VII. Український кольонїзаційний похід на схід.
Кольонїзація східньої України в 1625-43-х рр.: розвій української кольонїзації за московську границю в 1630-40-х рр., загальний образ української кольонїзації на сходї, слободи в східнїй Українї приналежній до Польщі, маґнатські латіфундії і кольонїзаційні мотиви польської полїтики, заінтересованїсть її провідників: Конєцпольскі, Потоцкі, Вишневецькі, заселеннє Заднїпровя в переддень Хмельниччини, многолюдність заднїпрянських осад, Вишнївеччина, московське пограниче в 1640-х рр., маґнатські війни за лятіфундії, справа Вишневецького з Конєцпольским на соймі.
Як бачимо, припадкові, розріжнені й уривкові відомости, які знаходимо в московських урядових реляціях сих років, в сумі складають досить виразистий образ козацької своєволї по за границями волости, який дає нам зрозуміти перед усїм, наскільки релятивне було те заспокоєннє, яке удало ся польському правительству і шляхетському режімови осягнути в 1638 р. і підтримувати протягом сього десятилїтя.
Придавлена була козаччина «на волости». Обломані були її вістря, які входили в дорогу інтересам шляхетського господарства. Певними путами звязаний був своєвільний козацький елємент на Днїпровім Низу. Але задавлений зовсїм, не був. По всїх заходах, прийнятих польською адмінїстрацією, він далї вмів знаходити собі стежки і пристановища, вмів збирати ся в партиї, орґанїзувати експедиції сухопутнї і морські, хоч не в великих розмірах. А стиснений польськими залогами і заставами на Днїпрі, з тим більшою силою шукав собі виходу й поля своєї дїяльности на сходї, за границями Польської держави, поза доглядом польської адмінїстрації.
Він був придавлений, але він жив, шукав собі воєнного зайнятя далї — і готов був при першій відповідній хвилї розбити ті окови, які тяжіли на нїм доси на волости, та вернути собі давнїйшу «свободу». Ті сотнї й тисячі своєвільного козацтва, котрі можна було без усякого труду, навіть під рукою польської адмінїстрації, зібрати у своєвільний похід на море, під Азов, або на розбиваннє чужоземних послів, становив готовий, як бачимо — зовсїм не знищений, тільки де що роспрошений контінґент для кождого повстання. І се висїло як погроза над «золотим спокоєм» шляхетського пановання.
Та не тільки се, а й ще иньше кажуть нам отсї зібрані разом, припадком переказані поголоски і факти з 1630-1640-х рр. Вони відкривають перед нами образ незрівняного своїм розмахом, своєю сміливістю й стихійною силою, нового походу українського народу на схід.
Сей саме момент, що на перший побіжний погляд здавав ся хвилею розбитя, безрадности, пониження і упокорення української стихії, був в дїйсности хвилею могутнього дерзновення її — в сфері кольонїзації. Програвши свою справу з шляхетським режімом на Українї надднїпрянській, в котрій український робочий нарід XVI і початків XVII в. сподївав ся утворити царство свободи і безпанського житя, — він береть ся творити нову Україну за границями польської держави, за межами шляхетського досягання.
«Непослушна» людність, котру приборкували над Днїпром, Сулою або Ворсклою, шукала захисту над Донцем або Тихою Сосною: своєвільники, котрим Польша загорожувала «козацьку дорогу» Днїпрову, шукали і знаходили собі дороги через степи, через Донець і Дін «в мордовські і черемиські місця», в басейн середньої й нижньої Волги, вказуючи дороги пізнїйшій хлїборобській українській кольонїзації.
Повторяєть ся більше меньше той самий процес, який ми свого часу (в т. VII) оглядали на протягу столїтя кольонїзовання Поднїпровя. Обставини відміннї, і супроти того й форми сього нового руху инакші — але основні моменти властиво ті ж самі.
На услугах правительства, в його орґанїзації охорони йдуть і осїдають все значнїйші кадри української воєннослужебної людности. Самовільне добичництво іде аванґардом, освоюючи степи, зганяючи з них Татарву, але серед галасу його погромів і розбоїв, лицарської боротьби з неприятелями ворога хреста святого і нелицарського промислу над всяким переїзжим людом тихо і непомітно розвивають ся господарські степові промисли, хазяйновита господарська людність. Те що дїяло ся в серединї й другій половинї XVI в. на середнїм і нижнїм Днїпрі, в заднїпрянських уходах, на порогах і на запорозькім Низу, повторюєть ся в отсїм широкім степовім поясї, що тягнеть ся басейном Дону між границями оселої великоруської кольонїзації — рязанської україни, і донським козачим Низом — также глибоко пересякненим українським козацьким елєментом. Місце литовсько-польських старост займають пограничні московські воєводи, служба в московських станицях. Воєнно-адмінїстративна схема, система замків-городів, острогів і сторожевих станиць, начеркнена московським правительством — що правда, далеко основнїйше і переводжена далеко зручнїйше і витривалїйше, нїж орґанїзація оборони України литовсько-польської, — заповняєть ся українським змістом, народньою українською стихією. Вона, з одного боку, витісняє і покриває завязки великоруської кольонїзації, насаджувані правительством, з другого зганяє степове «воровство» українських і всяких инших добичників і протягом другої половини XVII і початків XVIII вв. на тих старих, забутих попілищах Антів VI і VII вв. творить нову Україну, обшаром майже рівну поднїпрянській Українї XVI/XVII вв.
Польща XVII в., так як і пізнїйша, вміла «будити приспані сили українського народу», і шляхецький режім XVII в. мав у сїм майже таку ж щасливу руку як і «народовий» режім XIX в. «Інтенсифікація» шляхецького господарства на правобічних українських землях густо залюднила в першій половинї XVII в. східнє і полуднево-східнє пограниче польської України. Успіхи польського господарства в сих сторонах і тріумфи над «непослушною» людністю в другій четвертинї XVII в. погнали українську людність далї на схід за межі Польської держави і дали почин до кольонїзації України московської, Слобідської. І з огляду, що як раз десятилїтє «золотого спокою» перед Хмельниччиною було епохою в сїм кольонїзаційним походї української людности на схід, і сей похід був незвичайно симптоматичним явищем сеї доби та своїми наслїдками немало заважив потім на розвою Хмельниччини, — мусимо саме тут спинити ся трохи близше на сїм заселенню польсько-московського погранича і московської території в другій четвертинї XVII в.
Десятилїтє се було апоґеєм кольонїзаційних здобутків польської шляхти, і вона дивила ся на них, як на свою велику заслугу — як на властиву і реальну прислугу свою державі, в противність еґоїстичним, династичним воєнним плянам свого короля. «Як багато прибуло границь нашій отчинї через свободи і нові осади, кождий то знає добре, або може переконати ся — не менше і в тім, яка з того користь і сила могла б вирости для Польщі, як би сей — так легкий спосіб розширення держави без крови і меча міг бути захований в порядку», починає свій трактатець «о nowych osadach і słobodach ukrainnych» оден з горячих опозиціонїстів Володиславових, Кришт. Опалїньский [919].
Особисто незаінтересований в сих слободах, він, признаючи сей доґмат шляхецької полїтики, проводить ту гадку, що закладаннє слобід повинно бути дїлом держави, котра боронить сих територій і тому повинна мати і користь з їx кольонїзації. В дїйсности ж, як се він розумів, виключно приватні матеріальні інтереси дїдичів-лятифундистів і доживотних, а навіть часто дїдичних державцїв-старостів кермували сею кольонїзацією і їй підпорядковували інтереси державної полїтики — приборканнє татарських нападів з одного боку, козацького «непослушенства» з другого. Станиславу Конєцпольский, що з сином своїм у двох держали староства барське, плоскировське, чигиринське, корсунське, переяславське, гадяцьке і миргородське, Николай Потоцкий — староста між ин. черкаський і нїжинський, Ярема Вишневецький звісний властитель Лубенщини, Прилуччини, Роменщини, з природи річи, з свого становища були головними героями на сїм полї кольонїзації, оборони і — приборкання своєвільства. І вони могли дїйсно перед Хмельниччиною похвалити ся не аби якими результатами.
Особливо Конєцпольский і Вишневецький славні своєю кольонїзаційною дїяльністю. Звісний Боплян, що прослужив при Конєцпольскім кільканадцять лїт, як його придворний інженєр, хвалить ся, що він бувши в його службі, сам положив фундаменти більш як пятдесяти визначних слобід — «справжнїх кольонїй, з котрих за недовгий час, з помноженнєм сеї нової людности, вийшло більше тисячи осад» (villages), і ся людність, «покладаючи свої старання для добра держави», розширила далеко її границї, перетворила безплоднї пустинї в дивно родючі загони і зробила їх непереходним заборолом для турецьких і татарських нападів [920]. Під зверхньою поволокою самохвальства і побільшення, в сих словах остаєть ся все таки багато правди, і на своїх звісних картах України Боплян закріпив результати сього кольонїзаційного зросту східньої України. тих розмірів, які вона осягнула, розумієть ся — не завдяки опіцї польських маґнатів і їх інженєрів, а зовсїм иншим, економичним і соціальним обставинам польського режіму, що наганяли тучі осадників у сї слободи.
Образ заселення Заднїпровя в переддень Хмельниччини, в порівнянню не тільки з тим, чим було воно пятдесять-шістьдесять лїт тому, коли казаки Лободи і Наливайки ішли в сї заднїпрянські пустинї від польського війська, а навіть і з тим як виглядали вони чверть віка перед Хмельниччиною, — справдї імпозантний.
Переглядаючи ґенеральну карту Бопляна ми бачимо в порічях Сули, Хорола, Псла, в сусїдстві східньої границї — цїлї десятки осад [921].
На сїверській границї — Конотоп, Слобідка, Камінь, Мутин, Заболотів, Ричів (sic), Любатів, Озоричі, Мелань (Мільна), Скакинки, Віревка, Поповка, Сосновка, Красне, Митченки, Батурин, Обмачів, Устє, Пальчики, Шаповалівка, Борзна, Кунашівка, Єдути, Берестовець, Бахмач, Плоська (Плиски), Красилівка, Загоровка, Демидівка.
В верхівях Остра; Кольчинівка, Іван-городище, Мартинівка, Умбич (Омбиш), Черняхівка і ин.
На горішнїм Удаю і в його порічю: Максимівка, Усівка (Гужівка), Ічня, Хаєнка, Кропиполе, Циловичі (теп. Шиловичі), Приномовка (sic), Дорогинка, Кропивна, Шидловцї, Монастирище, Гадиця, Обичів, Дівиця, Заїзд.
Низше Удаєм і його порічєм: Прилуки, Жидовцї, Литва, Борчина, Валки, Масївка (Мацієвка), Густин монастир, Виська, Городня, Іваниця. Amtan, Рашки, Золочинцї, Мульки, Переволочна, Оконьки, Сокирин Сребне, Олексинцї, Березовцї, Юрківцї, Слобода Золотник, Новий Промисел, Гришковцї, Карпилівка, Харитонівка (Karyfinowka), Baboznow, Горбинцї, Ігнатівка, Рубинцї, Іванковцї, Коробії, Озорів (?), Краснени, Варва, Гнїдинцї, Кулажин, Журавка, Гаврилів. Злодіївка, Антонівка, Усівка, Каплинцї, Харківцї, Пирятин, Дейманівка, Пустинь (Повстин), Карпилівка, Куреньки, Сухоносівка, Піски, Постамовка (теп. Поставники).
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том VIII. Роки 1626-1650“ на сторінці 53. Приємного читання.
TextBook