Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

По словам венецького посла Тьєпольо, котрому незаслужено прийшло ся відограти ролю демона-спокусителя Володиславового, плян короля був такий: Конституція не дозволяла йому без згоди сойму вчинати війну зачіпну, але війну оборонну він не тільки міг, але й мусїв вести сам. На тій основі король під покривкою війни оборонної сподївав ся прийти до війни аґресивної. Потрібно було тільки грошей на початок.

Ще під час сойму і потім зараз по соймі Володислав звертаєть ся до папи, розвиваючи перед ним плян атаковання Татарів і ослаблення через те Турків: для сього йому потрібно тільки 500 тис. талярів на два походи [818]. Папа одначе прийняв сей плян досить. холодно. Натомість відозвало ся до Володислава венецьке правительство, саме заатаковане тодї Туреччиною, що вирядила весною того року експедицію на о. Крит і дїйсно почала завойовувати його. В серпнї с. р. прибув на двір Володислава венецький поссл, його давнїй знайомий Джовані Тьєпольо, нетерпляче ним очікуваний. Йому було поручено дістати у короля дозвіл на звербованнє з польських провінцій 2000 нїмецьких вояків і умовити ся що до козацької дїверсії на Чорнім морі, котра між иньшим мала б підпалити турецькі ґалєри, що будували ся в чорноморських доках. Але нї король нї його канцлєр, через котрого повели ся сї переговори, не вважали відповідним зачіпати Турків безпосередно. Се можна було зробити тільки посередно, зачіпивши ся з Татарами, і в сїй війнї потім перейти до війни з Туреччиною [819].

Така зачіпка в даний момент здавала ся дуже легкою і близькою до здїйснення: під осїн 1645 р. прийшла відомість з Туреччини [820], що новий хан, прославлений пізнїйше Іслам-ґерай, настановлений того року на місце Мухамед-ґерая, дістав від султана «емір» — наказ, чи властиво — позволеннє воювати Польшу, з огляду на біду і невдоволеннє серед татарської людности [821]. Треба було тільки грошей на похід до Криму і король рахував, що якби Венеція, папа й инші христіянські володарі дали йому на два роки по 500 тис. талярів і зобовязали ся до солїдарної акції против Турції, — він потрапив би завести дїло так далеко, що сойм мусїв би потім піти далї сею воєнною дорогою. Тим більше, що крім своїх католицьких союзників Володислав рахував на поміч Москви, що далї стояла в напружених, або й зовсїм ворожих відносинах з Туреччиною і Кримом, і ворожої Туреччинї Персії, з котрою завязано було зносини.

Тьєпольо якийсь час стояв на своїй початковій програмі — що йому треба тільки козацької діверсії (по старій, звісній нам рецептї французького резідента в Царгородї де Сезі) [822]. На се мав він і гроші від венецького правительства — 30 тис. талярів. Але далї побачив, що король хоч нїби то й подавав ся часами (навіть заявив був, що вже такий наказ козакам дано, і 25 чайок вже стоїть на поготові) [823], але в дїйсности зза такої марниці не схоче входити в конфлїкти з Туреччиною і своєю власною суспільністю. Тим більше що Конєцпольский, до котрого і король і Тьєпольо також удавали ся, і він в початках 1646 р. умисно приїздив на секретну нараду в сїй справі, — теж не дуже був охочий за для Венеції розривати трактат з Туреччиною, та й ще без згоди сойму. А мав у сїй справі рішуче слово.

Тому Тьєпольо де далї почав уступати з венецького становища і переймаючи ся плянами Володислава, набирав ся віри в їх здійсненнїсть. Він представляв свому правительству в можливо сильних фарбах образ ґрандіозної кампанїї против Туреччини, яку може орґанїзувати Володислав, коли його підтримати відповідно, і в початках марта н. с. 1646 р. дістав справдї від свого правительства порученнє запевнити Володиславови грошеву підмогу Венеції. Правда, в розмірах значно меньших, нїж яких собі бажав Володислав: на два роки по 250 тис. талярїв (або 750 тис. золотих), — в трьох-місячних ратах, відколи війна дїйсно розпочнеть ся, та й ще під умовою, щоб на сю війну була згода Річи-посполитої польської [824]. При тім яких небудь иньших обовязків — напр. не вступати в порозуміннє з Туреччиною без участи короля, правительство венецьке не згоджувало ся на себе приймати — полишало собі вільну руку.

Се було таким чином зовсїм не те, чого собі король бажав від Венеції. Але перейнятий своїми мріями, він брав з сього тільки те, що мало підтримати його пляни — обіцянку субсідій. Під той же час він дістав обіцянку помочи ще від французького правительства — що воно, як тільки скінчить ся війна в Нїмеччинї, хотїло б підтримати боротьбу з Туреччиною і на чолї її бачити польського короля [825]. Хоч се обіцювало ся виразно аж після замирення Нїмеччини, але Володислав і тут хапав за те слово, котре йому було потрібне, не звертаючи уваги на всї иньші застереження. Отже весною 1646 р. його плян війни з мусульманським світом здавав ся йому більш нїж коли небудь реальним.

В Варшаві гостило тодї московське посольство, вислане для уложення формального союзу з Польщею против Туреччини, і хоч до формального трактату не прийшло (відложено його), але скріплено і поновлено неофіціальне порозуміннє що до спільних заходів против Криму. Сусїднї з Польщею турецькі васалї — молдавський, мунтянський, семигородський подавали надїї, що стануть по сторонї Польщі против Туреччини. Від афонських монахів Володислав, як каже, дістав якісь листи (сильно підозрілі що до своєї автентичности, що правда), — де східнї патріархи обіцяли підняти повстаннє в турецьких землях, аби їх тільки підтримали християнські держави [826]. Вкінцї саме походженнє нової дружини — наслїдницї Палєольоґів, і ріжні віщування що до її будучности, про котрі немало балакали в польській суспільности, не зістали ся теж без впливів на короля [827].

До того всього саме під той час умер старий гетьман Конєцпольский (11 березня 1646), що був гальмом сїй справі. Хоч на свій лад він був гарячим прихильником боротьби з Татарами — не задовго перед смертю навіть виладив був і предложив королеви спеціальний «діскурс» [828], проєктуючи спільну боротьбу з Москвою, котрій радив відступити і самий Крим, шукаючи нагороди в землях подунайських — але зачіпної війни з Туреччиною не допускав в даних обставинах, та ще й на власну руку, без згоди сойму. Таке становище головного шефа армії становило не малу перешкоду в воєнних плянах короля, і тим свобіднїйше мусїв він почувати себе тепер, ставши сам безпосередно, за браком гетьмана, головним шефом армії.

За помічю заграничних субсідій Володислав сподіваєть ся розпочати війну на власну руку і довести її до такого моменту, де шляхта мусїла б погодити ся з довершеним фактом і дати свою згоду на нього. Рахуючи на щасливі поступи війни, Володислав був певний, що вони помирять шляхту з його самовільним кроком. В сїй надїї він з весною 1646 р. приступає до рішучих приготовань до аґресивної війни з Туреччиною.

Він викликав до себе особисто до Варшави козацьких старшин і поручає їм приготовати ся до морського походу на Туреччину, дає на те і невеличку суму грошей, з одержаних від Тьєпольо [829]. Видав приповідні листи на вербованнє війська, велить ладити для походу артилєрію, і т. и. В листї до кардинала Матеї з 23. IV він начеркує такий плян кампанії:

«З одної сторони ударить наше військо на Татар, з другої московське. Заразом господарі молдавський і мунтянський рушать над береги Дунаю і ми власною особою на чолї 12 тис. пішого війська і 18 тис. коней, окрім охотницьких віддїлів, підтримаємо їх, з тим щоб перейшовши за ту ріку, пустити ся в глубину, в середину турецьких країв. В тім самім часї рушать також за наказом нашим козаки на Чорне море. Додамо ще, що декотрі патріархи і християнські племена, підвластні Туркам, бажаючи хопити ся за зброю і скинути ярмо неволї, яке несуть під тим тираном, повідомили нас про сї свої бажання через ченцїв з Святої Гори, присланих з вірительними листами і з присягами їх, що вони сповнять все що до них належить, зараз як тільки прочують про наш похід, що більше — обіцяють зєднати ся з св. престолом (папським), коли все скінчить ся щасливо» [830].

В липнї король задумував стати у Львові і звідти в серпнї рушити на Камінець і Яси, і там стати обозом. Заздалегідь вислав до своїх подунайських союзників Ян. Радивила, щоб з ними близше умовити ся про будучу кампанїю, і вже пустив поголоску, що козаки пішли на море і розпочали війну [831]. Тим часом всї сї пляни короля дуже скоро зачіпили ся. Насамперед за недостачу грошей, по тім як Володислав видав ті невеликі суми, які встиг витягнути від Тьєпольо [832], а більше нї звідки — нї від папи, нї від французького правительства нїчого не можна було добути. З другого боку — Володислав стрів у сенаторів, у котрих хотїв добути апробату своїх розпоряджень, таку сильну опозицію, якої не сподївав ся. Його мінїстри і сенатори рішучо не хотїли своїм авторитетом покривати королївські вчинки, противні конституції — збираннє військ, наєм чужоземцїв, зачіпну війну з Татарами і Турками.

На біду Володислава Татари, по всїх попереднїх зачіпках, тепер, коли королеви так треба було якої небудь притоки, щоб зачати війну з ними — анї руш не зачіпали польських земель. Торішнїй їx плян, як знаємо, сполошив Конєцпольский своєю погрозою Туреччинї, і після сього Татари звернули ся на московські землї, немилосердно спустошивши їх зимою 1645 р. На підставі порозумінь, які зайшли перед тим між польським і московським правительством, гетьман Потоцкий мав помагати московським воєводам против Татар, і може бути — король сподївав ся, що з того вийде якийсь конфлїкт з ордою, і дасть привід до дальшої війни. Але великі морози, що тодї трапиш ся, не дали Потоцкому змоги погромити Татар, і він мусїв вертати нї з чим [833]. І потім, не вважаючи на різні поголоски, був спокій від них, а турецьке правительство, затрівожене відомостями, які доходили до нього про воєнні приготовання Володислава, теж більш нїж коли небудь держало ся миролюбивих і згідливих тонів в своїй кореспонденції.

Приводу для оборонної війни таким чином не було, а против війни аґресивної сенатори виступили з рішучим протестом і візвали гетьманів — новоіменованого на місце Конєцпольского Потоцкого і обох литовських, аби нї в якім разї не переходили за межі оборони держави — самі не виходили за її границї, анї війська не посилали [834].

Володислав мусїв приобіцяти віддати справи війни на рішеннє сойму, — тим більш що повний брак фондів не лишав йому змоги повести навіть приготовань до війни, не тільки саму війну на власну руку. Не полишив одначе своїх воєнних плянів, і коли з початком осени удало ся йому витягнути від жінки ті гроші, які вона наміряла ся позичити Тьєпольови, — повів далї приготовання. А турецькому правительству, в відповідь на запевнення його миролюбивих замірів, Володислав вислав ноту, де жадав виводу буджацької орди від границь Польщі і повного забезпечення її від дальших нападів. Се звучало, правдоподібно, як ультіматум [835].

Така упертість страшенно роздражнила польське громадянство, і соймики, а потім сойм, скликаний на жовтень, замість обсудження предложеної йому справи війни, зайняв ся судженнєм самовільних і противозаконних учинків короля [836]. Даремно король устами Осолїньского старав ся, для злагодження настрою, представити дїло так, наче б то все говореннє про аґресивну війну було одним непорозуміннєм, бо мова йде тільки про оборону Польщі від Татар [837]. Даремно Потоцкий алярмував під той час про небезпеку від Татар і Турків, про їх підозріливі рухи на Дунаю, про накази Татарам до походу на Польщу [838]. Шляхта завзялася. Про війну не хотїла анї чути, анї радитись. Горіла бажаннєм росправити ся з королем і його небезпечними дорадниками за самовільні вчинки, що противили ся конституції, виборчим пактам, загрожували шляхецькій свободї, могли принести скріпленнє королївської власти, визволити її з-під власти сойму і т. д. Найбільш щирі оратори без церемонїї поясняли, що турецька війна небезпечна і на випадок нещасливого кінця — бо навела б турецьку біду на Польщу, і при щасливих результатах — бо скріпила б власть династії. Не бракувало і таких здогадів, що всї розмови про турецьку війну — одна байка, а війська збирають ся для внутрішнього перевороту, що має завести в Польщі деспотичне правліннє — як пізнїйше толковано про змову Володислава з козаками против шляхти і конституції.

Замість кредитів на збільшеннє війська і зміцненнє оборони, як бажав король, поставлено йому жаданнє, щоб звербовані війська були розпущені під контролем соймових комісарів і на будуче не видавано «приповідних листів» на вербованнє під приватною королївською печатю. Королївську ґвардію аби зменшено до давнїйших розмірів. Козакам аби заборонено походів на море. Инакше шляхта грозила non praestanda obedientia — бунтом по просту сказавши. Се не була проста погроза, і король капітулював перед нею, прийнявши жадання сойму [839].

Се був незмірно тяжкий удар його амбіції — але він не вибив з його мислей воєнних плянів. Король навіть думав з початку іґнорувати соймові постанови, скріплені його згодою. Не хотїв роспускати свого війська — і викликав тим нову бурю гнїву серед мальконтентів. А й роспустивши по сїм, далї носив ся з плянами війни, сподїваючи ся, що якась зачіпка з татарської сторони дасть йому лєґальний привід до війни. Його посол обїздив европейські двори, шукаючи їх підмоги воєнним плянам Володислава, і багато володарів, особливо італїйських, що правда — в більш або менш загальній формі, обіцяли ріжні підмоги Володиславу. По словам Тьєпольо, на прощальній авдієнції 27 IV н. с. 1647 р. король звірив ся йому, що не сподїваючи ся прихильних ухвал від нового сойму, скликаного на май 1647 р., він думає його розірвати. Сам же зараз по соймі, нїби то для ловів, виїде на Литву, проїде звідти на Україну і тут змобілїзувавши свої сили і заразом побудивши московського царя, щоб вислав свої війська, мовляв для оборони своїх границь, — буде тримати їх на поготові, «аби використати ті обставини, які можуть трапити ся з часом», себто — першу нагоду, щоб, мовляв, в інтересах, оборони, перейти до аґресивної війни против Татар [840]. Про них під весну розійшли ся трівожні поголоски — що вони перейшли Днїпро, взяли кілька людей — але на тім і затихло [841].

Сойму 1647 р. Володислав не розірвав і був з нього навіть вдоволений, бо він не ухвалив нїчого, що могло б стримати Татар від зачіпки: не перевів соймикових жадань, щоб відновлено було плату упоминків і до султана вислане нове посольство, а в справі оборони в загальних виразах відновив досить значні уповажненя, які були дані правительству в 1643 р. З великою приємністю король одмовив упоминків ханському послови, притриманому до сойму, і відправив його досить зневажливо, в надії, що се прискорить якусь зачіпку з кримської сторони.

Лїтом він вислав Осолїньского на Україну в таємничу подорож про котру зістали ся ріжні оповідання і підозріння [842], а нема в кождім разї сумнїву, що вона стояла в певнім звязку з воєнними плянами короля, з його власним заміром їхати з Литви на Україну, як він оповідав Тьєпольови. Сам король дїйсно слїдом їхав на Литву але на виїзднім став ся факт, що захитав всїми його плянами і настроями — смерть його синка одинака, що був властивою метою всїх його династичних плянів.