Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

         Еще плачутъ малы его дЂти надъ бълымъ тЂломъ.

         Съ высокаго терема зазрЂла молодая жена,

         А плачетъ — убивается надъ его бЂлымъ тЂломъ

         Скрозь слезы свои она едва слова промолвила

         Жалобно причитаючи ко его бЂлу тЂлу

         «Козачья вольная [939] по здорову пріЂхали,

         «Тебя свЂта моего привели убитаго!»

         Привезли убитаго отамана польскаго,

         А по имени Михайла Черкашенина [940].

Для пізнїйшого часу класичне свідоцтво запорозького отамана Олекси Шафрана, з 1626 р.: «живе він Олексій на Дону 18 лїт, а иньші його товариші [з Запорожа] живуть лїт по 5 або по 6, а всїх їх на Дону буде з тисячу чоловіка, а на Запорожу донських козаків також багато — трохи не половина того, скільки їх [Запорозцїв], тільки живуть переходячи, одні йдуть на Дін, а з Дону козаки до нас, і живуть скільки і де хто хоче, і се повело ся у них з донськими козаками здавна, що сходять ся між собою і живуть укупі, в одних куренях» [941].

З другого боку, з давнього часу більші й менші ватаги українських козаків переходили границю і вступали в службу московського правительства, більше меньше на постійно, приймаючи на себе обовязок пограничної сторожі і оборони. Одні з них осїдали і «устрояли ся» при пограничних московських замках, діставали землю, заводили ся хазяйством. Иньші зіставали ся на воєнній нозї, несучи за московське жалованнє сторожову і степову службу.

Заховані накази московському дворянинови Зїновєву, завідателеви сторожової служби в 1580-х р. [942], знайомлять нас з одною такою значнїйшою ватагою, що вийшла з Запорожа з отаманом «Матвієм Федоровим» в 1589 р. Було їx коло 700 душ: лїтом 1589 р. посилали ся гроші від правительства для 50 душ старшин («отамани й осавули») і 620 рядових козаків. Їм поручено було тримати сторожу на р. Донцї на татарських перевозах, а за се обіцяно жалованнє. Присилали їм муку, толокно, сукно для старшини і гроші для рядових козаків, але в розмірах досить невеликих [943], «велике жалуваннє» обіцяло ся на пізнїйше, коли вони певнїйше засвідчать свою вірність. Козаки скаржили ся, що їм жити нема з чого, мусять коней різати та траву їсти, а московське правительство все прислухало ся до ріжних підозрілих вістей про них і дивило ся досить невірним оком, приглядаючи ся, чи вони не пристають до «воровських Черкасів», що ходили в краях донських і навіть над Волгу. Московське правительство очевидно не вміло розібрати, де тут «вірні» і «не вірні» ватаги; тому бояло ся звіряти ся їм, а на доказ вірности поручало громити і вішати «ворів Черкасів». Але кінець кінцїв такі непевні відносини знеохочували і самих козаків, які хотїли «служити» цареви в сих степах.

Иньші осїдали в пограничних містах і подібно як московські «дїти боярські» (дворяне), козаки також служили станичну та сторожову службу. Так в московській кореспонденції того ж 1589 р. [944] згадуєть ся «Черкашенинь Василей АндрЂевъ», що відстав від компанїї отамана «Степана Євлашова», яка громила московських служебних козаків, і подав ся до Путивля «на государеве імя». З поручення путивльських воєвод він «з путивльськими нововиїзжими Черкасами» їздив на «ворів Черкасів» і по сих доказах своєї вірности просить «о государе†жалованьЂ и о верстаньЂ» (зачисленнє в службу) [945].

Ще скорше вступили в московську пограничну службу «Черкаси Якуш Лисий і отаман Агій». Їх теж посилають «з путивльськими Черкасами і охочими козаками» в степи «громити ворів Черкасів». Воєвода визначив був їм ґрунти для осель, але вони дворів не ставлять, відмовляють ся, що не мають чим, просять царського жаловання, кажуть, що не мають що їсти і в що убрати ся. Місцевий воєвода рекомендує цареви служби їх і їх товаришів — головно їx «промишлюваннє» над ворами Черкасами, над їx розбійничими ватагами. Вони громили їх на Донцї і в «полї», заганяли ся і за польську границю, над Сулу, «межи Сули і Хорола, женучи за черкаськими ворогами», побивали їx і відбирали заграблену здобич. На їx прошеннє воєвода пустив Якуша просити у царя жаловання, а на його місце вислав його товариша Івана Ізюмського з товаришами його «новоприборними козаками» — нововзятими в службу. Але про Якуша у московської адмінїстрації були вісти не дуже похвальні, його підозрівали в воровстві, і в царській грамотї Зїновієву, коли б сї вісти справдили ся, поручаєть ся без церемонїї його бити і перевести з отаманства в «рядові Черкаси».

В тих же наказах Зїновієву згадуєть ся про висилку «жалованія» Черкасам Федору Городському з товаришами і донецьким отаманам Юшку Лопаткину, Івашкови Розмазнї, Трушеви Черкашенинови, Гришкови Деменькову, Федьку Жулидорови, іванкови Білоусови [946].

Як провідник «воровських Черкасів», що ходили на московську територію в сїм часї виступає отаман Мишук. Судячи з згадки грамоти він теж давнїйше служив в путивльських козаках, потім пустив ся «на воровство», загнїздив ся з своїми товаришами на Донцї й на Осколї [947], громив московських станичників, і московське правительство особливо наказувало своїм людям виловити і вивішати сю ватагу [948]. Згаданий вище отаман Степан Євлашов промишляв на Донцї і Камяній. У отамана Лазаря, що його погромив Якуш Лисий «в Княжих Горах», відібрано заграблене ним майно путивльських севруків (уходників), «рухлядь и борошна и рушницы». Тойже Якуш відгромив «кіш» у отамана Лукяна Карнауха і погромив отамана Берчуна на р. Батакві в Путивльськім повітї, і забрав у нього борошна і рушницї путивльських севруків. А отаман Агій, шукаючи між Сулою і Хоролом Черкасів, що ходять в московську землю «на бортні ухожаї», придибав отамана Колошу на Рополотї, а на Сулі «коло Нятина перевозу» погромив якусь иньшу черкаську ватагу [949]. Иньші «вори Черкаси» разом з донськими козаками ходять на Дону і Волзї і їх громлять царські люде «з Шацького і Ряжського» і т. и. [950].

Се все вичислене з одного — двох лът. Як бачимо, було того черкаського народу за московською границею досить.

Бачимо при тім що крім промислів над Черкасами добичниками «путивлські козаки» з Черкасів промишляли і над більш скромною закордонною уходницькою братією, зганяючи її з московської території. Був се промисел против промисла: против «воровських Черкасів», які промишляли на московській території уходництвом і добичництвом, ішли Черкаси путивльські, які з московської руки і в московських інтересах громили на московській території заграничних добичників і уходників, що йшли за московський рубеж, «в бортні уходи», на лови, на сіль, і т. п.

Я вже піднїс се явище — сей розвій українського уходництва під охороною добичницьких ватаг, під загальною фірмою «воровства». Варто одмітити вказївки джерел XVI в. про Черкасів, що йдуть зза польської границї в землї московські «в бортные ухожаи», і поставити поруч пізнїйші нарікання московського правительства, на соборі 1621 р., на литовських людей, що вони переходять границю, будують ся, захоплюють лїси і води, і в Путивльськім повітї в сїмдесяти місцях промишляють ріжними промислами, варять селїтру, палять лїси на попіл, ловлять рибу і звіря і побивають людей [951].

Так було в XVI в., і ще більше потім в XVII. В міру того як українська кольонїзація все більше присувала ся до московської границї, а за нею слїдом ішла шляхта, своїми претенсіями викликаючи сильне роздражненнє і конфлїкти з боку сеї української людности, рух її за московську границю мусїв усе зростати. Я поясняв на своїм місцї [952] псіхольоґію сього українського люду, який чим далї забирав ся в глубину польської України, шукаючи вільної безпанської землї, тим дражливійший мусїв бути на всякі, хоч би й найменьші прояви панських претенсій до його свободи і працї. Людність Лївобережа, сеї «останньої України» польської, природно, була особливо дражливою з сього погляду. Через те нас зовсїм не повинні дивувати оповідання лубенської людности в 1618 р., що «трохи не половина» тутешнїх осадників покинула свої осади й розійшла ся, коли кн. Юрий Вишневецький почав заводити тут «неслиханые податки пЂнежныє, быдлячиє, медов накиданє, горелки и селитры» [953]. Переводячи на меньше траґічну мову, він, мабуть, почав заводити перші початки чиншів, поволовщини і примусову продажу меду, горілки і селїтри — перші і найлекші, з погляду шляхецького господарства, початки експльоатації підданської людности, а люде з плачем скаржили ся, що князь їx тим «зубожил велми», і вони з початку платили, але «на остаток, же внивец зубожено і знищено» їх тим, почали тїкати.