Вигравши сю справу (1645), Вишневецький заїхав слїдом у свого швагра Олекс. Конєцпольского його Гадяцьку королївщину, випросивши собі у короля якийсь привилей на неї. Конєцпольский позвав Вишневецького до суду соймового, а як Вишневецький попросив відложення справи з причини хороби — Конєцпольский на другім соймі зажадав, аби Вишневецький присяг, що справдї був хорий. Ярема страшенно образив ся таким прикрим недовірєм, і як оповідає оден з слуг його — приготовив був кріваву баню цїлому сенатови і самому королеви, як би ті підтримали жаданнє Конєцпольского. «З вечера перед справою кн. Вишневецький зібрав людей, котрі були з ним — окрім тільки піхоти і дрібнїйшого люду (а всього люду було близько 4000) і держав до них промову, просячи, аби всї за нього постояли, а дивили ся на нього, що він почне, і що він пічне, аби то кінчили, а казав так, що як тільки присягне, зараз уставши буде рубати шаблею її хорунжого (Конєцпольского) і всїх тих, хто буде тримати його сторону, хоч би й самого короля, а ви — каже — двірські слуги і молодіж, усї до одного втіснїть ся до сенаторської палати і помагайте менї. І так було б, як би присягав; та сам король Володислав з сенаторами добив ся того, що п. хорунжий відступив від жадання присяги.» Миргородську і Гадяцьку волость присуджено Конєцпольскому, але за Хорольску волость, до котрої Вишневецький мав спеціальні претенсії, мусїв Конєцпольский заплатити йому 100 тис. золотих [933].
Так чубили ся королевята за лївобічні землї, не передчуваючи близького кінця свого пановання в них.
Антецеденції української кольонїзації за московською границею: спільні оборонні заходи XVI в., воєнне брацтво донцїв і запорожцїв — пісня про Мишку Черкашенина, свідоцтво Олекси Шафрана, українцї в московській службі в 2-й пол. XVI в., «воровські черкаси», українське уходницьке господарство, еміґрація з польського погранича в першій пол. XVI в.
Заселеннє східньої України, розумієть ся, не могло спинитись на польсько-московській границї. Ся зовсїм припадково проведена, змінна, довгий час вповнї теоретична, не закріплена якимись дїйсними знаками володїння тої чи сеї держави межа не могла служити реальним роздїлом на теріторії обєднаній спільними ґеоґрафічними, економічними і кольонїзаційними умовами. Ще далеко скорше нїж українське розселеннє заселило пограниче з польського боку трівко і густо, воно стало переливати ся за його межі, як буйна піна з далеко не наповненої ще чарки. Границя довгий час не істнувала для людности; вона розрізувала українську етноґрафічну територію й іґнорувала ся живою суцїльністю народнього житя.
Ми вже мали нагоду бачити, ще в першій половинї XVI в. як спільний нерв тутешнього житя — боротьба з татарською гідрою обєднував в спільних заходах против Орди обі половини української землї, розрізані московською границею. Козаки черкаські і канївські з козаками путивльськими [934], і так само потім з козаками донськими, виступали разом, чи то під проводом представників місцевої офіціальної адмінїстрації, чи то заходом власних вождів і ватажків козацьких. Бачили, як пляни боротьби з Кримом спільними силами обох Україн, литовсько-польської і московської, піднесені особливо виразно Дм. Вишневецьким, проходили потім червоною ниткою в дїяльности пізнїйших козацьких ватажків, що стояли на становищі оборони обох держав, обох Україн від спільного ворога, і на тій підставі настоювали на своїм праві вимагати підмоги, «жалування», «жолду» від обох правительств [935]. Скільки б не було тут простого «желанія къ жалованью», але в усякім разї козацькі ватажки стояли на реальнїм ґрунтї спільного інтересу обох Україн, спільної боротьби їх силами, і московське правительство, приймаючи воєннї послуги козаків «короля його милости», або й даючи їм ріжні воєнні поручення — як кн. Рожинським, або Кр. Косинському, — підчеркувало з цїлою силою сю службу «на дві сторони».
Особливо царська грамота 1593 р. донським козакам, де поясняєть ся плян кампанїї, орґанїзованої против орди, являєть ся цїкавою ілюстрацією такої спільности в оборонї полудневої границї всїх тутешнїх сил. Донські козаки мають іти разом з московським військом, «з путивльськими і з запорозькими Черкасами, котрі приїдуть по нашому указу на Донець — велено Черкасам запорозьким, гетману Хриштофу Косицькому (sic) і всїм отаманам і Черкасам бути на Донцї на шляхах і за царем (ханом) іти на наші україни», пише Донцям цар московський [936].
Воєнне брацтво Запорозцїв з Донцями, про яке говорив я вище в оглядї десятилїтя перед Хмельниччиною, вело ся здавна, від коли розвинули ся обидві козацькі громади. Правда, документальні наші дані не сягають так глибоко; але не тільки московські лїтописи а навіть народня память — великоруська поезія донесла імя донського отамана «Мишки Черкашенина», що виступає в середнїх десятилїтях XVI в., як оден з найвизначнїйших проводирів донського війська [937], а смерть його оспівана піснею:
За Зарайскомъ городомъ, за Рязанью за Старою
Изъ далеча изъ чиста поля, изъ раздолья широкаго,
Какъ бы гнЂдаго тура привезли убитаго,
Привезли убитаго атамана польскаго [938],
А по имени Михайла Черкашенина
А птицы ластицы кругъ гнЂзда убиваются -
Еще плачутъ малы его дЂти надъ бълымъ тЂломъ.
Съ высокаго терема зазрЂла молодая жена,
А плачетъ — убивается надъ его бЂлымъ тЂломъ
Скрозь слезы свои она едва слова промолвила
Жалобно причитаючи ко его бЂлу тЂлу
«Козачья вольная [939] по здорову пріЂхали,
«Тебя свЂта моего привели убитаго!»
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том VIII. Роки 1626-1650“ на сторінці 55. Приємного читання.
TextBook