Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Австрія, занята на північнім театрі, не могла дати нїякої реальної помочи. З огляду на непевну поставу Семигороду (Юрия Ракочія) вона рада була б, якби Польща заатакувала Туреччину, але сама сього не могла зробити. У себе-ж дома Володислав також не міг рахувати на нїякі ресурси. Шляхта, як звичайно, стерегла ся всякої тїни жертв на війну і пускала залюбки поголоски, що сї розмови про бісурменську небезпеку — тільки штучка обчислена на те, аби витягнути гроші від шляхти [789]. Спеціальних кредитів на можливий конфлїкт з Туреччиною сойм не признав, а дозволивши на збільшеннє війська, роспорядив, як ми знаємо, відправити частину його зараз же з кінцем року (1 грудня).

Союз короля з Габсбурґами — не звісний в своїм дїйснім змістї, але явно задокументований женячкою Володислава, взагалї тільки побільшив підозріливість шляхти супроти короля. Як традиційний був сей союз для королївського двору, ще з часів Ягайлонських, так традиційна була і нехіть всїх прихильників шляхецької свободи до сього союзу. В Габсбурґах, з їх культом своєї поваги і престіжу, бачили злих духів польського двору, які підюджують королївську власть до самовластя і обмеження шляхецьких вільностей. Тому що дїйсний зміст порозуміння зіставав ся незвістний, всякі здогади і підозріння виростали на сїм ґрунтї. Напр. королївський конфлїкт з Ґданськом за морське мито, подиктований чисто фіскальними мотивами, вважав ся наслїдком габсбурської інтриґи — іспанською видумкою видуманою на те, щоб силоміць втягнути Польщу в війну з Шведами. Викликав отже тим гіршу опозицію, яка так міцно скомпромітувала короля в сїм інцидентї. Так союз з Габсбурґами для полїтичних плянів Володислава показав ся безвартїсним, і пересварений з шляхтою за її ворожі виступи, огірчений сильно на сенаторів, що вони з свого боку не підтримують його скільки небудь рішучо против шляхецької ворожнечі, позбавлений всяких засобів до тої міри, що на самім дворі доходило до скандальних недостатків навіть на королївській кухнї. — Володислав на якийсь час потонув в дрібних двірських інтриґах і торгах з упертими Ґданьщанами, тим часом як воєнні круги святкували свої тріумфи над розбитою козаччиною.

Справа війни з Туреччиною й Кримом все таки не сходила з овиду польської, чи королївської полїтики. Уже з початком 1639 р. в кореспонденції гетьманів починає звучати як провідний мотив — небезпека конфлїкту з Кримом і Туреччиною і потреба спеціальних ухвал з огляду на можливу війну. Вже в сїчнї читаємо в листах обох гетьманів, великого і польного, про невдоволеннє хана з приводу невиплачених упоминків і затримання послїв — котрим не було чого дати, — і про небезпеку татарського походу, котру піддавали татарські ватаги, що крутили ся коло границь. Туркам Конєцпольсквй грозить, що як Татари нападуть на польські землї, — він випустить козаків на море. Татари не напали, але якісь своєвільні козаки — з тих очевидно, що повтїкали на Запороже після кампанїї 1638 р. — дїйсно пустили ся на море. Після сього перспективи конфлїкту з Туреччиною підскочили ще вище, тим більше, що про війну на перськім театрі, де пробував і сам султан, приходили утїшнї для Турків відомости, і в польських правлящих кругах думали, що упоравши ся з Персами, султан зараз обернеть ся проти Польщі. В такім же тонї трівожити польське правительство його кореспонденти з Молдавії й турецьких земель [790].

Конєцпольский наглив скликати новий сойм як найскорше супроти сеї небезпеки — тим більше, що зіставали ся далї величезні незаплачені суми війську й козакам, потрібні були гроші на відбудованнє Кодака, що все ще лежав в руїнах, і т. д. [791]. Сойм дїйсно був визначений на осїнь. Але рік тим часом пройшов досить спокійно, татарську орду підстерігли вчас і змусили вернути ся: Конєцпольский, бувши на будові Кодака, кинув ся за нею над Ворсклу і там сполошив [792]. Турецький посол, прибувши до Польщі під осїнь, нїяких страхів не принїс, отже шляхта знов таки досить скептично прийняла собі всї пострахи короля і гетьманів, з котрими вони виступали перед соймом [793]. Навіть перспективи розрухів незаплаченого жовнїрства її не зрушили, і сойм зійшов на нїчім: був зірваний через сварки шляхти з підканцлєром Осолїньским.

Тим часом ріжний трівожний матеріал напливав далї. Польський посол, висланий до Криму, — Дзєржек, відти остерігав ще з осени, щоб сподївали ся татарського нападу, навіть «не чекаючи ледів», і дїйсно в сїчнї 1640 р. Орда рушила ся, під проводом калґи. 1 лютого н. ст. перейшла Днїпро під Таванею і пустила ся «Чорним шляхом» на Волинь і Полїсє. Конєцпольский, на підставі відомостей, які потім зібрав, оповідав, що кошем орда мала стати під Старим Константиновим і роспустити загони по Волини, Полїсю, Поділю й Галичинї. Але що польське й козацьке військо стерігло весь час, то й сим разом з нападу не вийшло нїчого: стрінувши ся в кількох місцях з козацькими й польськими сторожами, Татари кілька разів зміняли напрям, але в-кінець пересвідчивши ся, що їx стережуть пильно, завернули ся й пустили ся назад за Днїпро [794].

Але за те далї йшли трівожні вісти про Турків. Доносили, що вони дуже ображені відновленнєм Кодака, вважаючи, що його поставлено на ґрунтї турецькім: що Татари тримають Дзержка за виразним наказом султанським, і що з поворотом турецьких військ з Персії по закінченій згодї (17. V. 1639) треба чекати напевно походу на Польшу. Ракочій ще з осени давав «три певні знаки» тих замислів Туреччини, і Конєцпольский вважав, що всї його остороги оправдують ся дїйсно [795]. Король, подїляючи вповнї його побоювання, в мартї розписав листи на соймики, поручаючи шляхтї вислати на сойм своїх делєґатів з повновластю ухвалення загального походу і кредитів на заплаченнє війська і козаків і неминучу війну з Турками. По словам короля про замисли турецькі остерігали Польщу не тільки посли перські і московські, але і «i з самих поган деякі переднїйші особи», а Конєцпольский в своїх листах до шляхти давав знати, що вже в Туреччинї «війна проголошена морем і землею». Румелїйський беґлєрбеґ веде свої війська над Дунай і «короткий час покаже, коли та війна загремить і вибухне» [796].

Але, як свідчить сучасник, і сим разом сї пострахи не робили особливого вражіння. В тім усїм підозрівали тільки королївську інтриґу. А коли прийшла під ті часи відомість про смерть воєничого і суворого султана Мурада, а його наступник Ібрагім мав репутацію пещеного бабія, - се також заспокоїло ще більше шляхту, що війни мабуть нема чого бояти ся. Даремно Конєцпольский страшив, що новий султан мабуть схоче пошукати собі слави походом на Польщу [797]. Не вважаючи на всї пригадки короля, нові шляхецькі посли виявили не більше уважливости для королївських осторог і що ледви з тяжкою бідою вдало ся витягнути від сього сойму — се був податок на заплаченнє довгів війську. Та й то в таких розмірах, як він був ухвалений, далеко не міг покрити всього довгу. По рахунку Конєцпольского 1 мая 1640 р. було не заплачених 6 чвертьроків, і се разом з незаплаченою платнею козакам і «трактаментами» старшини виносило по над мілїон золотих. Тому справа незаплачення війську і військових розрухів, разом з турецькою небезпекою зістаєть ся і далї головною темою соймової полїтики короля. [798]. Заповідаючи новий сойм скорше від принятого часу, король так мотивував потреби сього приспішення:

«Найперша до того побудка — турецька експедиція на Азак. Чи не криєть ся під тим зрадливий підступ і потайний замисл на шкоду Річи-посполитої, легко зміркувати. А хоч би той замисл поганський на Азак був і реальний, то самий вже похід конних турецьких військ через степи, попід границю Річи-посполитої, який страшний для Річи-посполитої і якої великої уважности і готовности вимагає! А хоч би поганський апарат обернув ся на Угрів, при теперішнїй безоборонности Угорських земель і близькости їх від нашої держави, перспектива такої небезпеки повинна бути ще більш страшною для всїх станів. Великої розваги вимагає також і посольство хана татарського, що не вдоволяєть ся звичайними упоминками, згідно з давнїйшими умовами, домагаєть ся подвійних, і в грошах, і в сукнах, і грозить війною, а чинить то певно ,турецьким духом', шукаючи приключки, аби розірвати перемирє» [799].

Козацькі зачіпки і татарські напади 1640-1 рр., Володиславів проєкт походу на Крим на соймі 1641 р., напади орди в 1642-4 рр., новий проєкт Володислава на соймі 1645 р., місїя Тєпольо, плян козацької діверсії на Чорнім морю, Володиславові пляни війни з Туреччиною, московське посольство і пляни на балканських християн, переговори Володислава з козаками в 1646 р., опозіція сенату, соймові заходи против королївських плянів, місїя Осолїньского на Україну, екскурсії Конєцпольского і Вишневецького, сподївання розриву з ордою і Туреччиною і останнї зносини Володислава в справі війни з турками.

Здобутє Азова, довершене в червнї 1637 р. донськими козаками з значною участю українських, і дальша війна за Азов, що вела ся теж спільними силами Донцїв і Запорожцїв, дїйсно грозила стати новим огнищем в польсько-турецькім напруженню. Донських козаків раз у раз мішали з запорозькими, польське правительство звичайно все валило на донських, московське на запорозьких, і при тїсних взаєминах, яких тримали ся обидві козацькі громади в своїх воєнних заходах [800], дїйсно між ними тяжко було визнати ся. Радивил в своїх записках згадує про лист молдавського господаря, що поясняв ріжні прикрости, чинені польському посольству, висланому до Туреччини, тими відомостями, які Турки мали від захоплених козацьких вязнїв, що оповідали, нїби то їх під Азов на Турків вислав король польський [801].

Посольство се кінець кінцем закінчило ся добре (весною 1640 р.). Турецьке правительство вдоволило ся даними йому виясненнями що до Кодака й козацьких нападів, не стало жадати зруйновання Кодака, очищення Запорожа від козаків і. т. и. Був відновлений старий трактат, постановлений з попереднїм султаном; Туреччина обіцювала згоду — під умовою, щоб козаків не було на Чорнім морі. Сю згідливість турецького правительства одначе толковано тільки новими неприємностями, які виникали в Персії, й азовськими клопотами. Під час свого побуту в Туреччинї Мясковскому — принаймнї як він доносив в своїй офіціальній реляції, прийшло ся переконати ся, що війна властиво була вже рішена. На жадання його, щоб покарано татарського хана за його останнїй похід на землї Польщі, великий візир відповів без церемонїй: «Хан що зробив, зробити мусїв, бо йому покійний султан Амурат післав кафтан і шаблю і під загрозою смерти звелїв воювати Польшу. То був перший харач проголошеної на вас війни. До сього часу, на саму весну перейшов би був Дунай, не слухаючи нїкого... [802]

Гроза війни нїби пройшла, але матеріалу для дальших напружень зістало ся досить. Під час посольства Мясковского, десь лїтом 1640 р. козацькі чайки напали на околицї Варни, і сим разом се були Запорозцї [803]. Не пошкодило се сим разом, але одного такого випадку було досить, щоб викликати новий конфлїкт, коли б у турецького правительства була на те охота. З другої сторони турецьке посольство, що їхало слїдом за польським з його поворотом до короля, принесло від султана бажаннє, щоб Польща, як заприязнена держава, позволила турецькому війську перейти через пограничні землї під Азов і викликала відти своїх козаків. Сенат рішив, що війська турецького перепустити не можна, а козаків треба постарати ся з Азова вивабити якимись унїверсалами, обіцяючи амнестію [804]. Се одначе не удало ся, і як побачимо низше, запорозькі козаки далї брали участь в боротьбі донського козацтва з Турками.

Кінець кінцем король зняв справу мобілїзації против Татар і Турків з програми осїннього сойму. В листах на соймики він ще заохочував шляхту, аби раз «завзяла ся на ту резолюцію» і замість уганяти за Татарами по степах, мов за вітром, «намацала їх в гніздї, при дїтях, жінках і домівствах їх». Яким небудь одним місяцем вона забезпечила б вічний покій вітчинї, не порушаючи тим навіть згоди з Турками, бо ті ще похвалили б, що Поляки покорили своєвільну орду, яка не слухає й самого султана [805]. В соймовій пропозиції про се вже не було мови — король мав до шляхецької кешенї близшу справу — т. званої «вдячности», або простїйшими словами — заплати з державних фондів приватних довгів короля, з котрими він не міг далї вже витримати — не міг прийняти чужоземних послів, не маючи чим заплатити їм утримання.

Але тим не меньше турецько-татарська справа не зійшла з полїтичного овиду. Велике вражіннє з реляції Мясковского мусїли робити його оповідання, що Туреччина останнїми часами тратить свій престіж перед Кримом. З вимертєм султанської династії сподївають ся на турецькім тронї кримських Ґераїв. Кримцї не слухають султана і роблять все по свойому. З другого боку — Мясковский кінчив свою реляцію образом внутрішнього упадку Туреччини, можливости її розпаду і аґресивного походу Польщі за Дунай, на Балкан. Того, мовляв, виглядають не тільки несчисленні невільники з земель Польщі — що їх самі Турки на яких 150 тис. рахують в самім Константинополї, на ґалєрах і в Тракії, — але і всякі поневолені Турками народи [806].

Сойм зійшов на торгах про плату війську і покритє королївських довгів. Не дійшов до нїчого, і новий був розписаний на початок 1642 р. Сей полатав яко тако заплату війську, справу «вдячности» королеви лишив недокінченою, аж покінчив її сойм 1643 р. (на початку року), покривши королївські довги, котрих король рахував щось до 4 мілїонов зол.!

Австрийський двір робив заходи, щоб втягнути Польщу в війну з Швецією, заохочуючи Володислава посередничити між обома ворожими сторонами. Вабив його ріжними привабними обіцянками і перспективами, і Володислав пробував робити деякі заходи в сїм напрямі — з котрих одначе так само мало виходило, або ще й меньше нїж з попереднїх. З другого боку справи турецькі і особливо татарські дальше дражнили воєнні апетити короля і иньших прихильників боротьби з Татарами. По невдалім нападї на землї Польщі 1640 р. хан на початку 1641 р. прислав посольство з «гордими» річами, жадаючи незаплачених упоминків і грозячи инакше знищити мечем польські провінції. Посольство се післано на висїдку під Торунь — тому що польського посла все ще тримали в Криму і не пускали [807]. Та се, розумієть ся, не могло поправити відносин.

Новий хан Мухамед-ґерай, що настав з кінцем 1641 р., збирав ся дебютувати маленькою оружною демонстрацією на польську адресу. Принаймнї з сїчня 1642 р. були з Криму звістки про «многих кримських людей» висланих під «литовські городи» [808], і такі походи «куп татарських» під пограничні місця повторяли ся мабуть не раз» [809]. В польських джерелах маємо докладнїйшу звістку тільки про більший татарський напад на лївобічну Україну лїтом 1643 р. Орди було чотири тисячі, як писали, під проводом одного аґи, і козаки скоро відгромили сих Татар [810].

Польське правительство поскаржило ся на се султанови, висилаючи свого посла. Конєцпольский притримав його умисно з огляду на останнїй татарський напад, поручив поскаржити ся перед султаном, що Татари наїзжають ввеликими купами на землї польські, і в останнє Умерлї-аґа напав за позволеннєм ханським, як казали всї татарські невільники. Прийшов з кількома тисячами Татар і наробив шкоди. Нехай-би султан укарав за се хана і велїв йому звести татарські кочовища і осади з польського погранича, щоб не було притоки до нападів [811]. Але султан відповів, що Польща дала сама привід до татарського нападу: кримських людей погромили і казну московську відібрали і упоминки довгий час затримують і посла татарського з порожнїми руками відіслали назад [812]. А посланець висланий Конєцпольским з такими ж жалями до хана, замість усякої сатисфакції привіз звідти відомість, що хан сам вибираєть ся великим походом на Україну, зараз по байрамі [813].

Потім одначе хан передумав — мовляв, щоб не входити в конфлїкт з султанською полїтикою. Вислав замість себе перекопського мурзу, так прославленого потім Туґай-бея з двома иньшими аґами, але післав з ними всю силу кримську, а вид сьому походови надано такий, що орда йде не для войовання Польщі, а тільки аби розшукати і відібрати стада, забрані перед тим козаками. Та Конєцпольский, діставши завчасу відомости, мав час стягнути війська польські і козацькі, змобилїзував українне панство й розложивши все се по цїлому пограничу, мав змогу вислїдити рух татарської орди. Захопив кіш під Охматовим, над Гірським Тикичем, і погромив його дуже сильно. Сили Конєцпольского і татарської орди були майже рівні. Орду «язики» рахували на 20 тис. вибраного війська (всю слабшу братію Туґай-бей завернув з дороги), але Татари були стомлені довгим і трудним походом і були розбиті 30 сїчня р. 1644 [814].

Подїя ся зробила сильне вражіннє в Польщі. На Татар підняло ся велике роздражненнє. Король уже перед тим виступав з гадкою про затриманнє упоминків Татарам; тепер по сїм епізодї, коли на засїданню сенату він поставив се питаннє — чи платити по сїм упоминки Татарам, сенатори заявили ся за стриманнєм [815]. Хан прислав своїх послів за сими упоминками — послів затримано до сойму, що мав рішити сю справу. В своїй пропозиції соймови, скликанім на лютий 1645 р., король порушуючи се питаннє, недвозначно накликав знову до рішучої боротьби з Кримом, до зірвання соромних відносин, які Татарами вважають ся по просту відносинами данними, — і визволення з поганських ґалєр християнського невільника [816]. Але шляхта й сим разом також мало була прихильна таким лицарським плянам як і попереду. Королївський поклик пролунав без відгомону, і зачепившись за ріжні справи, сойм скінчив ся нїчим, зірваний при мовчазній обструкції палати.

Шляхта правдоподібно, сподївала ся тим чином убити справу. Але вийшло навпаки, по словам сучасника, король зовсїм не журив ся розірваннєм сойму, бо на міжсоймовий час в його руках зістались ріжні богаті джерела доходів [817]. Сподїваючи ся, що стриманнє упоминків приведе само собою до неминучої війни з Кримом, він рішив приняти її з повною готовістю, а за браком домашнїх засобів пошукати її в стороннїх державах. Так виникає його остання, розпучлива проба воєнної акції, що набрала потім такого розголосу, незаслужено проголошена за безпосередню причину Хмельниччини, і стягнула стільки бід і прикростей на королївську голову, до решти понизивши і пригнобивши її.