З тих заходів до морського походу не вийшло одначе нїчого серіозного: звісна тільки маленька експедиція козацька, на якихось восьми човнах, без всякого значіння [596]. Не принїс особливих, клопотів і козацький похід до Криму, в поміч Інаєтови, вчинений під проводом Павлюка. Він, що правда, розгнївав Турків і накликав страх нової турецької війни, — але польське правительство свідомо рішило само помагати Інаєтови козацькими силами, так що не мало причин гнївати ся спеціально за сей Павлюків похід.
Натомість несподївано прийшло до малого козацького бунту на Українї. Козаки не пустили жовнїрів на визначені їм зимові лежі в Корсунщинї, поставили там армату та почали збирати на неї всякі контрібуції; захопили при тім і частину київської армати. Подробицї і близші мотиви сеї ворохобнї звісні нах досить мало; те освітленнє, яке давала сїй подїї козацька старшина, знаходимо в її відповіди на лист короля, що докорив їм за се, «нїби то ми спустошили Корсунь, поставивши там армату, і чинили наїзди, забираючи хутори» [597]. Козаки оправдували ся, що куруківська комісія і гетьман коронний суворо забороняли їм не брати армати на Запороже, «на звичайні місця», анї з цїлим військом туди не йти, але розложити ся з арматою в королївщинах. Тим часом розложено на Українї жовнїрів польських і вони позаймали ті місця, де козаки могли б прогодувати свою армату — коней і слуг арматних. При тім приходить ся їм терпіти «незносні кривди і всякі погрози» жовнїрства, а ще вони й за бунтівників удають козаків перед королем.
Лист сей написаний в дуже миролюбивих тонах. Старшина очевидно пильнувала затерти вражіннє від козацької ворохобнї. Ще перед тим, в останнїх днях падолиста с. с. споряджене було посольство на сойм з дуже покірними прошеннями. Послами їхали Богуш Гридкевич, Яцук, Савич і Григорий Нужний [598]. Їм даний був наказ поспішати яко мога, щоб поспіти на сам початок сойму, що був скликаний на місяць март. Простора інструкція, що заховала ся в ориґіналї [599], широко виясняла жалї на українських старост [600]:
«Не досить того, що наших товаришів повигонювано з маєтностей шляхетських і обідрано, але вже і в королївських не позволяють нашим товаришам мешкати. По королївських містах нашому товаришеви анї купити анї продати не позволяють, суворо забороняють, а арендарям своїм дають право не позволяти робити нї пива нї горілки на свою потребу, на весїлля і хрестини. Нарушують права і вільности наданї королями, що зіставляли при вільностях козацьких вдів, які лишають ся по мужах своїх, страчених на службі річи-посполитої. Яка жалісна се річ! товариш наш на службі річи-посполитої згине, а вже другого дня від його вдови заберуть всю худобу та ще й до вязницї скажуть всадити! Товаришів наших таких що цїлий свій вік стратили на службі державі і зі старости воювати не можуть, або й членїв своїх позбавлені — старости не вважаючи на заслуги і старість їx поневолили; пограбували і під свою власть обернули. Великі кривди маємо, справедливости над винними чинити нам не хочуть, післанцїв наших ображаючи і висміваючи нї з чим відправляють. Чинячи наїзди в своїх суперечках про ґрунти, повбивали кількох наших товаришів, позабирали у них майно.
«До відчаю приходять люде з того всього, і бачить Бог з неба, яку силу вже прийняла нашого товариства земля Московська: з жінками і дїтьми осїдають в Білгородї».
Козаки пригадували королеви його обіцянки виплати грошей, не виплачених уже за чотири роки, і прислання комісарів для доповнення реєстру і розслїдження старостинських кривд. Просили прислати таких комісарів, «котрі б мали Бога в серцю, а не шукали користей для себе, вписували людей служебних, а не таких, що й не займають ся дїлом рицарським, — а нїхто того не може знати краще, як ми самі». Нагадували про платню для семої тисячі, доданої до реєстру, про спеціальну підмогу на армату, стільки разів уже прошену. Скаржили ся, що державцї українські відмовляють ся давати їм на арматні потреби селїтру з майданів і зелїзо з рудень, як то вони допевняли ся «згідно з нашими давнїми предківськими звичаями», і т. ин.
Прошення були скромні, тон в високій мірі льояльний. Одержавши потім лист короля з докорами за корсунську аферу, військо вислало згадані вже вияснення сеї справи. Правительство чуло себе нїяково. Під ту пору вмер повірник правительства в козацьких справах Лукаш Жолкєвский, на ложу смерти обдарований воєводством браславським; при оказії похорону і зїзду ріжних достойників і спеціалїстів від козацьких справ правительство поручило їм, особливо Кисїлеви пролити бальзам на козацькі серця. Козаки обіцяли взяти участь в похоронї, а з огляду на спізненнє платнї обіцяли почекати її ще чотири тижнї [601]. Здаєть ся, при тім відбула ся пізнїйше згадувана корсунська рада «в малім числї» й дуже льояльнім настрою [602]. Рішено було перевести ревізію реєстру, а всякі козацькі жалї й кривди віддати на ласку короля. Вони були переказані післанцями Семеном Сьороходом і Михайлом Івановичем, що мали при тім порученнє засвідчити королеви покірність війська і оповісти ріжнї клопоти його [603].
Правдоподібно, кримська афера подавала старшинї надїю, як за часів Шагіна, що сею дорогою напруженнє буде вигладжене і війна проти Туреччини спільно з Кримом дасть вихід з трудної ситуації.
Війна Інаєта з Кантеміром, участь козаків в усобицї, заходи уряду, реляції Кисїля з весни 1637 р., рада над Расавкою, ревізія реєстру, похід на море, кінець Інаєта і Кантеміра, обвинувачення Павлюка на старшину за кримську полїтику
Роздражнений поводженнєм Кантеміра, Інаєт-ґерай рішив оружно росправити ся з ним і замість іти в похід на Персію, як йому велїв султан, під кінець 1636 року вибрав ся походом на Кантеміра, покликуючи ся на те, що через нього нема з Польщею спокою. Старий Конєцпольский не міг спокійно придивляти ся татарській усобицї і силкував ся попхнути річ-посполиту до дїяльної участи в нїй. На його представленнє, як уже знаємо (с. 229), правительство рішило підтримувати хана через козаків, як за Шагіна, удаючи, що козаки мішають ся в кримські справи самовільно. Але така потаємна участь не вдоволяла Конєцпольского. Його звідомленнє, вислане на соймики, мало на метї подвигнути шляхту до активної полїтики: взяти хана під свою протекцію і опираючи ся на нього, на волоські господарства і на Семигород, виступити всїми силами против Туреччини, заплутаної в тяжку і нещасливу війну з Персією. Але шляхта до війни не охотила ся, а високі сфери були більш заінтересовані справами женячки короля, нїж сими східнїми перспективами. Польща зістала ся при офіціальній нейтральности.
Хан звербував козаків, що були на Запорожу, і в сїчнї с. с. впав з ними на Кантемірових Ноґаїв. Кантемір даремно просив помочи від башів — не помогли йому, бачучи перевагу сил ханських, і господар молдавський теж зістав ся пасивним свідком нещасть свого небажаного сусїда. Діставши від них виразну відмову, Кантемір стратив відвагу і кинувши свою орду на божу волю, з двором і синами пустив ся за Дунай, в Туреччину. Частина орди його тодї піддала ся від разу ханови, иньша пробувала пробити ся в східнї степи, але розгромили її Кримці [604]. Інаєт обложив Акерман і Кілїю і змусив видати йому Кантемірових партизанів, потім так само вчинив з Кафою. Останки Кантемірової орди казав перевести до Криму. Знищивши всяку опозицію у себе дома, зажадав від дівану, аби йому видано Кантеміра, инакше грозив, що піде походом на сам Царгород. Заразом робив закиди Портї за її самовластє в кримських справах. Була то певного роду profession de foi кримської самостійности Сулими, заплутаний в перських справах, зробив добру міну, заявивши, що громлячи Кантеміра, хан робив по мисли султана, має тільки вивести своїх Татар з Буджаку. Дуже гнївав ся одначе на Польщу, як доносили, за її вмішаннє в татарську усобицю, бо Кантемір скаржив ся, що тільки завдяки козацький помочи, післаній Поляками, доконав його Інаєт [605].
Як симптом козацької анархії сих часів годить ся згадати тут факт, на який гірко жалував ся хан і його візир в своїх листах і посольствах — що якась ватага козацька під час війни Кримцїв з Кантеміром напала на кочовища татарські, забрала худобу і невільників і богато починила всякої шкоди [606]. Польське правительство було дуже розгнїване сим нападом, бо по погромі Кантеміра більш нїж коли небудь мало охоту підтримувати Інаєта. На його посольство, вислане весною 1637 р. з запевненнями приязни і союза та прошеннями дальшої помочи против Туреччини, король дав ханови відповідь, що військо польське готове було йому в поміч уже під час попередньої війни з Кантеміром, і тепер буде готове йому помогати [607].
Конєцпольский сердечно жалував ся, що Польща не вмішала ся в сю кампанїю активнїйше й упустила нагоду зміцнити свої впливи в Криму, та благав Бога побудити стани річи-посполитої бодай на далї до більшої активности [608]. Иньші дорадники королївські одначе не подїляли його воєвничого настрою й не хотїли йти дальше потайного підтримування хана через козаків, так щоб в потребі всього можна було вирікти ся перед Турками, зложивши на козацьке своєвільство [609]. Їх гадка взяла перевагу. Наказано стримувати козаків від усяких воєнних заходів безпосередно против Турків.
Се була не легка річ, бо козаки були вже зовсїм певні війни з Туреччиною, вважали тому всякі реєстрові обмеження за неважні і мобілїзували ся, приймаючи до полків всяких охочих. Їх донські побратими в тім часї брали ся до великого дїла — здобувати Азов від Турків. З ними йшло чимало і Запорожцїв, московські акти згадують про тисячу Запорожцїв, що прийшли на Дон степом на конях, сподїваючи ся йти з Донцями разом на море, а довідавши ся про задуманий похід, пішли разом на Азов [610]. — але таких екскурсантїв було мабуть і більше. Се підтримувало цїле Запороже в воєннім запалї против Туреччини. Такий образ малює перед нами комісарське справозданнє, зложене в перших днях мая, коли нарештї знайшли ся у річи-посполитої гроші на частинне бодай задоволеннє козацьких претенсій, щоб стримати військо від сподїваного походу на море.
«Застали ми панів молодцїв», пишуть комісари. Мик. Потоцкий і Кисїль, а властиво сам Кисїль, що головно вів справу, — «не так жадних грошей, затриманої платнї, як турецької війни, котру вони між собою вже вважали так як би ухваленою річею-посполитою. Через те і настрій був між ними не такий, який ми сподївали ся осягнути, привізши їм гроші, але далеко тяжший, нїж був попередньої осени. Незвичайно трудно було одних з Запорожа завертати, других відтягати від морських приготовань, третїх, що примішали ся до позволеного компуту з волости, в певній надїї турецької війни. Попередня рада, корсунська, відбула ся малїм числї, але той порядок виписки і приписки, що був прийнятий на корсунській радї, тепер зійшов на нїщо. Замість зачавши від Білої Церкви (куди ми приїхали на визначений час) споряджати реєстр по полкам, мусїли ми взятись на иньші способи, — бо старший дав нам знати, що військо цїле зібрало ся, мішаєть ся і бунтуєть ся і не хоче росходити ся анї приступити до тих ухвалених порядків. Приходило ся поступати не так по волї як по неволї [611] вважаючи особливо, як нарід з усюду злазив ся до козацького табору, що стояв між Расавою і Кагарликом. Тому один з нас полетїв в день і ніч до козацького табору, щоб з ними договорювати ся, а другий поїхав назад до Богуслава і дав знати хоругвям (польським), аби вважали на ті замішання між озброєним народом.
«Приїхавши до табору, застали близько десять тисяч війська, і сама старшина вагала ся. Приходило ся шукати ріжних способів, прихиляючи старшину датком і зачинаючи з нею раз суворо, а другим разом знову мякше. І так перед усїм осягнули, що розіслала вона до міст і по волости листи свої, оповіщаючи, що війни турецької не буде і нїкого над сїм тисяч не можна приймати, -отже котрі не реєстрові, аби не сміли громадити ся в купи. Друге що порішили, се віддїлити попис від приписки і тут в таборі перевести попис (ревізію реєстру), а приписку (на ваканції) зробити для пяти полків в Каневі, а для двох в Переяславі. Се для того, аби віддалити тих, що громадили ся до війська, посилаючи ся на приписку, а реєстрове військо щоб само в своїм порядку зіставалось. Ледви удало ся се перевести, бо вже нереєстрові перемагали і чинили замішаннє своїми окриками, а щоб не допустити того роздїлу, стали на тім, що грошей нема, а поки їх не побачили, то й до нїчого приступити не можна. Прийшлось отже покликати писаря скарбового з грішми, і в справі київської армати і корсунського становища, щоб заспокоїти бунтівників, приходило ся вести справу не так, як би треба, а як обставини позволяли, бо вже вся власть була при черни, а не при старшині.
Весь замисел їх був у тім, щоб комісію зірвати і до роздачі грошей не допустити, аби можна було (не одержавши грошей) іти на Запороже, а звідти на море. Отже треба було навпаки не допустити до того, з чого хотїли вони взяти собі привід. Коли по довгім крику виступив пан писар з грішми, то люде добре настроєні з повною готовістю заявили, що на Запороже і на море не підуть, зістануть ся при семи тисячах, а про корсунське становище благатимуть короля; широко при тім росповідали про утиски і недостатки свої, що не мають чим прогодувати арматних коней анї де инде стати з арматою. Від самої згадки про київську армату чернь дуже загоріла ся і не хотїла слухати нїяких доводів і намов. Хоч то їм як докладнїйше виясняло ся, бачучи їх завзятє на Киян, що армата не Киян, а королївська, і що сміло виступаючи в оборонї річи-посполитої, здобуваючи так часто армату і роздаровуючи її, не повинні вони накликати на себе королївський гнїв задля чотирох гармат, — не опамятало то їх зовсїм. Коли о се знову ледви не розбило ся все, прийшло ся дати посередню пропозицію — щоб вони ту справу віддали на рішеннє будучого сойму.
«Тою умовою стримано бурю і приїхавши оба до табору, приступили ми до комісії. Виписки ми нїчим не рушали, аби не дати їм якоїсь оказії. Одправили тільки попис з реєстру, протягом кількох днїв покликуючи полк за полком, а приписку опублїкували, що вона відложена до тих міст. Через те сила тих що позбирали ся з волости вернула ся назад, відлучивши ся від реєстрових з табору. Потім, скінчивши попис, 3 мая вивели все військо в поле, казали їм презентувати ся і дати сальву (вистрілити) за здоровє королївське. І відправили вони се так порядно, що кождий міг переконати ся, як добре приготували ся були вони до морського походу.
«По сїм прийшло до присяги на куруківську комісію, на котрій стоїть весь лад. Зараз по тім ґенеральнім пописї, при всїм війську, сказали ми їм збирати ся в вальну paдy і присягнути. Показували їм при тім уже відраховані гроші і нагадували сей обовязок з постанов куруківської комісії. Та тут підняло ся нове замішаннє; пішли крики не тільки на старшину, а й на нас самих, що вже досить вони присягали, дотримували і дотримують того всього. Але ми не хотїли тим вдоволити ся, нагадали їм ласку королївську, а скінчили на їх покрики погрозою, що рискують останнїм, бо як прийдеть ся річи-посполитій вийняти на них шаблю, то вийме так, що й саме імя козацьке знищить, бо волить тут бачити краще пустку і звірів диких, нїж ворохобливий плебс. Нагадали їм також, що підняти своєволю можуть, але до кінця довести — нїколи! Піти на Запороже можуть, але жінок і дїтей полишать і не можучи там витерпіти довго, принесуть свої голови назад під шаблю річи-посполитої. А зрадити та в инші сторони переселити ся теж даремно відгрожують ся, бо їх отчина Днїпро, і нема другого нїде. Дін анї в порівняннє не може йти з Днїпром, анї тамошня неволя з тутешнєю вільністю: як рибі без води не можна, так козакови без Днїпра, а чий Днїпро, того й козаки мусять бути.
«Сказавши таке, почали ми прощати ся, заявляючи, що з огляду на їх бунт будемо вертати ся до короля з грошима разом. Але та наша промова так розмягчила їх варварські груди, що сльози покотили ся в багатьох, виключивши тільки пяних. Старший їх (про котрого мусимо посвідчити, що хоч простак, але чоловік тверезий і скромний, також і писар чоловік доброї мисли) зараз положив булаву і комишину, ударив чолом всьому війську і побажав йому кращої згоди з урядом, когось щасливійшого від нього і пішов з ради. Довго вагали ся, чи вибирати иньшого чи післати за тим, нарештї вернули на уряд того самого старшого й гукнули всї: «не зрадимо королеви і річи-посполитій». Крикнули присягати гетьманови, але гетьман відповів, що не присягне, поки вони не присягнуть [612]. Суперечка ся потягла ся від ранку до вечірньої години, але кінець кінцем Бог дав щасливе закінченнє тим неприємним антецеденціям. Наперед присягає все військо, піднісши руки до гори при словах присяги, котру ми їм читали з куруківської комісії. Потім старший їх, ставши на колїна, зложив присягу на розпятю. І зараз же одного бунтівника, якогось Грибовського, взято до гармати за його покрики; але ті, що його стерегли, пустили його і самі повтїкали; досї не покарано його, але старший обіцяв шукати його і на Запорожу і скрізь.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том VIII. Роки 1626-1650“ на сторінці 34. Приємного читання.
TextBook