Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

В історичній перспективі велике народнє повстаннє, підняте козаччиною в 1637-8 рр., було безпосередньою прелюдією чи прольоґом ще завзятійшої боротьби українського народу за визволеннє, поведеної під проводом Хмельницького. Ряд повстань, що йшли по собі, з більшими і меньшими перервами, від кінця XVI в. почавши, вправляли в рух все ширші народнї маси і розвивали в українськім елєментї все більшу рухову, кінетичну енерґію, котра мусїла кінець кінцем покінчити з тими перепонами, що вязали його житє. Десятилїтнїй антракт, що лежить між капітуляцією козаччини на Старцї і весняним повстаннєм 1648 р., нам уявляєть ся тільки моментом переходового значіння, павзою, чи затримкою в розвою сього поминучого історичного процесу.

Але сучасники, які його переживали, также мало здатні були оцїнити йото історичну перспективу, як ми ті подїї, котрі приходить ся переживати нам. Коли не всїм, то величезній більшости їх кидалась в очі не та невичерпана, невгавуча, непереможна енерґія народнього руху, котра вражає нас, — а тяжкість удару, заданого йому в кампанїї 1637-8 року. Не тільки польська маґнатерія, шляхта й її підголоски, але й українська інтелїґенція, котра готова була співати похвальні гімни маґнатам-переможцям «крнобрних козацьких ребелїзантів», і козацькі верхи, котрі так послушно вправляли ся в ходженню під ігом ординації 1638 р., і ті маси козацькі та селянські, які кидаючи свої кровю і потом облиті розробки, мандрували на схід, за московську границю, — вони очевидно не ворожили собі скорої зміни того режіму, що запанував на Українї по капітуляції під Кумейками та на Старцї, того «золотого спокою», котрий завели рицарі польської культури на костях сих ребелїзантів.

І нема чого бути й нам, по всїм пережитім тепер, дуже скорими в осудї такого заслїплення, такої короткозорости, такої легкодушности тих, що не вміли зрозуміти значіння подїй тодїшнїх. Видимість могла їх помилити. Результати осягнені польською стороною в кампанїї 1638 р. були не тільки показнїйші, але i певнїйші, трівкійші від попереднїх. Уряд зумів перевести в дїло постанови нової ординацїї в повнім обсягу. Козаччину, сю єдину інїцїативну силу українського житя справдї приборкано і задавлено так сильно, що минуло тих повних десять лїт, поки вона наважила ся знову підняти руку на шляхецьке панованнє, що так безоглядно, поконавши її, сковало по руках і ногах, і чуючи себе безпечним перед нею, розгостило ся на старих козацьких осїдках.

Шляхецький режім тріумфував, повний вдоволення не тільки з своїх успіхів, але і з свого державного розуму. Не тільки пізнїйше, по контрасту всїх бід які впали на польську річпосполиту по 1648 роцї, попереднє десятилїтє представляло ся золотим віком її — останнїм промінем сонця на польськім небозводї. — Сучасники також — та польсько-шляхецька суспільність, що переживала се десятилїтє, загалом беручи відчувала повне вдоволеннє «в тім солодкім відпочинку нашої вичини, який нам по трудах і клопотах воєнних справила ласка божа, щастє і заслуга в. кор. мил.» — як чемно писала вона в 1646 р. на адресу короля [778].

І справдї досить було їй подивити ся на те, що дїяло ся за західньою границею Польщі, аби у щерть наповнити ся повним вдоволеннєм від обставин свого житя. Там ярили ся далї бурі тридцятилїтньої війни, котрій все ще не видко було кінця, — над Польщею ж усміхало ся погідне небо спокою. Нїмецькі, західнословянські, балтийські землї були страшенним видовищем знищення, що знївечило їх економічний розцвіт, культурне житє, переполовинило їx людність і кинуло їх на довгі часи в руїну. Польська шляхта спокійно господарила серед незакаламученої тиші, не знаючи військових реквізіцій анї прикростей від незаплачених вояків. Розширяла свої шляхецькі фільварки все в нових українських лятифундіях і тїшила ся надїєю на поворот золотих часів шляхецького експорту з приєднаннєм Прусії і звільненнєм польського експорту від шведських поборів, яке соймові делєґати виторгували при відновленню перемиря в 1635 р., коштом особистих чи династичних претенсій Володислава.

Польські патріоти з утїхою констатували, як під перевагою шляхецького польського режіму, патріотично і клєрикально настроєного, никли і гинули всякі ворожі, опозиційні елєменти — литовська фронда і протестантські течії, козацька своєволя і православна іредента. І шляхецькі полїтики могли дїйсно з повним правом сказати, що всї сї успіхи були не дарунком слїпої фортуни, а результатом їx упертої і витрівалої полїтики, — тої запобігливости, з якою гальмували вони і убивали всякі плани воєн, що виникали у короля чи у иньших прихильників аґресивної полїтики; того завзятя, з яким вони давили всякі розбіжні течії в нутрі Річи-посполитої; тої безоглядности, з якою вони змагали до соціальної, національної й релїґійної одности її.

Так, се вони, представники шляхецького загалу, жадного спокою і безпеки за всяку цїну, загрузили в піску соймової опозиції всї ті високолетні воєнні й полїтичні пляни Володислава, з якими він виступав на полїтичну арену по смерти батька і пишав ся — хоч би в своїм звіснім інавґураційнім посольстві до папи. Вони вищіпали, перо за пером, всї крилаті надїї свого лицарського короля, з якими ширяв він по сучасній Европі, й звели до нешкідливого ловецького спорту його воєнні потяги і забаганки. Се вони загнали в тїсний кут ординації 1638 р. козацьку силу, оголотили полудневу границю держави й пильнували підтримання соромних данних відносин Річи-посполитої до Криму — аби тільки на дозвілї розширяти свої слободи і фільварки по обох сторонах Днїпра, не боячи ся опозиції покозачених непослушних. Се вони налягали на короля не церемонити ся з обіцянками даними при виборі його православним і дісідентам і при кождій нагодї обтинати дані їм уступки та нагинати під зверхність святого римського престолу. Се вони — під час того ж десятилїтнього свого золотого віку руйнували останнї захисти свобідної думки — раківську академію соцінїан (1638), їх школи в Киселинї й Березцї (1644), — не вважаючи на опозицію православних і дісідентів. [779]

Правда, все се були успіхи в своїх дальших наслїдках досить непевні. Через свою пасивність супроти подїй тридцятьлїтньої війни Польща втратила останню нагоду піднести своє становище на заходї. Можна було серіозно думати про приверненнє давно страченого Шлезка, про те щоб скріпити свою позицію на балтийськім побережі — в інтересах не тільки чисто полїтичних, але й економічних.

Але шляхта була глуха і нїма для таких резонів. Війна потягнула б за собою зброєннє всяких непевних елєментів, мобілїзацію козаччини, скасованнє мудрої ординації 1638 р. Сього шляхта не хотїла за цїну нїяких полїтичних успіхів. Не бажала свому королеви нїяких здобутків нї в Швеції, нї в Туреччинї, рахуючи так, що всякий успіх королївської династії зробить її меньше залежною від шляхецької ласки, захитає принціп виборности. За краще вважала тримати козаччину на короткім шнурі, нїж за її помічю робити які небудь здобутки. Хотїла розширити краще межі своїх шляхецьких займанщин, нїж границї Річипосполитої.

Закривала очі на те, що сї займанщини власне служили складами запального матеріалу, і кожда нова слобода давала новий контінґент повстанню, як констатував Потоцкий ще в своїх карательних експедиціях 1637-8 р., а кожде нове обмеженнє козаччини, її прав чи усвячених практикою претенсій збільшало вибухову силу для будучого повстання. Закривала очі на всю попередню історію козаччини, на ті реальні обставини, в яких жила Україна, й вірила в трівалість тої погодної тиші і її безконечне продовженнє, а всю увагу звертала на те тільки, щоб не дати її нїчим закаламутити.

Мирова полїтика шляхти, вона лїквідує воєнні пляни Кор. Володислав, претенсії на царську корону, лїквідація шведських плянів, вагання Володислава між Францією і габсбурґами, перспективи війни з Туреччиною і Кримом, трівога 1637-8 р., козаки на морю 1639 р., напад орди 1640 р., азовська війна.

Мирова полїтика шляхти і капітуляція перед нею воєнних замислїв короля були головною причиною такого довгого козацького поневолення і тому в близшім розглядї сього десятилїтя ми повинні приглянути ся сим обставинам, о які розбивали ся пляни Володислава, даючи змогу правительству Річи-посполитої обходити ся без козаччини і її воєнних услуг протягом такого довгого часу «золотого спокою», як називали його шляхецькі красномовцї. З другого боку, як відомо — проби короля вирвати ся з тяжких обіймів мирової полїтики шляхти послужили потім аґітаційним мотивом для великого повстання, що послужило її епільоґом. Тим також диктуєть ся та більша увага, яку присвячуємо тут польській полїтицї сього десятилїтя.

Коли сїдав на батьківськім престолї Володислав, здавало ся, що річ посполита вступає з ним в довгий період воєн, аґресивної екстензивної полїтики. Новий король, незвичайно амбітний і жадний слави, повний гордих замислів і плянів, воєвничий до того степня, що «тільки й дихав війною», як його характеризував пізнїйший французький посол, аж горів жагою полїтичної й воєнної дїяльности, виступаючи на нову арену. Відсуваний від усякої активної ролї, від усякої самостійности, за житя свого батька, нелюдяного, холодного і замкненого в собі, він тепер «обертав цїлу величезну махіну гадок у своїй голові», як висловлюєть ся сам у однім листї [780]. Мріяв про те, щоб захопити провід в сучасній европейській полїтицї, стати її керманичем і рішителем. В проґрамовій промові перед папою 1633 р. його речник Осолїньский обіцяв за Володислава привести під папську руку «здичілих львів скандинавських» і схизматиків московських, підняти христіянських володарів на «своєволю безчестного грабителя»-Турка [781]. Новий король мріяв взяти на себе роль посередника в великій релїґійній боротьбі, що роздирала Европу, і вінчати сю свою ролю миротворця найвищою честю — короною цїсаря Нїмецької імперії.

Війна на московськім війни вже розгорала ся, коли він засїдав на королївськім престолї. «Тридцять тисяч запорозьких козаків, перейшовши Днїпро, ішло по московських трупах» [782], щоб вернута Володиславу царську корону. Але сойм пожалував засобів на сю війну і поручив своїм комісарам приложити старання, щоб закінчити її як найскорше. Володислав, позбавлений всяких засобів на дальше веденнє сеї кампанїї, по смоленських тріумфах застрягши в довгу і безвиглядну війну, під натиском комісарів мусїв пожертвувати своїми претенсіями до московської корони за цїну укріплення за Польщею земель здобутих в попереднїх війнах. Мусїв згодити ся на такий ужиток з його особистих інтересів. Та на потїшеннє мав перспективу турецької війни, що несподївано вибухнула зимою 1633 р. [783]. Але знов таки сойм замість ухвалити кредити на сю війну дав найгострійші інструкції Конєцпольскому, щоб не зачіпав ся, а кінчив дїло згодою, і війну загашено в самих початках і запечатано новим трактатом з Туреччиною. «Користний він для Поляків, але нерадо підписували його — тільки тому що за рік кінчить ся перемирє з Шведами і не було вигідним не залагодити з Турками», писав королївський повірник П. Пясецкий [784].

Супроти того центрального значіння, яке для Володислава мало полагодженнє його шведських претенсій, він міг справдї потїшати себе, що тимчасове залагодженнє турецької справи користне для нього, бо дає можність усю енерґію скупити на заходах коло Швеції, — і дїйсно пустив в рух усю «махіну своїх гадок». Він разом робив заходи до війни, манїфестував їх перед Шведами — і заводив мову про династичне полагодженнє справи. Давнїйше заявляв охоту женити ся з удовою Ґустава Адольфа, тепер проєктував шлюб Ґуставової доньки Христини з своїм братом. Пропонував, щоб Шведи взяли собі на короля його будучого сина, а тим часом його на опікуна до повнолїтности Христини. Підбивав до спільної воєнної акції против Швеції Австрію й Іспанїю і для сього показував охоту оженити ся з цїсарівною. Заразом підчеркував свій замір оженення з сестринницею анґлїйського короля, донькою нещасливого «зимового короля» чеського і в звязку з сим проєктував союз Анґлії, Швеції й Польщі — за цїну шведської корони для себе.

Все се одначе не тільки неособливо рекомендовало характерність і серіозність претендента, але й не забезпечувало нїяких користних результатів. Невичерпане богацтво сих суперечних помислів не заступало недостачі реадьної підстави, котрої бракувало Володиславовим змаганням, і без неї самі себе побивали його хитроумні замисли.

Сойм про око, щоб пострашити Шведів, ухвалив податок на війну, але знов дав комісарам найгострійші поручення не доводити до війни, а цїною претенсій Володислава купити приверненнє захоплених Шведом польських провінцій. Такий настрій польських кругів не був тайною, і тому всї зброєння Володислава робили дуже слабке вражіннє на противну сторону. Зреченнє Володислава з претенсій було на язиках під час сойму — доносив нунцій, і був певний, що тим скінчить ся справа. «Річ певна, що Поляки вимогли від нього під час елєкції, що він зречеть ся дїдичних прав до Швеції, і хоч се не включене в пункти pacta, але кажуть, що мають се на письмі так само як і зреченнє з претенсій до московської корони. Те все не може бути тайною для Шведів, і для того так уперто обстають вони при своїм і будуть обставати, поки дійдуть свого» [785]. Австрія й Іспанїя заохочували Володислава до війни, але з свого боку не давали надїй на дуже енерґічну поміч, з донесень своїх аґентів знаючи про «брак охоти до війни і брак гроша» в самій Польщі [786], і таки не підтримали Володислава нїчим реальним. Соймові комісари цїлою силою напирали до згоди, і супроти того всї намагання Володислава дали тільки той результат, що за цїну його виречення з претенсій на шведську корону на час 26-лїтнього перемиря Шведи згодили ся звернути Польщі Прусію, і на тім стало те нове перемирє в Штумдорфі.

Було воно великим ударом Володиславови при тїм значінню, яке мали для нього сї мрії про шведську корону, в яких він виріс. Була невдоволена й Литва тим, що Поляки виторгували собі назад Прусію, а упустили Шведам Інфлянти, що для литовських провінцій мали таке ж важне торговельне значіннє, як пруські порти для провінцій польських. Але польська шляхта була вдоволена і такий фінал шведської справи тільки зміцнив загал польської шляхти в її мировій полїтицї. Підозріваючи, що Володислав буде шукати нових доріг для осягнення своїх плянів і взагалї маючи те переконаннє, як каже нунцій Вісконті — «що трапив ся їй король мудрійший нїж їй треба» [787], — вона окружала його пильним і підозріливим доглядом, і з сього часу починаєть ся та внутрішня нехіть між королем і шляхецьким загалом, яка ще більше паралїзувала всяку королївську полїтику.

Характеристичним прикладом була справа морського мита, яке хотїв завести Володислав на балтийським побережу — так як його побирала Швеція за час своєї окупації. Він сподївав ся обезпечити собі таким чином самостійне і незалежне від соймових ухвал джерело доходів і стати фінансово незалежним від шляхти. Але підозріливо настроєна шляхта, подражнена ще до того нетактовною поведїнкою короля, помішала всї його замисли, взявши сї сподївані доходи під свою контролю. Кінець кінцем Володислав зовсїм відступив від свого проєкту, а його проби перевести на практицї, без соймової ухвали, побираннє того мита привели до повної компромітації його королївської поваги і маєстату Річи-посполитої. Місто Ґданськ, на спілку з данським королем, безпардонно зломило його митну сторожу, половило й позабирало польські кораблї, покликало до вмішання постороннї держави і нарешті змусило Володислава зовсїм зрікти ся його плянів за цїну розмірно неважного викупу. А сойм 1638 р., до котрого він звернув ся за ратованнєм своєї поваги в сїм конфлїктї, своїм неприхильним і ворожим становищем супроти самовільних королївських вчинків, своєю повною неохотою ратувати перед світом престіж короля хоч би во імя престіжу держави, виразно показав цїлому полїтичному світови, що Володислав не може рахувати на нїяку підпору в своїй державі і що за його полїтичними ходами нема нїякої реальної сили. В таких обставинах на нїщо сходило все його дипльоматованнє.

Після шведських конференцій 1635 р., переконавши ся, що впливи Анґлії, з котрою пробував він війти в тїснїйше порозуміннє, не можуть йому дати нїчого важного в його головній справі — шведської корони, Володислав якийсь час вагав ся між союзною з Швецією Францією, і непримиреним ворогом її, традиційним союзником свого дому — Австрією. Франція манила його обіцянками — Шлезка для Польщі, цїсарської корони для самого Володислава, грошевої субсідїї за цїну війни з Австрією. Але в Швеції вона нїчого не могла обіцяти йому, а перспективи війни з Австрією — сею єдиною безпечною сусїдкою, очевидно, лякали Володислава, і по недовгих ваганнях він вертаєть ся до традиційної полїтики свого дому і королївського польского двору взагалї — союзу з Габсбурґами. Справа вибору нового цїсаря на місце Фердинанда II, що доживав свої останнї днї, давала нагоду вмішати ся у внутрішнї відносини цїсарства і за цїну своїх впливів пробувати виторгувати щось користне для себе. При виборі нового цїсаря Володислав виступив рішучим сторонником Фердинандового сина (1636) і заразом уложив умову про свою женячку з донькою цїсаря і тайний фамілїйний трактат (1637), котрим Габсбурґи обовязували ся підтримувати родину Володислава, помагати їй доходити своїх претенсій на шведську корону, а на випадок щасливої війни з Турцією помогти з здобутих від неї провінцій утворити дїдичне володїннє для родини Володислава [788].

Трудно сказати, скільки реального значіння на найблизшу будучність мав сей останнїй трактат в очах Володислава. Підписаннє умови припадало на момент незвичайно відповідний для війни з Туреччиною. Конфлїкт Інаєт-ґерая з Туреччиною, погром Кантеміра, заходи хана коло козацької і польської помочи давали незвичайно добру нагоду для того, щоб вмішавши ся в сї справи, роздмухати велику війну з Туреччиною. По словам французького посла король і Конєцпольский дуже рвали ся до війни, і в листах Конєцпольского справдї знаходимо потім гіркі жалї, що сей момент був так мізерно упущений. Але що до короля, то сим разом він був, здаєть ся, більш занятий своєю женячкою, а до того таки й не мав змоги відповідно сей момент використати.