Бачучи, що козаків все більше прибуває до міста, вчинили нараду в Пустинськім монастирі, і туди на четвертий день запросили Кисїля. Застав він там тільки значнїйше духовенство; шляхти знов не було, тільки тих четверо — Кропивницький, Древинський, Проскура і Черник. Коли відкрито засїданнє, Борецький «з плачем» став представляти Киселеви своє тяжке становище: шляхта заложила протестацію і не приїхала, а козаки грозять і над шиєю стоять, отже просив поради, що мають робити. Кисїль почав радити, щоб вибрали послів на спільний собор, і в закритім засїданню, не звіряючи того «народови» виробили їм інструкцію. Одначе нїхто не хотїв їхати в посольстві на львівський синод. Кропивницький і Древинський вимовляли ся, що вони і так в підозрінню, та й небезпечна річ взагалї що небудь робити за приватним унїверсалом короля — що иньше, як би була видана конституція. Кисїль ще силкував ся намовити, аби не змарнували такого великого зїзду, на котрий убогі священики їхали з далеких країв. Та тут наради прийшло ся перервати, бо прийшли посли з міста, від духовенства і від козаків, що вони вже давно чекають (на соборне засїданнє) і дивують ся, що їx нема. Поїхали на собор, і на жаль, се засїданнє, де єрархія, під натиском загального настрою і ще більшемабуть козаччини рішила зрікти ся собору — для нас лишило ся закрите.
Коли покликано Киселя, справа була вже скінчена. Древинський і Зизанїй Тустановський іменем обох кол заявили йому, що собор вимагає присутности шляхти, бо сваященики знають тільки справи духовні; а тут дїло складне, зачіпає «оба права» (духовне і публичне), духовенство стоїть вільностями шляхетськими, а щляхта не прибула, та ще й загородила дорогу своєю протестацією, тому приходить ся собор занехати. По сїй заяві встав Могила і посвідчив ся, що він був за тим, щоб синодувати. Теж саме заявили депутати виленського брацтва і навіть попросили у Кисїля письменної атестації. Потім цїле духовне коло устами Борецького заявило свій жаль, що даремно упущена така щаслива нагода і хвиля, здавна бажана, і марно пропали заходи і кошти убогого духовенства й иньших людей, видані ними на дорогу. По словам Кисїля він бачив, як деякі бідні священики аж плакали, що не мають грошей на дорогу, а всї заходи пропали даремно; але за те «упорні» тїшили ся, що собор «розірвав ся», і підносили, що без патріаршої відомости собор не міг відбути ся.
Офіціально все зложено на шляхту, що вона відтягнула ся; такого змісту заяву занїс Кисїль до актів [202] і в своїй реляції посвідчає, що духовенство «хотїло синодувати». Саме воно уложило лист до короля, незвичайно льояльно постилїзований, — мав він бути переданий спеціальним посольством, а тим часом, правдоподібно, був поданий до відома Кисїля, як королївського представника) так само як і текст протестації [203], котрою присутні виправдувались, що не могли відправити синоду при всїм бажанню — через протест і неприсутність шляхти, і «крики народу против синоду». Цїкаво, що текст протестації, занесений до київських актів [204], для загального відому, постилїзовано меньш льояльно, а більш опозиційно: тут піднесено ріжні слабші сторони синодального проєкту, додано застереження що до патріарха — що без відомости його в справах віри нїчого не може бути постановлено, і підчеркнено, що весь проєкт синоду виник без відомости духовенства, з інїціативи деяких осіб.
«Розірваннєм» київського собору убита була і справа спільного, львівського собору: не тільки світські православні, а й духовенство заявило, що в нїм участи брати не може. Крім заяв перед комісаром на соборі, вислано було до короля посольство — з духовних Теофан Боярський, священик брацької львівської церкви, і Петронїй Рищевський, зі світських войський браславський Андрій Шандеровський. Вони мали пояснити королеви, що православні думали на сих соборах полагодити з унїатами справи маєткові — що до маєтностей церковних, а не справи віри — унїю, послушність папі, — бо сї справи можуть бути полагоджені лише за згодою патріархів, инакше вийшли-б тільки ще більші замішання, як то стало ся з заведеннєм унїї без згоди патріархів. Тому, а також з причини іменовання комісара-католика, з причини протестів львівського владики і брацтв, православні не можуть явити ся на львівський собор [205].
Тим не меньше вражіння прихильників унїї від київського собору були скорше приємні нїж песимистичні. Згідливість і прихильність до порозуміння, котру свідчила єрархія і духовенство після давнїйших виявів непримиренности полишали надїї, що справа таки виходить на добру дорогу. Кисїль, роспитуючи Борецького і Могилу; набрав такого переконання, що православні могли би признати допустимими римські погляди на св. Духа, на євхаристію, на чистилище (тільки без «матеріального огню»), тільки самі б зістали ся при своїх традиційних формулах; готові признати теоретичне старшинство папи, тільки нїяк не згодяться перейти під його власть, минуючи патріарха, — «поки є хоч кропля руської крови». Рутский, який також був дуже оптимистично настроєний реляцією Киселя, вважав найкращим способом на розвязаннє сеї єдиної, як їм здавалось — серіозної трудности, фундованнє руського патріархату, бо мовляв руські простаки знають тільки, що мають підлягати патріархови, але не будуть дуже вважати, якої віри він буде триматись. Могила здававсь йому дуже відповідним кандидатом на сю позіцію: Борецькому Рутский не вірив, але Могилу вважав щирим прихильником унїї, і сподївавсь, що він міг би потай прийняти унїю, а на зверх зістаючись православним, приготовляв би перехід на унїю всього православного загалу.
Рутский старанно готовивсь до спільного собору у Львові, загодя роздавав своїм богословам спеціальні тези для будучого виступу, — але не прийняв песимистично сього, що православні відмовились від участи: сподївавсь, що се ще в кращім світлї представить унїатську сторону, коли вона в повнім блеску виступить на сїм соборі, а православні не зявлять ся на нїм. Але тут цїлком несподївано збентежив його нунцій, не довго перед терміном львівською собору сповістивши його, що колєґія de propaganda fide признала недопустимим спільний собор унїятів з православними, і нунцій осібним листом ще наказав навіть не їхати нїкому до Львова, щоб і натяку на той собор не було. Було се повною несподїванкою, по всїх попереднїх намаганнях саме католицької сторони на урядженнє такого собору так, що згода православних уважалась великим успіхом унїонної ідеї. Порадившись з унїатськими владиками, що прибули до Рутского для сього синоду, вони рішили таки їхати до Львова, і зложити вину розірвання собору, всупереч інструкціям нунція, на православну сторону. Отже на визначений день, 18 (28) жовтня унїатський епископат, відбувши перед тим свій партикулярний собор в Володимирі [206], ставив ся в комплєті і до Львова. За браком приїзжих православних. Заславський, як королївський комісар двічі посилав до місцевих братчиків, щоб прибули до замкової каплицї на пораду, але братчики ухилили ся, посилаючи ся на те, що не мають на се нїяких інструкцій від старших. Тодї Заславський сконстатував неприсутність православних і закрив собор. Три днї пізнїйше прибуло кілька православних, між ними Древинський і кн. Олександр Пузина і два виленські монахи, щоб сповнити королївський унїверсал і ставитися на собор. Довідавшись від Рутського, що собор уже розпущено; вони протестували, що се сталось підступно, не чекавши православних до трьох днїв, і просили обмінятись гадками вже не в формі собору, а простої діскусії. Договорити ся одначе з ними до нїчого, розумієть ся, унїати не могли, після тої позиції, яку зайняли православні в Київі. Вони заявляли, що про предмети віри не можуть говорити, бо се дїло їх духовного зверхника царгородського патріарха: коли унїати хочуть якогось порозуміння, нехай випросять у короля дозвіл на приїзд патріарха до Польщі. Зрештою свою ролю на унїатьким соборі вони вважали ролею референтів довідати ся, що там унїати нараджують і потім передати то під розвагу своїм. Скінчило ся на ріжних проявах зверхньої толєранції чи куртуазії. Унїатські владики з процесією прийшли до брацької церкви, були прийняті брацьким духовенством, потім запрошені були брацьким священиком Т. Боярським на перекуску. Коли Смотрицький при тім висловив бажаннє на адресу православних, «щоби ви, отцї були нами, а ми вами, і всї разом ішли одною дорогою», і Древинський почав зазначати супроти того становище православних, брацький парох постарав ся затушувати сю контроверсію, похваливши бажаннє Смотрицького. Православні, очевидно, зробили все можливе, щоб вийти якось делїкатно зі соборної акції, в яку так необережно влїзли, — не образити короля, що на їх бажаннє ті собори визначив. Рутський з свого боку був вдоволений, що міг показно продемонструвати і перед католиками і перед православними унїатську єрархію, обряд, весь декорум в старій столицї Руси, що привикла так зневажливо ставитись до унїатської церкви, і з приємністю підчеркував прихильність до релїґійного порозуміння, яке показували на сходинах і стрічах православні.
В якім напрямі уступок від них бажали й сподївали ся католицько-унїатські круги, про се дає понятє проєкт формули обєднання, що переховав ся припадком в актах львівського брацтва з датою 1629 р., без усяких близших пояснень — принесений може з львівського собору брацькими делєґатами [207].
Наука про походженнє св. Духа признаєть ся за нейтральну (άδιάφορον) : люди грецького обряду держать ся своєї формули, латинники своєї, і одни одних не мають докоряти за єресь на тім пунктї. Православні мають прийняти доґмат про чистилище, але вільно їм при тім вірити або не вірити в очищеннє огнем; мають теж вірити в блаженство праведних душ перед страшним судом. Латинники не мають відмовляти правосильности таїнствам Східньої Церкви й її єрархії. Русь має признавати першинство папи і його зверхність над церквою. Зверхність царгородського патріарха над руською церквою зістаєть ся в силї, але під умовою, щоб кождий новий патріарх виказав ся перед польським правительством, що він правильно вибраний і правовірний — на доказ того має прислати своє credo.
В сумі, як бачимо, се недалеко відходило від того, що Кисїль чув в Київі від єрархів, як можливу формулу порозуміння. Найбільш конкретна була ріжниця в поглядах на відносини до папи і патріарха.
Умови патріаршої зверхности, поставлені з унїатської сторони, ставили зверхність сю під великим знаком запитання і, очевидно, служили тільки вступом до властивої пропозиції — заміни царгородської зверхности осібним патріархатом Польсько-литовської держави для православних і унїатів разом. Сю ідею розвивав Смотрицький в своїм «Паренезісї». Поза тим, коли-б не можна було перевести обєднання православних з унїатами іn соrроrе, як церкви й церкви, то унїати бажали властиво певної релїґійної толєранції; аби на унїю не було переслїдовання там, де православні мали перевагу (на території козацьких впливів) і вільно було кождому переходити на унїю без перешкоди від православної єрархії [208]. Се, очевидно, готова була їм признати православна єрархія; тільки се їй не удалось, через опозіцію громадянства.
Звязки православної опозіції з полїтичною аґітацією, поголоски польські і українські, релїґійна закраска козацької війни 1630 р. Арешт і скараннє Чорного, корсунський погром, польська мобілїзація, похід Лаща, його характеристика дана Єрличом, козацьке посольство до Конєцпольского, його похід
Компромісові заходи розбили ся ще раз о позицію не єрархії, а суспільности, веденої інстинктом більше національної нїж релїґійної самоохорони, інстинктом темним, але вірним. Православна єрархія спинила ся сим разом перед осторогами і погрозами світської суспільности — шляхти, брацтв, козаччини. Спинила ся на краю пропасти, що готова була поглинути її, і не зробила рішучого кроку. Але її податливість, прихильність до ідеї компромісу, дбаннє о ласку правлячих кругів була помічена православною суспільністю й записана на її рахунок. Єрархія зістала ся під подозріннєм. В 1631 р. монахи з Новгорода Сїверського оповідали в Москві, що тепер «у Київі за християнську віру стоїть один сам лубенський владика Ісайя (Копинський), і козаків запорозьких напоминає, аби за віру християнську стояли міцно». «А в Печерськім монастирі архимандрит київський» — додавали вони про Могилу — «той піддаєть ся Ляхам, на ляцьку віру, і стоїть проти козаків з Ляхами " [209]. Православний полєміст Остафій Кисїль, випускаючи в тім часї свою книжку против Апольоґії, присвятив її Могилї з досить кислою похвалою, що він «хоч і похваляв попереду справу описану в Апольоґії (релїґійну згоду), але відступив від неї». Комплїмент, кажу, доста квасний, і інцідент з Могилиною колєґією, фундованою ним того року, але скасованою слїдом (через прилученнє до брацької школи) наслїдком поголосок, які пішли «від неучених попів і козаків» про сю нову колєґію-що в нїй учать унїати і заводять латинську та польську науку на шкоду православю [210] — сей інцідент найкраще показує, як підозріливо було настроєне місцеве православне громадянство против своєї єрархії по тім, як вона була умочила свої руки в компромісовій акції 1628-9 рр.
Але, розумієть ся, ще більшу підозріливість і недовірє викликали з боку української суспільности і козаччини ті сфери, звідки вийшла сама та спокуса для православних — клєрикальні й правительственні круги польсько-католицькі і унїатські. Аґресивні пляни і змагання супроти православної церкви, що проявили ся з їх сторони в тих соборних плянах, переговорах з єрархією і т. и, наказували всїм інтересованим з особливою пильністю і підозріливістю придивляти ся до їх дальших ходів, після невдалого закінчення соборної акції, та підстерігати в них слїди нових інтриґ. Не диво, що коли зараз по нещасливім фіналї львівського собору посунуло на Україну польське військо на лежі, забираючи ся в далекі кути, непризвичаєні і неохочі до таких гостей, то на ґрунтї загального невдоволення з приходу їх, з конфлїктів з розгуканим жовнїрством, з його своєвільств і насильств розбурхана, трівожно і підозріливо настроєна увага православних почала мережити сїтку ріжних здогадів і підозрінь спеціально в тій, свіжо розворушеній сфері релїґійних відносин.
В реляції Конєцпольского і в актах переговорів його зї своєвільною козаччиною, знаходимо тільки загальні, ляконїчні характеристики сього релїґійного заворушення. До своєвільного козацтва, каже він, «наспіли листи від декотрих осіб, духовних і світських, і оповіщали, що їх віру нищать, церкви забирають, — просили козаків, аби за віру стали» (вище, с. 73), Зі свого боку козаччина pretextem łamania wiary аґітує серед української людности, підіймає маси народу [211]. Так закидав козакам Конєцпольский, і вони признавали ся, що вони дїйсно розсилали унїверсали по Українї й громадили людей на оборону віри — бо їх «деякі духовні і світські люди сповіщали, що не тільки по сусїднїх містах чули, але й на собі в Київі то дізнали минулого року, коли їм в церквах забороняли служби божої, і церква брацька скрівавлена була панами жовнїрами, що стояли в Київі, — з того й згромадили ся люде» [212].
Записки сучасника, київського монаха про війку 1630 р. (в т. зв. Львівській лїтописи) переказують деякі з тих поголосок, які ходили тодї в Київі і на Українї. Казали, що жовнїрів умисно розкватеровано сим разом в східній Українї, по обох боках, «по за Днїпром, ґде нїґди нїхто не памятаєт, аби туди стояти міли», аби винищити православних — «абы впродъ козаковъ, а затымъ въ вшиткой УкраЂнЂ Русь выстинали, аж до Москвы». Про се жовнїри самі пробовкували на підпитку, «подь добрую мысль», а декотрі Русини з них з прихильности розповіли отцю митрополитови. «За певно повЂдано єго милости отцу архимандриту (Могилї), же унЂтове, що презъ килка лЂтъ южъ пЂнязЂ збирали на школы рекомо, теды тыЂ пЂнязЂ послали до єго милости п. гетьмана» (Конєцпольского) [213].
В польських кругах оповідали не більше не меньше, що козаків побунтовав не хто як Могила, «твердячи, що цїле військо пруське йде на Україну, щоб викорінити козаків і віру благочестиву» [214].
В такій атмосфері коли по Українї рознесла ся чутка про конфлїкт козаків нереєстрових з реєстровими, сї релїґійні мотиви почали зараз же чіпляти ся до нього, Про Грицька Чорного оповідали, що він присяг на унїю, і сам признав ся до того перед смертю. Або як иньше джерело переказує сї поголоски — що він сприсяг ся з Поляками на викоріненнє віри благочестивої й імени козацького [215]. Той самий характер надавало ріжним крівавим сценам жовнїрських своєвільств. «Перед Великоднем челядника митрополитового на кавалки розрубали і трьох підданих» — і з того виростали вже чутки, що будуть різати «благочестивих» поголовно, побивати всїх — «быле бы тилко Русинъ былъ», і війна від разу прибрала характер релїґійної, святої війни. Козаки розсилали унїверсали, закликаючи всїх підіймати ся на оборону благочестивої віри. Про Конєцпольского сучасник оповідає, що йому київські домінїкани, як ішов на Днїпро на козаків, шаблю «посвятили і наоколо костела носили, і під час цїлої мші на олтарі лежав, з тими словами, що то на поганство, на Русь, щоб її викорінити» [216]. Правда чи неправда — досить, що так оповідали в сучаснім Київі. Війна була «на благочестє» і «на Русь», і сї погляди на війну 1630 р., як на війну релїґійну, були так поширені в православних кругах, що навіть в Царгородї, коли польський посол пробував переконати турецьке правительство, що польське військо було післане на козаків, щоб покарати їх за мішаннє в кримські справи, йому без церемонїї задали брехню, кажучи, що війна вела ся «за віру» [217].
Правительство і його репрезентантів все се заскочило зовсїм несподївано. Там не сподївали ся взагалї нїяких иньших клопотів з України крім татарських наїздів та козацьких походів на море. Новому аґентови в українських справах (на місце старого Хмєлєцкого, що вмер саме на початку 1630 р.) Ол. Пісочинському Конєцпольский поручив стерегти ся від Татар, і він собі в поміч зажадав тисячу козаків. В справах турецьких король видав унїверсал до всеї козаччини з кінцем лютого ст. ст.: писав, що до нього дійшла чутка про заміри козаків іти на Чорне море, отже він суворо наказує стримати ся від усяких зачіпок з Турками, щоб не порушити трактатів, і взагалї заховувати ся спокійно [218].
Вся увага була скуплена коло незаплачених «жолдів» козакам — звичайного епільоґу кождої значнїйшої кампанїї Польщі. Полковники сидїли по домах і рахували ся з кредиторами «по так довгій, працьовитій і коштовній війнї», а Конєцпольский, обіславши ся з турецькими башами і забезпечивши ся, що звідти не грозить нїчого, вибирав ся на випочинок і лїченнє, сподїваючи ся вповнї спокійного року. Замість того перед самими великоднїми святами латинськими, в серединї марта с. ст. він дістав вість про конфлїкт нереєстрової козаччини з реєстровою.
Те, що знаємо про саму форму, про подробицї, в яких вилив ся сей конфлїкт, знаємо тільки від Конєцпольского, з його соймової промови (вище с. 71), і було-б даремним трудом, за браком иньших джерел, силкувати ся додати подробиць до поданого ним образу. Виписка, розпочата Гр. Чорним з польськими комісарами, роздражнила Запорожцїв і пхнула їх до аґресивних виступів проти законопослушної козаччини. Місце більш здержливого Левка Івановича заступив більш різкий Тарас Федорович. На останнїй заклик Чорного — ставити ся з арматою з Запорожа на волость, він відповів, що готов сповнити його волю й іде з арматою на Україну. Але слїдом вислані ним чати, в половинї місяця марта, вхопили Чорного, приставали до Тараса, і тут, в війську, при арматї, його судили, осудили на кару смерти, засудили і зараз же той засуд сповнили. На жаль не маємо мотивів засуду — чи вони були взяті з чисто козацьких відносин тільки: закидали Чорному зрадливий союз з польським правительством против козацьких інтересів, чи прилучили ся до того і ті релїґійні мотиви, переказані в пізнїйших звістках: що Чорний сприсяг ся з Поляками і унїатами на православну віру. Конєцпольский представляє, що релїґійні мотиви прийшли пізнїйше і відвели Запорожцїв від їх первісного заміру — зробивши справу з Чорним і його товаришами, вернути ся на Запороже. Се можливо. Але корсунський погром, віддїлений у Конєцпольского від крівавої кари над Чорним, в кождім разї треба безпосередно звязати з нею.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том VIII. Роки 1626-1650“ на сторінці 12. Приємного читання.
TextBook