Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650

«Обоз обозом, а тут Поляків несчисленно ходить по всїй Українї. Оден (віддїл), що йшов до польського війська, заступили й побили, все забрали. Що були гайдуки — не забивали, бо була то Русь, тільки повбирали ся в їх сукнї і побили кілька сот жовнїрів що йшли за гайдуками: жовнїри думали, що то гайдуки стоять, і були безпечні.

«Далї в Копачеві (коло Василькова) побили всїх жовнїрів і вози їх позабирали, з скарбами. В Димері в пятницю по св. Духу (21 мая с. с.) жовнїрів громили. Під Київом жовнїрів побили так, що у них, кажугь, коней воєнних взяли до 600, і вози з усїм добром.

«В недїлю всїх святих (23) в окопі зараз за Днїпром, де гетьман був зразу окопав ся, побили одну роту, велико богату і мужну, з самих панят — звала ся золота рота, на хорогві було золоте коло. На світанню всїх побито — ноги не випустили; там в окопі поклали й ховати не казали. Скарби там страшенно великі побрали; самих панят тих було півтораста, крім челяди, і купцїв київських до дводесяти було — живність провадили до обозу. Кажуть, що та рота була з Ченстохова; полковником був нїякий Ліщиньский. Тоїж недїлї, перевізши ся з за Днїпра, в місточку монастирськім побили другу роту — як з повітря лежали по улицях і домах оголені жовнїрські трупи. (Підданих монастирських десять забито, аж сам отець архимандрит був у великім страху; иньші з тоїж роти забили до 50; одного Русина Попеля знайшли у черця й розстріляли, другого в церкві св. Теодосія) [239]. Між ними було якесь велике паня Ґлембоцкий, вісїмнадцяти лїт тільки, кажуть; втїкло було, але вони його знайшли, казали йому з соболиної шуби розібрати ся — він просив ся, триста тисяч окупу давав, але вони нїчого не дбаючи й його розстріляли.

«Другого дня в Київі 50 байдаків, а човнів без числа спалили, щоб Поляки не мали чим перевезти ся на тамту сторону до гетьмана; був тодї великий страх на всїх, аж потім відойшди. Тогож дня люде королївські надтягаля — кажуть, що за жидівські гроші були найняті. Пришедши вечером, на монастир хотїли вдарити, і вдарили були; але козаки були недалеко, а до того почули ґвалт великих дзвонів, вернули ся, монастир опанували й Нїмцїв відгромили [240].

«Від Борисполя в пяти милях, з півтори тисячі жовнїрів тільки 25 зістало ся — всїх побито на тім місцї. З королевичевої роти, що в Луцьку стояла й на Русь похваляла ся дуже, — ,як вернемо ся, всїх вас в руцї мати будемо', казали — то з них пятьдесят товаришів згинуло, не рахуючи пахолків. І з тих Нїмцїв і гайдуків, що за Днїпром були, не зістало ся нїчого, або дуже мало; і ті що монастир грабили, за Днїпром зістали ся».

Нарештї по двох тижнях наступила катастрофа, яка підрізала до решти завзятє Конєцпольского. Очевидець Гладкий говорить про неї дуже коротенько, але виразисто: «в останнїм бою Черкаси у гетьмана Конєцпольского в обозї забрали армату, богато Поляків в обозї побили, і перевози на Днїпрі зайняли й пороми на перевозах попалили; і після того бою гетьман Конєцпольский з Черкасами помирив ся: Конєцпольский промовчує його зовсїм, скромно згадує тільки, що козаки, як він їм «жили відтяв», признали свої вини і милосердя просили. Иньші польські джерела, не знаючи нїяких подробиць кампанїї (вони таки, мабуть, в переважній части зістали ся секретом для польської суспільности), говорять тільки про великі страти польського війська. Козаки покорили ся «по многих кровопролитних битвах, в котрих з королївського війська, не кажучи про простих вояків, шляхтичів товаришів згинуло більше як за цїлу війну пруську — на триста їх рахували, і мало хто не стратив коней, що найкращих» [241].

Ширше оповідає про сю битву наш київський лїтописець, і при всїх побільшеннях і лєґендарних деяких подробицях в головнім подає її, очевидно, досить вірно, бо згоджуєть ся з коротким оповіданнєм Гладкого, що козаки здобули були сам табор польський, забрали з нього гармату, і відтяли польське військо від Заднїпровя, понищивши перевози. Не часто маючи оповідання Українця-сучасника, наводимо його реляцію в цїлости:

«Битва велика була в саму суботу [242]. Пан Лащ помітив козаків, що їхали на чату; взявши жовнїрів, як кажуть, пять сот коней, напав на них, а не мігши їх дістати, дав знати пану гетьманови. Пан гетьман узяв з собою жовнїра доброго дві тисячі й пішов за Лащом. Тих козаків уже на тім місцї не знайшли, але натрапили на иньших, що йшли в поміч тим першим. Кажуть, що їх було небогато, тільки з двіста коней, а Поляки кажуть, що пятьсот. Сї козаки, замкнувши ся в одній шопі, боронили ся так, що жадного з них живцем не взято, тільки одного сотника, і то раненого. А в тім часї два гайдуки передали ся з польського обозу до козаків і сказали: ,маєте нагоду, бо гетьмана нема в обозї! Тодї козаки до обозу. А намісником гетьманським був пан Потоцкий. Там били ся, сїкли! До двох тисяч людей впало з обох сторін. Одні козаки били ся, а иньші взяли три гармати що найбільші і дві гаківницї, та до свого обозу притягли. На то наспів пан гетьман. Били ся потім шість годин; як би дощ страшенно великий не перешкодив, певно з них усїх не випустили-б і ноги. Аж гетьман виставив знак згоди, і тодї перестали. З тої битви 30 значних жовнїрів привезено до Київа — полковників, ротмистрів, між ними пана Ганібаля, що тридцять лїт був ротмистром — сам пан гетьман плакав по нїм як по батьку, бо його ради уживано в усїм; також другого Ганібаля, поручика, свояка його; пана Паковского, п. Карского, п. Красноставского, п. Красновойского, п. Красносельского. Була се та велика битва, де пан Стефан, старший син отця митрополита полїг між козаками» [243].

Се та битва, додамо, що стала популярною в новійшій традиції під іменем «Тарасової ночи», як її назвав автор Історії Русів, представивши в видї нїчного нападу козаків на польський табор на свято Божого тїла, «котре вони (Поляки) з стрільбою і пированнєм відправляють» [244]. Її оспівав в одній з своїх молодечих поезій Шевченко, на підставі сього оповідання. Що козаки захопили тодї польські гармати, се потверджують і згадки при дальших переговорах Конєцпольского з козаками про «армату, захоплену в шанцях».

Деклярація Конєцпольского, зміна гетьмана, відповідь козаків Конєцпольскому, угода, ревізія реєстру, старший Орендаренко

Ся остання катастрофа підрізала енерґію Конєцпольского, «Підрізали жили козаки» йому, не він їм. Крім великих страт причинив ся сильний упадок духа в війську, що рішучо не хотїло й на два тижнї ще протягнути кампанїї. Козаки перервали полученнє з правим берегом і побивали де попало поодинокі партії польського війська — до сих днїв власне належить переважна частина епізодів, наведених вище з оповіданая київського лїтописця. Конєцпольский зложив пиху з серця і розпочав серіозні переговори з козацьким військом.

«Побачив пан гетьман, що зле, що бють, що хоч би й десять раз більше було його війська, то нога їх не вийде, молив ся, чую, так: ,Найсвятїйша Панно винеси мене звідти здорового'! Бо і на його самого наїздили на сам табор» — записує сучасне оповіданнє київський лїтописець, і додає в pendant до недавнїх заходів коло унїї друге сучасне оповіданнє; «Чув я, показував пан гетьман, утераючи сльози, велику силу трупу і казав: ,От і унїя, лежить Русь з Поляками».

Такі були українські паралєлї до оповідань Конєцпольского і иньших репрезентантів офіціальної Польщі про приборканнє козаччини, яка, мовляв, по великих втратах, заданих їй польським військом, просила пробачення і корила ся на будуче.

Тепер маємо вже в повній формі ті деклярації, якими розміняв ся Конєцпольский з козацьким військом після сеї катастрофи [245].

Деклярація Конєцпольского носить в нашій копії титул: «Спосіб утихомирення гнїву його кор. м. за провину війська Запорожського»; вона не має нї якоїсь вступної титулятури, нї підпису — була передана через післанцїв Конєцпольского як формула угоди. Не згадує нїчого — хоч як би се було їй на руку — про якесь прошеннє згоди, чи просту інїціативу з козацької сторони. Очевидно, Конєцпольский перший мусїв звернути ся тепер до козаків [246].

Вичислив їм в своїй деклярації вини їх: убитє Чорного, походи на море, напади на польських вояків, аґітацію на волости. «Так багато невинних людей повідривали від домів, господарств і робіт, під претекстом нарушення віри, в котрій нїкому не було нїякої кривди». За сї провини треба-б було їх сурово покарати, але що «вже й так багато крови розлило ся і згинула така сила добрих юнаків, що заробляли на добру славу королеви і війську Запорожському» — то Коиєцпольский готов подарувати козакам їх вини під тими умовами:

Вони видадуть Тараса як привідця повстання, що мав — як є на то певні доводи — зрадливі замисли против річипосполитої, незвісні самому війську козацькому (близше їх, на жаль, і Конєцпольский не відкрив, і не знаємо, чи розумів він тут ті ж підозріння про зносини з Москвою, чи щось иньше).

Постанови куруківської комісії мають у всїм заховувати ся.

Участники походу на море, що став ся під час сеї кампанїї, по поворотї мають бути суворо покаранї, провідники видані королеви, а човни попалені.

Старшого, який буде їм від короля наданий, аби прийняли і у всїм йому були послушні.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том VIII. Роки 1626-1650“ на сторінці 14. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи