ласки папської курії — але се був уже голос з гробу. Перехід на унїю позбавив Смотрицького всякого значіння для православних, всякого впливу на ту угодову акцію, яка вела ся тим часом далї; і для котрої сподївали ся від нього так богато. Та й не довго пережив він київську траґедію, яку я вважав за потрібне оповісти докладнїйше не тільки з огляду на визначних сучасних дїячів, що виступали в нїй, а і з огляду на богацтво характеристичних для того житя і часу подробиць, які взагалї рідко коли маємо в наших джерелах.

Продовженнє соборової акції, визначеннє «ґенерального» і «партикулярних» соборів на р. 1629, переговори в сїй справі, прихильне становище православної єрархії, протест православної шляхти під Мальборґом, протести київські, запорозька делєґація. Засїдання київського собору, виступ козаків, розірваннє собору, деклярація духовенства, православні ухиляють ся від львівського собору, трудне становище унїятської єрархії, зїзд у Львові, проєктована формула обєднання церков

Київська траґедія могла бути дуже доброю осторогою для угодової акції; настрій суспільности виявив ся в нїй дуже не двозначно. Але прихильники угоди не бачили сього і вели свою лїнїю далї. Київський собор для сеї справи був змарнований -тож вони заходили ся коло короля, аби визначив новий. Сталось се підчас найблизшого сойму, скликаного на лютий 1629 р.

Як оповідає король в однім своїм листї, після того як на попереднїх соймах православні все не приймали «добрих способів заспокоєння», що подавали ся їм унїатами і правительством, «доперва на сїм соймі або властиво по соймі (православні) з власної інїціативи почали звертатись до унїатів, намовляючи, аби згодили ся на синод; наперед вони самі між собою умовили ся і свою угоду підписали з обох сторін, потім предложили нам і просили у нас дозволу (на той спільний синод)» [186]. В унїверсалах митр. Борецького згадуєть ся, що король визначив сї собори «за причиною пановъ радъ, а подобно и за пильною инъстанцією благочестивыхъ пановъ пословъ народу нашего Руского». А недавно опублїкована протестація головнїйших участників сих переговорів, соймових послів Михайла Кропивницького (браславського депутата) і Лаврентія Древинського (волинського депутата) подають і деякі близші подробицї сеї історії. Під час сойму, занятого справами шведської війни і потрібних для неї асіґновань, посли заінтересовані полагодженнєм релїґійної справи вели переговори по-за соймовими засїданнями і ними був вироблений проєкт соймової конституції, що визначала «спільний синод обоїм сторонам — тим що в унїї з церквою римською і тим що унїї не прийняли» на день 28 октобра 1629 р. у Львові. Сей «ґенеральний синод» мали попередити двотижневі «партикулярні синоди» призначені на день 9 липня; унїатський мав відбути ся в Володимирі, православний в Київі. Потім обидві сторони мали зїхати ся на соборі львівськім, так само на два тижнї, а його постанови мали бути предложені на найблизший сойм. Сей проєкт конституції був прийнятий і підписаний з православної сторони ігуменом виленським Йосифом Бобриковичем, що виступає тут як одинокий участник сих переговорів з-поміж православного духовенства, і соймовими послами: Федором Проскурою Сущанським, київським депутатом, Кропивницьким і Древинським [187]. Участниками сього порозуміння Кропивницький і Древинський називають також якихось близше нам незвісних послів Руського воєводства [188] і в. кн. Литовського — також з православної сторони.

Одначе ся конституція за иньшими справами не прийшла під наради повного сойму і справа православних була просто відложена до нового сойму. Тодї жидичинський архимандрит Баковецький, що виступає тут як представник унїатської сторони, став намовляти Кропивницького і Древинського, щоб просити короля, аби він на підставі того порозуміння від себе, без сойму, видав унїверсали на скликаннє тих синодів. Кропивницький і Древинський, як кажуть, вагали ся, уважаючи, що їх посольські права вигасли з закінченнєм сойму. Але кінець кінцем, «для милого і пожаданого спокою» дали свою згоду на те, щоб Баковецький, коли вважає се можливим, виходив від короля унїверсали — тільки згідні з змістом ухваленого проєкту. Що при тім взагалї досить докладно були обговорені і деталї тих соборних нарад православних з унїатами, натякає лист Баковецького; спиняючи ся на деяких подробицях будучого собору, він вказує, що питаннє, чи обидві сторони на тім спільнім соборі будуть засїдати разом, «не було в Варшаві порішене» — були тільки діскусії про се [189].

Короля про унїверсали просити не треба було довго — дуже радо дав він згоду на спільний собор унїатів з православними «для обєднання і приведення до спільности з католицькою церквою людей грецької віри, котрі досї не в унїї». Вийшло тільки ваганнє в самій католицько-унїатській партії, де той собор зробити. Деякі як м. Рутський, не хотїли Львова, так рішучо неприхильного унїї, і стояли за Луцьк, як катедрадьне місто унїатське. Против сього закидали, що в Луцьку православні дуже сильні, «не схочуть іти до унїатської церкви на замку, скажуть: ,до замкової церкви не прийдемо, будемо сходити ся в церкві міській брацькій', і хотїв би я знати, хто і як їх примусить туди йти? Шляхта почне кричати, що церква ся валить ся, миле нам житє. Будуть казати: сам владика туди на богослуженнє не ходить, боячи ся, аби церква не завалила, а каючи таке владицтво не поправляє, і тисячу иньших річей будуть знаходити. Дорікатимуть: ото побожність у нас (унїатів) — на пляцу церковнім замість церкви, що тут була, корчму поставили (а вже уха болять слухати, яка та корчма, що в нїй дїєть ся, а у нас, до св. унїї прихильних серця, від жалю упадають); дорікатимуть, що тїла стількох значних людей з гробами, вибравши з місця Богови присвяченого, в гною поховали, a на тім місцї для доходу пивницю збудували». — лякав Рутского Заславський, і пропонував на собор Львів. Бо там «не все що хочуть схизматики, можуть робити», є богато богословів (латинських), католицьке духовенство має велику силу. Рутский відмовляв ся тим, що нема у Львові унїатської церкви. На се Заславський казав, що собор можна відправити в домі приватнім — давав на се свою власну камяницю Корняктівську, «найлїпшу ві Львові», де міг би й митрополит з своїм двором умістити ся, й князеви, що призначав ся на правительственного комісара, було б вигідно; або можна взяти каплицю в замку, коли се не буде противити ся умові — «кс. ректор львівський оповідав тамже у князя, що в нїй образи мальовані руські, бо то була колись руська церква». Князь зрештою «твердить сильно і тепер, що єсть там одна наша церква (унїатська), тільки нїхто иньший минї нїчого не міг про неї сказати», писав Рутскому його кореспондент [190].

Кінець кінцем Рутский уступив під натиском Заславського, що збирав ся грати в сїй акції визначну ролю, яко наслїдник славного імени Острозьких і їх «фортуни». Місцем собору рішено було взяти Львів, і з кінцем марта 1629 р. король видав унїверсал, визначаючи на день 18 (28)/X спільний собор православним і унїатам у Львові, а перед тим, на день Петра і Павла (с. с.) партикулярні собори — православним в Київі, унїатам в Володимирі. Унїверсали датовано заднїм числом, нїби то з сойму, 28/II. Осібними листами, розісланими до впливових людей, король поручав їм своїми впливами помогти сьому обєднанню і постягати шляхтичів-унїатів (rarissimae aves!). В тім же напрямі аґітувало унїатське духовенство серед православної і католицької шляхти, «аби прихиляли більше опорних до прихильнїйшого настрою до тих заходів» [191].

Не знаємо й досї, на скілько була вмішана в варшавські конференції, що привели до визначення того спільного собору, вища православна єрархія. Бачимо тільки, що вона — а спеціально митрополит Борецький, поставила ся не відпорно, а скорше прихильно до сього собору. Маємо писані і друковані унїверсали митрополита, де він і з свого боку прихильно згадує яро королївські унїверсали про собори сепаратні і спільний львівський, «зъ ласки єго кор. милости и за причиною пановъ радь, а подобно и за пилъною инстатцією благочестивыхъ пановъ пословъ народу нашего руского о успокоєню благочестія восточной церкве російской выданыє», та заохочує православних в як найбільшім числї прибувати на київський собор, «для милости Христовы и для ласки найяснЂшего господаря короля», щоб осягнути «пожадану милость покою». Трудно думати тут про дипльоматичний викрут — що єрархія хотїла з свого боку показати повну прихильність до угодової акції, яка мовляв перешкоди стрічає тільки з боку суспільности, а не єрархії. Митрополит в своїй прихильности чи льояльности йшов тут рішучо задалеко, і було се в кождім разї рішучою уступкою, рішучою зміною тактики в порівнанню з традиційним відпорним становищем против таких спільних соборів, заманїфестованим в 1623 р., коли православні єрархи рішучо заявляли, що з унїатами дебатувати не мають про що, і без участи царгородського патріарха соборувати з ними не можуть (с. 506).