Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650

Другого дня по сїй церемонїї в Михайлївськім монастирі відбув ся властивий собор. Але під вражіннєм сеї траґічної афери Смотрицького, вже розумієть ся, анї через мисль нїкому не прийшло робити якісь компромісові заходи. Прийшло ся заняти ся справою підмоги на державні потреби річипосполитої, наче вона справдї була властивим предметом, а не притокою тільки для угодових конференцій. Крім того для заспокоєння затрівоженого православного громадянства видано соборну грамоту, де зібране духовенство оповіщало, що воно міцно стоїть при православній вірі, «про жадне відступство не мислить, анї до апостазії унїатської не хилить ся», і всїх вірних взиває, аби в побожнім і добрім житю при вірі православній непохитно стояли. Грамоту сю підписали шість владик, між ними і Смотрицький, по своїм виреченню відновлений в своїх правах, кількадесять значнїйших репрезентантів монашого і світського духовенства, і сумарично згадано ще «барзо великою личбу» иньшого присутного духовенства. Тиждень пїзнїйше видано ще грамоту — супроти поголосок, що то не владики, а лише кілька священиків виклинали «Апольоґію». Сї поголоски ставили в підозріннє становище владиків що до унїатських заходів, і тому Борецький з владиками в грамотї з дня 24. VIII оповіли церемонїю виклинання, а слїдом видали і друковану реляцію про собор і засужденнє Апольоґії, під титулом Апологіи» (знищеннє Апольоґії).

Під грамотою з 24. VIII вже не бачимо підписи Смотрицького. Упокоривши ся перед собором, він слїдом випросив ся до Дерманя; його не хотїли пускати з Київа, очевидно, побоюючись нового якогось фортеля, і сї побоювання справдили ся. Він випустив зараз друковану «Протестацію» (з датою 8. XII), де оповідав, як ми бачили — що вирік ся своєї книжки під примусом, що засуждено його книжку неправно, без переслухання його — що взагалї сю справу вели два священики (розум. Зизанїй і Мужилівський), а епископи, з виїмком Борецького, грали зовсїм пасивну ролю, і не могли навіть познайомити ся скільки небудь докладно з змістом «Апольоґії».

Смотрицький апелював до нового собору, взивав короля, аби зложив такий собор і наказав, аби ті що кинули анатему на його книгу, ставили ся на той собор [184]. В тім же дусї писав листи до визначних православних. А з кінцем року випустив нове писаннє: Paraenesis albo Napomnienie... do bractwa wilenskiego, де вже виступає унїатом без маски, поясняє причини, які мовляв, привели його до унїї, і радить те саме вчинити братчикам. Між иньшим виступає з пропаґандою модної тодї справи — утворення осібного українсько-білоруського патріархату (з друку ся книжка вийшла в 1629 р.).

Обидві сї книжки викликали досить жваву лїтературну полєміку [185], — в нїй брав участь і далї сам Смотрицький. Писання його обсипали ся комплїментами католиків, знаками ласки папської курії — але се був уже голос з гробу. Перехід на унїю позбавив Смотрицького всякого значіння для православних, всякого впливу на ту угодову акцію, яка вела ся тим часом далї; і для котрої сподївали ся від нього так богато. Та й не довго пережив він київську траґедію, яку я вважав за потрібне оповісти докладнїйше не тільки з огляду на визначних сучасних дїячів, що виступали в нїй, а і з огляду на богацтво характеристичних для того житя і часу подробиць, які взагалї рідко коли маємо в наших джерелах.

Продовженнє соборової акції, визначеннє «ґенерального» і «партикулярних» соборів на р. 1629, переговори в сїй справі, прихильне становище православної єрархії, протест православної шляхти під Мальборґом, протести київські, запорозька делєґація. Засїдання київського собору, виступ козаків, розірваннє собору, деклярація духовенства, православні ухиляють ся від львівського собору, трудне становище унїятської єрархії, зїзд у Львові, проєктована формула обєднання церков

Київська траґедія могла бути дуже доброю осторогою для угодової акції; настрій суспільности виявив ся в нїй дуже не двозначно. Але прихильники угоди не бачили сього і вели свою лїнїю далї. Київський собор для сеї справи був змарнований -тож вони заходили ся коло короля, аби визначив новий. Сталось се підчас найблизшого сойму, скликаного на лютий 1629 р.

Як оповідає король в однім своїм листї, після того як на попереднїх соймах православні все не приймали «добрих способів заспокоєння», що подавали ся їм унїатами і правительством, «доперва на сїм соймі або властиво по соймі (православні) з власної інїціативи почали звертатись до унїатів, намовляючи, аби згодили ся на синод; наперед вони самі між собою умовили ся і свою угоду підписали з обох сторін, потім предложили нам і просили у нас дозволу (на той спільний синод)» [186]. В унїверсалах митр. Борецького згадуєть ся, що король визначив сї собори «за причиною пановъ радъ, а подобно и за пильною инъстанцією благочестивыхъ пановъ пословъ народу нашего Руского». А недавно опублїкована протестація головнїйших участників сих переговорів, соймових послів Михайла Кропивницького (браславського депутата) і Лаврентія Древинського (волинського депутата) подають і деякі близші подробицї сеї історії. Під час сойму, занятого справами шведської війни і потрібних для неї асіґновань, посли заінтересовані полагодженнєм релїґійної справи вели переговори по-за соймовими засїданнями і ними був вироблений проєкт соймової конституції, що визначала «спільний синод обоїм сторонам — тим що в унїї з церквою римською і тим що унїї не прийняли» на день 28 октобра 1629 р. у Львові. Сей «ґенеральний синод» мали попередити двотижневі «партикулярні синоди» призначені на день 9 липня; унїатський мав відбути ся в Володимирі, православний в Київі. Потім обидві сторони мали зїхати ся на соборі львівськім, так само на два тижнї, а його постанови мали бути предложені на найблизший сойм. Сей проєкт конституції був прийнятий і підписаний з православної сторони ігуменом виленським Йосифом Бобриковичем, що виступає тут як одинокий участник сих переговорів з-поміж православного духовенства, і соймовими послами: Федором Проскурою Сущанським, київським депутатом, Кропивницьким і Древинським [187]. Участниками сього порозуміння Кропивницький і Древинський називають також якихось близше нам незвісних послів Руського воєводства [188] і в. кн. Литовського — також з православної сторони.

Одначе ся конституція за иньшими справами не прийшла під наради повного сойму і справа православних була просто відложена до нового сойму. Тодї жидичинський архимандрит Баковецький, що виступає тут як представник унїатської сторони, став намовляти Кропивницького і Древинського, щоб просити короля, аби він на підставі того порозуміння від себе, без сойму, видав унїверсали на скликаннє тих синодів. Кропивницький і Древинський, як кажуть, вагали ся, уважаючи, що їх посольські права вигасли з закінченнєм сойму. Але кінець кінцем, «для милого і пожаданого спокою» дали свою згоду на те, щоб Баковецький, коли вважає се можливим, виходив від короля унїверсали — тільки згідні з змістом ухваленого проєкту. Що при тім взагалї досить докладно були обговорені і деталї тих соборних нарад православних з унїатами, натякає лист Баковецького; спиняючи ся на деяких подробицях будучого собору, він вказує, що питаннє, чи обидві сторони на тім спільнім соборі будуть засїдати разом, «не було в Варшаві порішене» — були тільки діскусії про се [189].

Короля про унїверсали просити не треба було довго — дуже радо дав він згоду на спільний собор унїатів з православними «для обєднання і приведення до спільности з католицькою церквою людей грецької віри, котрі досї не в унїї». Вийшло тільки ваганнє в самій католицько-унїатській партії, де той собор зробити. Деякі як м. Рутський, не хотїли Львова, так рішучо неприхильного унїї, і стояли за Луцьк, як катедрадьне місто унїатське. Против сього закидали, що в Луцьку православні дуже сильні, «не схочуть іти до унїатської церкви на замку, скажуть: ,до замкової церкви не прийдемо, будемо сходити ся в церкві міській брацькій', і хотїв би я знати, хто і як їх примусить туди йти? Шляхта почне кричати, що церква ся валить ся, миле нам житє. Будуть казати: сам владика туди на богослуженнє не ходить, боячи ся, аби церква не завалила, а каючи таке владицтво не поправляє, і тисячу иньших річей будуть знаходити. Дорікатимуть: ото побожність у нас (унїатів) — на пляцу церковнім замість церкви, що тут була, корчму поставили (а вже уха болять слухати, яка та корчма, що в нїй дїєть ся, а у нас, до св. унїї прихильних серця, від жалю упадають); дорікатимуть, що тїла стількох значних людей з гробами, вибравши з місця Богови присвяченого, в гною поховали, a на тім місцї для доходу пивницю збудували». — лякав Рутского Заславський, і пропонував на собор Львів. Бо там «не все що хочуть схизматики, можуть робити», є богато богословів (латинських), католицьке духовенство має велику силу. Рутский відмовляв ся тим, що нема у Львові унїатської церкви. На се Заславський казав, що собор можна відправити в домі приватнім — давав на се свою власну камяницю Корняктівську, «найлїпшу ві Львові», де міг би й митрополит з своїм двором умістити ся, й князеви, що призначав ся на правительственного комісара, було б вигідно; або можна взяти каплицю в замку, коли се не буде противити ся умові — «кс. ректор львівський оповідав тамже у князя, що в нїй образи мальовані руські, бо то була колись руська церква». Князь зрештою «твердить сильно і тепер, що єсть там одна наша церква (унїатська), тільки нїхто иньший минї нїчого не міг про неї сказати», писав Рутскому його кореспондент [190].

Кінець кінцем Рутский уступив під натиском Заславського, що збирав ся грати в сїй акції визначну ролю, яко наслїдник славного імени Острозьких і їх «фортуни». Місцем собору рішено було взяти Львів, і з кінцем марта 1629 р. король видав унїверсал, визначаючи на день 18 (28)/X спільний собор православним і унїатам у Львові, а перед тим, на день Петра і Павла (с. с.) партикулярні собори — православним в Київі, унїатам в Володимирі. Унїверсали датовано заднїм числом, нїби то з сойму, 28/II. Осібними листами, розісланими до впливових людей, король поручав їм своїми впливами помогти сьому обєднанню і постягати шляхтичів-унїатів (rarissimae aves!). В тім же напрямі аґітувало унїатське духовенство серед православної і католицької шляхти, «аби прихиляли більше опорних до прихильнїйшого настрою до тих заходів» [191].

Не знаємо й досї, на скілько була вмішана в варшавські конференції, що привели до визначення того спільного собору, вища православна єрархія. Бачимо тільки, що вона — а спеціально митрополит Борецький, поставила ся не відпорно, а скорше прихильно до сього собору. Маємо писані і друковані унїверсали митрополита, де він і з свого боку прихильно згадує яро королївські унїверсали про собори сепаратні і спільний львівський, «зъ ласки єго кор. милости и за причиною пановъ радь, а подобно и за пилъною инстатцією благочестивыхъ пановъ пословъ народу нашего руского о успокоєню благочестія восточной церкве російской выданыє», та заохочує православних в як найбільшім числї прибувати на київський собор, «для милости Христовы и для ласки найяснЂшего господаря короля», щоб осягнути «пожадану милость покою». Трудно думати тут про дипльоматичний викрут — що єрархія хотїла з свого боку показати повну прихильність до угодової акції, яка мовляв перешкоди стрічає тільки з боку суспільности, а не єрархії. Митрополит в своїй прихильности чи льояльности йшов тут рішучо задалеко, і було се в кождім разї рішучою уступкою, рішучою зміною тактики в порівнанню з традиційним відпорним становищем против таких спільних соборів, заманїфестованим в 1623 р., коли православні єрархи рішучо заявляли, що з унїатами дебатувати не мають про що, і без участи царгородського патріарха соборувати з ними не можуть (с. 506).

Від тодїшньої рішучої опозиції теперішня прихильність чи податливість митрополита і його окруження відбивала дуже сильно, і мусїла сильно непокоїти православну людність, тим більше, що серед православної суспільности й сим разом почали зараз же відзивати ся протести. Так маємо протест православних шляхтичів, що були в війську, на шведській війнї, писаний під Мальборґом (29/IV). Вони протестують против яких небудь королївських чи соймових ухвал на некористь православної віри, і благають православних, що зберуть ся на київський синод, аби нї в чім не уступали, а самі заявляють за себе і за всїх, «що тільки нас єсть в війську пруськім», свою готовість «кров свою пролити за віру і правду» [192]. Таких чи подібних голосів мусїло мабуть бути і більше.

Але в повній силї вся неприхильність до якої небудь угодової акції виявила ся вже в Київі, перед собором. Коли Адам Кисїль, визначений від короля його представником на київський собор [193], відвідав митрополита в його резіденції за десять день перед собором, православна шляхта, зібрана на київських роках земських, виявила велике невдоволеннє на Борецького за такі зносини його з королївським комісаром, і скликала спеціальну нараду в брацькій церкві, покликавши де себе митрополита. Тут підняли ся великі нарікання [194] на Борецького і на безпосереднїх участників справи — Кропивницького, Древинського і Баковецького, на яких вказав Проскура, як на головних її акторів. Потім зачали питати королївські унїверсали і знайшли дві великі відміни від проєкта конституції прийнятого на соймі Між тим як в проєктї метою собору називало ся «успокоєннє» релїґійної справи, король в унїверсалах говорив про обєднаннє з римською церквою; справа таким чином рішала ся наперед, — «вже унїя дійшла», казала шляхта. Друга була важнїйша: тим часом як в соймовім проєктї було сказано, що ухвали синоду будуть предложені на затвердженнє соймови, в королївських унїверсалах говорило ся, що сї ухвали підуть на рішеннє короля. З криком докоряли Борецькому, що він хоче їх коштом вислугувати ся перед королем, ставили в вину, що він від себе розіслав запросини на синод і війшов у зносини з королївським комісаром. Жадали від нього, щоб дав свій підпис під протестом, котрим збирали ся опротестувати королївський унїверсал, як незаконний, приватний і для них шкідливий. Борецький виправдував ся, що він чоловік приватний, не його дїло знати ся на законах, що він тільки з ласки короля зістаєть ся при своїм монастирі — отже не може й виступати против нього. Сї резони зробили деяке вражіннє, але кінець кінцем шляхта зістала ся при своїм: постановила синод опротестувати, відтягнувши ся від нього, і митрополиту заборонила «синодувати».

Протест свій шляхта внесла за кілька день перед київським собором. В нїм вказувала, що «заспокоєннє релїґії» мало наступити дорогою соймових ухвал, і було стільки раз соймовими постановами обіцяне. Тому протестувала против визначених в сїй справі синодів, заявляючи, що на се згоди своєї не давала і нїкому не поручала просити у короля тих синодів; все що мало б бути на тих синодах постановлено на некористь її совісти, її прав духовних і світських, вона вважала не важним і обіцяла просити при найблизшій нагодї короля, щоб релїґійна справа була порішена соймом, а не тими синодами [195].

На сам собор наспіли гостї найменьш приємні для якої не будь угодової акції — делєґати запорозького, нереєстрового війська, Андрій Лагода і Сопрон Сосимович. Вони привезли лист до митрополита від гетьмана Левка Івановича і всього війська: докоривши делїкатно, що не дістали від митрополита повідомлення про сей собор [196], військо просило повідомити їх через делєґатів «про все» — «аби ми, маючи відомість, як би було щось супротивне, завчасу могли подбати, щоб противник не мав нїякої потїхи». Незалежно від того сї депутати мали «взяти певну відомість, що там дїєть ся», инакше сказавши — контролювати дїяльність собору. " Бо ж і ми живемо в православній вірі, в котрій народили ся», завважало при тім козацьке військо і пригадувало многозначно, що «то єсть повинность наша и кождого христіанина за вЂру умрети» [197].

Не вважаючи на всї такі досить вимовні знаки на землї і небі, митрополит не хотїв завертати з льояльної дороги, бажаючи засвідчити перед королем свою добру волю до кінця; тільки явні зносини з Киселем після сього вже занехав. Могила, що прибув перед самим собором, на переказані йому Киселем бажання короля, аби з своєї сторони «був прихильний згодї і синодованню» теж «в щирих і гарних словах» заявив свою готовість — «як і засвідчив потім свою щирість», завважає Кисіль.

Собор розпочав ся парадною службою божою, відправленою в день Петра і Павла в соборній церкві (Успенія на Подолї) митрополитом і владиками в присутности величезної маси духовенства, що зібрало ся на собор — «що найменьше 500», як рахує Кисїль. За те світської православної аристократїї не було зовсїм: серед служби прибули Кропивницький, Древинський, Проскура і ще якийсь «пан Черник», більш нїкого. В проповіди заохочувано присутних до собору. По богостуженню приймав обідом всїх значнїйших осіб Могила. По обідї задзвонили в дзвони на собор [198].

Прийнятим порядком присутні подїлили ся на два «кола, — світське і духовне; в духовнім предсїдателем вибрано делєґата львівського владики, проповідника катедрального, Федора на імя. В колї світським вибрано маршалком звісного Лаврентия Древинського, волинського делєґата. По сїм упорядкованню собору з запросили королївського комісара. Але коли він входив до церкви з немалим двором, почали тиснути ся до церкви козаки, з усїх трох дверей. Пробувано двері замкнути, щоб позбути ся тих непожаданих участників, — козаки не давали. Тодї стали їх по доброму просити, щоб не тиснули ся — вони відказували, що їм треба бути, бо вони післані з війська: «О віру йде, за котру ми умремо!» [199]. Кисїль засївши на призначенім йому місцї з свого боку почав просити козаків, аби уступили ся з церкви, бо инакше він не приступить до своєї місії, — промовляв до них «добрими словами — що вони люде ґречні, вітчинї потрібні, але тут не площа аби тиснути ся і т. д.». На те «оратори, пан Лагода і пан Супрун» заявили, що вони посли і просили дозволу бути присутними при всїм, — «бо ми слуги королївські і у короля маємо свобідний послух [200], то чому б не у вашої милости, милостивий после»... Стало на тім, що Кисїль позволив тим двом послам зістати ся в церкві, з тим щоб усїм иньшим козакам велїли уступити ся. Козаки згодили ся, крикнули: «гаразд!» і пан Супрун «вигнав» їх усїх, а Кисїль велїв своїй челяди стерегти двери до церкви, і по сїм приступив до сповнення своєї місії королївського комісара: передав королївську вірительну грамоту і виголосив характеристичну в його устах промову. Постарав ся в можливо сильних і яскравих образах змалювати біду і горе, в які попала церква і нарід руський через своє релїґійне розріжненнє (православних з унїатами):

«Стогнете ви і стогнемо всї ми від сього розріжнення нас, хрещених в одній купели Духа святого шістьсот лїт тому в днїпровій водї, в сїй митрополїї князївства Руського. Болїєте ви і ми всї болїємо — он як цвітуть члени річипосполитої, зложені з ріжних народів — а ми будучи одної нації, одного народу, одної релїґії, одного набоженства, одних обрядів — не одно єсьмо! Розриваємо ся і через те упадаємо: Пожаль ся, Боже! замість братерської згоди обопільна неприязнь, єрархія против єрархії, духовний против духовного... Доми божі поставлені знаменитим коштом святих, славних і богобойних отцїв і князїв руських на куснї розпадають ся, пропадає слава божа, і руїна справляє жалїсні видовища побожним»...

По сїй промові маршалки обох «кол» порадивши ся з старшим духовенством, подякували за ласку королївську і попросили почекати з дальшим до другого дня, бо мусять чекати приїзду шляхти. Другого дня зібрали ся у Борецького, і туди прибули також козацькі посли — доручили згаданий вище лист гетьмана Левка «досить гарний» — характеризує його Кисїль. Потім зачало ся друге засїданнє в соборній церкві. Кисїль, не покликаний, упоминав ся і був запрошений. Застав, як подавали голоси на те, чи держати собор, чи нї: давав голос за се Могила, делєґат виленського брацтва, натомість львівські делєґати висловляли ся против собору. Їх арґументи до певної міри можемо зміркувати з відповіди, з якою виступив Кисїль; се були все тіж міркування про небезпечне перенесеннє на собори релїґійної справи з сойму і віддаваннє її в руки непевного львівського собору і потім на ласку короля. Засїданнє так і пройшло в тім. Третїй день зайняли промови Кропивницького і Древинського, що виправдували ся з докорів, зроблених їм шляхтою, що вони довели до таких унїверсалів: виясняли, що давали свою згоду на унїверсали, котрі були б згідні з проєктом конституції, і складали все на Баковецького, що він то наробив; в такім дусї потім занесли і свою заяву до актів, оповідаючи всю історію з тими унїверсалами. Всеж таки були за тім, щоб собор відправити, лише опротестували зміни зроблені в унїверсалах. Радили тільки ще почекати приходу шляхти до другого дня (правдоподібно по-за собором ішли про се переговори з шляхтою). Тут підняли ся дебати, чи чекати ще з собором приходу шляхти чи нї. Кінчали ся вже наради, коли оден козак, з тих що знову встигли натиснути ся під кінець до церкви, пристухаючи ся дебатам, відізвав ся голосно: «Буде унїя господарчикови та й Борецькому така як війтови перше!» [201] Сї слова зробили сенсацію. Могила розплакав ся, а Борецький трохи не злетїв з стільця, бо за ним стоячи козак се крикнув. Кисїль почав випоминати то козакам і жадав кари на сього непокликаного оратора. Козаки відповідали: «Не гучи, Ляше! посли тебе просять, а гультяї пяні лають і грозять!». «Таке добраніч діставши, розійшли ся ми», записує Кисїль. Збентежений Борецький поїхав ночувати до Могили, мабуть і собі побоюючи ся козацьких ревнителїв благочестия, як колись Смотрицький.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том VIII. Роки 1626-1650“ на сторінці 11. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи