Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

«Товаришам нашим їх м. панам отаманам, рицарству війська Запорозького, черни, братам нашим нам милим в Корсунї й Стеблеві доброго здоровя од Бога заживати щиро бажаємо. Нераз обсилали ми писаннєм нашим вас, панів товаришів самих, аби ви зібрали ся до мене під час мого побуту в Корсунї і тепер просимо й напоминаємо іменем військовим, аби всї хто себе зве товаришом нашим, милуючи славу нашу рицарську і памятаючи про права і вільности наші, звичаєм предків своїх охотно і одностайно зібравши ся, кіньми і пішо за наказом старшого ставили ся. І вас товаришів наших милих упоминаємо і просимо, аби сюди дід Мошни збирали ся, щоб тим неприятелям нашим сміло дати відправу: хто охочий нехай до мене зараз, чи пішо, чи кінно прибуває — потрібно се, аби против тих душманів наших і неприятелїв поставити ся всїми силами, а се певно на славу і пожиток наш можна осягнути, коли ви того щиро захочете. Ще раз просимо про се і під горлом наказуємо, а тим часом Богови вас поручаємо. З Мошен, 17 ноября 1637 р.» [657].

Як бачимо, унїверсали не богаті змістом і повторяють одні і тіж кілька фраз про небезпеку вірі і козацтву, потребу оборони і дуже недвозначно грозять «під горлом». Але з попереднїх повстань і таким матеріалом ми не могли похвалити ся, і тому вважав я потрібним навести вповнї сї бунтівничі листи.

Більш меньш коло того самого часу що в Корсунї, відбули також заднїпрянські повстанцї раду в Переяславі — так доносили Потоцкому, але близших подробиць він не мав [658]. Брак получення Заднїпровя з правим берегом був теж одною з умов, некористних для повстання: води стояли великі, Днїпро не замерзав і трудно було перевезти ся до Скидана до Мошен, хоч сила повстання там була велика [659]. «На Заднїпровю все до останку скозачіло», доносив Потоцкий на підставі відомостей з кінця падолиста. Міста княжі [660], Румно [661] видають величезні купи своєвільства, і всї иньші без виімку, і мій Нїжин теж пришив ся до них: замкові козаки, котрих було двіста чоловіка, вимовили службу» [662].

Тим часом депресія, котру виявила корсунська рада і посвідчили також сї Скиданові унїверсали своїми згадками про непослушних і нескорих на його поклик козаків, — стала проходити потім, в міру того як стали надходити вісти про наближеннє Павлюка з арматою, що мав, як доносили, рушити з Запорожа 19/XI н. с., а з другого боку — про нову замішку, що спіткала польське військо. Тільки дочекало ся воно приїзду Потоцкого, на спізненнє котрого так нарікав наведений уже лист з України, як виникла нова замішка — протести війська і погрози конфедерації з приводу визначеного на 1 грудня н. ст. відправлення частини хоругов. Знову битих два тижнї зайняли переговори і торги з делєґатами хоругов, розгукані збори і наради жовнїрства, резолюції й домагання, поки нарештї по довгих переговорах в Хвастові і Рокитній удало ся привести до того, що військо згодило ся служити ще три тижнї під проводом Потоцкого, не обмежаючи його власти [663].

Ся проволока і анархія польського війська, яка виявила ся при тім в повній силї своїй, сильно підняла дух серед козаччини. «Козаки бачучи се, почали сильно громадити ся до Скидана до Мошен і армату велїли скоком провадити з Запорожа, і в тих днях вона має прибути до Черкас», доносив Конєцпольскому його переяславський підстароста, а цитований уже анонїмний кореспондент (мабуть з Білоцерківщини) з 4/XII пише про поголоски серед козаків, що «Ляхи не сміють на них, і конфедерацію піднесли». «Вже київські козаки, що ззаду за нами, надививши ся на се все, всї пішли за Днїпро, боячи ся кари від Павлюка, і корсунські — що недавно були прислали, піддаючи ся п. гетьманови, тепер утихли і не видно їх тут, і посли їх не сміють уже їхати до дому, — бо нас полапають, і одішле Скидан до Павлюка на смерть. Тільки Білоцерківцї ще при нас, та все зітхають, і то тільки, як я розумію, поки ще ми тут кілька день з п. гетьманом» [664]. Про Заднїпрянцїв писав згаданий переяславський підстароста: «Кизим теж звів з Київа чималу купу їх за Днїпро; стоїть тепер в Переяславі і там до нього збирають ся. Острянин з Полтави теж збирає їx до себе. В тамошнїх містах, що належать до староств, все хлопство покозачило ся; в самім Гадячу вписано їх в козаки дві тисячі» [665].

Подібно доносив в тім часї і Потоцкий на підставі своїх відомостей. «Дуже гультяйство зміцняєть ся на Заднїпровю — справдї що хлоп то козак. Скиданові унїверсали оден за одним лїтають по містечках, містах і селах, аби в день і ночи конні і піші скрізь збирали ся й до нього прибували: витолковує їм, який то пригідний час на те; аби добивати ся від нас вільностей своїх — знищивши тепер військо наше, на весну зможуть зміцнити ся і уґрунтувати ся против нас, душманів і неприятелїв віри своєї, як нас називають. Вже й реєстрові, дивлячи ся на ту нашу кунктацію, не тільки в Стеблеві й Каневі, поклонивши ся минї й узявши унїверсали охоронні на достатки свої, потім ретирували ся й до Скидана удали ся, бачучи, що й армата (Павлюкова) вже до Чигрина прийшла і до Млїєва полки їх (запорозькі) поприходили». [666].

Людність встигла заздалегідь приготовити ся до польського приходу — «тими нещасливими замішаннями військо кор. дало стільки часу тому своєвільству, що все збіже, гумна такі що по кілька лїт стояли, повимолочували, по полях і лїсах в ямах поховали — чим би військо в такий голодний рік могло-б підправити ся» [667]. Був того року великий неврожай, і се між иньшим також вплинуло на те, що польське військо рішено розкватирувати на Українї, аби не дало ся в знаки польським провінціям. «За теперішнїми розрухами, кажуть, і в Київі хлїба не стає, так що вся Русь мясо їсть, хоч то великий піст у них: попи розгрішили; по тридцять і кілька золотих мірка муки житньої — коли тільки її можна дістати; а військо туди вибираєть ся — буде велика тїснота!» [668]

З другого боку тактичною помилкою вважали, що польське правительство не подумало противставити самочинному правительству Павлюка свого правительственного старшого, до котрого мали-б горнути ся ті, що рішали ся порвати з повстаннєм. Отже все чекало наказів від Павлюка, його приходу і виступу [669].

Відновленнє польського наступу. Павлюк на волости, унїверсал до заднїпрянцїв, стріча з Лащом, наступ на польське військо під Кумейками, битва, утеча Павлюка і Скидана. Гуня проводить відступом, стріча під Боровицею, капітуляція і видача Павлюка, домагання Конєцпольского, скасованнє виборної старшини, деклярація продиктована війську, підпись Хмельницького

Та як нї довго затримала Потоцького жовнїрська конфедерація, все таки він встиг упорати ся з нею скорше, нїж Павлюк притяг «на волость», і се зараз дало знов перевагу полякам над козаками, коли польське військо почало наступати. Тому було велике невдоволеннє на Павлюка серед козаччини і похваляли ся зараз скинути його з гетьманства, як тільки прийде на Україну. Бо козаччина рвала ся до бою. «Як вирозумів я з тих козаків, що ще по домах лишили ся», доносив корсунський підстароста Потоцкому, — «не инакшої мисли вони як тільки, щоб з Ляхами бити ся, а спробувавши, як тільки не витримаємо, то піддамо ся під иньшого пана; з-за Днїпра такі вісти, що там своєвільників двадцять тисяч і вони хочуть боронити переправ на Днїпрі, а війська за Днїпро не пускати» [670]. «Унїверсали гетьманські не мали великого впливу, анї мої тричі видавані — не скажу вже намови, але прошення, аби пожалували крови своєї і завчасу шукали пробачення за свої проступки», — так доносив потім Потоцкий оправдуючи свою кріваву науку, дану козаччинї. «Відзивали ся, що вони вже не дадуть більше виписувати та водити їх комісіями, й иньші погані і безмисльні випускали мови, що вони в серединї річипосполитої стануть» [671]. Окольский згадує про аґітаційні поголоски, роспускані козаками — що Поляки йдуть на них без відома короля, король сам просить від козаків помочи, бо пани польські повстали на нього і він мусїв від них тїкати на Литву, і т. ин. [672].

Потім, як переговори з жовнїрами в Рокітній були нарештї 10 грудня н. ст. щасливо покінчені, або кажучи словами польського історика сього походу — «якась ласкава Парка діаментовим ножем, на промінню соняшнім загостреним, перекроїла ту грубу линву, зготовлену на приборканнє отчини» [673], Потоцкий поспішив ся як найскорше на козаків з тою частиною війська, яку мав під рукою, хотячи тим і решту війська понудити до жвавійшого походу і — зробити вражіннє на козаччину, що під впливом чуток про жовнїрську конфедерацію набирала все більшої відваги. Скорим маршем пройшов він з Рокитної на Богуслав, Корсунь і став ладити ся до переходу за Рось, на територію, що була в руках повстанцїв. Реєстрові, які зістали ся в Корсунї, не приставши до Скидана, стріли його поклонами й чолобитями, але зараз за Росею, в Драбівцї стояли вже Скиданові козаки під проводом Коростіля. «Язики» оповідали, що з Скиданом немале військо, а друге стоїть за Днїпром; в Домонтові, напроти Мошен, під проводом Кизима; про Павлюка не було довго відомостей, але він тим часом надтягнув уже до Мошен, і висланий наперед польський відділ під проводом звісного Лаща під Мошнами стрів ся вже з Павлюковим військом. Дїйсно того дня, 15/XII с. с. Павлюк вислав уже лист до Кизима з Мошен:

«Павло Михнович гетьман з військом й. к. м. Запорозьким, панам отаманам, товаришам нашим і всїй черни братиї (нашій) доброго здоровя і у всїм довгого віку і успіху від Бога жичимо! Зволите писати до нас, повідомляючи, що ви в Домонтові. Покорно вас яко милу братию просимо, в день і ніч поспішайте до Мошен, до армати, бо ми сьогодняшнього дня наспіли з арматою до Мошен, а поки наспіли, жовнїри хотїли вигнати наших товаришів з Мошен, але не мали потїхи, жовнїрського товариства полягло кількадесять, і почувши про армату, вони завернули від Мошен. Ніч заступила і трудно було нам іти за ними; скоро Бог дасть день, підемо за тим неприятелем і вас просимо і наказуємо іменем військовим, під страхом суворої кари, аби хто тільки зве себе товаришом нашим, зараз ставав за віру християнську і золоті вільности наші, кровию нашою заслужені, бо ж по тих містах, в Корсунї й иньших церкви попустошено, дїтей і жінок по селах порізано. Ще раз просимо вас і наказуємо, аби ще застали нас у Мошнах, а за тим Богови вас поручаємо. В Мошнах, вівторок 15/XII [674].

Для Павлюка і козаччини фатально було, що вони дали польському війську врізати ся так глубоко, розірвавши своїм передовим полком полученнє з Заднїпровцями. Кизимові передові полки, пробуючи дороги до Павлюка, під Мошнами вже наскочили на Лащове військо; маючи з боку Поляків, Кизимови не можливо було сповнити волю Павлюка і перейти за Днїпро. Павлюк, спішачи нагородити страчений час, кинув ся на головне польське військо, що перейшовши Рось під Сахнівкою (на «Сахнів міст») стояло коло села Кумейків, між Росю і Мошнами. По словам Потоцкого, Павлюк мав невірні відомости про се військо, представляючи собі його меньшим нїж було в дїйсности і дуже дезорґанїзованим конфедерацією. З Павлюком було, по словам «язика», більш двадцяти тисяч, але се мабуть побільшена цифра, і сам Потоцкий рахує лише на кільканадцять тисяч; військо було слабко узброєне — «не всї мають самопали, декотрі тільки рогатини, коси, сокіри»; але йшли «дуже сміло і сердито».

По словам Потоцкого плян Павлюка був такий: ударити на передовий полк Лаща, що відступивши перед Павлюком з-під Мошен, став табором на правім крилї Потоцкого, під «Білозіром» (теп. Білозіркою); знищивши його перейти Рось і зайшовши Потоцкого ззаду, понищити переправи на Роси і відрізати його від тих жовнїрських полків, що поспівали слїдом за Потоцким. Розумієть ся, трудно рішити, наскільки певні були сї відомости Потоцкого, або — наскільки вірно відгадував він Павлюкові пляни, хоч такій стратеґемі не можна відмовити правдоподібности і раціональности. Запобігаючи такій дїйсній чи можливій небезпецї, Потоцкий наказав Лащови відіслати свій обоз до головного війська, самому ж виступити против Павлюка і відступаючи навести його на головне польське військо. Се ж, вивівши з під Кумейок, Потоцкий поставив на дуже наручній позиції, серед рівнини, перед багнами, що закривали приступ до нього з фронту [675].

Плян сей (о скільки він був дїйсно пляном, а не пізнїйшою раціоналїзацією більш припадкового збігу обставин, як то часто буває) удав ся Полякам дуже добре. Коли настав день 6 грудня ст. ст., день св. Миколая, Павлюк, провокований Лащом, що зачіпивши його, попровадив на Потоцкого, — справдї рушив усею силою на польське військо. Козаки ішли справно табором, в шість рядів возів; на передї шість гармат, в серединї дві, ззаду теж дві, а в серединї табору люду 23 тисячі, добре подїлені на полки і сотнї, як описує очевидець. «Плакав, дивлячи ся на те горячий прихильник грецької релїґії п. підкоморій (Кисїль) і так говорив: «гарна та громада людей, і дух в нїй сильний — як би се так против ворога хреста св., а не против короля, річи-посполитої і отчини своєї, — було б за що похвалити, а так тільки зганити.» «Всю дорогу обсипали і ганьбили» страшним гуком, клятвами, лайкою, сороміцькими і поганими словами синів шляхетських, гетьманів, жовнїрів і самого короля. Коли з вишини відкрило ся перед очима козаків польське військо, поставлене в десять рядів, більше нїж його сподївали ся, козацьке військо завагало ся, каже той же очевидець, «але Павлюк так їх підбодряв: «хиба не знаєте, що Ляхи військо ставлять у два ряди? ідїм!» Польські гармати привитали їх вистрілами, козаки відповіли їм теж гарматною сальвою і «потопом» пішли на польське військо по рівнинї, що стелила ся тут. Але натрапивши на болота, що не вважаючи на такий пізний час не замерзли добре, пішли обходом, повз село (Кумейки).

Се був дуже незручний рух — Павлюк відкривав неприятелю свій слабше захищений бік; при тім, як каже Потоцкий, селяне зробили лиху прислугу козакам: вони запалили село і самі засїли ся на Поляків, сподїваючи ся погромити їх, як будуть відступати, але дим пішов на козацьке військо і не давав йому розглядати ся навколо себе. Але козаки, не передчуваючи біди, ішли сміло, «помахуючи хоругвами, стріляючи з гармат, підіймали гук аж під небеса і викрикували: «Ой далеко буде гетьман (польський) ночувати!» «Лащику, побіжиш до хащику». Коли козаки проминули болото, Потоцкий випустив против них драґонію, а за нею піші полки. Козаки спинили ся, почали пересувати в сей бік кращу частину свого війська, але раптовий напад польської кінноти повторений кілька разів зробив своє: розірвано лїнїю возів козацьких, нароблено замішання, спалено порох, що лежав на тих возах, і хоч Поляки понесли також великі страти, але масу побили також козацтва.

Як свідчить Потоцкий, козаки били ся з незвичайним завзятєм. «Було таке уперте і завзяте те хлопство, що нїхто з них не хотїв ,миру!' кричати, навпаки тільки кричали, щоб одному на одному вмирати — і так дїйсно їм приходило, а коли довело ся впасти з коня котромусь з наших, то збігали ся як заїлі пси і на куски трупа рубали, хоч ми їx зверху били і на тім однім трупі кілька їх падало; котрим не ставало стрільби і зброї, били жовнїрів голоблями і дишлями»... [676]

Різня трівала до пізньої ночи. Реляція Потоцкого описує її в страшних і здаєть ся — побільшених розмірах, але кінець кінцем утрати козаків таки були дуже значні. Окольский каже, що реєстровцї нарахували побитих козаків на 4800; Потоцкий рахує в самім таборі «певно три тисячі трупів», а за табором «більше як на милю по лїсї, дорогах і багнах — трудно було порахувати сї трупи, що лежали купами»; при пізнїйшій реєстрації пораховано побитих в війнї всїх 6 тисяч [677]. Сам по собі, розумієть ся, погром був великий. Велика маса лихо узброєного, слабо орґанїзованого, слабо вишколеного народу, зібрана в сїм таборі, замість збільшати, ослабляла його силу супротивлення.

Павлюк з Скиданом й иньшою старшиною під вечір, вважаючи справу програною, кинули табор і вимкнули ся, щоб далї на полуднї орґанїзувати на ново козацькі сили. Провід тодї взяв Гуня, славний вожд, великий стратеґ козацький, Дмитро Тимошевич Гуня на жаль так мало нам відомий [678]. Під його командою козакам удало ся замкнути на ново табор і вони почали в порядку відступати.

Потоцкий післав до них одного з бранцїв, радячи їм спамятати ся, видати старшину і просити милосердя; козаки не дали нїякої відповіди на се і відступали далї. Поляки з початку гонили за ними, потім Потоцкий завернув своїх на ночлїг, жалуючи своїх жовнїрів, а козакам, мовляв, бажаючи дати час і нагоду до опамятання! Посунув ся до Мошен — війська козацького вже не було; по ріжних закутках знайшло ся трохи покалїчених козаків і при них трохи здорових — польські рицарі-побідники дали собі на них духу — «і тих не зіставлено живими», скромно завважає Окольский [679]. Польське військо затримало ся тут два днї для відпочинку по тяжкій і крівавій битві. Потоцкий тим часом вислав козакам унїверсали королївські й свої, для розваги, а 9 (19) післав передовий полк свій за козаками, і сам рушив поволї за ним [680].

Павлюк з старшиною покинувши табор, спинив ся в Черкасах, але слїдом забравши гармати відступив відси далї до Боровицї. Туди перейшло трохи козацького війська зза Днїпра, і Павлюк, очевидно, відступав понад Днїпром, щоб відкрити дорогу до себе Заднїпровцям, головно на них покладаючи по розгромі правобічного війська. Але Поляки йшли слїдом і переривали сю дорогу. Черкаси козаки запалили, покидаючи їх перед Поляками [681], і коли Потоцкий зближив ся, застав все місто в огнї. Не було що думати входити до нього, і переночувавши тут Потоцкий рушив під Боровицю, де передові полки вже здогонили кумейське військо. Павлюк прилучив ся до нього і пробував поставити ся против — «тим більше, що бачив рицарство наше вже над своїм карком, так що не давало йому нїкуди вихилити ся з міста», толкує Потоцкий.