Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

З 1643 р. не маємо нїяких інтереснїйших відомостей. 1644 р. лїтом, виправляючи назад московських послів і забезпечаючи їх від усяких можливих подорожнїх пригод, донська старшина в своїм листї цареви поясняла своє піклованнє великою небезпекою от «литовскихъ воровскихъ людей съ украинныхъ городовъ»: «По Дону і Донцю від них завело ся велике воровство, прийшло з Литви чимало народу, більш сїмсот чоловіка», донських козаків на розїздах і всяких людей громлять і бють, засїли Дон ріку, і на Донцї їх багато перебуває» [903]. Але оден епізод з промислів сих «литовських людей», переказаний воронїзьким воєводою в його донесеннях до Москви, малює їx в меньш зловищім світлї. Двох Валуйчан бувши на покосї під Валуйкою попало в руки Татар, що невеликим загоном, 150 душ, набігли туди лїтом, ловити язиків. Коли Татари вели їх в орду, на верхівях річки «Бахмутової» (на південь від теп. Бахмута) погромили тих Татар «литовські люде»: отаман Матюшка Миргородець з товаришами, і відбивши від них тих Валуйчан, відвезіи їх в Святогорський монастир що на р. Донцї [904].

Зимою 1644/5 р. донська старшина знову скаржить ся московському правительству, що через «воровських литовських людей» перестали до них на Дон приїздити торговельні люде з московських українних городів, і не привозять до них нїяких хлїбних запасїв [905]. І дїйсно як ілюстрацію до сих скарг оповідає воронїзький воєвода таку пригоду: Вибрала ся була з Богучара на Дін «для своєго промислу» ватага, 11 душ. Як ішли вони повз «Обросимів караул» (теп. Обросимівка на Дону, низше Богучара), напали на них в ночи воровські Черкаси, кіннї і піші, і на човнах Доном прийшовши. Було їх чоловіка з триста або й більше — де котрих побили, де котрих половили, взятих в неволю роспитували, чи будуть іти знизу бударі, та казали провести їх на багаті козачі городки, де мало козаків, та на багаті україннї села та городи [906]. Одначе иньші оповідали, що чули, як між тими воровськими людьми декотрі розмовляли між собою «руским язиком, а не по черкаски», так що між ними могли бути й місцеві люде — коли не удавали тільки місцевих.

З другого боку люде з Вільного, бувши «на литовській сторонї», в Зинькові, чули там, що «Черкашенин отаман Гришка Тарской» (Торський очевидно, котрого ми стрічали в 1642) виходив і того року в степи, громити московських, турецьких і кримських послів, і сподївав ся до себе людей з ріжних «литовських українних городів», з Зинькова, Лютенки, Бобрика, Гадяча й инших, тисячі з півтори чоловіка, або й більше. Але ті люде на час не поспіли, і він тому посланників тих не громив, бо був «малолюден». Оповідали також про отамана Петрошенка, що з одним Татарином, «чоловіком місцевого урядника Лукомського», зібравши чоловіка 200 «литовських людей», пішли воювати «в Мордву» — в московські східнї україни [907].

На другий рік (1646) уже з ранньої весни «Черкаси» зявляють ся тамже на Дону, в околицях Богучара [908]. Тим часом як одні зголошували свою службу в московське війско [909], инші, а може й ті самі добровольцї, оскільки не були прийняті в московське військо, промишляли в тих же сторонах добичництвом. Московські воєводи, вислані на Дін для промислу над Татарами, нарікаючи на всякі трудности, скаржать ся гірко також і на черкаське добичництво: «Черкаси на ріцї [Дону] громлять судна безперестанку, и два городки верхнї [донських козаків] знищили» [910]. Воронїзький воєвода доносить, що Черкаси громлять на Дону Воронїзцїв торгових людей. Ватага кінна, чоловіка триста або й більше — напала на козачий городок Решетів і знищила до решта [911].

З огляду на сю небезпеку від Черкас воронїзький воєвода підняв в осени того року питаннє про те, щоб поставити город на Дону — на Богучарі або «на козацькім перевозї», аби загородити дорогу Черкасам в поволзькі сторони, «в мордовські і черемиські місця» і забезпечити від них Дін. Бо воровські Черкаси зайняли його своїми дрібними ватагами і вже нема дороги від них торговим людям» [912]. Московське правительство поручило йому близше розробити плян такого города, бо дїйсно, Запорозцї в тім часї проторили стежку за Дін і в осени того року якась ватага «воровських Черкас», «чоловіка пятьсот або й більше» ходила в порічях Хопра і Бузулука (уже на вододїлї Волги) і громила тутешнї юрти [913].

Инші промишляли над Донцем. Козаки, що переїздили сею дорогою, через Донець, з Дону на Валуйку лїтом 1646 р., бачили на дорозї багато слїдів і станів «воровських Черкас» . Московський післанець, післаний від воєводи Кондирьова, наскочив на них над р. Айдаром (тече в Донець з правої сторони недалеко теп. Славяносербська): Черкаси цїлу добу тримали їх в облозї, але донські козаки, що були з післанцями, відогнали їх [914].

З осени маємо відомість про «литовських Черкас» що йшли «повз Тор» і вели «язиків татарських» [915]. Зимою 1646/7 р. черкаська ватага («чоловіка з двадцять») погромила донських гонців над р. Глубокою (тече в Донець низше Митякиної) [916].

В осени 1647 р. знову маємо відомости про Гришка Торського. Оповідали в Миргородї московським вістникам, що другого тижня Пилипівки прийшов до Миргорода з Сїверського Донця — де очевидно він «промишляв» і сього сезону — Гришко Торський, «за-для тих людей, котрі з ним бували в степу за-для здобичи». Назбиравши в тутешнїх «литовських городах Черкас тисячі дві», він пішов з ними в степи «послів громити»; «і з тими Черкасами пішло для торговлї [очевидно для скуплї здобичи головно] багато купцїв з Полтави» [917].

Чи удало ся тодї Гришкови дїйсно погромити послів, про се не відомо. Але весною 1648 р. він знов промишляв в донецьких сторонах: білгородські вістники доносили воєводї, що Гришко прийшов з Миргорода на Донець «для воровства» з двомастома людей. А з Черкас повз Валки пройшов на Донець же «отаман» Забузький, маючи при собі Ляхів і Черкас 70 душ, Татар 30 душ — всї вони їхали о двуконь і стали на Донцю в ріжних місцях. «І од тих ворів Черкасїв з ріки Донця чинить ся велике воровство, і далї від тих ворів Черкасів станичникам [розїзжій сторожі] на урочища [призначені для сторожі] проїхати неможна», кінчить білгородський воєвода свою реляцію з 3 мая 1648 р. [918] — в переддень великого перелому в житю східньої України.

---

VII. Український кольонїзаційний похід на схід.

---

Кольонїзація східньої України в 1625-43-х рр.: розвій української кольонїзації за московську границю в 1630-40-х рр., загальний образ української кольонїзації на сходї, слободи в східнїй Українї приналежній до Польщі, маґнатські латіфундії і кольонїзаційні мотиви польської полїтики, заінтересованїсть її провідників: Конєцпольскі, Потоцкі, Вишневецькі, заселеннє Заднїпровя в переддень Хмельниччини, многолюдність заднїпрянських осад, Вишнївеччина, московське пограниче в 1640-х рр., маґнатські війни за лятіфундії, справа Вишневецького з Конєцпольским на соймі.

Як бачимо, припадкові, розріжнені й уривкові відомости, які знаходимо в московських урядових реляціях сих років, в сумі складають досить виразистий образ козацької своєволї по за границями волости, який дає нам зрозуміти перед усїм, наскільки релятивне було те заспокоєннє, яке удало ся польському правительству і шляхетському режімови осягнути в 1638 р. і підтримувати протягом сього десятилїтя.

Придавлена була козаччина «на волости». Обломані були її вістря, які входили в дорогу інтересам шляхетського господарства. Певними путами звязаний був своєвільний козацький елємент на Днїпровім Низу. Але задавлений зовсїм, не був. По всїх заходах, прийнятих польською адмінїстрацією, він далї вмів знаходити собі стежки і пристановища, вмів збирати ся в партиї, орґанїзувати експедиції сухопутнї і морські, хоч не в великих розмірах. А стиснений польськими залогами і заставами на Днїпрі, з тим більшою силою шукав собі виходу й поля своєї дїяльности на сходї, за границями Польської держави, поза доглядом польської адмінїстрації.

Він був придавлений, але він жив, шукав собі воєнного зайнятя далї — і готов був при першій відповідній хвилї розбити ті окови, які тяжіли на нїм доси на волости, та вернути собі давнїйшу «свободу». Ті сотнї й тисячі своєвільного козацтва, котрі можна було без усякого труду, навіть під рукою польської адмінїстрації, зібрати у своєвільний похід на море, під Азов, або на розбиваннє чужоземних послів, становив готовий, як бачимо — зовсїм не знищений, тільки де що роспрошений контінґент для кождого повстання. І се висїло як погроза над «золотим спокоєм» шляхетського пановання.

Та не тільки се, а й ще иньше кажуть нам отсї зібрані разом, припадком переказані поголоски і факти з 1630-1640-х рр. Вони відкривають перед нами образ незрівняного своїм розмахом, своєю сміливістю й стихійною силою, нового походу українського народу на схід.

Сей саме момент, що на перший побіжний погляд здавав ся хвилею розбитя, безрадности, пониження і упокорення української стихії, був в дїйсности хвилею могутнього дерзновення її — в сфері кольонїзації. Програвши свою справу з шляхетським режімом на Українї надднїпрянській, в котрій український робочий нарід XVI і початків XVII в. сподївав ся утворити царство свободи і безпанського житя, — він береть ся творити нову Україну за границями польської держави, за межами шляхетського досягання.

«Непослушна» людність, котру приборкували над Днїпром, Сулою або Ворсклою, шукала захисту над Донцем або Тихою Сосною: своєвільники, котрим Польша загорожувала «козацьку дорогу» Днїпрову, шукали і знаходили собі дороги через степи, через Донець і Дін «в мордовські і черемиські місця», в басейн середньої й нижньої Волги, вказуючи дороги пізнїйшій хлїборобській українській кольонїзації.

Повторяєть ся більше меньше той самий процес, який ми свого часу (в т. VII) оглядали на протягу столїтя кольонїзовання Поднїпровя. Обставини відміннї, і супроти того й форми сього нового руху инакші — але основні моменти властиво ті ж самі.

На услугах правительства, в його орґанїзації охорони йдуть і осїдають все значнїйші кадри української воєннослужебної людности. Самовільне добичництво іде аванґардом, освоюючи степи, зганяючи з них Татарву, але серед галасу його погромів і розбоїв, лицарської боротьби з неприятелями ворога хреста святого і нелицарського промислу над всяким переїзжим людом тихо і непомітно розвивають ся господарські степові промисли, хазяйновита господарська людність. Те що дїяло ся в серединї й другій половинї XVI в. на середнїм і нижнїм Днїпрі, в заднїпрянських уходах, на порогах і на запорозькім Низу, повторюєть ся в отсїм широкім степовім поясї, що тягнеть ся басейном Дону між границями оселої великоруської кольонїзації — рязанської україни, і донським козачим Низом — также глибоко пересякненим українським козацьким елєментом. Місце литовсько-польських старост займають пограничні московські воєводи, служба в московських станицях. Воєнно-адмінїстративна схема, система замків-городів, острогів і сторожевих станиць, начеркнена московським правительством — що правда, далеко основнїйше і переводжена далеко зручнїйше і витривалїйше, нїж орґанїзація оборони України литовсько-польської, — заповняєть ся українським змістом, народньою українською стихією. Вона, з одного боку, витісняє і покриває завязки великоруської кольонїзації, насаджувані правительством, з другого зганяє степове «воровство» українських і всяких инших добичників і протягом другої половини XVII і початків XVIII вв. на тих старих, забутих попілищах Антів VI і VII вв. творить нову Україну, обшаром майже рівну поднїпрянській Українї XVI/XVII вв.

Польща XVII в., так як і пізнїйша, вміла «будити приспані сили українського народу», і шляхецький режім XVII в. мав у сїм майже таку ж щасливу руку як і «народовий» режім XIX в. «Інтенсифікація» шляхецького господарства на правобічних українських землях густо залюднила в першій половинї XVII в. східнє і полуднево-східнє пограниче польської України. Успіхи польського господарства в сих сторонах і тріумфи над «непослушною» людністю в другій четвертинї XVII в. погнали українську людність далї на схід за межі Польської держави і дали почин до кольонїзації України московської, Слобідської. І з огляду, що як раз десятилїтє «золотого спокою» перед Хмельниччиною було епохою в сїм кольонїзаційним походї української людности на схід, і сей похід був незвичайно симптоматичним явищем сеї доби та своїми наслїдками немало заважив потім на розвою Хмельниччини, — мусимо саме тут спинити ся трохи близше на сїм заселенню польсько-московського погранича і московської території в другій четвертинї XVII в.

Десятилїтє се було апоґеєм кольонїзаційних здобутків польської шляхти, і вона дивила ся на них, як на свою велику заслугу — як на властиву і реальну прислугу свою державі, в противність еґоїстичним, династичним воєнним плянам свого короля. «Як багато прибуло границь нашій отчинї через свободи і нові осади, кождий то знає добре, або може переконати ся — не менше і в тім, яка з того користь і сила могла б вирости для Польщі, як би сей — так легкий спосіб розширення держави без крови і меча міг бути захований в порядку», починає свій трактатець «о nowych osadach і słobodach ukrainnych» оден з горячих опозиціонїстів Володиславових, Кришт. Опалїньский [919].