Коли вість про напад на Чорного і його крівавий кінець рознесла ся між реєстровою козаччиною, переважна частина утїкла під охорону коронного війська, що стояло в Корсунї. Тут було кілька хоругов з полку воєводича браславського Потоцкого і каштеляна галицького Казановского, і до них зібрало ся коло трьох тисяч реєстрових. Запорожцї жадали, щоб жовнїри видали їм реєстровцїв (старшину головно), а самі вийшли зі своїх леж з козацької території, за Білу Церкву. Жовнїрство шорстко відповіло на се, заявляючи, що нїяким чином не відступлять від вірних королеви козаків, і з леж визначених властями не уступлять — нехай краще козаки пильнують своїх обовязків перед королем і річеюпосполитою. Тодї Запорожцї, діставши таку відповідь, «тої же години» рушили на Корсунь і в самий день Благовіщення руського приступили під місто. Жовнїри, хоч без своїх полковників чули себе досить сирітливо, приготовили ся боронити ся й розпочали бійку. Але тут більшість реєстрових козаків, побачивши перевагу Запорожцїв, почала переходити до них, полишаючи старшину. Міщане ж корсунські почали собі з домів своїх, з вікон, з рушниць пражити з тилу жовнїрів, що так уїли ся їм під час сих леж. Побачивши се жовнїри з чималими стратами почали виходити з міста, з душами самими, покинувши все. Козаки не стали гонити ся за ними, а зайняли ся пайованнєм здобичи, яка дістала ся їм по жовнїрах та ріжній шляхтї, що тїкала з міста разом з жовнїрами [219].
Се було проголошеннє війни. Конєцпольский аж незчув ся від вісти про сей погром. «Признаю ся до того, найяснїйший милостивий королю», — говорив він в своїй пізнїйшій промові — «що мене нечувано порушила та своєволя, порушила зневага маєстату вашої кор. милости, вчинена замордованнєм старшого, поданого вашою кор. милостю, порушила та очевидна небезпека річипосполитої, порушив напад на військо вашої кор. милости, що було під моїм реґіментом, і порушило мене так, що хотїв би не жити на світї з тими лотрами, як би то було можна». Вираз свому настроєви дав він в унїверсалах до української шляхти, виданих під свіжим вражіннєм сих вістей; 28. III ст. с. Закликав її прибувати до коронного війська — «той огонь кровю хлопською гасити» [220].
Зі свого боку козаччина розіслала по Українї свої унїверсали, закликаючи всїх до війська — хто був колись козаком чи хотїв би ним бути — всїх до війська прибувати, віру благочестиву від замислів лядських ратувати, вільностей козацьких заживати. Серед того напруження і загального роздражнення, в якім українська людність і без того жила, з вказаних вище мотивів, унїверсали сї знаходили широкий послух. Піднїмало ся селянство, полохаючи шляхту, «починали купити ся зе-всюд» [221], і в короткім часї військо козацьке зросло на кількадесять тисяч [222].
Як не рвав ся Конєцпольский робити справу з козаччиною треба було для того постягати військо. Тому наперед поручив поспішати до війська «пану стражникови коронному» Самуелю Лащу, «бо недалеко звідти мешкав», маючи державу в Макарові, на Полїсю київськім. За ним післав каштеляна камінецького Стан. Потоцкого і старосту калуського Жодкєвского. По словам Конєцпольского вони мали від нього поручення «не опускати нагоди полагодити справу без крови, як би такий спосіб нагодив ся». Але сердитий гетьман говорив так потім перед людьми, які «без того за зле йому мали, що він не старав ся оминати конфлїктів і кроворозлить», і не легко увірити, щоб він, сам горячи бажаннєм «загасити кровю той огонь» [223], давав такі миролюбні інструкції своїм помічникам під першими вражіннями. Тай однаково нїякої миролюбности ті не розвели. По словам Конєцпольского, козаки «як почали по неприятельськи поступати з військом королївським, так і далї не переставали, а наш стражник коронний, мало маючи війська (бо ще військо не зійшло ся, перед приїздом иньших панів) — в заїм їм віддавав». Вивязала ся дрібна, партизанська, підїздова війна, в якій дїйсно і рицарі польської культурности і козацькі «лотри», як їх титулував пан гетьман, віддавали собі навзаєм, в стилю і смаку пана стражника коронного.
Цїкава була ся фіґура, пана стражника, правої руки гетьмана і його повірника — вицвіт шляхетсько-жовнїрської польської самоволї на сих винятих з-під права і закона «кресах» польської річипосполитої. Пізнїйші перекази і анекдоти розцвітили його ріжними пів-лєґандарними подробицями, але нам буде інтереснїйше послухати характеристику сього героя 1630 р. з уст сусїда-шляхтича, написану з нагоди погрому, учиненого над Лащом сусїдньою шляхтою, коли не стало його протектора гетьмана Конєцпольского (1646):
17 жовтня [став ся похід] за збитки незносні, кривди і шкоди на йогомость п. стражника коронного Самуеля Лаща, що анї на Бога не уважав, анї права публичного не бояв ся, анї людей поважних не стидав ся — на маєтности шляхетські наїздив і на доми, насильства чинив, забивав, уха й носи обтинав, силоміць панни і вдови забираючи, віддавав за своїх розбійників (oprawce), що при нїм для розбоїв і шарпанини пробували: негідники банїти, Волохи, Татари, розбійники, злодїї, — чесного чоловіка анї питай, а кількасот людей все при боцї його знаходило ся. Вони й дорогу до Київа були забили, і через розбої та й шарпанини нїхто по дорогах уже не їздив. Мав на собі [Лащ] засудів на банїцію 236, на інфамію за ріжні ексцеси 37, але у всїх виступках і злостях своїх мав великого оборонця своїх розбоїв і наїздів — й. м. п.каштеляна краківського гетьмана Конєцпольского, що його заступав екземптами військовими [224], і так робив тому негідникови, безбожному чоловікови велику пільгу, а той собі за нїщо мав княжат, панят і воєвод. Меньших шляхтичів за що будь забивав, наїздив. Ґвалти на жінках, паннах, дївках, грабованнє всякої всячини — то йому пропадало як нїщо. Коли хто починав судити ся з ним, то вже жінки й дїтей мусїв вирікти ся і тільки поки живий утїкати. З княжатами Вишневецькими, Корецьким, київським воєводою Тишкевичем великі мав війни — насилав на їх маєтности, грабував, забирав, нищив — кільканадцять лїт. Аж ледви тільки не стало гетьмана і екземпти його стратили силу, — так за декретом трибунальським й. м. п. воєвода (київський) з загалом воєводства, з шляхтою — могло її бути до 12 тис, наїхав на Макарів і заставши там саму п. Лащову з дїтьми, що до ніг йому впали, просячи милосердя, — житє їй дарував і нїчого не взяв, але з Макарова вигнав; а сам Лащ, знаючи про се, кілька день на-перед від жінки втїк [225].
Отакий панок дістав від Конєцпольского порученнє зайняти ся козаччиною до його приходу. Можемо собі уявити, що він там зачав виробляти. Сучасник-Киянин, стільки разів цитований нами, як відгомін того, що в сучаснім Київі балакало ся, оповідає в своїй лїтописи, що Лащ, ідучи з своїм товариством під Київ, витяв до ноги містечко Лисянку на сам великдень руський, заставши в церкві: «вшитко вистиналъ, якъ мужовъ такъ и женъ, такъ и дЂтей въ церкви будучихъ, и попа зъ ними». «І по дорозї людей нїкому не винних, аби тільки Русин був — забивали» [226]. Иньший подібний випадок мав стати ся в Димері, де жовнїри теж, як оповідає той же сучасник, вирізали містечко цїле. Цїле чи не цїле, але сї звістки і поголоски малюють нам тодїшню ситуацію і атмосферу на Українї. З свого боку козаки і українські повстанцї відвдячували ся тимже — громили розкватерованих вояків польських, де могли запопасти. «На хоругви королївські, розложені на зимові кватири, нападали — особливо на хоругви Лаща, Лянцкороньского і Слядковского, богато людей з них позабивали, а решту змусили уступити ся на иньші місця і весь обоз їх пограбили», — як се записує сучасник Поляк [227].
Серед сеї партизанської війни, що стала згодом першою частиною кампанїї, наповнивши собою весь місяць квітень ст. ст., військо козацьке вислало посольство до Конєцпольского. Про нього маємо досї тільки коротеньку згадку в його соймовій промові [228]. Правдоподібно, військо своїм звичаєм виправдувало ся з останнїх подїй, просило вибачити допущені ексцеси, але заразом ставило досить високі вимоги як умови заспокоєння нинїшнього руху. По словам Конєцпольского, були се вимоги анальоґічні з жаданнями, які ставили козаки в пізнїйших переговорах сеї кампанїї. Вони жадали видачі їм реєстровиків, які далї зіставали ся при короннім війську, і хотїли сказування куруківської ординації, тому що вона принята козаччиною не добровільно, а під оружною пресією.
Такі жадання козаччини Конєцпольский, розумієть ся, з гнївом відкинув, так само як повз уха пускав намови короля (а мабуть і иньші голоси) — шукати «слушних способів успокоєння без розлитя крови» [229]. Згадуючи в своїй пізнїйшій промові, що «декотрі люде, несвідомі справи, а иньші неприхильні, винуватять його, що козаки присилали до нього, а він з ними не погодив ся без розлитя крови, він кличе: «Чи я міг то їм хвалити і касувати те, що король і річпосполита затвердили, нехай но признає то найбільший неприятель мій, аби тільки судив без афекту? Чуючи, що вони не тільки не попускають нїчого з ворожого свого поступовання, але відважають ся що далї то на важчі річи, і ще більше заповідають (стид навіть споминати се!), я кинув ся, хоч і не упорядкувавши ся так, як би то годило ся урадникови вашої кор. милости, і не з такою силою, — та великими переходами поспішив до Днїпра».
Трудність була в тім, що переважна частина воєнних контінґентів через незаплаченнє грошей вийшла з усякого впливу гетьмана; саме під сю хвилю він мав їхати до Львова на розплату з ними; замість того мусїв вислати до них листи, щоб почекали з повною виплатою та взяли участь в кампанїї на козаків. При тім частину війська треба було полишити в Західнїй Українї, для оборони границь від татарських нападів, бо про них приходили трівожні відомости. І треба було спішити ся, як з огляду на те, щоб перепинити дальший розвій повстання, так і тому, що війську, яке зіставало ся в службі, за кільки тижнїв кінчив ся квартал, і через незаплаченнє грошей, воно не показувало нїякої охоти служити далї. Тому виправивши до короля реляцію з прошеннєм вислати листи до українських маґнатів, щоб підтримали гетьмана своїми полками та змобілїзували вибранецьку мілїцію. Конєцпольський вже 6/IV с. с. рушив з свого боку на театр війни, сподїваючи ся, як звичайно, під час самого походу постягати иньші контінґенти [230].
Переяславська кампанїя 1630 р., перший погром польського війська, Конєцпольский під Переяславом, відомости Гладкого, повстаннє на Правобережу, громленнє польських військ, рішуча побіда козаків, «Тарасова нїч»
В кампанїї 1630 р. козацька сторона була в значно лїпшій позиції нїж в иньших війнах — напр. у кампанїї 1625 р. Головне козацьке військо встигло «вигребти ся» з Запорожа «на волость» заздалегідь, з арматою і всяким припасом. Воно потім зіставало ся протягом не меньше як півтора місяця паном ситуації на Українї. Отже було спроможне підняти до повстання українську людність, і без того в високій мірі роздратовану попереднїм розкватированнєм польського війська, його своєвільствами і ріжними конфлїктами з ним. Поки польські сили мобілїзували ся і стягали ся на Україну, козацьке військо мало можність скріпити ся великими ново мобілїзованими кадрами, вибрати позиції, забезпечити їм комунїкацію, запровіантувати ся всїм потрібним. Головною позицією своєю вибрало воно Переяслав і тут зібрало свої головні сили, коли польське військо почало стягати ся під Київ, а Днїпрові береги обсадили козаки своїми залогами, щоб утруднити перехід.
Конєцпольський, наспівши до Київа і розглянувши ся в тутешнїй ситуації, як сам він каже, дуже бив ся з гадками, як йому бути: «Перейти Днїпро в такім малім числї, як ми тодї були, без піхоти, без армати, небезпечно було, бо й сторони тамошнї підхожі були більше для пішого нїж для кінного війська, і з такою малою горстю не знати було, чи неприятеля воювати, чи пильнувати людей, що з-заду надходили. З другої сторони міркувало ся, що як не перейти за Днїпро зараз, то потім перейти було-б іще тяжше, а навіть ледви чи й можливо, як би вони (козаки) скріпили ся ще більше і позаступали всї переправи». До того польському війську зіставало ся служби (до кварталу) всього тільки два тижнї, і воно заявляло, «що понад то й години не буде служити».
А тут з-за Днїпра приходили трівожні вісти. Конєцпольский запевняє, що козаччина мала замір «трактувати з Москвою й піддати їй всї тамошнї краї», «і були певні відомости про війська московські» В московських джерелах не маємо звісток, які-б потверджували чимсь конкретним се оповіданнє про зносини з Москвою козаків; але при тодїшнїх досить напружених відносинах з Москвою (що три роки пізнїйше привели таки до війни), Конєцпольский міг справдї побоювати ся якихось комплїкацій і з сеї сторони. A же поготів, розташувавши ся за Днїпром, могли собі козаки шукати помочи з Дону, і все Заднїпровє взяти в свої руки так, як взяли під час Хмельниччини.
Київський наш очевидець каже одначе, що сї «делїберації» гетьмана не трівали довго. Прибувши «зъ великимъ гнЂомъ на козаки и на вшитку Русь», він зараз почав переправляти ся за Днїпро, під самим Київом, але попік ся дуже на сїй переправі. Невеликий козацький підїзд «зо сто коней шпиговъ», зловив «ка. нїмецького», якого приставив потім до козацької армати, і він велико здав ся козакам «при стрільбі». Мало не зловлено й самого гетьмана, так що він з-за Днїпра мусїв тїкати до Київа.
По сїм Конєцпольский повів переправу справдї з більшою делїберацією, і хоч «не без тяжкости і не малого кровопролитя», — як каже в промові, — дістав ся за Днїпро. Тут поробив шанцї, що мали стерегти переправи і забезпечати польському війську за Днїпром полученнє з Київом і правим берегом, і потім приступив під Переяслав, де стояло головне козацьке військо, зайнявши саме місто. В перших днях мая ст. ст. він був уже під Переяславом [231], і здаєть ся, попробував ударити на козацький табор, але понїс великі страти нїчого не доказавши. Принаймнї маємо звістку, що 7 (17) травня він понїс сильні утрати в битві з козаками, так що в варшавських кругах його реляцію прийняли, як погром польського війська [232].
З «малости» своїх сил супроти сил козацьких Конєцпольский здав собі добре справу ще перед тим, і з Київа виписував до короля ріжні дезідерати що до присилання нових контінґентів [233]. Але правдоподібно аж тепер, по битві під Переяславом уявив він собі добре перевагу козацької сили над його засобами, і зараз по битві висилає нові унїверсали по всїй Українї, закликаючи жовнїрство як найскорше прибувати, щоб покінчити війну з козаками [234]. По словам Путивльця Гладкого козаки мали в Переяславі 37 тисяч, Конєцпольский вісїм тисяч «польських і нїмецьких людей і Черкас лїпших людей, що від Черкас пристали до Поляків». Сих «лїпших людей», себто реєстрових козаків, що зіставали ся в короннім війську по корсунськім погромі, сучасник-Киянин рахує у Конєцпольского під Переяславом дві тисячі. Але се був контінґент досить непевний, який при нагодї міг перекинути ся до Запорожцїв, як перекинули ся де які в Корсунї. Властивого польського війська, значить, було всього коло шести тисяч, і з ним треба було тримати полученнє з Правебережем і додержувати поля козакам.
Війна під Переяславом потрівала коло трох тижнїв [235]. Близших відомостей з неї маємо дуже мало. Гладкий, свідок компетентий, що сидїв в облозї сам (і як чоловік умисно висланий на звіди московською адмінїстрацією, свої реляції складав свідомо їх ваги), каже, на жаль дуже ляконїчно — що за ті три тижнї «у польських людей з черкаськими людьми було багато битв, і в тих битвах Черкаси (козаки) Поляків побивали», а потім наступила рішуча битва, і після неї переговори і згода, Конєцпольский збуває в усїх своїх реляціях історію кампанїї загальними фразами, що польському війську в битвах з козаками щастє служило, але козаки таки противлять ся далї. Він повторяє їх стереотипово від перших стадій війни — де кріваві подвиги Лаща і йому подібних героїв мали означати, за браком чогось лїпшого, успіхи польської зброї над українським своєвільством, — аж до останку, скромно заявляючи в своїй пізнїйшій промові, що він «не хоче робити собі слави з крови підданих королївських, хоч би й своєвільних» [236]. Вірогідна звістка Гладкого, що своїм авторитетом потверджує в загальнім і меньш авторитетні оповідання нашого київського лїтописця, — поясняє таку рідку маломовність Конєцпольского, як і різку переміну в настрою сердитого гетьмана, що так рвав ся «гасити кровю» козацьке повстаннє, але потім набрав незвичайної миролюбности і вирозумілости до сих повстанцїв [237]. Варшавський кореспондент Сопігів, переказавши реляцію Конєцпольского про нещасливу битву 7 (17) травня, пізнїйше переказує варшавські поголоски про нещасливу битву 14 (24), яка мала ще гірше скінчити ся для Поляків, але додає, що листи Конєцпольского держать ся в секретї. І в дїйсности мабуть нї одного конкретного успіху свого над козацьким військом не міг він оповісти.
Але серед сих битв під Переяславом, судячи з згадки Конєцпольского, козаки не раз поновляли свої пропозиції в дусї вище наведених: видати провідників реєстрових, дати амнестію повстанцям, скасувати куруківську ординацію і санкціонувати statu quo козаччини. Конєцпольский відкидав сї пропозиції закінчення війни угодою; але йому ставало все тяжше. Жовнїрство наглило кінчити війну, бо служба йому вийшла. На нові контінґенти мало було надїї. В листї короля читаємо, що жовнїри жадали повної заплати, инакше не хотїли йти на війну, — частковою заплатою не вдоволяли ся [238]. Та й полученнє з правим берегом все слабло, або й зовсїм переривало ся, і меньшим віддїлам війська не можливо було перебити ся до Конєцпольского.
В міру того, як виясняла ся перевага козаччини під Переяславом, все грізнїйше підіймала ся хвиля повстання. По перехдї польського війська за Днїпро, підіймали ся, збирали ся все нові ватаги повстанцїв та вели партизанську війну з Поляками, побиваючи дрібні віддїли, що йшли до польського війська або пускали ся за провянтом. Наш київський лїтописець, побільшуючи, розумієть ся, каже, що козаків під кінець війни, «як оповідали», зібрало ся до сто тисяч, і вони «взяли моц», відвдячуючи за попереднї звірства жовнїрські, як вирізаннє Лисянки й Димера.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том VIII. Роки 1626-1650“ на сторінці 13. Приємного читання.
TextBook