але ми тільки свідчимо ся Богом, що за нами нїчого недоброго нема і не буде. Не думаємо і на в. милостей нїчого, але з листів бачимо, що ви важите ся наказувати нам ставити ся до вас, хоч би й против нашої волї. Коли б ще до нас така воля ваша прийшла скорше, могли б ми ще її сповнити; але тепер на зиму урядивши ся, було нам дуже тяжко йти на волость. Тай не бачимо нїякої потреби, щоб ми виходили; як би був наказ його кор. милости на службу якусь, тоб і серед зими готові йти. Ваші милости знаєте самі, що ви самі запровадили армату на її звичайне місце, і гетьмана одного в війську зіставили; а тепер пишете до нас не як до голови, а як до кошових пишете що вам подобаєть ся. Не випадає нам до вас приходити, але ви йдіть по свою армату і по иньші скарби і тут вільно кождому говорити, що йому сподобаєть ся. З ласки божої родили ся ми также де й ваші милости; мила нам отчина і не дай Боже, аби ми мали противити ся королеви й. м. панови нашому, або з в. милостями спирати ся: хочемо поводити ся як з нероздїльною братиєю, щоб з того добра слава і пожиток був для нас усїх. А що там далї з в. милостями дїяти ся буде, дайте нам знати через тих післанцїв наших Романа Пащенка і Мацька Якубенка, котрим ми й устно прихильність нашу посвідчити поручили.
«Ще pas ласцї вашій віддаємо себе. Дано за Порогами, з ріки Чартомлика 1 грудня 1629. Ваших милостей всього добра зичливе товариство — Левон Іванович гетьман з військом й. к. м. Запорозьким».
Як бачимо, Запорозьке військо показує досить миролюбности супроти Чорного. Воно лишає йому бути «старшим на волости», не має до нього претенсій, але не хоче, аби він над ними командував і заявляв, що «голова» у них на Запорожу, при арматї, і гетьман законний той, що там був вибраний, а Чорний пішов від них. Мають Запорожцї йому за зле теж, що він удає їх перед польськими властями за бунтівників: вони полишають Чорному вислухувати ся перед правительством, але не хочуть бути афішовані перед ним за бунтівників — не хочуть конфлїкту з правительством.
В тім же дусї писали вони і до тої особи, що найскорше треба вважати за Хмєлєцкого (вони величають його iako oycza a własnie tego, od ktorego (w) wielu rzeczach dobrodzieistwo znawalismy). Звиняли ся, що тепер їм трудно іти, «на зиму уґрунтувавши ся», і просили на них взагалї не наставати, з Запорожа не виводити, не ломити старих звичаїв — «аби ми і до кінця при вільностях наших зіставали ся і при тім як давнїйше було — що починало ся, то з Запорожа, і звідси на кождий наказ королївський виходило ся — нехай за ласкою вашою і тепер так буде» — «аби (звиклі) місця не сиротїли і звичай наш давнїй і вільности не гинули, кровию здобуті предками нашими». Чорного за старшого готові признати, коли в тій справі прийде привилей від короля «на звиклі місця», — але досї вони його не бачили.
Не вважаючи на такий миролюбний тон, Чорний вважав таку відповідь за рішучий розрив. Відсилаючи її (Хмєлєцкому?), він умивав руки, вважаючи, що з тої відповіли «на нїщо добре не заносить ся» і він безсильний в своїх щирих бажаннях обєднати козаччину для кращої служби держави [161].
Він просив ради, як йому бути далї. І дістав раду таку, що при виплатї «жолду» має бути переведена ревізія реєстру, і непослушні мають бути вичеркнені. Гроші для козаків, по словам Конєцпольского, були прислані ще лїтом 1629 р., але Чорний не побирав їх, може покладаючи на те, що реєстровцям, які позастрягали на Запорожу, кінець кінцем закортять, ті гроші і вони прийдуть під його реґімент. Тепер, по приїздї Конєцпольского, рішено перевести ревізію реєстру при тій виплатї. З кінцем року була уряджена комісія для сеї ревізії, зложена з козацької старшини (реєстрового війська) і делєґатів польських. Маємо лист комісарів Ан. Ранаховского і Миколи Киселя, що за неприїздом иньших займали ся у двох випискою; дня 11.І 1630 пишуть вони з Черкас про зачату вже виписку, про вписану вже частину війська, з котрої б можна вислати з біди тисячу козаків, що жадало правительство для оборони від Татар [162].
Але історія ся потягла ся досить довго. Ще з дня 28.II с. с. маємо унїверсал, що видає «Григорей Савич Чорний гетман, полковницы, сотники, атаманы войска єго кор. милости Запорожского подъчас конклюзій коммисіи зЂхавши ся до Кіева» [163]. Кінець кінцем комісія ся мала вписати нових на місце померших, «а непотрібних і зайвих над уставлене число — вилучити». Між ними рішено було виписати з реєстру й тих, що пробували на Запорожу при своєвільнім війську, як непослушних. Таких нараховано несповна триста. Грицько Чорний оповістив їх про се, взиваючи, аби опамятали ся, прибули з Запорожа на волость з арматою й залишили своє своєвільство — в такім разі їм буде все пробачено. Та се послужило початком конфлїкту. Ось як описує се ретроспективно головний дїяч дальшої траґедії Конєцпольский, в своїм експозе на соймі 1631 р., супроти обвинувачень в тім, що він своїм нетактом викликав бурю на Українї. Знаючи фактичний стан річей, читачі завважать деякі недокладности, але нам інтересне і офіціальне представленнє їх, і деякі фактичні дані, цїнні при загальній бідности документального матеріалу для сього моменту.
«По комісії Куруківській, шість лїт тому щасливо закінченій, хоч і з великою працею та більшим розлитєм крови, — її постанови рік або два яко-тако держали ся в порядку. Потім, як звичайно у тих, що не знають нї віри нї чести, коли мають до того добру нагоду, — почали [козаки] замітно виломлювати ся з тих постанов. Немалу до того нагоду дав їм відїзд мій на війну Пруську, за наказом королївським. Ще більшу — афера Шагін-ґерая, до котрого пристали не тільки виписані з реєстру, але і цїла майже українська чернь, покасувавши постанови [комісії], бо на місце шести тисяч зробило ся козацького війська кількадесять тисяч. З того почали докучати обивателям українним, панам своїм. З того почали ся наново походи на море. З того нещаслива і безславна ота експедиція до Криму [164], де так лихо поставили ся, а Махмет-ґерая, що був їм звірив ся, немилосердно вбили, і Шагін-ґераєви знищили всї надїї на трон, так що мусїв спасати ся утечею.
«В отих війнах полїг старший їх Дорошенко, поданий їм комісарами іменем королївським. Вибрали собі Тараса, нїкчемного хлопа [165] — за його нїкчемністю військо Запорозьке прийшло до такої неслави і марного погрому — кільканадцять тисяч їх трупом Татари положили, а силу нагайками до Криму погнали [166]. Тарас лишив ся на Запорожу і відти неустанні чинив походи на море. Тут же, на волости ті [козаки] що зістали ся в послушности, памятаючи свою присягу, вибрали собі до волї королївської за старшого Грицька Чорного. Ваша кор. милость зводив її потвердити його своїм привилеєм. Чуло його серце, що мало бути: не хотїв жадним чином взяти на себе той уряд, але воля королївська, а при тім прошення товариства, що варті стільки що й примус, змусили його прийняти. Зложив присягу згідно з постановою, і військо йому теж урочисто дало присягу. Хотїв неборак на тім урядї так справувати, щоб сповнити у всїм постанови [ординації] і присягу свою та заслужити ласку королївську собі і всьому війську: непослушних карав, на море ходити забороняв, на торішню експедицію против Девлєт-ґерая охоче з пан. воєводою київським [167] ставив ся до п. воєводи руського [168]. Але ті добрі прикмети його приготовили йому погибіль. Бо ті, що на Запорожу, не приймали його за старшого, кажучи, що має бути не королем поданий, але військом вибраний при арматї і иньших клейнотах (як вони то звуть). Гострили зуби на нього, що він своїх [реєстрових] на Запороже не пускав. Багато неприязни теж приспорили його славні і щасливі услуги вашій кор. милости. Непристойні листи, суворі унїверсали виходили до нього з Запорожа — він, чоловік терпіливий [169], все то скромно зносив. Навіть як звичайний жолд привезено від короля, не брали його [реєстрові] півроку, чекаючи, аби спамятали ся [нереєстрові]. Багато разів посилав до них [Чорний] — аби вийшли [з Запорожа]; заявляв, що не дбає про старшинство. Упертість і злість не слухала його, але трівала при своїх гадках. Потім як прийшло брати ті гроші, прийшло ся при тій нагодї вилучити непотрібних і зайвих понад усталене число. Небіжчик воєвода київський післав п. Ранаховского ротмістра і п. Кисїля жовнїра королївського, людей добрих і розсудних, аби з старшим війська Запорозького і з полковниками вилучили тих зайвих, а на місце померших вписали людей здатних до бою. Вони сповнили своє дїло. Правда, своєвільні в злости своїй богато їм закидають, і з того й між людьми пішло таке переконаннє, що то була причина тої бурі. Я їх не беру в оборону, але хоч пильно розвідував ся, таки не знайшов правди [в тих обвинуваченнях].
«При тім виписї стало ся за згідним рішеннєм всього війська, що тих, які були на Запорожу — а їх не було і трох сот цїлих, — виписано з реєстру яко непослушних. Не знаю, чи хто розважний може се зганити! Бож не поборюючи своєволї, трудно затримати порядок. Але їм була лишена можність пробачення, як би вони спамятали ся, і Гриць Чорний післав до них, аби вони з арматою вийшли з Запорожа. та на море не ходили, — обіцяв їм пробачити все. Вони — хоч то грубий нарід, ужили собі тої хитрости, що обіцяли бути послушними, приставити армату і всї клейноти і зараз рушили. Рад був неборак — чоловік простий, що та незгода заспокоїть ся. Тріумфував, не знаючи, що на нього армата йде. Аж в ,первосни' чата напала і заставши його, як він собі, нїчого не підозріваючи, спав безпечно, вхопила й підвезла до Тараса, що в кількох милях був відти. Які там кепкування чинили з нього (що справедливо могли-б образити маєстат короля і річипосполитої), які муки задавали — про те не хочу ширше говорити; досить того, що по ріжних муках сказали Татаринови, обрубавши йому руки, голову утяти. Перестрашила така немилосердність всїх добрих і послушних: без голови, без вожда опинили ся вони як непритомні: одні в лїси, другі в дикі степи тїкали, третї під крила війська королївського удавали ся, без котрого певно були б згинули, і звідти до мене, як уже сказав [170], з часта присилали. Замір у того своєвільства був такий: зробивши ту роботу зараз на Запороже вернутись. Але як і менї самі ж оповідали, — і на письмі я те послав вашій кор. милости — наспіли до них листи від декотрих осіб, і духовних і світських грецької релїґії, де оповіщали їх, що їх віру нищать, церкви забирають, і просили, аби за віру стали. Сї намови роздражнили чернь і всю Україну розрухали, так що нїхто з тамошньої шляхти [171] не був безпечний в своїм домі. Зараз своєвільство повидавало унїверсали, що справа про віру йде, аби хто був колинебудь козаком і ним хоче бути, аби збирали ся: обіцяли їм всякі вільности давнї, а лїпше сказати — своєволю. За короткий чає зібрало ся кількадесять тисяч війська. Зараз почали властно наказувати жовнїрам вашої кор. милости, щоб з своїх становищ уступали ся за Білу Церкву й видали їм тих, що памятаючи свою присягу, тиснули ся до війська вашої кор. милости» [172].
З сього оповідання, при всїй його сторонничости, виступають ясно головнї моменти, що зложили ся на конфлїкт 1630 р. До партійної боротьби козацьких ґруп на ґрунтї останньої правительственної ординації, в яку вмішало ся правительство, взявши в свою оборону законослушну партію, прилучилось загальне роздражненнє з причини розложення на козацькій території жовнїрських рот, і нарештї — примішала ся ще релїґійна боротьба, що виникла на ґрунтї підозрілих закулїсових компромісових маневрів. В другій половинї 1628 р. вони почали виходити на яв, і в високій мірі затрівожили українську суспільність, коли протягом 1629 р. почали прибирати вповнї конкретні форми, до яких стали прикладати свої руки й ті, що досї вважали ся найвірнїйшими сторожами й оборонцями сеї релїґійної справи новленої православної єрархії.
Справа собору, соймова постанова про субсідію руського духовенства, компромісові публїкації М. Смотрицького — «апольоґія», арґументи для укр. шляхти. Київський собор 1628, суд над «Апольоґією», вмішаннє козаків, капітуляція Смотрицького, засуд «Апольоґії», анатемованнє писань Смотрицького, нові публїкації його
Київський собор, порішений владиками на веснянїм зїздї владиків в Городку [173], рішено було обставити можливо поважно і святочно. Вибрано для нього день Успенія (1628), коли до Печерського монастиря, на його престольне свято, зїздила ся велика сила народу, «не толко духовныхъ, але и свЂтских персонъ», і з кінцем мая митрополит Йов розіслав свої грамоти з закликом на сей собор [174]. Потім, щоб дати й правительственну апробату для сього, на лїтнїм соймі переведено постанову, що в справі субсідії на державні видатки (Шведської війни) духовенство руське не-унїатське має до будучого сойму порозуміти ся між собою прикладом духовних католицьких і унїатських, щоб понести пропорціональну участь в видатках держави [175]. Ся небувала постанова, зовсїм незвичайна (бо правительство взагалї тримало ся полїтики іґноровання церкви не-унїатської), не повторена в дальших поборових унїверсалах [176], дає зрозуміти, що вона була вложена правительством в сї постанови з певним спеціальним заміром. Виходить, що правительство знало, для чого православним потрібно такої постанови, і для чого має зібрати ся православний собор під покровом сеї наради над своєю пайкою в поратованню фінансів річипосполитої. Очевидно, було воно відповідно освідомлене про угодову акцію серед, православної єрархії, і щоб не розбуджувати трівожної уваги для такого ним сакціонованого собору, а заразом — таки дати йому свою санкцію на випадок якихось користних результатів, воно дало єрархам сей вихід і ті поспішили ухопити ся за нього, в пізнїйшій історії собору зробивши поборову соймову постанову нїби то вихідним пунктом сього собору.
Смотрицький, як знаємо, мав виладити для сього собору трактат про ріжницї східньої і західньої церкви і записку, яка б поясняла потребу соборної наради, — щоб їх видрукувати і розпустити перед собором. Смотрицький і виладив великий трактат про упадок православної церкви, взявши за притоку свою подоріж на схід, а в додатку до нього долучив меньший трактат про релїґійні ріжницї — те що пізнїйше вийшло в світ по польськи під титулом Apologia peregrinatioyi do kraiow wschodnych M. Smotrzyskiego (чимала книжка, 204 ст. в мале кварто). На початках Петрівки, по його словам, книга ся була готова в українськім текстї й переписана; він післав її примірники Борецькому й Могилї до Київа, просячи спішно надрукувати на двох машинах, і випустити в світ, «щоб перед будучим собором міг кождий побачити, на що ми всїм народом хоруємо і як тої хороби маємо лїчити ся» [177]. При тім заявив, що коли-б в тім описї «хороби» і поданих способах її лїчення здало ся щось зле, то він то бере на своє сумлїннє і на свою душу, і умиває руки на будуче, коли-б церква і сим разом не хотїла піти за його порадами. На сї листи дістав відповіди Борецького і Могили, що прочитавши рукопись, вони подадуть Смотрицькому свої гадки про неї. Про друкованнє отже промовчало ся: очевидно, митрополит і Могила поглянувши в книгу, поміркували, що з тим нема чого спішити ся.
Дїйсно Смотрицький взяв занадто високий і небезпечний тон в своїм трактатї. Його апольоґія являється безжалісним актом обжаловання православної українсько-білорускої церкви, що мовляв зовсїм відїйшла від правої віри, пересякла єресями, позбавила спасення своїх вірних і т. д. По словам Смотрицького, він їздив на Схід умисно, щоб довідати ся, «чи нинішня віра наша та сама, як була у предків наших, чи ту саму віру пємо, яку пили предки наші, що будували й фундоваи церкву руську, — бо вони пили віру чисту, прозору, спасенну». Могло се читачів здивувати, що православний богослов і єрарх аж тепер, на склонї життя, написавши ствльки премудрости, надумав над сим застановити ся. На се Смотрицький вавлить їм признаннє, що не вважаючи на гідність епископа, а навіть архіепископа руської церкви, він по рпавдї не знав, у що вірував, — ішов не за вірою Христовою, зі Сходу принесеною, а за помилками і єресями, і з голови до ніг був укритий проказою. Зарекомендувавши так приємно себе і не пояснивши, на скільки його прокажена віра позравила ся від подорожи на Схід, і взагалї, що він там ще такого побачив і чому научив ся, новонавернений Савл починає розбивати єреси православної української церкви — виказує їх у Стефана Зизанія, Філалєта Ортольоґа (автора Треноса, со значить самого себе), Клирика Острозького. Виказує сї єреси не становища православної науки, а католицької: закидає Зизанїєві напр., що він не приймає чистилища, Філалєтови — що він поборює прімат папи, Клирикови — що він ганить фльорентийський собор і т. д.
Се з становиша, на якім хотїв стояти Смотрмцький, — православного богослова, який хоче поучати православних же, розумієть ся, була помилка непростима, і такою-ж непоправною тактичною помилкою був той вивід, який Смотрицький робив з того всього. Не потреба поради, перевірки православної науки, реформ, які-б могли бути предметом соборних нарад, нї, спосіб поправи — проста унїя з католицькою церквою. Причина страшного упадку православної церкви у Смотрицького — се те, що вона, противлячи ся унїї, прийнятій її єрархами, залїзла в безвихідну полєміку з католицтвом, в безрадности своїй почала шукати для сеї полєміки помочи у протестантів, напустила протестантських єресей до православної віри, так що зовсїм відбила ся від правдивої східньої віри. Отже й вихід не в поворотї до старого православя (до котрого Смотрицький заховує мовляв повне довірє) — а в унїї з римською церквою, не зараженою нїякою єресею. На грецьку церкву нема що оглядати ся, бо вона в повнім упадку (теза, яка в підозрілу позицію ставила здобутки подорожи Смотрицького). Найлїпше може порадити руська церква й нарід руський, що належать до католицької держави — їм се перевести дуже легко, треба тільки до сього скликати собор за королївським дозволом і на нїм вигладити ріжницї, які дїлять церкву східню і західню, то значить по мисли всього попереднього — прийняти науку католицької церкви.
Було се фатальним поворотом на стару, безвихідну позицію берестейської унїї, і немов відчуваючи, що його теольоґічна арґументація ледви чи промовить до сумлїння православних, — Смотрицький прилучає до сього арґументи ad hominem, виясняючи ті користи, які прийдуть з унїї православним людям ріжного стану. Головну вагу кладе на інтереси шляхти, представляє нинїшнє положеннє православної шляхти і вабить її світлими перспективами звязаними з унїєю:
«Служили й служите до розлитя вашої шляхетної християнської крови на те, щоб з кождим иньшим обивателем держави коронної і в. кн. Литовського, будучи рівні родом і дїлами, не тільки бути репрезентантами короля на урядах земських і ґродських, але й засїдати при самім королї, носити гідности сенаторські, титул вірної ради королївської. А тим часом — перше очі наші надивили ся в отчині нашій на славних сенаторів, каштелянів і воєвод з народу і віри нашої, а тепер таких в народї і вірі нашій не бачимо нї одного, і не тільки на сих вищих урядах, при боцї королївськім, але й на иньших, меньше значних стрічаємо своїх одновірцїв дуже рідко, хиба з давнїйших часів. Щож то за причина такого пониження та усування наших? Чи ви не также вірно і пильно служите дорогій отчинї, як вірно і пильно служили ваші предки? чи король відвертає від вас свої ласкаві очи й умисно не хоче памятати вірних заслуг ваших предків і вас самих? Нї, король готов нагорожувати й нагорожує кождого по його заслугам і кондіції, а ваша вірність і праця не меньші від вірности і працї ваших предків Але так чинять той, що має в руцї своїй серця владущих і як воду розливає, куди схоче». Пониженнє руської шляхти се наслїдок того що вона тримаєть ся схизми не угодної Богови. Отже оден вихід — унїя. Нею шляхта здобує і собі всякі користи, і нарід руський потїшить, і дїло спасення вчинить. «Бог буде тодї з нами й подасть нам гойно всї духовні й світові благодати, нами так давно втрачені: церкву піднесе з упадку, народови руському верне давні вільности; тобі, шляхетний стане, відкриє двері до урядів земських і сенаторських; міщан допустить до урядів міських; побудує нам школи, церкви прикрасить, монастирі приведе до кращого порядку. Пресвитерів увільнить від тягарів неволї. Нарештї всьому народови руському, бідному і замученому з сеї причини, по містах і селах утре його щоденні сльози. Ще на сїм світї дасть нам тїшити ся плодами небесними, а після сього минущого щастя удостоїть вічної утїхи в царстві небеснім». [178]. І т. д. Одним словом Смотрицький забув ще тільки пообіцяти від Господа Бога козакам прибільшення жолду, та селянам — ну хоч би права свобідного млива та варення пива на домашнї потреби.
Аж дивно що такий обстріляний полєміст, місцевий чоловік, що на своїх очах бачив усю історію унїонних заходів від їх перших початків — міг устругнути щось так нетактовне, незручне, що тільки компромітувало й його й підняту ним справу. Се було не прихилюваннє православних до унїї, а провокація їх унїєю, і власне такий вплив мала книга Смотрицького.
Не задумуючи ся над ухильчивими відповідями Борецького й Могили, Смотрицький вислав книгу свою на руки Саковича, аби видрукував її на польській мові, і перед собором наспіли до Київа друковані аркуші сеї «Апольоґії».
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том VIII. Роки 1626-1650“ на сторінці 9. Приємного читання.
TextBook