Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Новий похід на море, спільними силами Донцїв і Запорозцїв, мав місце на весну 1641 р. Козаки сподївали ся тодї турецького походу під Азов і в цвітнї т. р. («за дві недїлї перед великоднем») вислали «для язиків» експедицїю на 12 «стругах», всього коло 600 люда під проводом отамана «Тимофія Яковлева» [869]. Ся ескадра наловила десь татарських «язиків», і по сїм Яковлев вернув ся з частиною човнів назад, а пять човнів під проводом «Черкашенина» Миська Тарана післав зловити ще язиків турецьких. Вони ходили під турецький город «Подризу», наловили язиків і пішли з ними назад. Але на «гирлї» знову стріли турецьку фльоту, і та їх до Азова не допустила, Турецькі ґалєри пустили ся, здаєть ся, за ними на здогін і погромили під Очаковим. Ті що вирятували ся, кинули ся тїкати горі Днїпром і послали дарунки полковнику, що стояв з залогою на Запорожі (називають його Душинським), аби він позволив там переховати ся від Турків, поки ті відкриють їм знову дорогу. Але той дарунки прийняв, та зажадав, щоб козаки видали йому човни. Коли козаки не згодили ся на се, він дав знати очаківському баші, щоб той ударив на них знизу, а він ударить згори. Баша з початку не поняв віри такій льояльній пропозиції, аж як той полковник прислав закладнїв, між ними якогось «доброго чоловіка Грушевського», — баша післав своїх людей, і вони на спілку з полковниковими козаками погромили тих морських козаків [870].

В славній оборонї Азова від турецьких військ, що мала місце того року, брали показну участь також і Запорозцї. Правда, не маємо нїяких близших подробиць про сю їx участь, але в високій мірі характеристично напр. що московське правительство, наказуючи Донцям покинути Азов, заразом умовляло їx, аби вони не слухали Черкасів, або якихось иньших ворів», котрі б їх намовляли Азова не кидати і дальше воювати. Очевидно, сих «Черкасів» в Москві вважали до повної міри за привидцїв тої азовської війни, «для своево воровства и кровопролитья» [871]. Турецьке посольство до Польщі, що випередило турецький похід під Азов, як ми вже знаємо, теж привезло прошеннє до польського правительства, щоб воно видало Туркам своїх козаків, які пробувають в Азові, або якимсь чином вивабило їх відти. Рада сенаторів постановила видати унїверсали, обіцяючи тим козакам амнестію, коли вони покинуть Азов, і пізнїйше Конєцпольский поручав Бєґановскому піднести то як велику прислугу Польщі перед турками, що польське правительство «при добуванню Азова не тільки не давало нїякої помочи Москві, але навіть суворим унїверсалом королївським відтягнуло відти кілька тисяч козаків, котрі шаблею пробили собі дорогу [872]. Але се мало виглядає на правду і в иньших джерелах ми не маємо слїду чогось подібного.

Більш певна прислуга польська, росказана Конєцпольским в тій же інструкції Бєґановскому. По його словам 1643 р. мала місце пригода зовсїм анальоґічна з погромом Миська Тарана, тільки що то, мовляв, були Донцї, а не Запорозцї — що хіба теж мусимо прийняти з певною обережністю:

«Тїкаючи від турецьких ґалєр, вони вгребли ся в Днїпро. Сторожа наша помітивши їх в Днїпрі дала знати полковникови і той хотїв, повідомивши Очаківцїв, погромити їх, як два роки тому зробив той другий. Але козаки бояли ся Турків, навчені торішнїм прикладом, як вони стерегли чайок, а на них Турки напали і кількадесять взяли в неволю. Тому полковник післав до Донцїв, щоб вони піддали ся, здобич і ясир зіставили, аби то відіслати до Очакова, а самі вільно пройшли до Москви — як маємо згоду з Москвою. Але ті, почувши, сказали що вони за здобич і ясир, за котрі житєм накладали [873], здоровє своє готові положити, ,і коли не знаходимо собі місця в християнських руках, то вернемо ся знову на море, звідки прийшли'. Стали міцно поривати ся на море човни направляти і обшивати [874]. Тодї полковник, побачивши, що до них сила гультяйства почало горнути ся з Днїпра, побояв ся, щоб не вийшло причини до нарушення пактів [875], як би вони з Днїпра вийшли ще з більшою силою. Вважав за краще погодити ся з ними на тім, щоб віддали йому човни, — котрі він узяв в секвестр, — а самі з усїм пішли до Москви [876] через степ. По їх відходї за кілька день прийшли мої листи до полковника, що післав я одібравши відомість про прихід у Днїпро донських козаків від Ахмета-баші і Муртази бея очаківського. Велїв йому я під карою смерти, аби відібрав добичу і ясир, скільки його мають, і відіслав Ахмет-баші до Очакова. Полковник, злякавши ся того листу, взяв частину війська і підмогу з Кодака, погонив за ними і декотрих дігнав коло Вовчих вод. Хотїв їм відібрати добичу і ясир, але вже того не мали багато, бо одно поздихало, друге розтратили. Не хотїли віддати і того, прийшло з того до битви. Боронили ся добре, і хоч багато їx побито, все таки останок темна ніч уратовала: не докінчивши їх мусїв полковник вернути назад» [877].

В осени 1644 р. став ся морський похід Запорозцїв під Азов, в досить великих розмірах, і як оповідав про се донський отаман московському гонцеви — інїціатива всеї кампанїї була запорозька. «В октябрі (1644) прийшло з моря стругів тридцять Черкас, і стали приступати під Азов. Побили багато людей азовських і наробили великої шкоди. І дали знати донському війську, щоб до них прийшли під Азов у поміч. І донські отамани й козаки ходили з тими Черкасами під Азов. Приступали з ними під Азов, починили багато шкоди коло города; вибили з гармат городового муру сажнїв з дванадцять, а декотрі Черкаси були і в городї» [878].

Донські козаки перед тим, в 1642 р. на жаданнє московського правительства, щоб не заходити в війну з Турками, облишили Азов Туркам, і на тім з Турками стала згода. Дуже правдоподібно, що нове «Азовське розмирє», що вийшло 1643 р., Донцї умисно складали на Запорозцїв і їм надавали інїціативу походу, бодай перед московськими послами. Можливо, що вони дїйсно підмовили Запорозцїв взяти сю інїціативу «розмиря» на себе, а в кождім разї участь Запорозцїв в сїй війнї 1643-4 р. мусїла справдї бути визначна. Так само в морськім походї 1645 р., про котрий згаданий московський аґент на підставі зібраних на місцї відомостей оповідав так:

«Апріля в 20 день пішли з Дону отамани і козаки на Чорне море — тридцять чотири струги. Отаманом у них Олексїй Старов, і з нами запорозький полковник Сулима з запорозькими Черкасами. Та ще на морі пригребло до них тридцять стругів Черкасів, та ще з Запорог їх, мовляв, іде двадцять стругів на море — всїх запорозьких стругів пятьдесять, зійшли ся до купи з донським війском. Мають вони бути під Керчю (там зійти ся) і з моря (звідти) приступивши, промишляти над Азовим — і драбини на морі роблять, а час призначений — на Петра». Дальшого гонець не міг оповісти, за виїздом з Дону [879].

Весною 1646 р., коли московське правительство, по великих спустошеннях татарських, вчинених в московських землях зимою 1645-6 р., змобілїзувало ся против Татар — посунула до московських полків маса добровольцїв і з України польської. Дрібні ватаги їх прибували з ріжних сторін і приймали ся до московського війська [880], але охочих було далеко більше, нїж московське правительство могло їх прийняти. Степан з Бобрика і Климко з Гадяча, що привели до Білгороду ватаги добровольців, оповідали, що в «Литовській сторонї» з ріжних городів Черкас зібрало ся тисяч пять, і стоять в зборі, як тільки буде їм грошева плата від государя — хочуть іти на службу йому [881]. В польських кругах було теж щось звісно про такі маси охотника: Тьєпольови в Кракові оповідали в липнї, що шість тисяч козаків з польських земель пішли через степи, аби зєднати ся з козаками московськими [882].

Але московське правительство ухилило ся від такої маси добровольців — може навіть побояло ся її і поручило своїм воєводам не пускати їx через московську границю — бо більше добровольцїв уже не потрібно [883]. Куди обернули свою енерґію після сього сї запорозькі охотники, не ясно. Кримський вістник оповідав донським отаманам 12 мая с. ст., як тисяч із сїм запорозьких козаків пішли були походом на кримські Урмаметеві улуси, що кочували в степах; але від Запорозцїв утїк до Татар якийсь переметчик і перестеріг їх і сї улуси пішли в Крим, за Перекоп, і так з сеї експедиції нїчого не вийшло [884].

З донськими козаками, що незалежно від московських воєвод «промишляли» того року над Татарами й Турками коло Азова, були теж українські козаки. Про них доносили Потоцкому його кореспонденти [885]. В донських актах заховали ся тільки другорядні деталї з сеї кампанїї. Оден вістник оповідав чутку що партія Черкасів ішла з Запорожа на Дін, чоловіка з 400. Татари зайняли у них на становищі коней, але вони постановили таки пішо йти на Дін, а назад на Запороже не вертати ся [886]. Московські ж воєводи мали звістку про морську експедицію Запорозцїв під Азовом, де вони половили якихось азовських риболовів [887] — екскурсію дрібну, яка може мати тільки той інтерес, що потверджує відомість про Запорозцїв на морі під Азовом, котру дістав Потоцкий.

Українська козаччина за московською границею: українські добровольці в московській службі, українські добичники, Грицько Торський і Семен Забузький, запорозькі отамани на Донцї і Дону в 1644-5 р., громленнє московських транспортів на Дону, походи в «мордовські і черемиські місця». Останнї відомости перед Хмельниччиною.

Разом із сими більшими, більш орґанїзованими, більш коректними воєнними екскурсіями, де елємент війни переважав над добичництвом своєвільного козацького елєменту, вела ся його силами і засобами, як звичайно, дрібнїйша і щирійше закрашена добичництвом партизанська війна, про котру для сих лїт знаходимо досить богаті відомости особливо в московських актах, з польсько-московського погранича.

Так напр. весною 1641 р. ватага «Черкасів», коло сорок душ, промишляла розбоєм на устю Богучара до Дону — стояла курінями коло «Тарлавної Ізбушки» на устю Богучара (недалеко теперішнього м. Богучара) [888]. Лїтом того ж року напала подібна ватага козацька на солеварнї торські (по р. Тору). Взятий з тої кампанїї в неволю «Черкашенин Фомка» оповідав, що прийшли вони з Полтави, в числї 80 душ, з отаманом Василем Копанем, аби промишляти на Сївеорськім Донцї, на Дону й иньших сусїднїх річках цїле лїто до осени — розбивати подорожнїх людей, які ідуть до Азова і з Азова [889].

Та особливо цїкаві відомости про таких промишленників маємо з 1642 р. Весною того року «валуйські Черкаси», бувши на промислах на Донцї над р. Жеребцем (недалеко теп. Славянська) [890] наскочила на «Черкас Литовських» — з польської сторони, і ті їх завели у своє становище на устє р. Жеребця. Там стояв отаман їх Васька Рябуха і полковник Гришко Торський, і було з ними тих «литовських воровських Черкас» сїмсот чоловіка, або й більше [891].

Коло тогож самого часу, може кілька днїв пізнїйше, але далї на схід, на теперішнїй границї Донської области стала ся пригода більш голосна — з московським гонцем Засєкіним. Коли він переїздив «для поспішання» з Валуйки на Дін через степи, на долїшнїй Донець, коло «Митякиного колодязя (очевидно над р. Митякиною, на границї теп. Донської области) [892] напали на нього ,воры Запорожские Черкасы», чоловіка зо сто, погромили і побили багато людей, і після того він їхав уже «глухим степом», обминаючи «черни (лїси) Донецькі» і річки тутешнї, бо по тих «чернях» і річках скрізь «Черкаси» — такі ж очевидно «промишленики» як і отсї, що погромили його [893]. З пізнїйших вістей виявило ся, що се були козаки з тоїж компанїї Васьки Рябухи. Иньші Валуйчани, що були в степах, довідали ся від «Черкас», що погром вчинила ватага «воровських Черкас» під проводом отамана Мокія (,МокЂйки') — «тридцять чоловіка піших», і до них пристало ще вісїм піших «Черкас» «Тишко з товаришами». По погромі Засєцкого між ними вийшла свара: Мокій не дав паю з здобичи Тишковій компанії і хотів їх побити. Тодї сї піші Черкаси, прийшовши «в військо», до Васька Рабухи поскаржили ся там на Мокія за погром царського гонця. Рябуха з своїми козаками рішили покарати Мокієву ватагу і кинули ся їх ловити, але ті втїкли. Валуйчане-вістники самі були тодї «в Черкаськім війську у Васька Рябухи з товаришами в становищах їх на річцї Чорнім Жеребцї» і були свідками тої утечі Мокієвої ватаги, як вони «изъ войска побежали вонъ» [894].

При них же переходила зміна власти в сїм «війську». «Приїхали до того війська до Васька Рябухи два отамани з Литви: Семен Забузький та Трошевський (мабуть згаданий вище Грицько Торський) [895] і з ними прийшло з Литви 230 чоловіка і почали вони володїти тими Черкасами, що були з Васьком Рябухою».

Таким чином, побіч тих дрібних ватаг, що «промишляли» над ріжним переїзжим народом, вирисовуєть ся перед нами властивий кіш тої степової братвиї, «черкаське військо», на чолї котрого стояв «старший отаман» Забузький, котрий вважає себе немов лєґальним представником козачого війська польської України, що має своєю метою охорону України від бісурман [896]. З приводу поголоски про ворожі заміри сього війська супроти московської України і з приводу отого погрому царського гонця маємо два листа його до валуйського воєводи, котрі вважаю потрібним навести в цїлости. Перший можемо досить докладно реставрувати в ориґіналї [897].

«Отъ мене Семена Забузкого, атамана старшего надъ товариствомъ, козаками войска є. кор. милости Запорозкого и отъ насъ всихъ черни пану Павлу Федоровичу, воєводе волуйскому — челомъ биємъ до лица земли. Прислалисте до мене стороны вЂдомости о томъ неприятелю креста святого — где кочують, теды вЂдомо тебЂ чинимъ, ижъ около Донца на Магмуто†у Мелевого тежъ колодязя, якъ соль варятъ, тамъ єсмо ихъ били, а иниє розно стоятъ. Всюды ихъ много коло Донца, толко не могу знать о замыслахъ того неприятеля, где умышливаєтъ вторгнути ся — чего єму Пане Боже не помоги. А што бихъ моглъ знати певного, то заразомъ старати ся буду, чтобъ вамъ вЂдомость дати о тихъТатарахъ.

«Зашла тежъ къ намъ вЂдомость, ижъ насъ удалъ передъ вами Степанъ Бушинской и Демко Черкашанина, переЂзчики волуйские [898], жебы єсмо хотЂли злой замыслъ взяти и Волуйку звоєвати - чего (рач) Боже заховати, жебы єсмо ся того могли важити, ми(рноє) постановене королевскоє и царскоє розрывати! Не ймите тому слову ихъ вЂры — а мы хочемъ и будемъ з вами по крестному целованю мирно жити. Писанъ у Торскомъ [899] июня 7 дня року 1642» [900].

Другий наводжу в перекладї, бо однаково в тім «списку з білоруського письма», в якім його маємо, він уже стратив свою автентичну форму:

«Від мене Семена Забузького, старшого (большого) отамана війська його кор. милости Запорозького государю Павлу Федоровичу Леонтєву, валуйському воєводї його царського величества, много чолом бємо! Писав ти до нас про тих ворів, що погромили дворянина Михайла Засєцкого і козаків, що йшли по государевому указу. Отже того дворянина і козаків громили Мокій та Тимошко; я їx не застав, а то-б затримав. А відомо тобі чиню, що той Мокій і Івашко Слїпий живуть в Жиґимонтові [901] — вони знають всїх своїх товаришів; а старшим був у них Кирій — той живе в Голтві, а иньших я не знаю: вони самі знають про себе і своїх товаришів. По сїм тобі багато чолом бю. Писано з Topy, 1642 р. червня 12 дня» [902].