Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Деякі інтересні ілюстрації тодїшнього заселення східньої границї дає переведене тут 1647 р. розмежованнє Польщі і Московщини [930]; при тім примежовано до московських земель пограничну смугу від сїверської границї до степів і докладно описано в межевім протоколї сї прилучені осади, а що вони, розумієть ся, попали в сю позицію зовсїм припадково, то ся опись має певну типову вартість.

На горішнїй Сулї город Недригайлів, з деревляним рубленим замком, шістьма вежами; навколо місто, обведене валом, звиш верстви навколо, в сїм містї було 145 домів і церква [931], та поза валом, на передмістях було 306 домів. Під містом став і на нїм «млин нїмецький». Дві верстви від Недригайлова, на Сулї «деревня» Кормишівка, в нїй було 73 двори, а в пяти верствах друга -Цибулино, 41 двір. На р. Малій Уси, що тече до Сули, на границї млин з жорнами і пятьма ступами. На устю р. Ольшанки над Сулою городець Ольшаний, 91 двір. На р. Пслї «городище Камінне'», під ним пасїка, трохи вище слобода Камінна, в нїй 68 дворів, винокурня, великий млин з 4 жорнами і 10 ступами: в сусїднїм лїсї багато пасїк; на ріцї рибні лови. По другім боцї Псла, над р. Бобриком город Бобрик, в нїм два укріплення («остроги»), більший на 4 верстви навколо, з церквою навколо місто і передмістя, в них 349 дворів, девять лавок, кузня, дві винокурнї, два бровари і солодовня, під містом млин, валило і 4 ступи. На устю р. Будилівки, над Пслом «деревня» Будилівка, 18 дворів і млин.

«Городище Ольшанське» над р. Ольшаною, що тече з лївого боку до Ворскли (теп. Олешня) — по обох боках річки два «остроги» дубові, получені мостом, обведені ровом і палїсадом («надолобы»), В більшім острогу, що має навколо 860 сажнїв, було 530 дворів. 36 криниць, 4 кузнї, 30 винокурень і броварів. Меньший острог не мав в собі приватних дворів. Під містом були три млини з ступами, але вони всї спустошені при передачі в нове володїннє, «зелїзні снасти всї зняті і обломані».

Над самою Ворсклою «городище Ахтирське» (теп. Ахтирка), на нїм, на горі «острог» з 10 вежами «глухими», одинадцята над брамою з проїздом, «під городищем 48 дворів, в лїсу багато пасїк, на ріцї рибні лови.

Ріжна кореспонденція, яка вивязала ся в звязку з сим розмежованнєм між пограничною адмінїстрацією з обох боків, доповняє ріжними подробицями сей образ пограничної кольонїзації. Ярема Вишневецький просить продовжити час на виселеннє його підданим з Недригайлова, бо вони не встигли на визначений час перевезти збіже і сїно, пчоли і всякий припас з пасїк і буд. Так само ішла кореспонденція про буди і пасїки, не звезені на час з-під Олешнї й Ахтирки, про пасїки, заведені Українцями з польської території над Мерлом, Можом, Коломаком за граничною лїнїєю, котрі згоняла по розмежованню московська адмінїстрація, і т. под. [932].

В сумі, як бачимо, сї звістки дають нам образ (розмірно) досить значного залюднення і загосподаровання сього крайнього погранича, яке півстолїтя тому представляло ся землею незнаємою, і ще більше, розумієть ся, обіцювали собі властителї й державцї в будуччинї, з дальшим утриманнєм «золотого спокою», коли почнуть виходити терміни ріжних свобід, признаних мешканцям.

Се поясняє там той азарт, той запал, який вносили в усякі заходи і забіги коло тутешнїх лятіфундій місцеві королевята. В їх очах ся нова Україна малювала ся золотою копальнею в будучности, країною нових, велетенських фортун, яких іще не знала Польща

Сучасні записки заховали нам память завзятої боротьби за тутешнї землї, зведеної Яремою Вишневецьким в сам переддень катастрофи. В малолїтство Яреми відірвана була від його лубенських маєтностей Роменська волость. З початку володїв нею Калїновский, а потім король дав її свому улюбленцеви маршалку Казановскому. Ярема довго терпів се, щоб не зачіпати ся з королем і його маршалком, і тільки з тої нагоди що пішла чутка про смерть Казановского, наслав своїх людей і захопив Роменщину збройною силою. Вражений тим Казановский підняв справу за таке насильство і добув на Ярему засуд на банїцію. Тодї Вишневецький звернув ся до своїх земляків, волинської шляхти; на соймику в Луцьку він виложив свою справу, подав документи, що потверджували його права на Роменщину, і шляхта луцька поручила своїм послам на сойм, аби всїми силами доходили привернення Вишневецькому його маєтности, не допускаючи до нїяких ухвал — то значить грозячи розірваннєм сойму, коли його претенсії не будуть задоволені. Вишневецький теж був вибраний послом і міг допильнувати своєї справи. Король мусїв присудити йому підчас сойму Роменщину, а Казановский зірвав серце, солоно порахувавши собі всякі шкоди і кошти — на 100 тис. золотих: їх Вишневецький заплатив, як відступного.

Вигравши сю справу (1645), Вишневецький заїхав слїдом у свого швагра Олекс. Конєцпольского його Гадяцьку королївщину, випросивши собі у короля якийсь привилей на неї. Конєцпольский позвав Вишневецького до суду соймового, а як Вишневецький попросив відложення справи з причини хороби — Конєцпольский на другім соймі зажадав, аби Вишневецький присяг, що справдї був хорий. Ярема страшенно образив ся таким прикрим недовірєм, і як оповідає оден з слуг його — приготовив був кріваву баню цїлому сенатови і самому королеви, як би ті підтримали жаданнє Конєцпольского. «З вечера перед справою кн. Вишневецький зібрав людей, котрі були з ним — окрім тільки піхоти і дрібнїйшого люду (а всього люду було близько 4000) і держав до них промову, просячи, аби всї за нього постояли, а дивили ся на нього, що він почне, і що він пічне, аби то кінчили, а казав так, що як тільки присягне, зараз уставши буде рубати шаблею її хорунжого (Конєцпольского) і всїх тих, хто буде тримати його сторону, хоч би й самого короля, а ви — каже — двірські слуги і молодіж, усї до одного втіснїть ся до сенаторської палати і помагайте менї. І так було б, як би присягав; та сам король Володислав з сенаторами добив ся того, що п. хорунжий відступив від жадання присяги.» Миргородську і Гадяцьку волость присуджено Конєцпольскому, але за Хорольску волость, до котрої Вишневецький мав спеціальні претенсії, мусїв Конєцпольский заплатити йому 100 тис. золотих [933].

Так чубили ся королевята за лївобічні землї, не передчуваючи близького кінця свого пановання в них.

Антецеденції української кольонїзації за московською границею: спільні оборонні заходи XVI в., воєнне брацтво донцїв і запорожцїв — пісня про Мишку Черкашенина, свідоцтво Олекси Шафрана, українцї в московській службі в 2-й пол. XVI в., «воровські черкаси», українське уходницьке господарство, еміґрація з польського погранича в першій пол. XVI в.

Заселеннє східньої України, розумієть ся, не могло спинитись на польсько-московській границї. Ся зовсїм припадково проведена, змінна, довгий час вповнї теоретична, не закріплена якимись дїйсними знаками володїння тої чи сеї держави межа не могла служити реальним роздїлом на теріторії обєднаній спільними ґеоґрафічними, економічними і кольонїзаційними умовами. Ще далеко скорше нїж українське розселеннє заселило пограниче з польського боку трівко і густо, воно стало переливати ся за його межі, як буйна піна з далеко не наповненої ще чарки. Границя довгий час не істнувала для людности; вона розрізувала українську етноґрафічну територію й іґнорувала ся живою суцїльністю народнього житя.

Ми вже мали нагоду бачити, ще в першій половинї XVI в. як спільний нерв тутешнього житя — боротьба з татарською гідрою обєднував в спільних заходах против Орди обі половини української землї, розрізані московською границею. Козаки черкаські і канївські з козаками путивльськими [934], і так само потім з козаками донськими, виступали разом, чи то під проводом представників місцевої офіціальної адмінїстрації, чи то заходом власних вождів і ватажків козацьких. Бачили, як пляни боротьби з Кримом спільними силами обох Україн, литовсько-польської і московської, піднесені особливо виразно Дм. Вишневецьким, проходили потім червоною ниткою в дїяльности пізнїйших козацьких ватажків, що стояли на становищі оборони обох держав, обох Україн від спільного ворога, і на тій підставі настоювали на своїм праві вимагати підмоги, «жалування», «жолду» від обох правительств [935]. Скільки б не було тут простого «желанія къ жалованью», але в усякім разї козацькі ватажки стояли на реальнїм ґрунтї спільного інтересу обох Україн, спільної боротьби їх силами, і московське правительство, приймаючи воєннї послуги козаків «короля його милости», або й даючи їм ріжні воєнні поручення — як кн. Рожинським, або Кр. Косинському, — підчеркувало з цїлою силою сю службу «на дві сторони».

Особливо царська грамота 1593 р. донським козакам, де поясняєть ся плян кампанїї, орґанїзованої против орди, являєть ся цїкавою ілюстрацією такої спільности в оборонї полудневої границї всїх тутешнїх сил. Донські козаки мають іти разом з московським військом, «з путивльськими і з запорозькими Черкасами, котрі приїдуть по нашому указу на Донець — велено Черкасам запорозьким, гетману Хриштофу Косицькому (sic) і всїм отаманам і Черкасам бути на Донцї на шляхах і за царем (ханом) іти на наші україни», пише Донцям цар московський [936].

Воєнне брацтво Запорозцїв з Донцями, про яке говорив я вище в оглядї десятилїтя перед Хмельниччиною, вело ся здавна, від коли розвинули ся обидві козацькі громади. Правда, документальні наші дані не сягають так глибоко; але не тільки московські лїтописи а навіть народня память — великоруська поезія донесла імя донського отамана «Мишки Черкашенина», що виступає в середнїх десятилїтях XVI в., як оден з найвизначнїйших проводирів донського війська [937], а смерть його оспівана піснею:

         За Зарайскомъ городомъ, за Рязанью за Старою

         Изъ далеча изъ чиста поля, изъ раздолья широкаго,

         Какъ бы гнЂдаго тура привезли убитаго,

         Привезли убитаго атамана польскаго [938],

         А по имени Михайла Черкашенина

         А птицы ластицы кругъ гнЂзда убиваются -