Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650

Отсї подробицї дають зрозуміти, що сей самовільний похід 1639 р. був досить значний, і взагалї самовільна козаччина на Низу далеко не була придавлена. Се непомалу трівожило Конєцпольского, і першим способом на придавленнє сеї самовільної козаччини вважав він відновленнє Кодака. «Коли упустити сей рік», писав він королеви, «то козацька своєволя знову б змогла ся, і знову на неї сила і кошту, сила і крови було б потрібно». Тому не можучи діждати ся від підскарбія грошей на відновленнє Кодака, Конєцпольский нарештї позичив собі грошей на свій власний кредит і з кінцем весни рішив особисто рушити на Низ, щоб відбудувати Кодацьку кріпость [857]. Тяжше військо своє лишив з Потоцким на Кучманськім шляху, комісара казацького з двома казацькими полками поставив на Чорнім — против сподїваних нападів турецьких. При собі окрім частини козацького війська і лекшого польського мав ще кілька панських полків, і з тим усїм справді рушив під Кодак. Допильнував, що тут при нїм до початків серпня н. ст. кодацьку фортецю наново вимуровано на кілька ліктїв і навколо укріплено, а для дальшого викінченая зіставив воєводича браславського з польським войском і двома полками козацькими [858]. Комендантови, чи «ґубернаторови» нової кріпости Жолтовскому дав цїкаву інструкцію [859]. Крім загальних жадань порядку, дісціплїни і порядного житя, — «не допускаючи нїяких переступств і гріхів, що ображають маєстат божий, пильнуючи не тільки артикулів і права військового, але і то памятаючи що де Бог пробуває, там щастє і благословенство гнїздо своє має, а як звідкись задля гріхів уступить ся, там неблагословенство і нещастє зістанеть ся» [860] — старий гетьман дав деякі інтересні розпорядження що до кріпости і нагляду над Запорожем.

Поручало ся по можности довести будову кріпости до закінчення зараз, «відповідно до даного абрісу», а коли б се було неможливо, то добре укріпити його наоколо, а закінченнє будови відкласти до весни. В компанїях, призначених до залоги, не держати «вояків з иньшого народу, тільки з польського і нїмецького, з огляду на певні недогоди, про котрі говорило ся устно». Сторожу держати пильно як «польну» — до чого має служити польна хоругов козацька, — так і на валах. Брама кріпости має бути замкнена завсїди, а фіртка має відмикати ся в годину по сходї сонця, а замикати ся в годину перед заходом сонця, по тім як всї балки і долини поблизькі обїдуть і дневну сторожу зведуть. З приїзжих людей нїкого до форту не пускати, а відправляти їх перед фортом. «Коли б трапила ся якась особа ,квалїфікована' шляхецького стану, то входу їй не боронити, але асістенцію, як би була яка — до того не допускати.»

«А що головним мотивом заложення того форту було запобіганнє екскурсіям на море і своєволї козацькій, пильнувати того аби за Пороги живого чоловіка не пускати, окрім тих тільки що відповідно до ординації ходитимуть за своїми полками з борошном. Але і ті мають виказувати ся листами від свого полковника, аби під видом їx не закрала ся своєволя. І тих що ріжні панове обивателї звикли вниз річки посилати — і їх завертати не вважаючи на нїякі листи, бо з них звичайно множить ся своєволя.

«Пильно стерігти і боронити щоб нї звідки не пускали на Низ ,лип' (чайок). А що своєвільні люде звикли перекрадати ся за Пороги не тільки водою, а й сухопуть, то на той шлях висилати часті підїзди, ловити і сурово їх карати. А коли б їх самих не догнано, тільки стежки помічено, — зараз давати знати про се полковникови, котрий на той час буде на Запорожу, аби допитував ся про них і ловив — він для того повинен сторожу тримати і на Інгулї та Інгульцї — за для тих своєвільних».

Всї отсї заходи — відновленнє Кодака, залоги на Запорожу, сторожі й пильний нагляд за шляхами, певно, в дуже значнїй мірі приборкали своєвільне козацтво. Але вповні опанувати Низу і вибити відти козацьких своєвільників до решти — Польща таки не була спроможна. Своєвільна козаччина далї знаходила там свій захист — у тих днїпрових уходах, про котрі згадує Конєцпольский в своїй реляції про участників морської експедиції. Там способила ся і вибирала ся в самовільні походи.

Так лїтом 1640 р. став ся отой морський похід запорозьких козаків в околицї Варни, з котрим здибав ся польський посол Мясковский, повертаючи від султана, і при всїй охотї валити на заграничників, таки не міг заперечити, що се були козаки домашнї, запорозькі. Було їх тут коло Варни шість човнів — чи була то вся експедиція, чи тільки частина сюди заблукала, не знаємо. Вхоплений Турками вязень оповів, що вони «викрали ся з Запорожа без відомости старших» [861].

Зимою 1640-1 р. вислані на розвідки з Азова московські Татари в степах здибали ся з запорозькими козаками і ходили з ними на Перекоп. Коло Перекопа стояла кримська застава дуже сильна — 12 мурз з немалими людьми, але Запорожцї з тими Татарами били ся і відбивши ся пішли назад: Татари до Азову, Запорожцї в свої сторони). Очевидно, інїціатива сього походу на Перекоп належала Запорозцям, а московські Татари тут були більш другорядними участниками. Тому я се принотовую тут, осібно від тих екскурсій, де Запорозцї являють ся участниками донських замислів і походів.

Видані останнїми роками донські акти 1630-1640-х рр. кинули дещо світла на сю сторону козацького житя — на воєнне брацтво, яке вело ся між козаками запорозькими і донськими. Ще в 1632 р. донські козаки казали московським людям: «У нас у донських козаків з запорозькими Черкасами така умова вчинена: коли сподївати ся звідкись приходу великого на Дін або на Запороже [862], то запорозьким козакам нам на Дону помагати, а нам донським козакам — помагати запорозьким Черкасам». Тодї донські козаки сподївали ся ріжних репресій від московського правительства і грозили ся, що в такім разї напишуть на Запороже і до них прийде запорозьких Черкасів багато — тисяч десять або й більше [863]. Потім коли Донцї заходили ся здобувати Азов (1637), і далї як їм прийшло ся боронити його від Турків, — Запорозцї брали в тих їх війнах живу участь, і взагалї від того часу, як польське правительство утруднило своєвільному козацтву пробуток на Низу, воно залюбки удаєть ся на дін, щоб відти йти в ріжнї походи, великі і малі.

Се не було секретом для польських правительственних кругів, і вони без сумнїву оцїнювали значіннє сього факту, що своєвільна козаччина знаходить собі пробуток за московською границею і тут далї промишляє воєнним ремеслом. Доносячи королеви про виїзд за границю Гунї, в осени 1639 р., Конєцпольський звертав увагу свого правительства на всю небезпеку сих фактів і просив — не в перший уже раз — добивати ся від московского правительства видачі таких еміґрантів [864]. Се не було зіставлене без уваги, і через своїх послів, висланих до Москви зимою 1639/40 р. польське правительство жадало у московського видачі инших всїх еміґрантів. При тім посли згадували, що «до королївського величества дійшла чутка, що найбільші зрадники і проводир того множества (еміґрантів) Яцко Остряниця та Андрій (sic) Гуня з богатьма старшинами засїли в Азові й там живуть», й просили їх також видати [865].

Що до Острянина, то не маємо нїяких вказівок про його участь у донських дїлах, але що до Гунї то поголоска, очевидно, не була фальшивою. Весною 1640 р. оповідав оден донський козак про похід Донцїв на море: ходило їх 23 «струги» (чайки), отаманом був «Гунка» [866] «Черкашенин». Прийшовши «к гирлу Чорного моря» (очевидно — Керченської протоки), вони стріли там турецьку фльоту, «40 каторг турецьких», і вернули ся [867]. На сїм одначе не скінчило ся мабуть, і те що оповідає в своїх записках Радивил, виглядає як продовженнє сих операцій. Козаки ударили на турецьку фльоту, що йшла під Азов, і потопили дві ґалєри, а взяті Турками невільники оповідали, що їх післав король польский і Річпосполита [868].

Новий похід на море, спільними силами Донцїв і Запорозцїв, мав місце на весну 1641 р. Козаки сподївали ся тодї турецького походу під Азов і в цвітнї т. р. («за дві недїлї перед великоднем») вислали «для язиків» експедицїю на 12 «стругах», всього коло 600 люда під проводом отамана «Тимофія Яковлева» [869]. Ся ескадра наловила десь татарських «язиків», і по сїм Яковлев вернув ся з частиною човнів назад, а пять човнів під проводом «Черкашенина» Миська Тарана післав зловити ще язиків турецьких. Вони ходили під турецький город «Подризу», наловили язиків і пішли з ними назад. Але на «гирлї» знову стріли турецьку фльоту, і та їх до Азова не допустила, Турецькі ґалєри пустили ся, здаєть ся, за ними на здогін і погромили під Очаковим. Ті що вирятували ся, кинули ся тїкати горі Днїпром і послали дарунки полковнику, що стояв з залогою на Запорожі (називають його Душинським), аби він позволив там переховати ся від Турків, поки ті відкриють їм знову дорогу. Але той дарунки прийняв, та зажадав, щоб козаки видали йому човни. Коли козаки не згодили ся на се, він дав знати очаківському баші, щоб той ударив на них знизу, а він ударить згори. Баша з початку не поняв віри такій льояльній пропозиції, аж як той полковник прислав закладнїв, між ними якогось «доброго чоловіка Грушевського», — баша післав своїх людей, і вони на спілку з полковниковими козаками погромили тих морських козаків [870].

В славній оборонї Азова від турецьких військ, що мала місце того року, брали показну участь також і Запорозцї. Правда, не маємо нїяких близших подробиць про сю їx участь, але в високій мірі характеристично напр. що московське правительство, наказуючи Донцям покинути Азов, заразом умовляло їx, аби вони не слухали Черкасів, або якихось иньших ворів», котрі б їх намовляли Азова не кидати і дальше воювати. Очевидно, сих «Черкасів» в Москві вважали до повної міри за привидцїв тої азовської війни, «для своево воровства и кровопролитья» [871]. Турецьке посольство до Польщі, що випередило турецький похід під Азов, як ми вже знаємо, теж привезло прошеннє до польського правительства, щоб воно видало Туркам своїх козаків, які пробувають в Азові, або якимсь чином вивабило їх відти. Рада сенаторів постановила видати унїверсали, обіцяючи тим козакам амнестію, коли вони покинуть Азов, і пізнїйше Конєцпольский поручав Бєґановскому піднести то як велику прислугу Польщі перед турками, що польське правительство «при добуванню Азова не тільки не давало нїякої помочи Москві, але навіть суворим унїверсалом королївським відтягнуло відти кілька тисяч козаків, котрі шаблею пробили собі дорогу [872]. Але се мало виглядає на правду і в иньших джерелах ми не маємо слїду чогось подібного.

Більш певна прислуга польська, росказана Конєцпольским в тій же інструкції Бєґановскому. По його словам 1643 р. мала місце пригода зовсїм анальоґічна з погромом Миська Тарана, тільки що то, мовляв, були Донцї, а не Запорозцї — що хіба теж мусимо прийняти з певною обережністю:

«Тїкаючи від турецьких ґалєр, вони вгребли ся в Днїпро. Сторожа наша помітивши їх в Днїпрі дала знати полковникови і той хотїв, повідомивши Очаківцїв, погромити їх, як два роки тому зробив той другий. Але козаки бояли ся Турків, навчені торішнїм прикладом, як вони стерегли чайок, а на них Турки напали і кількадесять взяли в неволю. Тому полковник післав до Донцїв, щоб вони піддали ся, здобич і ясир зіставили, аби то відіслати до Очакова, а самі вільно пройшли до Москви — як маємо згоду з Москвою. Але ті, почувши, сказали що вони за здобич і ясир, за котрі житєм накладали [873], здоровє своє готові положити, ,і коли не знаходимо собі місця в християнських руках, то вернемо ся знову на море, звідки прийшли'. Стали міцно поривати ся на море човни направляти і обшивати [874]. Тодї полковник, побачивши, що до них сила гультяйства почало горнути ся з Днїпра, побояв ся, щоб не вийшло причини до нарушення пактів [875], як би вони з Днїпра вийшли ще з більшою силою. Вважав за краще погодити ся з ними на тім, щоб віддали йому човни, — котрі він узяв в секвестр, — а самі з усїм пішли до Москви [876] через степ. По їх відходї за кілька день прийшли мої листи до полковника, що післав я одібравши відомість про прихід у Днїпро донських козаків від Ахмета-баші і Муртази бея очаківського. Велїв йому я під карою смерти, аби відібрав добичу і ясир, скільки його мають, і відіслав Ахмет-баші до Очакова. Полковник, злякавши ся того листу, взяв частину війська і підмогу з Кодака, погонив за ними і декотрих дігнав коло Вовчих вод. Хотїв їм відібрати добичу і ясир, але вже того не мали багато, бо одно поздихало, друге розтратили. Не хотїли віддати і того, прийшло з того до битви. Боронили ся добре, і хоч багато їx побито, все таки останок темна ніч уратовала: не докінчивши їх мусїв полковник вернути назад» [877].

В осени 1644 р. став ся морський похід Запорозцїв під Азов, в досить великих розмірах, і як оповідав про се донський отаман московському гонцеви — інїціатива всеї кампанїї була запорозька. «В октябрі (1644) прийшло з моря стругів тридцять Черкас, і стали приступати під Азов. Побили багато людей азовських і наробили великої шкоди. І дали знати донському війську, щоб до них прийшли під Азов у поміч. І донські отамани й козаки ходили з тими Черкасами під Азов. Приступали з ними під Азов, починили багато шкоди коло города; вибили з гармат городового муру сажнїв з дванадцять, а декотрі Черкаси були і в городї» [878].

Донські козаки перед тим, в 1642 р. на жаданнє московського правительства, щоб не заходити в війну з Турками, облишили Азов Туркам, і на тім з Турками стала згода. Дуже правдоподібно, що нове «Азовське розмирє», що вийшло 1643 р., Донцї умисно складали на Запорозцїв і їм надавали інїціативу походу, бодай перед московськими послами. Можливо, що вони дїйсно підмовили Запорозцїв взяти сю інїціативу «розмиря» на себе, а в кождім разї участь Запорозцїв в сїй війнї 1643-4 р. мусїла справдї бути визначна. Так само в морськім походї 1645 р., про котрий згаданий московський аґент на підставі зібраних на місцї відомостей оповідав так:

«Апріля в 20 день пішли з Дону отамани і козаки на Чорне море — тридцять чотири струги. Отаманом у них Олексїй Старов, і з нами запорозький полковник Сулима з запорозькими Черкасами. Та ще на морі пригребло до них тридцять стругів Черкасів, та ще з Запорог їх, мовляв, іде двадцять стругів на море — всїх запорозьких стругів пятьдесять, зійшли ся до купи з донським війском. Мають вони бути під Керчю (там зійти ся) і з моря (звідти) приступивши, промишляти над Азовим — і драбини на морі роблять, а час призначений — на Петра». Дальшого гонець не міг оповісти, за виїздом з Дону [879].

Весною 1646 р., коли московське правительство, по великих спустошеннях татарських, вчинених в московських землях зимою 1645-6 р., змобілїзувало ся против Татар — посунула до московських полків маса добровольцїв і з України польської. Дрібні ватаги їх прибували з ріжних сторін і приймали ся до московського війська [880], але охочих було далеко більше, нїж московське правительство могло їх прийняти. Степан з Бобрика і Климко з Гадяча, що привели до Білгороду ватаги добровольців, оповідали, що в «Литовській сторонї» з ріжних городів Черкас зібрало ся тисяч пять, і стоять в зборі, як тільки буде їм грошева плата від государя — хочуть іти на службу йому [881]. В польських кругах було теж щось звісно про такі маси охотника: Тьєпольови в Кракові оповідали в липнї, що шість тисяч козаків з польських земель пішли через степи, аби зєднати ся з козаками московськими [882].

Але московське правительство ухилило ся від такої маси добровольців — може навіть побояло ся її і поручило своїм воєводам не пускати їx через московську границю — бо більше добровольцїв уже не потрібно [883]. Куди обернули свою енерґію після сього сї запорозькі охотники, не ясно. Кримський вістник оповідав донським отаманам 12 мая с. ст., як тисяч із сїм запорозьких козаків пішли були походом на кримські Урмаметеві улуси, що кочували в степах; але від Запорозцїв утїк до Татар якийсь переметчик і перестеріг їх і сї улуси пішли в Крим, за Перекоп, і так з сеї експедиції нїчого не вийшло [884].

З донськими козаками, що незалежно від московських воєвод «промишляли» того року над Татарами й Турками коло Азова, були теж українські козаки. Про них доносили Потоцкому його кореспонденти [885]. В донських актах заховали ся тільки другорядні деталї з сеї кампанїї. Оден вістник оповідав чутку що партія Черкасів ішла з Запорожа на Дін, чоловіка з 400. Татари зайняли у них на становищі коней, але вони постановили таки пішо йти на Дін, а назад на Запороже не вертати ся [886]. Московські ж воєводи мали звістку про морську експедицію Запорозцїв під Азовом, де вони половили якихось азовських риболовів [887] — екскурсію дрібну, яка може мати тільки той інтерес, що потверджує відомість про Запорозцїв на морі під Азовом, котру дістав Потоцкий.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том VIII. Роки 1626-1650“ на сторінці 51. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи