Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Пізнїйше, в третїм, четвертім і особливо пятім десятилїтю — в часах славного заспокоєння і приборкання «непослушних» елєментів, се оподаткованнє поступило значно далї і появили ся вже перші початки панщини. В гадяцькій королївщинї, то значить на території останнього заселення, в аренднім контрактї, списанїм в 1643 р., бачимо не тільки доходи з панських реґалїй — горілки, тютюну, млинів, судових доходів, «викидщину» і «заруки», «відумерщину» і «одбігщину», не тільки поволовщину і пчільну десятину, але і пільну роботу і підводи — «нажати дві копи якого небудь збіжа, звезти то, змолитити по дві копи, сїно косити оден день, покошене зібрати, звезти і скидати на скирти, або замість того дати готове сїно, або грошима по 15 гр.,» привезти по два вози дерева, возити поташ з гадяцьких буд. Навіть гадяцькі міщане мають ходити з підводами, робити ріжну роботу, шарварки і т. ин. [954]. Се все для людности, яка йшла на край хрещеного світа, щоб позбути ся панів, — були річи незносні, і се поясняє нам, чому вже під час повстань 1637-8 рр. Заднїпровє з своїми слободами, як свідчив гетьм. Потоцкий, стало головним резервоаром непослушних, повстанських елєментів. В парі з тим мусїло йти відси також і сильне переселеннє за московську границю, за межу панських претенсій шляхти.

По всїх дотеперішнїх марних силкуваннях сих пересельцїв — знайти собі вільну від панів землю, така можність відгородити себе від них непереходимою державною границею мусїла дуже сильно вабити тутешнє селянство, і мандрівка йшла, без сумнїву, невпинно, збільшаючись до розмірів масових в моменти особливого напруження, невдалих конфлїктів з панським правом, панських нагінок і т. и. Так лїтом 1638 р. урядник лубенський в листї до Путивльського воєводи рахував на кілька тисяч підданих кн. Вишневецького «отъ мЂста Гадятского», що вийшла за границю в Путивль «в нинїшню свою козацьку війну» [955].

Допоминаючи ся видачі Острянина і Гунї з иньшими еміґрантами, польські посли перед московським правительством рахували сеї козацької еміґрації на тисяч двадцять «або й більше». По їx словам сї еміґранти поставили собі слободи в ріжних місцях на степах «на Усерди, під Ливнами, Яблоновим, Новосилем, Мценськом, Осколом, Валуйками, Воронїжом, Михайловим, Дїдиловим, Гремячим, Дудинськом, рильськом, Курськом, Путивлем, Сївськом, й иньшими старими городами царського величества» [956].

Коли та цифра «тисяч 20 і більше» була може пущена без докладнійшого обчислення, то без сумнїву в польських кругах здавали таки собі справу з великих розмірів сього переселення і непокоїли ся ним серіозно, як ми бачили з наведеного вище листу Потоцкого в сїй справі. Не тільки безпосередно по погромі козаків 1638 р., але й далї українська людність ішла за московську границю, осїдала при московських замках, наповняла собою степові уходи і творила завязки нової української кольонїзації в басейнї Дону.

Московська оборонна орґанїзація та її запотрібованнє в оборонно-служебнїм матеріалї, фортифікаційна система, орґанїзація сторожевої служби в москов. Українї в 1550-1560-х рр., реформа 1571 р. «черкаси», будова нових городів в 1580-1590-х рр., зміни внесені «смутними часами», «білгородська черта» в першій половинї XVII в., будова городів і укріплень в 1630-х рр., запотрібованнє в воєнних людях. Прилив української еміґрації в 1630-1640-х рр.: московські відомости з 1637-1640 рр., відносини до неї москов. Уряду, жалуваннє, орґанїзація укр. кольонїй: м. Короча, як взірець, земельний надїл, воєнний устрій, московська реґляментація, московська «жесточ», обмеження в користуванню землею.

Щоб вияснити собі процес розвою сеї кольонїзації, яка починає так сильно поступати і тверднути власне з сього десятилїтя 1638-1648, мусимо трохи приглянути ся орґанїзації московської України, її кольонїзації й оборонї.

XVI в. становить епоху в походї Московської держави на полудне. З прилученнєм Рязанських земель і відібраннєм від в. кн. Литовського Сїверщини вона по цїлій лїнїї, від Днїпра до Поволжа стріла ся лицем з степовими просторами Чорноморя. Закінчивши протягом XV в. процес збирання великоруських земель на півночи, могла подумати про кольонїзаційні здобутки на полуднї. Тим більше що протягом тогож столїтя і потім XVI віку зазначив ся сильний рух людности з верхнього Поволжа, куди вона була загнана татарськими бурями, на полудне, в полудневі части басейна Оки і верхівя Дону. Отсї кольонїзаційні, а заразом і оборонні мотиви — супроти страшенних татарських спустошень, які від часу до часу спадають на московські землї, приводять до того, що московське правительство потиху і помалу, протягом всеї першої половини XVI в. робить заходи коло укріплення і оборони передстепової полоси, виробляючи охоронну систему, яка в другій половинї сього столїтя докладно розроблюєть ся, поволї посуваєть ся на полудне, прилучаючи все нові простори для оселої кольонїзації і перед завірюхою «смутного часу», яка перервала сї заходи, осягає значні успіхи — сорозмірно з попереднїм.

Тепер, з непривички, навіть неймовірно собі представити, як глубоко на північ, в лїсові простори була загнана великоруська і всяка инша осела кольонїзація в попереднїх столїтях. По всїх заходах коло оборони східньої і полудневої границї ще в половинї XVI в. внутрішня оборонна лїнїя йде по над р. Окою — від Нижнього Новгорода на Муром, Рязань, Каширу і Серпухов. Друга лїнїя проходить в полудневій части басейна Оки - Пронськ, Михайлів, Тула. Крайня оборонна лїнїя іде з порічя Сури на вододїл Оки й Дону (Алатир, Темнїков, Ряжськ, Донков, Новосиль, Орел). Сїверські городи - се крайнїй редут на заходї, що далеко врізуєть ся на полудне в басейнї Десни й Сейма (Рильськ, Путивль, Новгород Сїверський) і служить опорною базою для дальшого руху на полудне. Сей полудневий пояс: Сура-Десна, Апатир-Новгород-Сїверський живе на воєнній нозї. Всї городи сильно укріплені, звязані між собою системою дрібнїйших фортифікацій, прикриті з полудня ланцюхом засїк, валів, сторожовень. Мають на поготові контінґенти всякого воєнного люду і неустанно стережуть степу своїми, сторожами і станицями, висилаючи їх далеко на полудне — підстерігати ворога і завчасу повідомляти про його наближеннє пограничні воєнні центри.

Система вповнї анальоґічна з українською системою Литовської України, з її великокняжими замками, оселями воєннослужебної людности, сторожами замковими, польними і шляховими. Анальоґія поясняєть ся не тільки однаковими ґеоґрафічними і кольонїзаційними обставинами, але і спільними традиціями — орґанїзації пограничної оборони в Київській державі, своєю дорогою теж приготовленої попереднїми столїтями пограничної практики в сусїдстві з степом і його кочівниками. Але те що в Польсько-литовській державі, при її дезорґанїзації, недостачі фінансів і незмірно слабій екзекутиві вело ся слабко і уривково, виходило хаотично і безтолково, — в Московській державі з її незмірно розвиненим бюрократизмом переводило ся систематично і пляново, виконувало ся досить точно і вірно. Тільки - коли вже повести до кінця сю паралєлю — в Польсько-литовській державі безсильність і непорадність державної машини виручала ся і нагорожала ся самопомічю, активнїстю народнїх мас, які кінець кінцем — хоч і цїною безконечних жертв — і оборону наладили і кольонїзацію сотворили. А в Московській державі менше було сеї активности — хоч би й тому, що запопадлива правительственна опіка лишала їй безконечно менше місця. І в результатї голий обрабований український демос упередив державну великоруську народність, в часи найбільших лихолїть своїх опанувавши простори московської України — перехопив у великоруської народности сї території, ґеоґрафічними і полїтичними обставинами властиво їй призначені до скольонїзовання.

Після того як московське правительство рішучо облишило пляни аґресивної боротьби з Ордою, якими на хвилю вмів його захопити Дмитро Вишневецький, воно з 1560-х рр. з тим більшою рішучістю звертає свою енерґію до плянової оборони і повільного розширення своїх границь. 1571 р. для можливо систематичного переведення оборонних заходів цар Іван визначив завідателем сторожевої і всякої степової служби одного з найвизначнїйших воєвод своїх кн. Воротинського, поручивши занята ся її можливо кращою орґанїзацією, а в помічники йому придав найкращих знавцїв відносин степових, між иншими і звісного нам дяка Ржевского, участника воєнних походів Вишневецького.

Воротинський свою дїяльність зачав докладним виясненнєм дотеперішньої оборонної практики. Зібрано попереднї розпорядження і кореспонденцію в сїй справі, скликано знавцїв еторожевої служби з місць, що знали її за останнїх 10-15 лїт, і на підставі зібраних таким чином відомостей насамперед описано докладно дотеперішню орґанїзацію сторожевої служби. З сеї інтересної «росписи» довідуємо ся, що вся степова московська границя в 1550-1560-х рр. подїляла ся на 12 районів («разрядів»), привязаних до пограничних городів. Путивль і Рильськ, найдальше висунені на полудень, обслугували своїми «дальними» і «ближними» сторожами пограниче з Польщею і порічя Донця; сї сторожі становили кілька катеґорій. Близшу сторожу служили люде з міст за повинність: по Сейму, на вододїлах Сейму, Псла і Ворскли, на півдня і день дороги від міст. Дальні сторожі «донецькі» служили наємні «севруки», під наглядом служебних «дїтей боярських», в три переміни, міняючи ся що два місяцї. Було тих сторожевих пунктів сїм і вони виступали далеко в степи, на чотири, пять і більше днїв дороги від своїх городів. Перша сторожа стояла недалеко польської границї, на вододїлї Можа і Коломака і мала пильнувати просторонь на пятьдесять верст, від польської границї до р. Водолаги — на право (себто на захід від свого становища) на 30 верст, на лїво на 25. Друга сторожа — на вододїлї Самари і Донця, коло Обишкинського перевозу на Донцї, доглядала просторони на 45 верст від того місця, де кінчив ся район коломацької сторожі. Третя сторожа — на Донцї, коло Балаклїйського перевозу (теп. ст. Балаклїя) доглядала побережа Донця на 30 верст. Четверта — Ізюмська, коло пізнїйшого Ізюма, стерігла порічя Донця від Савинського перевозу (теп. Савинцї) до устя Оскола. Пята — Святогорська, коло Святогорського монастиря, що стояв за Донцем; вона мала стерігти береги Дінця від устя Оскола до устя Тора (против теп. Словянська). Шеста, бахмутська — на устях р. Жеребця і Бахмутки, мала стерігти порічя Донця від Тора до Борової. Нарештї сема й остання — айдарська стояла на устю р. Айдара [957].

Таким чином в сїм часї Московська держава, своїми кріпостями не виступаючи далї порічя Сейма і полудневих допливів Оки, своїми сторожами захоплювала побережа Донця на полуднї. Але се була сторожа виключно вістова, яка мала підстерігати татарські наїзди на їх звичайних донських перевозах і давати вісти в пограничнї городи. Якої небудь відправи наїздникам сї дрібні пікети не могли дати: кождий складав ся з трьох севруків, під началом одного «боярського сина» і вони по двох їздили «в право і лїво» від свого становища і нїчого крім подавання вістей не могли зробити, та й сей обовязок наємні севруки сповняли лихо, «стояли на сторожах неусторожливо». Весь сей степовий пограничний пояс від Донця і до пограничних городів був зданий на волю божу, і там всякі добичники і уходники з-за польського рубежа могли господарити зовсїм свобідно.

Нова адмінїстрація 1571 р. на підставі зібраних відомостей і ревізії переведеної на місцї зробила деякі зміни в розміщенню сторож (так айдарська сторожа була скасована зовсїм, тому що Татари перестали тудою ходити; сторожу коломацьку рішено було перенести вище Муравським шляхом, на вододїл Мерла і Уд, на ріку Олешенку, що тече в Уди, бо над Коломак раз у раз приходили «київські Черкаси» і громили сторожу: так само пересунено вище Муравським шляхом сторожу другу, з верху Орелї над р. Гомольшу). Але крім того рішила згустити взагалї сю сторожеву сїтку, та замінити непевний наємний елємент, з тих севруків-уходників, елєментом служебним. В сторожі на будуще рішено посилати самих «дїтей боярських», приписавши для пограничної служби ще ріжні инші міста (між ин. Стародуб, Почеп, Новгород Сїверський). Крім того признано бажаним орґанїзувати для потреби пограничної служби козацькі контіґенти в Путивлю і Рильську, чоловіка з тисячу, або скільки землї стане для роздачі їм. Крім дотеперішнїх сторож заведено розїзжі «станицї» — одна така мала з Путивля приїздити вздовш польської границї на Донець і Донцем до Тора, а Тором до Самари. Друга їхала паралєльно до маршруту першої, приблизно на теп. Суми і Зміїв на верхівя Ворскли (Карпово городище) і відти на Валки на верх Орелї. Понадто заведено інститут так званих стоялих голов, котрі мали з своїх становищ розсилати патрулї, «разЂзды» в степах. Оден такий голова мав стояти на Муравськім шляху на р. Мерлї, другий на Ворсклї на Карповім сторожевищі (теп. Карпів-город), третїй на Муравськім шляху, четвертий на Водолазьких «ровнях» на Донцї, на устю р. Береки, коло теп. Ізюма. «Станицї», котрі вони мали розсилати в ріжних напрямах, мали заразом доповняти систему сторож і станиць і служити їх контролем.

Таким чином просторонь між порічєм Сейма і Донця і саме порічє Донця по обох сторонах мали тепер в ріжних напрямках обїздити сторожеві станицї, вислїджуючи «воєнних людей», і ся характеристична система сторож і розїздів далї потім розвиваєть ся, направляєть ся і доповняєть ся новими контіґентами [958]. Але для сього всього треба було людей — особливо місцевих, призвичаєних до сеї тяжкої і прикрої степової служби. Без більших контіґентів вся ся складна система сторож і станиць ставала паутиною, серед котру проривалась безпардонно всяка сильнїйша ватага. В 1591 р. воєводи доносять про повну безрадність пограничних сторож супроти українських ватаг — «Черкасы во многихъ мЂстахъ ходять въ поля и путивльскіе большіе станицы и сторожевые всЂ погромили и проЂзду изъ Путивля большимъ станицамъ къ усть Айдару, а сторожевымъ къ усть Боровой нЂтъ» [959].

І от ми бачимо справдї, що московське правительство радо приймає еміґрантів, тихже Черкас, «верстає» їх в козаки, хоче надїлити ґрунтами і оселити при пограничних містах, щоб мати з них службу. Цар Федір, виставляючи свою кандидатуру на польську корону по смерти Баторія, між иншим виступав також з обіцянкою земельних надань маґнатам і шляхтї «коло нових городів в степу» [960].

Сї нові городи, що починають будувати ся на полудневій границї особливо з 1580-х рр., по інїціативі Бориса Годунова — з початку фактичного правителя держави при царі Федорі, а далї його наступника, — также потрібували великих засобів людности. Дуже жваве будованнє їх зачинаєть ся особливо з 1586 р. Того року ухвалено поставити город Ливни на Соснї і Воронїж на Дону і в них оснувати нові центри сторожевої служби в поміч давнїйшим. Кілька лїт пізнїйше являєть ся Єлец на Соснї, низше Ливен. 1593 р. датуєть ся заснованнє городів Білгорода на Донцї, Оскола на верхнїм Осколї і Валуйки на нижнім. Коло того-ж часу або трохи згодом зявляють ся Кроми на верхівях Оки і Курськ в порічю Сейма. Нарештї в останнї роки XVI в. поставлено крайнїй пункт сеї нової системи укріплень; город Цареборисов, недалеко устя Оскола в Донець, в сусїдстві теперішнього Ізюма, з великим накладом засобів, і обсаджено значною залогою.

Але ся нова система городів і звязаних з ними укріплень, засїк і т. и., не устояла ся. Налетїли бурхливі «смутні часи», які заляли всякою вольницею се степове пограниче, розстроїли всю систему оборони, і коли по десятилїтнїй перерві нове правительство царя Михайла Федоровича взяло ся наново до реставровання полудневої оборонної лїнїї, воно зрікаєть ся такої великої і складної системи, яка була вироблена з кінцем XVI в. Цареборисівську кріпость залишено. Крайнїми кріпостями на степовім пограничу поруч старих Путивля і Рильська стають Курськ, Воронїж і перед ними найдальше висунені в степи Білгород, Оскол і Валуйка. Складну і дорогу систему далеких сторож і розїздів облишено. Бачимо тільки «близші» сторожі, по старій термінольоґії. Брак засобів по недавнїм розстрою держави змушував до здержливости і можливої ощадности. Та все ж таки в порівнянню з системою оборони Польщі погранична оборона Москви виглядала досить поважно й тепер.

З 1616 р. маємо інтересну роспись пограничних кріпостей і залог. В Путивлї було 1048 «всяких ратних людей», в тим дворян і дїтей боярських путивльських 150, чернигівських 124, стрільцїв путивльських 100, чернигівських 200, козаків путивльських жилецьких 160. В Рильську 744 чол., в тім дїтей боярських рильських 132, курських 100, стрільцїв 100, козаків 253, та з Курська стрільцїв і козаків 100. В Курську 1320 чол. — дїтей боярських 753, козаків 300, стрільцїв 200. В Осколї 856 чол., в тім дїтей боярських 233, стрільцїв 100, козаків 275, з сотником. В Білгородї 813 чол., в тім дїтей боярських 136, козаків ріжних катеґорій («жилетцких», «бЂломЂстных» й ин.) 167, стрільцїв 243. В Валуйцї 620 чол., в тім дїтей боярських нема, тільки козаків 270, стрільцїв 250, і ріжна иньша служба. Крім залог стояли по границї більші й меньші полки війська; загальне число його по всїй полудневій границї виносило тодї понад 6 тисяч [961].

Період нової експанзії починаєть ся з закінченнєм польської війни. Насамперед розпочато будову нових городів і всякого рода граничних укріплень на східнїй, волзькій частинї границї. Потім в 1637 р. вислано комісію в донські і донецькі місця, на Муравський шлях, на Ізюмську й Калміуську сакму (шлях), і згідно з предложеним сею комісією проєктом рішено поставити два городи на Калміуськім шляху, оден на Муравськім і цїлий ряд дрібнїйших укріплень і оборонних валів. Так зявили ся в 1637-8 рр. на р. Тихій Соснї Усерд, а на схід від нього на р. Холку, що тече в Оскол — Яблонів [962]. Далї Короча на р. Корочі, при Ізюмськім шляху між Яблоновим і Білгородом. В рр. 1640-1 на схід від Білгорода стали Хотмижськ і Вольний. Над Ворсклою в рр. 1645-8 Ольшанськ і Коротояк, що виповнили прогалину між Усердом і Доном, Новий Оскол між Усердом і Корочею, над р. Осколом, Болховой і Карпів (над Ворсклою) між Білгородом і Хотмижськом [963], а крайнї на заходї городи — Олешня і Ахтирка були примежовані від Польщі при розмежованню 1645 р.

Таким чином Білгород, що перед тим стояв на передї, як оден в форпостів, був включений в цїлий ланцюх кріпостей, що тягнув ся неперервано від Дону до польської границї. Звязаний посереднїми укріпленнями — валами, засїками, острогами і сторожовнями, він творив славну «білгородську черту», по імени Білгорода, що в XVII в. стає центром сеї оборонної орґанїзації, і взагалї всеї орґанїзаційної і кольонїзаційної дїяльности московського правительства в пізнїйшій Слобідщинї, перейнявши се значіннє від давнїйшого центра — Путивля. Поза сею «чертою», перед нею, зістала ся тільки Валуйка, в ролї московського форпоста, центра станичної і вістової служби, ескортовання послів і гонцїв і т. и.

Се була велика робота, а при тодїшнїх технїчних засобах і в тих обставинах — просто таки ґрандіозна. Вона вимагала маси працї і матеріальних засобів і переводила ся з великим напруженнєм сил держави. Побудованнє напр. двох городів — Вольного і Хотмижська коштувало 13.532 рублїв, величезну суму, так що для будови «польських» городів було визначено спеціальне оподаткованнє. Палїсади — ріжні «надолбы», «столбцї», «частики», «частоколи» — не кажучи про стїни і вежі робили ся незвичайно сильні і масивні. Засїки, котрими перегорожували ся дороги через лїси, представляли собою величезні маси зрубаного дерева, на кількадесять сажнїв широко (дерево надрубувало ся, а не зрубувало ся, щоб його не зсувано з місця). Такі засїки тягли ся через лїси: на прогалинах ставили ся укріплення, вали й палїсади, що боронили проходу. Від городів-кріпостей на кілька верст «на право і на лїво» в напрямі сусїднїх городів робили ся звичайно високі вали, укріплені палїсадом. Кінець кінцем ся «білгородська черта» утворила неперервану лїнїю укріплень, обсаджену сторожами, на протязї яких 300 верст — свого рода китайську стїну, тільки деревляну і земляну, а не камінну! Але до повної перфекції вона була доведена тільки в 1670-х рр. і почавши з 1630-х рр. яких сорок лїт ішла тяжка робота в сїм напрямі — поки розвій оселої української кольонїзації по за «чертою» зробив її властиво зайвою [964].