Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

А тут з-за Днїпра приходили трівожні вісти. Конєцпольский запевняє, що козаччина мала замір «трактувати з Москвою й піддати їй всї тамошнї краї», «і були певні відомости про війська московські» В московських джерелах не маємо звісток, які-б потверджували чимсь конкретним се оповіданнє про зносини з Москвою козаків; але при тодїшнїх досить напружених відносинах з Москвою (що три роки пізнїйше привели таки до війни), Конєцпольский міг справдї побоювати ся якихось комплїкацій і з сеї сторони. A же поготів, розташувавши ся за Днїпром, могли собі козаки шукати помочи з Дону, і все Заднїпровє взяти в свої руки так, як взяли під час Хмельниччини.

Київський наш очевидець каже одначе, що сї «делїберації» гетьмана не трівали довго. Прибувши «зъ великимъ гнЂомъ на козаки и на вшитку Русь», він зараз почав переправляти ся за Днїпро, під самим Київом, але попік ся дуже на сїй переправі. Невеликий козацький підїзд «зо сто коней шпиговъ», зловив «ка. нїмецького», якого приставив потім до козацької армати, і він велико здав ся козакам «при стрільбі». Мало не зловлено й самого гетьмана, так що він з-за Днїпра мусїв тїкати до Київа.

По сїм Конєцпольский повів переправу справдї з більшою делїберацією, і хоч «не без тяжкости і не малого кровопролитя», — як каже в промові, — дістав ся за Днїпро. Тут поробив шанцї, що мали стерегти переправи і забезпечати польському війську за Днїпром полученнє з Київом і правим берегом, і потім приступив під Переяслав, де стояло головне козацьке військо, зайнявши саме місто. В перших днях мая ст. ст. він був уже під Переяславом [231], і здаєть ся, попробував ударити на козацький табор, але понїс великі страти нїчого не доказавши. Принаймнї маємо звістку, що 7 (17) травня він понїс сильні утрати в битві з козаками, так що в варшавських кругах його реляцію прийняли, як погром польського війська [232].

З «малости» своїх сил супроти сил козацьких Конєцпольский здав собі добре справу ще перед тим, і з Київа виписував до короля ріжні дезідерати що до присилання нових контінґентів [233]. Але правдоподібно аж тепер, по битві під Переяславом уявив він собі добре перевагу козацької сили над його засобами, і зараз по битві висилає нові унїверсали по всїй Українї, закликаючи жовнїрство як найскорше прибувати, щоб покінчити війну з козаками [234]. По словам Путивльця Гладкого козаки мали в Переяславі 37 тисяч, Конєцпольский вісїм тисяч «польських і нїмецьких людей і Черкас лїпших людей, що від Черкас пристали до Поляків». Сих «лїпших людей», себто реєстрових козаків, що зіставали ся в короннім війську по корсунськім погромі, сучасник-Киянин рахує у Конєцпольского під Переяславом дві тисячі. Але се був контінґент досить непевний, який при нагодї міг перекинути ся до Запорожцїв, як перекинули ся де які в Корсунї. Властивого польського війська, значить, було всього коло шести тисяч, і з ним треба було тримати полученнє з Правебережем і додержувати поля козакам.

Війна під Переяславом потрівала коло трох тижнїв [235]. Близших відомостей з неї маємо дуже мало. Гладкий, свідок компетентий, що сидїв в облозї сам (і як чоловік умисно висланий на звіди московською адмінїстрацією, свої реляції складав свідомо їх ваги), каже, на жаль дуже ляконїчно — що за ті три тижнї «у польських людей з черкаськими людьми було багато битв, і в тих битвах Черкаси (козаки) Поляків побивали», а потім наступила рішуча битва, і після неї переговори і згода, Конєцпольский збуває в усїх своїх реляціях історію кампанїї загальними фразами, що польському війську в битвах з козаками щастє служило, але козаки таки противлять ся далї. Він повторяє їх стереотипово від перших стадій війни — де кріваві подвиги Лаща і йому подібних героїв мали означати, за браком чогось лїпшого, успіхи польської зброї над українським своєвільством, — аж до останку, скромно заявляючи в своїй пізнїйшій промові, що він «не хоче робити собі слави з крови підданих королївських, хоч би й своєвільних» [236]. Вірогідна звістка Гладкого, що своїм авторитетом потверджує в загальнім і меньш авторитетні оповідання нашого київського лїтописця, — поясняє таку рідку маломовність Конєцпольского, як і різку переміну в настрою сердитого гетьмана, що так рвав ся «гасити кровю» козацьке повстаннє, але потім набрав незвичайної миролюбности і вирозумілости до сих повстанцїв [237]. Варшавський кореспондент Сопігів, переказавши реляцію Конєцпольского про нещасливу битву 7 (17) травня, пізнїйше переказує варшавські поголоски про нещасливу битву 14 (24), яка мала ще гірше скінчити ся для Поляків, але додає, що листи Конєцпольского держать ся в секретї. І в дїйсности мабуть нї одного конкретного успіху свого над козацьким військом не міг він оповісти.

Але серед сих битв під Переяславом, судячи з згадки Конєцпольского, козаки не раз поновляли свої пропозиції в дусї вище наведених: видати провідників реєстрових, дати амнестію повстанцям, скасувати куруківську ординацію і санкціонувати statu quo козаччини. Конєцпольский відкидав сї пропозиції закінчення війни угодою; але йому ставало все тяжше. Жовнїрство наглило кінчити війну, бо служба йому вийшла. На нові контінґенти мало було надїї. В листї короля читаємо, що жовнїри жадали повної заплати, инакше не хотїли йти на війну, — частковою заплатою не вдоволяли ся [238]. Та й полученнє з правим берегом все слабло, або й зовсїм переривало ся, і меньшим віддїлам війська не можливо було перебити ся до Конєцпольского.

В міру того, як виясняла ся перевага козаччини під Переяславом, все грізнїйше підіймала ся хвиля повстання. По перехдї польського війська за Днїпро, підіймали ся, збирали ся все нові ватаги повстанцїв та вели партизанську війну з Поляками, побиваючи дрібні віддїли, що йшли до польського війська або пускали ся за провянтом. Наш київський лїтописець, побільшуючи, розумієть ся, каже, що козаків під кінець війни, «як оповідали», зібрало ся до сто тисяч, і вони «взяли моц», відвдячуючи за попереднї звірства жовнїрські, як вирізаннє Лисянки й Димера.

«Обоз обозом, а тут Поляків несчисленно ходить по всїй Українї. Оден (віддїл), що йшов до польського війська, заступили й побили, все забрали. Що були гайдуки — не забивали, бо була то Русь, тільки повбирали ся в їх сукнї і побили кілька сот жовнїрів що йшли за гайдуками: жовнїри думали, що то гайдуки стоять, і були безпечні.

«Далї в Копачеві (коло Василькова) побили всїх жовнїрів і вози їх позабирали, з скарбами. В Димері в пятницю по св. Духу (21 мая с. с.) жовнїрів громили. Під Київом жовнїрів побили так, що у них, кажугь, коней воєнних взяли до 600, і вози з усїм добром.

«В недїлю всїх святих (23) в окопі зараз за Днїпром, де гетьман був зразу окопав ся, побили одну роту, велико богату і мужну, з самих панят — звала ся золота рота, на хорогві було золоте коло. На світанню всїх побито — ноги не випустили; там в окопі поклали й ховати не казали. Скарби там страшенно великі побрали; самих панят тих було півтораста, крім челяди, і купцїв київських до дводесяти було — живність провадили до обозу. Кажуть, що та рота була з Ченстохова; полковником був нїякий Ліщиньский. Тоїж недїлї, перевізши ся з за Днїпра, в місточку монастирськім побили другу роту — як з повітря лежали по улицях і домах оголені жовнїрські трупи. (Підданих монастирських десять забито, аж сам отець архимандрит був у великім страху; иньші з тоїж роти забили до 50; одного Русина Попеля знайшли у черця й розстріляли, другого в церкві св. Теодосія) [239]. Між ними було якесь велике паня Ґлембоцкий, вісїмнадцяти лїт тільки, кажуть; втїкло було, але вони його знайшли, казали йому з соболиної шуби розібрати ся — він просив ся, триста тисяч окупу давав, але вони нїчого не дбаючи й його розстріляли.

«Другого дня в Київі 50 байдаків, а човнів без числа спалили, щоб Поляки не мали чим перевезти ся на тамту сторону до гетьмана; був тодї великий страх на всїх, аж потім відойшди. Тогож дня люде королївські надтягаля — кажуть, що за жидівські гроші були найняті. Пришедши вечером, на монастир хотїли вдарити, і вдарили були; але козаки були недалеко, а до того почули ґвалт великих дзвонів, вернули ся, монастир опанували й Нїмцїв відгромили [240].

«Від Борисполя в пяти милях, з півтори тисячі жовнїрів тільки 25 зістало ся — всїх побито на тім місцї. З королевичевої роти, що в Луцьку стояла й на Русь похваляла ся дуже, — ,як вернемо ся, всїх вас в руцї мати будемо', казали — то з них пятьдесят товаришів згинуло, не рахуючи пахолків. І з тих Нїмцїв і гайдуків, що за Днїпром були, не зістало ся нїчого, або дуже мало; і ті що монастир грабили, за Днїпром зістали ся».

Нарештї по двох тижнях наступила катастрофа, яка підрізала до решти завзятє Конєцпольского. Очевидець Гладкий говорить про неї дуже коротенько, але виразисто: «в останнїм бою Черкаси у гетьмана Конєцпольского в обозї забрали армату, богато Поляків в обозї побили, і перевози на Днїпрі зайняли й пороми на перевозах попалили; і після того бою гетьман Конєцпольский з Черкасами помирив ся: Конєцпольский промовчує його зовсїм, скромно згадує тільки, що козаки, як він їм «жили відтяв», признали свої вини і милосердя просили. Иньші польські джерела, не знаючи нїяких подробиць кампанїї (вони таки, мабуть, в переважній части зістали ся секретом для польської суспільности), говорять тільки про великі страти польського війська. Козаки покорили ся «по многих кровопролитних битвах, в котрих з королївського війська, не кажучи про простих вояків, шляхтичів товаришів згинуло більше як за цїлу війну пруську — на триста їх рахували, і мало хто не стратив коней, що найкращих» [241].

Ширше оповідає про сю битву наш київський лїтописець, і при всїх побільшеннях і лєґендарних деяких подробицях в головнім подає її, очевидно, досить вірно, бо згоджуєть ся з коротким оповіданнєм Гладкого, що козаки здобули були сам табор польський, забрали з нього гармату, і відтяли польське військо від Заднїпровя, понищивши перевози. Не часто маючи оповідання Українця-сучасника, наводимо його реляцію в цїлости:

«Битва велика була в саму суботу [242]. Пан Лащ помітив козаків, що їхали на чату; взявши жовнїрів, як кажуть, пять сот коней, напав на них, а не мігши їх дістати, дав знати пану гетьманови. Пан гетьман узяв з собою жовнїра доброго дві тисячі й пішов за Лащом. Тих козаків уже на тім місцї не знайшли, але натрапили на иньших, що йшли в поміч тим першим. Кажуть, що їх було небогато, тільки з двіста коней, а Поляки кажуть, що пятьсот. Сї козаки, замкнувши ся в одній шопі, боронили ся так, що жадного з них живцем не взято, тільки одного сотника, і то раненого. А в тім часї два гайдуки передали ся з польського обозу до козаків і сказали: ,маєте нагоду, бо гетьмана нема в обозї! Тодї козаки до обозу. А намісником гетьманським був пан Потоцкий. Там били ся, сїкли! До двох тисяч людей впало з обох сторін. Одні козаки били ся, а иньші взяли три гармати що найбільші і дві гаківницї, та до свого обозу притягли. На то наспів пан гетьман. Били ся потім шість годин; як би дощ страшенно великий не перешкодив, певно з них усїх не випустили-б і ноги. Аж гетьман виставив знак згоди, і тодї перестали. З тої битви 30 значних жовнїрів привезено до Київа — полковників, ротмистрів, між ними пана Ганібаля, що тридцять лїт був ротмистром — сам пан гетьман плакав по нїм як по батьку, бо його ради уживано в усїм; також другого Ганібаля, поручика, свояка його; пана Паковского, п. Карского, п. Красноставского, п. Красновойского, п. Красносельского. Була се та велика битва, де пан Стефан, старший син отця митрополита полїг між козаками» [243].

Се та битва, додамо, що стала популярною в новійшій традиції під іменем «Тарасової ночи», як її назвав автор Історії Русів, представивши в видї нїчного нападу козаків на польський табор на свято Божого тїла, «котре вони (Поляки) з стрільбою і пированнєм відправляють» [244]. Її оспівав в одній з своїх молодечих поезій Шевченко, на підставі сього оповідання. Що козаки захопили тодї польські гармати, се потверджують і згадки при дальших переговорах Конєцпольского з козаками про «армату, захоплену в шанцях».

Деклярація Конєцпольского, зміна гетьмана, відповідь козаків Конєцпольскому, угода, ревізія реєстру, старший Орендаренко

Ся остання катастрофа підрізала енерґію Конєцпольского, «Підрізали жили козаки» йому, не він їм. Крім великих страт причинив ся сильний упадок духа в війську, що рішучо не хотїло й на два тижнї ще протягнути кампанїї. Козаки перервали полученнє з правим берегом і побивали де попало поодинокі партії польського війська — до сих днїв власне належить переважна частина епізодів, наведених вище з оповіданая київського лїтописця. Конєцпольский зложив пиху з серця і розпочав серіозні переговори з козацьким військом.

«Побачив пан гетьман, що зле, що бють, що хоч би й десять раз більше було його війська, то нога їх не вийде, молив ся, чую, так: ,Найсвятїйша Панно винеси мене звідти здорового'! Бо і на його самого наїздили на сам табор» — записує сучасне оповіданнє київський лїтописець, і додає в pendant до недавнїх заходів коло унїї друге сучасне оповіданнє; «Чув я, показував пан гетьман, утераючи сльози, велику силу трупу і казав: ,От і унїя, лежить Русь з Поляками».

Такі були українські паралєлї до оповідань Конєцпольского і иньших репрезентантів офіціальної Польщі про приборканнє козаччини, яка, мовляв, по великих втратах, заданих їй польським військом, просила пробачення і корила ся на будуче.

Тепер маємо вже в повній формі ті деклярації, якими розміняв ся Конєцпольский з козацьким військом після сеї катастрофи [245].