Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

«При тім виписї стало ся за згідним рішеннєм всього війська, що тих, які були на Запорожу — а їх не було і трох сот цїлих, — виписано з реєстру яко непослушних. Не знаю, чи хто розважний може се зганити! Бож не поборюючи своєволї, трудно затримати порядок. Але їм була лишена можність пробачення, як би вони спамятали ся, і Гриць Чорний післав до них, аби вони з арматою вийшли з Запорожа. та на море не ходили, — обіцяв їм пробачити все. Вони — хоч то грубий нарід, ужили собі тої хитрости, що обіцяли бути послушними, приставити армату і всї клейноти і зараз рушили. Рад був неборак — чоловік простий, що та незгода заспокоїть ся. Тріумфував, не знаючи, що на нього армата йде. Аж в ,первосни' чата напала і заставши його, як він собі, нїчого не підозріваючи, спав безпечно, вхопила й підвезла до Тараса, що в кількох милях був відти. Які там кепкування чинили з нього (що справедливо могли-б образити маєстат короля і річипосполитої), які муки задавали — про те не хочу ширше говорити; досить того, що по ріжних муках сказали Татаринови, обрубавши йому руки, голову утяти. Перестрашила така немилосердність всїх добрих і послушних: без голови, без вожда опинили ся вони як непритомні: одні в лїси, другі в дикі степи тїкали, третї під крила війська королївського удавали ся, без котрого певно були б згинули, і звідти до мене, як уже сказав [170], з часта присилали. Замір у того своєвільства був такий: зробивши ту роботу зараз на Запороже вернутись. Але як і менї самі ж оповідали, — і на письмі я те послав вашій кор. милости — наспіли до них листи від декотрих осіб, і духовних і світських грецької релїґії, де оповіщали їх, що їх віру нищать, церкви забирають, і просили, аби за віру стали. Сї намови роздражнили чернь і всю Україну розрухали, так що нїхто з тамошньої шляхти [171] не був безпечний в своїм домі. Зараз своєвільство повидавало унїверсали, що справа про віру йде, аби хто був колинебудь козаком і ним хоче бути, аби збирали ся: обіцяли їм всякі вільности давнї, а лїпше сказати — своєволю. За короткий чає зібрало ся кількадесять тисяч війська. Зараз почали властно наказувати жовнїрам вашої кор. милости, щоб з своїх становищ уступали ся за Білу Церкву й видали їм тих, що памятаючи свою присягу, тиснули ся до війська вашої кор. милости» [172].

З сього оповідання, при всїй його сторонничости, виступають ясно головнї моменти, що зложили ся на конфлїкт 1630 р. До партійної боротьби козацьких ґруп на ґрунтї останньої правительственної ординації, в яку вмішало ся правительство, взявши в свою оборону законослушну партію, прилучилось загальне роздражненнє з причини розложення на козацькій території жовнїрських рот, і нарештї — примішала ся ще релїґійна боротьба, що виникла на ґрунтї підозрілих закулїсових компромісових маневрів. В другій половинї 1628 р. вони почали виходити на яв, і в високій мірі затрівожили українську суспільність, коли протягом 1629 р. почали прибирати вповнї конкретні форми, до яких стали прикладати свої руки й ті, що досї вважали ся найвірнїйшими сторожами й оборонцями сеї релїґійної справи новленої православної єрархії.

Справа собору, соймова постанова про субсідію руського духовенства, компромісові публїкації М. Смотрицького — «апольоґія», арґументи для укр. шляхти. Київський собор 1628, суд над «Апольоґією», вмішаннє козаків, капітуляція Смотрицького, засуд «Апольоґії», анатемованнє писань Смотрицького, нові публїкації його

Київський собор, порішений владиками на веснянїм зїздї владиків в Городку [173], рішено було обставити можливо поважно і святочно. Вибрано для нього день Успенія (1628), коли до Печерського монастиря, на його престольне свято, зїздила ся велика сила народу, «не толко духовныхъ, але и свЂтских персонъ», і з кінцем мая митрополит Йов розіслав свої грамоти з закликом на сей собор [174]. Потім, щоб дати й правительственну апробату для сього, на лїтнїм соймі переведено постанову, що в справі субсідії на державні видатки (Шведської війни) духовенство руське не-унїатське має до будучого сойму порозуміти ся між собою прикладом духовних католицьких і унїатських, щоб понести пропорціональну участь в видатках держави [175]. Ся небувала постанова, зовсїм незвичайна (бо правительство взагалї тримало ся полїтики іґноровання церкви не-унїатської), не повторена в дальших поборових унїверсалах [176], дає зрозуміти, що вона була вложена правительством в сї постанови з певним спеціальним заміром. Виходить, що правительство знало, для чого православним потрібно такої постанови, і для чого має зібрати ся православний собор під покровом сеї наради над своєю пайкою в поратованню фінансів річипосполитої. Очевидно, було воно відповідно освідомлене про угодову акцію серед, православної єрархії, і щоб не розбуджувати трівожної уваги для такого ним сакціонованого собору, а заразом — таки дати йому свою санкцію на випадок якихось користних результатів, воно дало єрархам сей вихід і ті поспішили ухопити ся за нього, в пізнїйшій історії собору зробивши поборову соймову постанову нїби то вихідним пунктом сього собору.

Смотрицький, як знаємо, мав виладити для сього собору трактат про ріжницї східньої і західньої церкви і записку, яка б поясняла потребу соборної наради, — щоб їх видрукувати і розпустити перед собором. Смотрицький і виладив великий трактат про упадок православної церкви, взявши за притоку свою подоріж на схід, а в додатку до нього долучив меньший трактат про релїґійні ріжницї — те що пізнїйше вийшло в світ по польськи під титулом Apologia peregrinatioyi do kraiow wschodnych M. Smotrzyskiego (чимала книжка, 204 ст. в мале кварто). На початках Петрівки, по його словам, книга ся була готова в українськім текстї й переписана; він післав її примірники Борецькому й Могилї до Київа, просячи спішно надрукувати на двох машинах, і випустити в світ, «щоб перед будучим собором міг кождий побачити, на що ми всїм народом хоруємо і як тої хороби маємо лїчити ся» [177]. При тім заявив, що коли-б в тім описї «хороби» і поданих способах її лїчення здало ся щось зле, то він то бере на своє сумлїннє і на свою душу, і умиває руки на будуче, коли-б церква і сим разом не хотїла піти за його порадами. На сї листи дістав відповіди Борецького і Могили, що прочитавши рукопись, вони подадуть Смотрицькому свої гадки про неї. Про друкованнє отже промовчало ся: очевидно, митрополит і Могила поглянувши в книгу, поміркували, що з тим нема чого спішити ся.

Дїйсно Смотрицький взяв занадто високий і небезпечний тон в своїм трактатї. Його апольоґія являється безжалісним актом обжаловання православної українсько-білорускої церкви, що мовляв зовсїм відїйшла від правої віри, пересякла єресями, позбавила спасення своїх вірних і т. д. По словам Смотрицького, він їздив на Схід умисно, щоб довідати ся, «чи нинішня віра наша та сама, як була у предків наших, чи ту саму віру пємо, яку пили предки наші, що будували й фундоваи церкву руську, — бо вони пили віру чисту, прозору, спасенну». Могло се читачів здивувати, що православний богослов і єрарх аж тепер, на склонї життя, написавши ствльки премудрости, надумав над сим застановити ся. На се Смотрицький вавлить їм признаннє, що не вважаючи на гідність епископа, а навіть архіепископа руської церкви, він по рпавдї не знав, у що вірував, — ішов не за вірою Христовою, зі Сходу принесеною, а за помилками і єресями, і з голови до ніг був укритий проказою. Зарекомендувавши так приємно себе і не пояснивши, на скільки його прокажена віра позравила ся від подорожи на Схід, і взагалї, що він там ще такого побачив і чому научив ся, новонавернений Савл починає розбивати єреси православної української церкви — виказує їх у Стефана Зизанія, Філалєта Ортольоґа (автора Треноса, со значить самого себе), Клирика Острозького. Виказує сї єреси не становища православної науки, а католицької: закидає Зизанїєві напр., що він не приймає чистилища, Філалєтови — що він поборює прімат папи, Клирикови — що він ганить фльорентийський собор і т. д.

Се з становиша, на якім хотїв стояти Смотрмцький, — православного богослова, який хоче поучати православних же, розумієть ся, була помилка непростима, і такою-ж непоправною тактичною помилкою був той вивід, який Смотрицький робив з того всього. Не потреба поради, перевірки православної науки, реформ, які-б могли бути предметом соборних нарад, нї, спосіб поправи — проста унїя з католицькою церквою. Причина страшного упадку православної церкви у Смотрицького — се те, що вона, противлячи ся унїї, прийнятій її єрархами, залїзла в безвихідну полєміку з католицтвом, в безрадности своїй почала шукати для сеї полєміки помочи у протестантів, напустила протестантських єресей до православної віри, так що зовсїм відбила ся від правдивої східньої віри. Отже й вихід не в поворотї до старого православя (до котрого Смотрицький заховує мовляв повне довірє) — а в унїї з римською церквою, не зараженою нїякою єресею. На грецьку церкву нема що оглядати ся, бо вона в повнім упадку (теза, яка в підозрілу позицію ставила здобутки подорожи Смотрицького). Найлїпше може порадити руська церква й нарід руський, що належать до католицької держави — їм се перевести дуже легко, треба тільки до сього скликати собор за королївським дозволом і на нїм вигладити ріжницї, які дїлять церкву східню і західню, то значить по мисли всього попереднього — прийняти науку католицької церкви.

Було се фатальним поворотом на стару, безвихідну позицію берестейської унїї, і немов відчуваючи, що його теольоґічна арґументація ледви чи промовить до сумлїння православних, — Смотрицький прилучає до сього арґументи ad hominem, виясняючи ті користи, які прийдуть з унїї православним людям ріжного стану. Головну вагу кладе на інтереси шляхти, представляє нинїшнє положеннє православної шляхти і вабить її світлими перспективами звязаними з унїєю:

«Служили й служите до розлитя вашої шляхетної християнської крови на те, щоб з кождим иньшим обивателем держави коронної і в. кн. Литовського, будучи рівні родом і дїлами, не тільки бути репрезентантами короля на урядах земських і ґродських, але й засїдати при самім королї, носити гідности сенаторські, титул вірної ради королївської. А тим часом — перше очі наші надивили ся в отчині нашій на славних сенаторів, каштелянів і воєвод з народу і віри нашої, а тепер таких в народї і вірі нашій не бачимо нї одного, і не тільки на сих вищих урядах, при боцї королївськім, але й на иньших, меньше значних стрічаємо своїх одновірцїв дуже рідко, хиба з давнїйших часів. Щож то за причина такого пониження та усування наших? Чи ви не также вірно і пильно служите дорогій отчинї, як вірно і пильно служили ваші предки? чи король відвертає від вас свої ласкаві очи й умисно не хоче памятати вірних заслуг ваших предків і вас самих? Нї, король готов нагорожувати й нагорожує кождого по його заслугам і кондіції, а ваша вірність і праця не меньші від вірности і працї ваших предків Але так чинять той, що має в руцї своїй серця владущих і як воду розливає, куди схоче». Пониженнє руської шляхти се наслїдок того що вона тримаєть ся схизми не угодної Богови. Отже оден вихід — унїя. Нею шляхта здобує і собі всякі користи, і нарід руський потїшить, і дїло спасення вчинить. «Бог буде тодї з нами й подасть нам гойно всї духовні й світові благодати, нами так давно втрачені: церкву піднесе з упадку, народови руському верне давні вільности; тобі, шляхетний стане, відкриє двері до урядів земських і сенаторських; міщан допустить до урядів міських; побудує нам школи, церкви прикрасить, монастирі приведе до кращого порядку. Пресвитерів увільнить від тягарів неволї. Нарештї всьому народови руському, бідному і замученому з сеї причини, по містах і селах утре його щоденні сльози. Ще на сїм світї дасть нам тїшити ся плодами небесними, а після сього минущого щастя удостоїть вічної утїхи в царстві небеснім». [178]. І т. д. Одним словом Смотрицький забув ще тільки пообіцяти від Господа Бога козакам прибільшення жолду, та селянам — ну хоч би права свобідного млива та варення пива на домашнї потреби.

Аж дивно що такий обстріляний полєміст, місцевий чоловік, що на своїх очах бачив усю історію унїонних заходів від їх перших початків — міг устругнути щось так нетактовне, незручне, що тільки компромітувало й його й підняту ним справу. Се було не прихилюваннє православних до унїї, а провокація їх унїєю, і власне такий вплив мала книга Смотрицького.

Не задумуючи ся над ухильчивими відповідями Борецького й Могили, Смотрицький вислав книгу свою на руки Саковича, аби видрукував її на польській мові, і перед собором наспіли до Київа друковані аркуші сеї «Апольоґії».

Вони зробили вражіннє бомби на православних, що зібрали ся тут.

Коли Смотрицькяй 13/VIII c. ст. приїхав до Київа, щоб взяти участь в нарадах собору, визначеного на день Успенїя, виявило ся, що в Печерськім монастирі засїдає й радить ся вже духовний собор, і предметом його нарад — Апольоґія, в українськім текстї, присланім Смотрицьким до митрополита й Могили. Борецький і Могила, заскочені таким публичним виступом їх товариша й одномишленника, рішили віддати його книгу духовному судови. Вони передали прислані їм примірники Апольоґії на розгляд двом визначним богословам Лаврентієви Зизанїєви протопопови корецькому і Андреєви Мужилівському протопопови слуцькому. Сї цензори чотири тижнї студїювали сю книгу разом з Борецьким і Могилою, знайшли в ній 105 неправославних тез, і тепер зібраному на собор духовенству предложили свій осуд книги, признаючи її неправославною [179]. Смотрицький заочно попав в позицію обвинуваченого.

Коли він, прибувши до Київа, подав ся до Печерського монастиря, на підставі ранїйшого запрошення архимандритового, і післав туди свого челядника, його до Печерського монастиря не пустили, а сказали, що визначено мешканнє Смотрицькому в митрополичому Михайлівському монастирі. Коли він туди поїхав, за півгодини зявили ся делєґати від собору, на чолї їх протопоп Мужилівський, дуже поважаний чоловік і богослов, виставлений пізнїйше кандидатом на митрополїю (також може під впливом вражіння від тої рішучости, з якою він виступав на сїм соборі против унїятських течій). По словам православної реляції з сього собору (опублїкованої зараз п. т. «Апологія») [180] «депутовані» розмовили ся з Смотрицьким «в любви з собою одправуючи» і прийши з ним до порозуміння.Смотрицький же, описуючи взагалї сей собор як акт грубого насильства над його переконаннями, сю розмову представляє в формах далеко меньше любовних [181].

Не віддавши, каже він, архиєрейської чести, сї делєґати по вступних виясненнях поставили йому питаннє: «Собор питаєть ся, стоїш ти при Апольоґії тобою виданій, чи нї?» Коли Смотрицький на се сказав, що хоче власне йти на собор і сам устно пояснити справу, він дістав відповідь: «Вперед тут, перед нами маєш ти відповісти на питаннє, і тодї або будеш до собору допущени або нї».

«Відповів, що при писанню тім стою яко православнім, бо не бачу в нїм нїчого злого і вірі святій католицькій противного».

- Собор осудив його від голови до ніг, від першої картки до останньої, все як противне науцї церкви божої і вірі православній, нечисте і непобожне.

- Нехай тобі Господь не памятає, що незнати що кажеш. Нехай собор менї не боронить перед ним стати, а я з тих закидів, з того обвинувачення за божою помічю витолкую ся.

- То хочеш діспутувати?

- Не діспутувати, але те писаннє моє, православне, але не добре порозуміле, чи оббріхане, хочу висвободити від того хибного підозріння.

- Собор твоїх виводів не потрібує, бо вже то добре вивідав і питає у тебе відповіди на питаннє, що ми тобі предложили.