«21/V була рада по тім боцї Аслан-города; на тій радї вибрано полковників. Військо ще й сьогодня приходило на перевіз, так що не знати було, скільки його має бути. І сьогодня раду мали, 22/V, — радили ся, кудою іти. Старший хотїв на Кочкари, для води, але в дорозї військо підняло крик, щоб іти як найпростїйше на Каланчак.
«Саме перед радою прийшла відомість з куренїв до старшого, що те військо, яке прийшло на куренї по нас — а єсть зо три тисячі, — хоче на море йти. Але зараз старший післав лист до них, аби походу занехали, а тих бунтівників видали і зараз їх смертю покарали — Бутка і Ємця Гриценка». (На великий жаль автор реляції не сказав нам, хто був сей льояльний старший, можна б подумати, що то Чорний виплив на якийсь час знову на старшинство, але Конєцпольский в своїм пізнїйшім експозе представляє сей похід дїлом виписчиків).
Додаткова приписка до реляції каже, що 29 н. с. військо рушило до Криму, щоб на ніч доспіти до Каланчака. Аґент посилає разом з тими вістями закінчений реєстр конного і пішого козачого війська, «для плати до полкам» [142].
Дальше оповідає реляція білоцерківського підстарости писана по свіжим вістям з Запорожа [143]. 19 (29) мая військо пішло просто перед Перекоп: там в трох милях від Перекопу, «у стражних могил» стріло їx сильне військо кримське. Війська козацького було 23 тисячі, але була мiж ними незгода, «вибрали двох гетьманів, обох нездалих: оден Тарас, а другий Чернята (sic)». Військо подїлене було на десять полків і стало перед табором. Дванадцять сот Шагій-ґераєвих Татарів, і між ними богато найлїпших козаків, виїхали на герць. Кримцї витримали натиск, відвабили козацьке військо від табору, а потім з великим розмахом скочили на них з шаблями і погнали козаків до табору. Аж як з табору піхота підняла стрільбу, бючи в суміш і своїх і ворогів, спинили ся козаки й поправили ся, і Кримцї більше не натискали, бо вже й звечоріло. Згинуло в сій битві козаків тисяча чоловіка. Але по сїй битві Кримцї не додержали позиції і козаки поступили під Перекоп близше — стали на тім місцї, де перед тим стояли Кримцї, і тут знову військо справили. Кримцї трома полками стали, в центрі калґа — але він не дуже наступав. Кантемір збоку підсунувсь зблизька з сильною арматою, замішав військо козацьке густою стрільбою і потім ударивши з великою силою, потоптавши козаків, вскочив в розірваний табор їх. Козаки по сїм почали уступати ся, і так чотири днї оборонною рукою відступали, ратуючн останок табору аж до самого Днїпра, — аж там Кримцї назад повернули. Другого дня ходили ще табором по одну гармату, що кинули відступаючи. Хана з великого гнїву свого зарубали. Шагін-ґерай з кількома стами Татарів утїк, не знаю куди. З сотню Шагін-ґераєвих Татарів зістало ся було з козаками: пустили їх, виправдуючи ся, що не з умислу хана забили, і обіцяли з Шагін-ґераєм ще й другий і третїй раз пробувати щастя, як би до них вернув ся. Доперва тепер за Порогами рахують, скільки їм війська не дістає: кажуть, що їх пять тисяч згинуло, і од безводя богато померло».
Безводє се богато заважило на нещасливий кінець походу: взятий в осени в неволю Поляк-ренеґат казав, що як би козаки дістали ся до води, то зараз би орда піддала ся; а до води було їм ще тільки чверть милї, та й не дотягли [144].
В татарсько-турецьких звістках знов головна вага кладеть ся на зраду; чи опамятаннє Шагін-ґераєвих Татарів, що мовляв рішили справу на користь Джанїбека. По словам Джанїбека Шагін і козаки пройшли за Перекоп і погромили місто Карасу; Джанїбек зібрав на них що було живо, тільки жінки зістали ся дома [145]. Але з Шагіном було сорок тисяч (!) козаків під проводом славного і хороброго гетьмана, і не можна було їх побороти, каже турецький історик. «В рішучій битві сила Татарів дістала мученичі вінцї, і побіда вже хилила ся на сторону капостників (козаків), тільки вечірня пітьма перервала нещасливу битву. В ночи зібрані на раду мурзи одноголосно рішили, що козаки сильнїйші від них і числом і зручністю в стрільбі; треба попробувати ударити на них сильно, з відчаю, з усїх сторін і попробувати рішити війну. Зрана Татари ударили сильно, але битва важила ся довго. Нарештї в останнїй хвилї Татари, що били ся по сторонї Шагіна, опамятали ся, що сприсягши ся з невірними на кров мусульманську, вони позбавляють себе спасення і будуть засуджені на вічні пекельні муки; вони покинули поле битви, полишивши невірних їх долї, і тодї вже битва не довго важила ся» — Джанїбек здобув побіду, Магомет-ґерая знайдено мертвого на полї; гетьмана козацького теж, — голову йому відрубали Татари, і беґлєрбеґ Кафи казав її прибити на мурах для остороги невірних [146].
Ся зрада Шагін-ґераєвих Татарів поясняє нам згаданий факт, що козаки вбили в розяренню Магомет-ґерая (турецькі джерела сього не знають), а Шагін-ґерай, не вертаючи ся на Запороже, по сїй пригодї, драпнув аж до Персії. З инших подробиць головна відміна та, що в татарських звістках козаки проходять за Перекоп і бють ся в Криму, тим часом як в реляції білоцерківського підстарости бють ся вони не доходячи Перекопа; джерела кримські в сїм разї варті більшої уваги. Натомість очевидно перебільшена у них цифра козацького війська. Наскільки вірна їх звістка про смерть козацького гетьмана, трудно сказати супроти мовчання білоцерківської реляції. І Тарас і Чорний, мабуть названий в сїй реляції Чернятою, не згинули в кождім разї, хиба якийсь иньший ватажок. На Запороже козаки, по реляції судячи, мусїли вернути ся в останнїх днях мая с. с.
Вибір Левка Івановича. Похід Девлєт-ґерая на Україну і погром під Бурштином. Напруженнє між реєстровими і нереєстровими, Левко Іванович і Грицько Савич, закінченнє шведської війни і прихід польського війська на Україну, з кінцем 1629 р., наказ Чорного запорожцям, відповідь Левка Івановича, справа реєстру і початок конфлїкту, освітленнє його в реляції Конєцпольского, кінець Чорного, релїґійний момент в повстанню
Нещасливий кінець третього кримського походу, вчиненого козаччиною не-реєстровою, і то з таким значним розмахом енерґії, був причиною нових змін на гетьманстві. Тарас Федорович, що проводив в походї, мусїв відпокутувати нещасливий кінець походу. Гетьманм запорожським зараз по походї бачимо Левка Івановича (маємо його лист до митрополита з 25/IV. 1629, підписав ся на нїм Леонъ Ивановичъ зо всимъ войскомъ Запорозскимъ є. кор. мил) [147], і він зіставав ся на Заворожу гетьманом, мабуть без перерви, до кінця року (маємо його лист до Чорного з 1/XII, де він підписаний: «Левон Іванович гетьман з військом його кор. м. Запор.) [148] Грицько Савич Чорний тим часом, в ролї так би сказати казьонного гетьмана, з реєетровиками, чи властиво більшою частиною їх (бо частина зістала ся на Запорожу) зявляєть ся на волости», повнячи сторожеву службу разом з старим Хмєлєцким. Коли саме, і в якиї обставинах наступило се роздїленнє козацтва льояльного від своєвільного, на жаль досї не знаємо. Під час осїннього погрому Татар бачимо Чорного при Хмєлєцкім, тим часом як своєвільна козачина зіставала ся на Запорожу.
Татарські напади взагалї стали останїми часами дуже частї. Весною приходила 4000-на орда під проводом одного мурзи, що давши білгородському баші хабара, як оповідали, назбирав собі охочих і пішов Чорним шляхом на Уманьщину, але Хмєлєцкий сполошив його і змусив забрати ся. Гонилися за ними; але Татари, покидавши все, навіть сїдла і зброю, позабивавши слабійшу худобу і невільників, утїкли таки: помітивши се, що вже Татарина як вітра в полї ловити, військо «за ласкою божою і щастєм королївським нїкого не стративши» повернуло ся назад [149].
Після невдалого походу на Крим сподївали ся чогось більшого, і справдї в серпнї калґа Девлєт-ґерай з великою ордою посунув на Західню Україну. Щоб обминути пограничне військо, що знов уважно слїдило за ним, він плутав стежку, збиваючи ся то на Чорний то на Кучманський шлях, потім повернув на Волощину, несподївано відти впав в західнє Поділє і розпустив від paзy від Днїстра загони, визначивши збірним пунктом Золочів. Він не підозрівав, що Хмєлєцкий з Грицьком Чорним увесь час дуже пильно, крок за кроком слїдили його рухи, і тепер готовили ся одним ударом знищити його кіш. Та їм перешкодив в тім воєвода руський Любомірский, що в ролї високого сенатора схотїв давати накази; велїв чекати свого приходу; і поки поспів з своїм тяжшим військом, калґа помітивши небезпечність, почав тїкати назад, лишивши на волю божу свої загони. Хмєлєцкий з козаками дуже жалували, що так з рук мусїли упустити головного пакостника, завдяки амбітному маґнатови; їм зістало ся тільки зайняти ся розбиваннєм поодиноких загонів, що й зробили вони з великим успіхом, відбиваючи здобич і побиваючи Татар. Головний такий загон, з 7 тисяч Татар, під проводом Кантемїрового сина, застукано і знищено під Бурштином, з великим ефектом: мало хто з тих Татар утїк, богато попало їх неволю, між ними Іслам-султан, пізнїйший хан, гіркий союзник Хмельницького. Відбито більше 10 тисяч своїх вязнїв, між ними богато шляхецького жіноцтва [150].
Се був останнїй тріумф Хмєлєцкого, нагороженого за те — але вже кілька тижнїв лише перед смертю, нечувано високою для такого сїрого неаристократичного пограничника честю — гідністю київського воєводи. В своїй реляції він чимало удїляє дїяльности козаків з Григориєм Савичом, як він його називає. З особливою увагою записує подвиг якогось анонїмного козацького героя, що дав війську ту голосну побіду під Бурштином: Козак, шукаючи поживи, заблукав в сусїдство татарського табору і там його зловили: почали його питати про військо, чи нема його де близько, але він не признав ся нї на допитах, нї потім коли його взяли на муки — все казав, що нїчого не чув про нїяке військо. Заспокоєні тим Татари лишили ся собі безпечно, і се дало можність слїдом розбити той загон і увільнити таку масу невільника [151].
Відносини між козаччиною реєстровою і не реєстровою в сїм часї ще не загострили ся так як пізнїйше. Може бути, що вже з сього часу розпочала ся паперова полєміка між гетьманом запорожським і казьонним — «непристойні листи, сурові унїверсали», де Запорожцї заявляли Чорному, що не признають його за старшого, бо правдивий гетьман має бути не «поданий їм королем, а вибраний військом при арматї й иньших клейнотах» [152]. Але судячи по уривку з сеї кореспонденції, яку маємо з падолиста і початків грудня сього року) уже перед загостреннєм відносин» [153], а яка ще навіть в тім часї не прибирає скільки небудь гострих форм, — в осени 1629 р. вона тим меньше могла доходити до якихось крайностей, і Чорний міг справдї «скромно і терпіливо зносити те все», як згадує потім Конєцпольский. А Хмєлєцкий в ролї польського «реґіментаря» на Українї — начальника коронного війська і посередника в зносинах правительства з козаччиною, без сумнїву також своїм впливом лагодив се напруженнє: ми бачили давнїйше докази його добрих і вирозумілих відносин до козаччини, і певно й тепер польське військо під його рукою не так наприкряло ся людности.
Все се змінило ся на гірше з кінцем 1629 р., з закінченнєм шведської війни — трактатом 26/XI н. с., що уставив перемирє на 6 лїт (до р. 1635).
На Україну посунули з сеї війни козаки-виписчики, розумієть ся незаплачені, повні претенсій до держави й правительства за свою службу, а ними засуджені на поворот до безправного становища панського підданого. Вони значно збільшили скількість запального матеріалу й загострили відносини на Українї.
За ними на Україну ж посунуло незаплачене військо коронне, якому гетьман Конєцпольский визначив лежі в східнїй Українї переважно. Він толкував, що зробив се, «аби мати більше спромоги для служби королївської, і тому також що се край цїлїйший, богатший, де незаплачений жовнїр міг жити вигіднїйше, не дуже наприкряючи ся обивателям держави» [154]. Але злї язики поясняли, що зроблено се для того, аби не допустити до жовнїрського повстання — розкидано їх умисно на далеких просторах [155]. Розкватируваннє жовнїра, та ще такого лючого, незаплаченого, козаччина по старій традиції [156] вважала певного рода провокацією, і потім сей факт рахував ся одною з офіціальних причин повстання. Конєцпольский, оправдуючи ся на соймі, толкував ся, що розкладаючи своє військо в Київськім воєводстві, «де військо Запорозьке має свої оселї, я горячо остерігав, суворими унїверсалами, аби в їх домах і маєтках не чинено їм нїякого безправя і до нїякої ворожнечі не давано їм найменьшого приводу» [157]. І запевняв, що сї накази були сповнені, і «в домах козаків реєстрових нїде нї оден жовнїр не став, і не чув я, аби котрому з них хоч яка небудь кривда стала ся». Але сам при тім додає, що «инакше говорено про се», а вже зовсїм за скобками лишає, що дїяло ся в домах не реєстрових. Тут відкривав ся повний простір нїчим не обмеженому своєвільству, здирству і напастям лютого жовнїрства, всьому тому, що місцевий український лїтописець характеризує в коротких, але важких словах: «зброднЂ и крывды незносныи чинили, людей безъ даня причини забиваючи» [158], й ілюструє своїми оповіданнями про одиночні й масові убийства від жовнїрів, про які буду говорити низше.
Уже сї дві обставини незмірно напружили ситуацію на Українї, а тим часом в ролї головного актора замість вирозумілого і обережного Хмєлєцкого, що на козака привик дивити ся скорше як на товариша зброї, виступив разом з сим бутний маґнат гетьман Конєцпольский, для котрого козак був пред усїм бунтівник і ворохобник. Гордий куруківською ординацією як дїлом рук своїх, він був готовий доходити кождого відступлення від неї і за кождий непослух робити рахунок «шаблями на карках козацьких», кождий прояв своєвільства «кровю хлопською гасити», так що навіть король — на що вже неприхильний козаччинї, сам вважав потрібним гамовати сей марсовий дух гетьманський! [159].
Грицько Чорний, маючи коло себе такого протектора, — а може й сповняючи волю свого зверхника, починає зміняти свою «скромну і здержливу» тактику супроти нереєстрової козаччини. В падолистї вислав він наказ на Запороже, аби тутешнє військо вийшло на волость і прилучило ся до реєстрового війська, для послуг воєнних. При тім докоряв Запорожцям, що вони його попереднїх післанцїв зневажили і побили. Разом з ним писав на Запороже також хтось з польських достойників, мабуть Хмєлєцкий, наказуючи Запорожцям, щоб вони не противили ся волї королївській і свому законному старшому були послушні. На се маємо відповідь гетьмана Левка Івановича «з Сїчи у Чортомлика», з дня 1/XII тому не названому достойникови (мб. Хмєлєцкому) і Гр. Чорному [160]. Сю другу наведу в перекладї, доповняючи з контексту видерті місця ориґіналу:
«Пану Григорію Савичу Чорному, на волости старшому, і всьому товариству що там пробуває доброго здоровзя і щасливого поводження від Господа Бога заживати бажаємо.
Писаннє ваших милостей до нас, через післанцїв наших Наливайка і (видерте імя), дійшло до нас. Пишете в нїм; що прийшли сьте до дому, перемігши неприятеля хреста святого, що на нарід християнський розявив був пасть свою. За те, що неприятель дістав таку халепу, а нас Господь Бог в добрім здоровлю до дому повернув, нехай буде славна його свята сила. Ми як брати, всього доброго зичливі, і товариші в. милостей, молимося, аби Господь Бог дав, щоб і завсїди добра слава про військо наше славила ся, а неприятель нїякої потїхи не мав. А також і вам дякуємо, що на помноженнє слави своєї на ту послугу королївську пішли охоче. Але в тім маємо жаль на вас, що послухали ви непотрібно і безпідставно, коли нас перед вами Ґурский і Довгань обмовили; нїби ми їх всїм військом мали бити і вязненнєм мучити, — а того не було. Ваші милости знаєте самі, що в війську всїляких людей богато, і підпилих між ними; коли тим (післанцям) щось стало ся від кого, того не хвалено. Вільно вам з того собі думати, що ми якісь бунти починаємо против в. милостей;
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том VIII. Роки 1626-1650“ на сторінці 8. Приємного читання.
TextBook