Кінець кінцем король зняв справу мобілїзації против Татар і Турків з програми осїннього сойму. В листах на соймики він ще заохочував шляхту, аби раз «завзяла ся на ту резолюцію» і замість уганяти за Татарами по степах, мов за вітром, «намацала їх в гніздї, при дїтях, жінках і домівствах їх». Яким небудь одним місяцем вона забезпечила б вічний покій вітчинї, не порушаючи тим навіть згоди з Турками, бо ті ще похвалили б, що Поляки покорили своєвільну орду, яка не слухає й самого султана [805]. В соймовій пропозиції про се вже не було мови — король мав до шляхецької кешенї близшу справу — т. званої «вдячности», або простїйшими словами — заплати з державних фондів приватних довгів короля, з котрими він не міг далї вже витримати — не міг прийняти чужоземних послів, не маючи чим заплатити їм утримання.
Але тим не меньше турецько-татарська справа не зійшла з полїтичного овиду. Велике вражіннє з реляції Мясковского мусїли робити його оповідання, що Туреччина останнїми часами тратить свій престіж перед Кримом. З вимертєм султанської династії сподївають ся на турецькім тронї кримських Ґераїв. Кримцї не слухають султана і роблять все по свойому. З другого боку — Мясковский кінчив свою реляцію образом внутрішнього упадку Туреччини, можливости її розпаду і аґресивного походу Польщі за Дунай, на Балкан. Того, мовляв, виглядають не тільки несчисленні невільники з земель Польщі — що їх самі Турки на яких 150 тис. рахують в самім Константинополї, на ґалєрах і в Тракії, — але і всякі поневолені Турками народи [806].
Сойм зійшов на торгах про плату війську і покритє королївських довгів. Не дійшов до нїчого, і новий був розписаний на початок 1642 р. Сей полатав яко тако заплату війську, справу «вдячности» королеви лишив недокінченою, аж покінчив її сойм 1643 р. (на початку року), покривши королївські довги, котрих король рахував щось до 4 мілїонов зол.!
Австрийський двір робив заходи, щоб втягнути Польщу в війну з Швецією, заохочуючи Володислава посередничити між обома ворожими сторонами. Вабив його ріжними привабними обіцянками і перспективами, і Володислав пробував робити деякі заходи в сїм напрямі — з котрих одначе так само мало виходило, або ще й меньше нїж з попереднїх. З другого боку справи турецькі і особливо татарські дальше дражнили воєнні апетити короля і иньших прихильників боротьби з Татарами. По невдалім нападї на землї Польщі 1640 р. хан на початку 1641 р. прислав посольство з «гордими» річами, жадаючи незаплачених упоминків і грозячи инакше знищити мечем польські провінції. Посольство се післано на висїдку під Торунь — тому що польського посла все ще тримали в Криму і не пускали [807]. Та се, розумієть ся, не могло поправити відносин.
Новий хан Мухамед-ґерай, що настав з кінцем 1641 р., збирав ся дебютувати маленькою оружною демонстрацією на польську адресу. Принаймнї з сїчня 1642 р. були з Криму звістки про «многих кримських людей» висланих під «литовські городи» [808], і такі походи «куп татарських» під пограничні місця повторяли ся мабуть не раз» [809]. В польських джерелах маємо докладнїйшу звістку тільки про більший татарський напад на лївобічну Україну лїтом 1643 р. Орди було чотири тисячі, як писали, під проводом одного аґи, і козаки скоро відгромили сих Татар [810].
Польське правительство поскаржило ся на се султанови, висилаючи свого посла. Конєцпольский притримав його умисно з огляду на останнїй татарський напад, поручив поскаржити ся перед султаном, що Татари наїзжають ввеликими купами на землї польські, і в останнє Умерлї-аґа напав за позволеннєм ханським, як казали всї татарські невільники. Прийшов з кількома тисячами Татар і наробив шкоди. Нехай-би султан укарав за се хана і велїв йому звести татарські кочовища і осади з польського погранича, щоб не було притоки до нападів [811]. Але султан відповів, що Польща дала сама привід до татарського нападу: кримських людей погромили і казну московську відібрали і упоминки довгий час затримують і посла татарського з порожнїми руками відіслали назад [812]. А посланець висланий Конєцпольским з такими ж жалями до хана, замість усякої сатисфакції привіз звідти відомість, що хан сам вибираєть ся великим походом на Україну, зараз по байрамі [813].
Потім одначе хан передумав — мовляв, щоб не входити в конфлїкт з султанською полїтикою. Вислав замість себе перекопського мурзу, так прославленого потім Туґай-бея з двома иньшими аґами, але післав з ними всю силу кримську, а вид сьому походови надано такий, що орда йде не для войовання Польщі, а тільки аби розшукати і відібрати стада, забрані перед тим козаками. Та Конєцпольский, діставши завчасу відомости, мав час стягнути війська польські і козацькі, змобилїзував українне панство й розложивши все се по цїлому пограничу, мав змогу вислїдити рух татарської орди. Захопив кіш під Охматовим, над Гірським Тикичем, і погромив його дуже сильно. Сили Конєцпольского і татарської орди були майже рівні. Орду «язики» рахували на 20 тис. вибраного війська (всю слабшу братію Туґай-бей завернув з дороги), але Татари були стомлені довгим і трудним походом і були розбиті 30 сїчня р. 1644 [814].
Подїя ся зробила сильне вражіннє в Польщі. На Татар підняло ся велике роздражненнє. Король уже перед тим виступав з гадкою про затриманнє упоминків Татарам; тепер по сїм епізодї, коли на засїданню сенату він поставив се питаннє — чи платити по сїм упоминки Татарам, сенатори заявили ся за стриманнєм [815]. Хан прислав своїх послів за сими упоминками — послів затримано до сойму, що мав рішити сю справу. В своїй пропозиції соймови, скликанім на лютий 1645 р., король порушуючи се питаннє, недвозначно накликав знову до рішучої боротьби з Кримом, до зірвання соромних відносин, які Татарами вважають ся по просту відносинами данними, — і визволення з поганських ґалєр християнського невільника [816]. Але шляхта й сим разом також мало була прихильна таким лицарським плянам як і попереду. Королївський поклик пролунав без відгомону, і зачепившись за ріжні справи, сойм скінчив ся нїчим, зірваний при мовчазній обструкції палати.
Шляхта правдоподібно, сподївала ся тим чином убити справу. Але вийшло навпаки, по словам сучасника, король зовсїм не журив ся розірваннєм сойму, бо на міжсоймовий час в його руках зістались ріжні богаті джерела доходів [817]. Сподїваючи ся, що стриманнє упоминків приведе само собою до неминучої війни з Кримом, він рішив приняти її з повною готовістю, а за браком домашнїх засобів пошукати її в стороннїх державах. Так виникає його остання, розпучлива проба воєнної акції, що набрала потім такого розголосу, незаслужено проголошена за безпосередню причину Хмельниччини, і стягнула стільки бід і прикростей на королївську голову, до решти понизивши і пригнобивши її.
По словам венецького посла Тьєпольо, котрому незаслужено прийшло ся відограти ролю демона-спокусителя Володиславового, плян короля був такий: Конституція не дозволяла йому без згоди сойму вчинати війну зачіпну, але війну оборонну він не тільки міг, але й мусїв вести сам. На тій основі король під покривкою війни оборонної сподївав ся прийти до війни аґресивної. Потрібно було тільки грошей на початок.
Ще під час сойму і потім зараз по соймі Володислав звертаєть ся до папи, розвиваючи перед ним плян атаковання Татарів і ослаблення через те Турків: для сього йому потрібно тільки 500 тис. талярів на два походи [818]. Папа одначе прийняв сей плян досить. холодно. Натомість відозвало ся до Володислава венецьке правительство, саме заатаковане тодї Туреччиною, що вирядила весною того року експедицію на о. Крит і дїйсно почала завойовувати його. В серпнї с. р. прибув на двір Володислава венецький поссл, його давнїй знайомий Джовані Тьєпольо, нетерпляче ним очікуваний. Йому було поручено дістати у короля дозвіл на звербованнє з польських провінцій 2000 нїмецьких вояків і умовити ся що до козацької дїверсії на Чорнім морі, котра між иньшим мала б підпалити турецькі ґалєри, що будували ся в чорноморських доках. Але нї король нї його канцлєр, через котрого повели ся сї переговори, не вважали відповідним зачіпати Турків безпосередно. Се можна було зробити тільки посередно, зачіпивши ся з Татарами, і в сїй війнї потім перейти до війни з Туреччиною [819].
Така зачіпка в даний момент здавала ся дуже легкою і близькою до здїйснення: під осїн 1645 р. прийшла відомість з Туреччини [820], що новий хан, прославлений пізнїйше Іслам-ґерай, настановлений того року на місце Мухамед-ґерая, дістав від султана «емір» — наказ, чи властиво — позволеннє воювати Польшу, з огляду на біду і невдоволеннє серед татарської людности [821]. Треба було тільки грошей на похід до Криму і король рахував, що якби Венеція, папа й инші христіянські володарі дали йому на два роки по 500 тис. талярів і зобовязали ся до солїдарної акції против Турції, — він потрапив би завести дїло так далеко, що сойм мусїв би потім піти далї сею воєнною дорогою. Тим більше, що крім своїх католицьких союзників Володислав рахував на поміч Москви, що далї стояла в напружених, або й зовсїм ворожих відносинах з Туреччиною і Кримом, і ворожої Туреччинї Персії, з котрою завязано було зносини.
Тьєпольо якийсь час стояв на своїй початковій програмі — що йому треба тільки козацької діверсії (по старій, звісній нам рецептї французького резідента в Царгородї де Сезі) [822]. На се мав він і гроші від венецького правительства — 30 тис. талярів. Але далї побачив, що король хоч нїби то й подавав ся часами (навіть заявив був, що вже такий наказ козакам дано, і 25 чайок вже стоїть на поготові) [823], але в дїйсности зза такої марниці не схоче входити в конфлїкти з Туреччиною і своєю власною суспільністю. Тим більше що Конєцпольский, до котрого і король і Тьєпольо також удавали ся, і він в початках 1646 р. умисно приїздив на секретну нараду в сїй справі, — теж не дуже був охочий за для Венеції розривати трактат з Туреччиною, та й ще без згоди сойму. А мав у сїй справі рішуче слово.
Тому Тьєпольо де далї почав уступати з венецького становища і переймаючи ся плянами Володислава, набирав ся віри в їх здійсненнїсть. Він представляв свому правительству в можливо сильних фарбах образ ґрандіозної кампанїї против Туреччини, яку може орґанїзувати Володислав, коли його підтримати відповідно, і в початках марта н. с. 1646 р. дістав справдї від свого правительства порученнє запевнити Володиславови грошеву підмогу Венеції. Правда, в розмірах значно меньших, нїж яких собі бажав Володислав: на два роки по 250 тис. талярїв (або 750 тис. золотих), — в трьох-місячних ратах, відколи війна дїйсно розпочнеть ся, та й ще під умовою, щоб на сю війну була згода Річи-посполитої польської [824]. При тім яких небудь иньших обовязків — напр. не вступати в порозуміннє з Туреччиною без участи короля, правительство венецьке не згоджувало ся на себе приймати — полишало собі вільну руку.
Се було таким чином зовсїм не те, чого собі король бажав від Венеції. Але перейнятий своїми мріями, він брав з сього тільки те, що мало підтримати його пляни — обіцянку субсідій. Під той же час він дістав обіцянку помочи ще від французького правительства — що воно, як тільки скінчить ся війна в Нїмеччинї, хотїло б підтримати боротьбу з Туреччиною і на чолї її бачити польського короля [825]. Хоч се обіцювало ся виразно аж після замирення Нїмеччини, але Володислав і тут хапав за те слово, котре йому було потрібне, не звертаючи уваги на всї иньші застереження. Отже весною 1646 р. його плян війни з мусульманським світом здавав ся йому більш нїж коли небудь реальним.
В Варшаві гостило тодї московське посольство, вислане для уложення формального союзу з Польщею против Туреччини, і хоч до формального трактату не прийшло (відложено його), але скріплено і поновлено неофіціальне порозуміннє що до спільних заходів против Криму. Сусїднї з Польщею турецькі васалї — молдавський, мунтянський, семигородський подавали надїї, що стануть по сторонї Польщі против Туреччини. Від афонських монахів Володислав, як каже, дістав якісь листи (сильно підозрілі що до своєї автентичности, що правда), — де східнї патріархи обіцяли підняти повстаннє в турецьких землях, аби їх тільки підтримали християнські держави [826]. Вкінцї саме походженнє нової дружини — наслїдницї Палєольоґів, і ріжні віщування що до її будучности, про котрі немало балакали в польській суспільности, не зістали ся теж без впливів на короля [827].
До того всього саме під той час умер старий гетьман Конєцпольский (11 березня 1646), що був гальмом сїй справі. Хоч на свій лад він був гарячим прихильником боротьби з Татарами — не задовго перед смертю навіть виладив був і предложив королеви спеціальний «діскурс» [828], проєктуючи спільну боротьбу з Москвою, котрій радив відступити і самий Крим, шукаючи нагороди в землях подунайських — але зачіпної війни з Туреччиною не допускав в даних обставинах, та ще й на власну руку, без згоди сойму. Таке становище головного шефа армії становило не малу перешкоду в воєнних плянах короля, і тим свобіднїйше мусїв він почувати себе тепер, ставши сам безпосередно, за браком гетьмана, головним шефом армії.
За помічю заграничних субсідій Володислав сподіваєть ся розпочати війну на власну руку і довести її до такого моменту, де шляхта мусїла б погодити ся з довершеним фактом і дати свою згоду на нього. Рахуючи на щасливі поступи війни, Володислав був певний, що вони помирять шляхту з його самовільним кроком. В сїй надїї він з весною 1646 р. приступає до рішучих приготовань до аґресивної війни з Туреччиною.
Він викликав до себе особисто до Варшави козацьких старшин і поручає їм приготовати ся до морського походу на Туреччину, дає на те і невеличку суму грошей, з одержаних від Тьєпольо [829]. Видав приповідні листи на вербованнє війська, велить ладити для походу артилєрію, і т. и. В листї до кардинала Матеї з 23. IV він начеркує такий плян кампанії:
«З одної сторони ударить наше військо на Татар, з другої московське. Заразом господарі молдавський і мунтянський рушать над береги Дунаю і ми власною особою на чолї 12 тис. пішого війська і 18 тис. коней, окрім охотницьких віддїлів, підтримаємо їх, з тим щоб перейшовши за ту ріку, пустити ся в глубину, в середину турецьких країв. В тім самім часї рушать також за наказом нашим козаки на Чорне море. Додамо ще, що декотрі патріархи і християнські племена, підвластні Туркам, бажаючи хопити ся за зброю і скинути ярмо неволї, яке несуть під тим тираном, повідомили нас про сї свої бажання через ченцїв з Святої Гори, присланих з вірительними листами і з присягами їх, що вони сповнять все що до них належить, зараз як тільки прочують про наш похід, що більше — обіцяють зєднати ся з св. престолом (папським), коли все скінчить ся щасливо» [830].
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том VIII. Роки 1626-1650“ на сторінці 49. Приємного читання.
TextBook