Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Деклярація Конєцпольского носить в нашій копії титул: «Спосіб утихомирення гнїву його кор. м. за провину війська Запорожського»; вона не має нї якоїсь вступної титулятури, нї підпису — була передана через післанцїв Конєцпольского як формула угоди. Не згадує нїчого — хоч як би се було їй на руку — про якесь прошеннє згоди, чи просту інїціативу з козацької сторони. Очевидно, Конєцпольский перший мусїв звернути ся тепер до козаків [246].

Вичислив їм в своїй деклярації вини їх: убитє Чорного, походи на море, напади на польських вояків, аґітацію на волости. «Так багато невинних людей повідривали від домів, господарств і робіт, під претекстом нарушення віри, в котрій нїкому не було нїякої кривди». За сї провини треба-б було їх сурово покарати, але що «вже й так багато крови розлило ся і згинула така сила добрих юнаків, що заробляли на добру славу королеви і війську Запорожському» — то Коиєцпольский готов подарувати козакам їх вини під тими умовами:

Вони видадуть Тараса як привідця повстання, що мав — як є на то певні доводи — зрадливі замисли против річипосполитої, незвісні самому війську козацькому (близше їх, на жаль, і Конєцпольский не відкрив, і не знаємо, чи розумів він тут ті ж підозріння про зносини з Москвою, чи щось иньше).

Постанови куруківської комісії мають у всїм заховувати ся.

Участники походу на море, що став ся під час сеї кампанїї, по поворотї мають бути суворо покаранї, провідники видані королеви, а човни попалені.

Старшого, який буде їм від короля наданий, аби прийняли і у всїм йому були послушні.

Вірні козаки, що зістали ся при польськім війську, і задля їх вірности не губить ся імя козацьке і не заберають ся від козаків їx права і вільности — вони мають бути прийняті в згоду і любов військом козацьким, і шкоди їм мають бути нагорожені.

Виписані за непослух з реєстру (що були на Запорожу) будуть наново прийняті до війська, коли хочуть додержувати умов і послуху на будуче; не реєстрові-ж мають розійти ся до домів своїх.

Забраних вязнїв і захоплену гармату козаки вернуть, і майно жовнїрське, забране в Корсунї, назад віддадуть.

Такі були умови Конєцпольского, що з сердитого местника став таким милосердним протектором козаччини.

На чолї козацького війська тодї стояв уже не Тарас Федорович, а Антін Коиашевич Бут [247]. Як і коли стала ся отся переміна, і яку вона мала вагу, не знаємо, бо тільки з козацької відповіди Конєцпольскому дізнаємо ся про неї (може перемінено гетьмана власне з огляду на переговори з Конєцпольским, в певну сатисфакцію і улекшеннє ситуації польській сторонї). Іменем війська дав новий старший таку відповідь:

«Вже не перший раз рачиш ваша милость писати до нас про смерть небіжчика Грицька Чорного, що буцїм то був нам поданий за старшого. Про се ми вже давнїйше писали і на письмі подали, що причиною тому, як і виходови нашому з Запорожа були ті прикрости, що нам докучили, і ми ті прикрости (dolegliwości виложили на письмі через й. м. п. Ганібала і й. м. п. Байбузу. А що до моря і нарушення перемиря з турецьким цїсарем, то початок до того дав тойже небіжчик Чорний, а декотрі старші, що були тодї з нами, тепер при й. м. п. гетьманї короннім: Качковский і Бордяк, що були осавулами, Капуста — був полковником.

«Що до розіслання унїверсалів і громадження людей під претекстом нарушення віри, то воно справдї так було, що ми розсилали унїверсали, а дали нам відомість декотрі духовні і світські люде, що не тільки по сусїднїх містах чули, але й на собі те пізнавали минулого року, коли їм в церквах забороняли служби божої і церква брацька скрівавлена була панами жовнїрами, що стояли в Київі — з того згромадили ся люде.

«Що до видання Тараса, то не сам він оден винен, а цїле військо. Щоб ту вину вигладити, трудно його видавати — мусїло ся-б покарати його в війську, але не инакше, тільки з тим, аби з милостивої ласки й. м. пана гетьмана коронного, нашого ласкавого пана, була дана нам сатисфакція зі сторони иньших наших — Бордяка, Вовка і Бородка — аби вони теж були покарані, бо той огонь запалили не хто, тільки вони.

«На Куруківську комісію признаємо, що ми присягали, але то ми були змушені вчинити, видячи великий натиск на нас. Військо було не в однім місцї, декотрі на морі, иньші на Дону і на річках. Які були видані записи, подібні до торішнїх — мусїли ми їх переступити [248]. Тепер просимо покірно, щоб нам робити порядок без ї. м. панів комісарів: хто буде нам придатний, буде нашим товаришом, а хто не придасть ся, того виключимо.

«Коли хто справдї пішов тепер на море з тих, що ми лишили на Запорожу, то вчинив се своєвільно, против суворої нашої заборони, і ми таких обіцюємо суворо покарати як зрадників.

«Старшим нашим має бути, кого ми за згодою всїх собі улюбимо. Покірно просимо того собі з милостивої ласки й. м. пана гетьмана коронного, нашого ласкавого пана, аби й тепер так було, як здавна бувало — що старші некороновані бували. Але по виборі кождий раз ми будемо повинні давати знати й. м. п. гетьману кор.

«Товаришів наших [249], коли буде милостива ласка й, м. п. гетьмана кор., нашого м. пана, наступить згода, — обіцяємо ми прийняти за товаришів собі, без усякої догани — як ми хлїб-сїль їдали і в добрій згодї бували, так і тепер приречемо бути.

«Нагороджувати шкоди, що стали ся ї. м. п. жовнїрам — то вже Бог його зна, хто-б їх мав нагороджувати, бо і шкоди, далеко більші, які дїяли ся і дїють ся декотрим нашим, ми теж полишаємо на добру волю. А й. м. п. Тшецєцкого і й. м. п. Чарнєцкого з товаришами їх обіцяємо пустити, коли дасть Біг дійде згода, — і армату дрібнїйшу, що ми захопили в шанцях».

Ся досить ґречна, але рішуча [250] відповідь кінчила ся прийнятим звичаєм в відносинах до панів куртоазією: «Все се ми віддаємо на милостиву увагу в. м., нашого милостивого пана, просячи унижено і покірно, аби ваша милость показав себе нам нашим милостивим паном і нас, слуг своїх, при давнїх вільностях полишити зволив».