Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Се був останнїй удар, який властиво поставив хрест над королем. В його дїяльности заходить виразна перерва: він доживає свої останнї днї. На Україну не поїхав, і в осени французький посол, дуже близький до короля, констатує, що король не думає вже про війну з Туреччиною [843].

Скорше вже по інерції тільки, під впливом зверхнїх подїй, потім ще раз бачимо у нього заінтересованнє давнїми плянами. В осени Конєцпольский молодший (Олександр, хорунжий кор.) з стражником кор. Лащом і скількома полковниками козацькими зробив самовільну екскурсію на Татар; вона варта уваги, бо вяжеть ся досить тїсно з початками Хмельниччини, як побачимо низше. По словам анонїмного мемуариста, дуже близького сїй подїї, а може й участника екскурсії, Конєцпольский пройшов на Низ до Бургунськой переправи і вислав свій підїзд («калаурів») на лївий бік Днїпра. Довідавши ся від них, що чимала татарьска орда стоїть «на кучугурах» недалеко, перейшов за Днїпро сам. Але орди не застав уже, бо перейшла далї на схід над Гниле море. Вернули ся нї з чим до Бургуни, але потім звідси вислали Азамет-мурзу, Татарина-дізертіра, що служив Конєцпольским, з кількома полковниками і ротмістрами, і тї захопили стада та кількадесять бранців і привели до головного табору [844]. Вдоволивши ся сим тріумфом і «попаювавши добичу» пішли на Базавлук і тут перепочивши, рушили «комонником» по-над Днїпром до Кодака, аби оглянути всї пороги, а обоз вислали навпростець до Крилова. Дїяло ся се в жовтнї н. с.

Коло того ж часу, трохи пізнїйше, вибрав ся в степову екскурсію також шваґер Конєцпольского і суперник Ярема Вишневецький. По словам його дворянина Машкевича, вони пройшли до Кодака, звідти Вишневецький з 3000 комонника пройшов пороги, щоб їх оглянути, як то зробив Конєцпольский, і потім, «нїчого в полях не справивши і жадного Татарина не бачивши», вернули ся до Лохвицї [845]. Але в Польщі, може мішаючи разом з екскурсією Конєцпольского, говорили, що Вишневецький вислав своїх людей під Перекоп і теж зачепив Татар [846].

Можна було сподївати ся, що Татари не залишать відвдячити ся за сю зачіпку. Потоцкий 3 грудня доносив королеви, що Татари тому тиждень вислали гонцїв до Порти і баші сілїстрійського сповіщаючи про напад Конєцпольского: що він забрав їм 10 тис. овець, 3 тис. коней, 2 тис. волів і кількадесять Татар [847]. Але в Криму було тодї велике замішаннє і хан не спромагаючи ся на відплату зараз, насамперед вислав до короля і до гетьмана Потоцкого свої жалї і жадання кари на провинників. Володислав дуже холодно відповів, що сам не може карати: розгляне сю справу сойм. Заразом і він і Потоцкий з усїм завзяттєм взяли ся готовити ся, щоб відповідно прийняти Татар [848]. Зажадали також помочи і від московських воєвод, відповідно до порозуміння — недавно скріпленого ще й посольством Кисїля в Москві. Дїйсно хан вислав до султана, просячи дозволу на похід і з кінцем року почав ся рух в Ордї на війну. Потоцкий в останнїх днях року оголосив мобілїзацію всього війська [849]. В сїчнї Татари дїйсно показали ся на лївім боцї Днїпра, а далї на правім. Але по перших дрібних бійках завернули ся й пішли назад. Толкували се тим, що султан дозволу на похід не дав, велїв Польщі не чіпати, а ті воєнні сили, які стріли Татари на Українї, відібрали їм охоту до походу до решти [850].

Так пропала і ся нагода. Під час сих останнїх воєнних приготовань против Татар зачуваємо знов про ріжних таємничих аґентів з Турецьких країв у Володислава: від царгородського патріарха, від мунтянського господаря М. Басараби і болгарських конспірантів, що мали змову з ним. Оден з їx висланників, Петро Парчевич в своїй реляції оповідає, що Володислав з великим інтересом приймав їx, обіцяв прибути з військом їм в помоч особисто, і т. д. [851]

Але король уже був зломаний хоробою, днї його були почислені [852]. А з другого боку — вже підіймало ся козацьке повстаннє, котре розвіяло всякі воєнні пляни Польщі.

Козаччина в 1638-1647 рр., заходи против скуплення своєвільного елєменту на Запорожу, відновленнє Кодака, інструкція Залозї, своєвільні елєменти на Низу і Дону, воєнне брацтво запорозцїв і донцїв, спільні морські походи, участь запорозцїв в азовській війнї, морський похід 1643 р., польські репресії против участників, відновленнє азовської війни з запорозької інїціативи.

Таким чином визволеннє козаччинї на прийшло нї звідки. Так часто було воно близьке — але минало. Шляхта вміла стерігти сього зачарованого спокою — і ординації 1638 р., котра завдяки сьому «золотому спокоєви» могла бути нарештї переведена вповнї до йоти, принаймнї «на волости».

Ми полишили козаччину при кінцї 1638 р., коли вона на радї на Масловім ставі капітулювала до решти перед соймовою волею, прийняла ординацію 1638 р. і нову, накинену їй польську старшину [853]. Тим поки що справа була закінчена. Деякі неясні, або непорішені питання були відложені на пізнїйший перегляд, на рішеннє будучого сойму. Від репресій Потоцкий стримував ся. На підставі признаної амнестії всї хто зістав ся поза реєстром могли роспорядити собою як хотїли. Без сумнїву, багато пішло слїдами Острянина за московську границю, в Слобідщину; иньші на Запороже, на Дін. Кодак ще лежав в руїнах, і дорога на Запоріже стелила ся безборонно.

Загородити її — було першим стараннєм гетьманів польських по приборканню козацького війська. З новим роком мала йти туди частина реєстрового війська, щоб вигнати з Запорожа своєвільників, попалити човни, зайняти залогою і сторожами ті дороги [854]. Подробиць про сю екскурсію на Запороже не маємо; можемо тільки ствердити, що перше нїж новий режім встиг опанувати Запоріже, своєвільні козаки таки пустили ся на море. Маємо про се відомість з весни в однім листї господаря молдавського [855], і пізнїйше довідуємо ся про роспорядження, дані Конєцпольским полковнику канївському Сєкежіньскому, що стояв з залогою на Запорожу:

«Казав з ними поступати ласкаво, тільки мати око на старшину. Удавали і вони послушних — вислали до мене послів своїх просячи милосердя, але що иньшого було у них на серцю, бо не хотїли з Запорожа виходити, не хотїли прийти до куріня пана Сєкежіньского, а ховаючи ся по лугах та очеретах, запасали борошно та порох, аби знов якусь екскурсію вчинити на море. Помітивши се п. Секежіньский вхопив кількох проводирів її, котрих важнїйших, а иньші пішли в свої днїпровські уходи. Послів їх відправив я з запевненнєм королївської ласки, коли вернуть ся до домів своїх, а як не послухають — велїв їх силою приводити до послуху і виправив на те полковника чигиринського Закшевского з його полком. Ясир турецький велїв відбирати, аби його з королївським послом відіслати Туркам» [856].

Отсї подробицї дають зрозуміти, що сей самовільний похід 1639 р. був досить значний, і взагалї самовільна козаччина на Низу далеко не була придавлена. Се непомалу трівожило Конєцпольского, і першим способом на придавленнє сеї самовільної козаччини вважав він відновленнє Кодака. «Коли упустити сей рік», писав він королеви, «то козацька своєволя знову б змогла ся, і знову на неї сила і кошту, сила і крови було б потрібно». Тому не можучи діждати ся від підскарбія грошей на відновленнє Кодака, Конєцпольский нарештї позичив собі грошей на свій власний кредит і з кінцем весни рішив особисто рушити на Низ, щоб відбудувати Кодацьку кріпость [857]. Тяжше військо своє лишив з Потоцким на Кучманськім шляху, комісара казацького з двома казацькими полками поставив на Чорнім — против сподїваних нападів турецьких. При собі окрім частини козацького війська і лекшого польського мав ще кілька панських полків, і з тим усїм справді рушив під Кодак. Допильнував, що тут при нїм до початків серпня н. ст. кодацьку фортецю наново вимуровано на кілька ліктїв і навколо укріплено, а для дальшого викінченая зіставив воєводича браславського з польським войском і двома полками козацькими [858]. Комендантови, чи «ґубернаторови» нової кріпости Жолтовскому дав цїкаву інструкцію [859]. Крім загальних жадань порядку, дісціплїни і порядного житя, — «не допускаючи нїяких переступств і гріхів, що ображають маєстат божий, пильнуючи не тільки артикулів і права військового, але і то памятаючи що де Бог пробуває, там щастє і благословенство гнїздо своє має, а як звідкись задля гріхів уступить ся, там неблагословенство і нещастє зістанеть ся» [860] — старий гетьман дав деякі інтересні розпорядження що до кріпости і нагляду над Запорожем.

Поручало ся по можности довести будову кріпости до закінчення зараз, «відповідно до даного абрісу», а коли б се було неможливо, то добре укріпити його наоколо, а закінченнє будови відкласти до весни. В компанїях, призначених до залоги, не держати «вояків з иньшого народу, тільки з польського і нїмецького, з огляду на певні недогоди, про котрі говорило ся устно». Сторожу держати пильно як «польну» — до чого має служити польна хоругов козацька, — так і на валах. Брама кріпости має бути замкнена завсїди, а фіртка має відмикати ся в годину по сходї сонця, а замикати ся в годину перед заходом сонця, по тім як всї балки і долини поблизькі обїдуть і дневну сторожу зведуть. З приїзжих людей нїкого до форту не пускати, а відправляти їх перед фортом. «Коли б трапила ся якась особа ,квалїфікована' шляхецького стану, то входу їй не боронити, але асістенцію, як би була яка — до того не допускати.»

«А що головним мотивом заложення того форту було запобіганнє екскурсіям на море і своєволї козацькій, пильнувати того аби за Пороги живого чоловіка не пускати, окрім тих тільки що відповідно до ординації ходитимуть за своїми полками з борошном. Але і ті мають виказувати ся листами від свого полковника, аби під видом їx не закрала ся своєволя. І тих що ріжні панове обивателї звикли вниз річки посилати — і їх завертати не вважаючи на нїякі листи, бо з них звичайно множить ся своєволя.

«Пильно стерігти і боронити щоб нї звідки не пускали на Низ ,лип' (чайок). А що своєвільні люде звикли перекрадати ся за Пороги не тільки водою, а й сухопуть, то на той шлях висилати часті підїзди, ловити і сурово їх карати. А коли б їх самих не догнано, тільки стежки помічено, — зараз давати знати про се полковникови, котрий на той час буде на Запорожу, аби допитував ся про них і ловив — він для того повинен сторожу тримати і на Інгулї та Інгульцї — за для тих своєвільних».

Всї отсї заходи — відновленнє Кодака, залоги на Запорожу, сторожі й пильний нагляд за шляхами, певно, в дуже значнїй мірі приборкали своєвільне козацтво. Але вповні опанувати Низу і вибити відти козацьких своєвільників до решти — Польща таки не була спроможна. Своєвільна козаччина далї знаходила там свій захист — у тих днїпрових уходах, про котрі згадує Конєцпольский в своїй реляції про участників морської експедиції. Там способила ся і вибирала ся в самовільні походи.

Так лїтом 1640 р. став ся отой морський похід запорозьких козаків в околицї Варни, з котрим здибав ся польський посол Мясковский, повертаючи від султана, і при всїй охотї валити на заграничників, таки не міг заперечити, що се були козаки домашнї, запорозькі. Було їх тут коло Варни шість човнів — чи була то вся експедиція, чи тільки частина сюди заблукала, не знаємо. Вхоплений Турками вязень оповів, що вони «викрали ся з Запорожа без відомости старших» [861].

Зимою 1640-1 р. вислані на розвідки з Азова московські Татари в степах здибали ся з запорозькими козаками і ходили з ними на Перекоп. Коло Перекопа стояла кримська застава дуже сильна — 12 мурз з немалими людьми, але Запорожцї з тими Татарами били ся і відбивши ся пішли назад: Татари до Азову, Запорожцї в свої сторони). Очевидно, інїціатива сього походу на Перекоп належала Запорозцям, а московські Татари тут були більш другорядними участниками. Тому я се принотовую тут, осібно від тих екскурсій, де Запорозцї являють ся участниками донських замислів і походів.

Видані останнїми роками донські акти 1630-1640-х рр. кинули дещо світла на сю сторону козацького житя — на воєнне брацтво, яке вело ся між козаками запорозькими і донськими. Ще в 1632 р. донські козаки казали московським людям: «У нас у донських козаків з запорозькими Черкасами така умова вчинена: коли сподївати ся звідкись приходу великого на Дін або на Запороже [862], то запорозьким козакам нам на Дону помагати, а нам донським козакам — помагати запорозьким Черкасам». Тодї донські козаки сподївали ся ріжних репресій від московського правительства і грозили ся, що в такім разї напишуть на Запороже і до них прийде запорозьких Черкасів багато — тисяч десять або й більше [863]. Потім коли Донцї заходили ся здобувати Азов (1637), і далї як їм прийшло ся боронити його від Турків, — Запорозцї брали в тих їх війнах живу участь, і взагалї від того часу, як польське правительство утруднило своєвільному козацтву пробуток на Низу, воно залюбки удаєть ся на дін, щоб відти йти в ріжнї походи, великі і малі.

Се не було секретом для польських правительственних кругів, і вони без сумнїву оцїнювали значіннє сього факту, що своєвільна козаччина знаходить собі пробуток за московською границею і тут далї промишляє воєнним ремеслом. Доносячи королеви про виїзд за границю Гунї, в осени 1639 р., Конєцпольський звертав увагу свого правительства на всю небезпеку сих фактів і просив — не в перший уже раз — добивати ся від московского правительства видачі таких еміґрантів [864]. Се не було зіставлене без уваги, і через своїх послів, висланих до Москви зимою 1639/40 р. польське правительство жадало у московського видачі инших всїх еміґрантів. При тім посли згадували, що «до королївського величества дійшла чутка, що найбільші зрадники і проводир того множества (еміґрантів) Яцко Остряниця та Андрій (sic) Гуня з богатьма старшинами засїли в Азові й там живуть», й просили їх також видати [865].

Що до Острянина, то не маємо нїяких вказівок про його участь у донських дїлах, але що до Гунї то поголоска, очевидно, не була фальшивою. Весною 1640 р. оповідав оден донський козак про похід Донцїв на море: ходило їх 23 «струги» (чайки), отаманом був «Гунка» [866] «Черкашенин». Прийшовши «к гирлу Чорного моря» (очевидно — Керченської протоки), вони стріли там турецьку фльоту, «40 каторг турецьких», і вернули ся [867]. На сїм одначе не скінчило ся мабуть, і те що оповідає в своїх записках Радивил, виглядає як продовженнє сих операцій. Козаки ударили на турецьку фльоту, що йшла під Азов, і потопили дві ґалєри, а взяті Турками невільники оповідали, що їх післав король польский і Річпосполита [868].