Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

nulla fides pietasque viris qiu castra sequuntur [586] Старший не позволив вести армату на Запороже, і можна було сподївати ся, що тим часом промине морський сезон — «час гостини запорозької [587]. До того козакам промовляли до гонору, чутками кримськими, що хан з Кантеміром помирив ся і йде походом на Україну — отже як можна Україну перед Татарами лишати!

Та хоч як старшина помагала тягнути справу, «але взяла гору чернь, жадна своєволї». Військо рішило зачекати ще до Богородицї 8 (18) IX, але як доти гроші не прийдуть, то рушать з Чигирина, де стояла армата, на Запороже і вважатимуть свою умову з річею-посполитою за розірвану через недодержаннє умов правительством. Привідцею Жолкєвский називає Павлюка: «Павлик Бут, що то його п. канцлєр випросив — сподївають ся, що він зараз стане старшим, скоро прийдуть на Запороже, а старшина дуже мало доброго собі віщує, бо ті розбійники явно відгрожують ся їм». До того-ж походу на Запороже намовляли козаків посли від хана Інаєта, закликаючи до походу на Кантеміра. Просили як найскорше поспішати на Запороже і обіцяли гроші і габу роздати нараз, ще перше нїж рушать на Кантеміра [588].

З горячковою нетерпеливістю виглядали грошей комісари, щоб не пішли марно всї запевнення, присяги, хитрощі, на які пускали ся вони весь сей час. Дарма, могутна держава, не вважаючи на всї заходи короля і мінїстрів, не могла здобути ся на тих півтораста тисяч золотих (за два роки), що належало післати для заспокоєння козацьких апетитів. Статочні мусїли покорити ся.

«Молодцї рушили вже на Запороже», доносив Жолкєвский. «Мають армату вже в Крилові, чекають переяславського полку. Полки переяславський, канївський, корсунський, білоцерківський почали були відказувати, що без волї короля і гетьмана кор. не хочуть іти на Запороже; але як старший рушив з трьома полками [589] і з арматою, та з випищиками, котрих буде більше як у двоє против реєстрових, — пішли й сї за ними, беручи з собою дуже багато лип (чайок). Міркують, що ледви коли було їх більше на Запорожу. І то певно, що з першим ледом на весну підуть на море і на затриманнє їх не бачу жадного способу [590].

Лист сей дати не має, і взагалї досить богата й інтересна кореспонденція комісарів уриваєть ся тут на кілька місяцїв, не даючи змоги докладно слїдити за розвоєм дальших подїй. Якогось гострого вибуху козацького своєвільства не наступило. Томиленко зістав ся на старшинстві, при кінцї жовтня н. ст. бачимо його в Каневі [591]. Кисїль, пишучи 10/X н. с., доносить підканцлєрови, що козаки ведуть себе скромно і згадує про своє листованнє з військовим писарем [592].

Конєцпольский писав коло того ж часу королеви, що козаків од гострих виступів стримав страх, аби у них не розложили коронного війська на зиму [593]. Ся прикрість їх одначе не обминула, і частина польського війська таки була розложена на Українї та дала привід до пізнїйших конфлїктів.

Нова пригода вийшла при кінцї жовтня н. ст., коли король вислав упоминки до хана: козаки не тільки не хотїли дати ескорту королївському гонцеви Дзєржкови, що мав їхати з тими упоминками через степи, але доконче хотїли ті гроші, післані ханови, забрати на рахунок платнї (все-ж незаплаченої). Дзєржек їздив до Томиленка до Канева з листом Конєцпольского, «писаним ще до злого»; віддав його на радї і просив пропуску. Томиленко відповів: «се не випадає, аби ти їхав з упоминками, поки наших грошей не буде! має скарб гроші для Татар, а для нас не має»! Але справа уладнала ся і упоминки пропущено. Особливого заінтересовання кримськими справами у козаків тодї Дзєржек не завважав: «Козаки, як бачу, не бажають собі приязни з ханом», писав він: «часті ватаги посилають за Днїпро в степи, займаючи стада татарські, і тепер Павлюк з иньшими пішов, а иньші прийшли з добичою» [594]. Але слїдом наступило між ханом і військом порозуміннє, і місяць пізнїйше, при кінцї падолиста н. с., розсилаючи своє звідомленнє на соймики (визначені на день 9/XII н. с.), Конєцпольский віщуючи козацьку своєволю і її наслїдком — війну турецьку, писав про козаків так: «Тепер їх кілька тисяч на Запороже свобідно пішло і пильно ладять човни, а кілька тисяч іде на службу ханови» [595].

З тих заходів до морського походу не вийшло одначе нїчого серіозного: звісна тільки маленька експедиція козацька, на якихось восьми човнах, без всякого значіння [596]. Не принїс особливих, клопотів і козацький похід до Криму, в поміч Інаєтови, вчинений під проводом Павлюка. Він, що правда, розгнївав Турків і накликав страх нової турецької війни, — але польське правительство свідомо рішило само помагати Інаєтови козацькими силами, так що не мало причин гнївати ся спеціально за сей Павлюків похід.

Натомість несподївано прийшло до малого козацького бунту на Українї. Козаки не пустили жовнїрів на визначені їм зимові лежі в Корсунщинї, поставили там армату та почали збирати на неї всякі контрібуції; захопили при тім і частину київської армати. Подробицї і близші мотиви сеї ворохобнї звісні нах досить мало; те освітленнє, яке давала сїй подїї козацька старшина, знаходимо в її відповіди на лист короля, що докорив їм за се, «нїби то ми спустошили Корсунь, поставивши там армату, і чинили наїзди, забираючи хутори» [597]. Козаки оправдували ся, що куруківська комісія і гетьман коронний суворо забороняли їм не брати армати на Запороже, «на звичайні місця», анї з цїлим військом туди не йти, але розложити ся з арматою в королївщинах. Тим часом розложено на Українї жовнїрів польських і вони позаймали ті місця, де козаки могли б прогодувати свою армату — коней і слуг арматних. При тім приходить ся їм терпіти «незносні кривди і всякі погрози» жовнїрства, а ще вони й за бунтівників удають козаків перед королем.

Лист сей написаний в дуже миролюбивих тонах. Старшина очевидно пильнувала затерти вражіннє від козацької ворохобнї. Ще перед тим, в останнїх днях падолиста с. с. споряджене було посольство на сойм з дуже покірними прошеннями. Послами їхали Богуш Гридкевич, Яцук, Савич і Григорий Нужний [598]. Їм даний був наказ поспішати яко мога, щоб поспіти на сам початок сойму, що був скликаний на місяць март. Простора інструкція, що заховала ся в ориґіналї [599], широко виясняла жалї на українських старост [600]:

«Не досить того, що наших товаришів повигонювано з маєтностей шляхетських і обідрано, але вже і в королївських не позволяють нашим товаришам мешкати. По королївських містах нашому товаришеви анї купити анї продати не позволяють, суворо забороняють, а арендарям своїм дають право не позволяти робити нї пива нї горілки на свою потребу, на весїлля і хрестини. Нарушують права і вільности наданї королями, що зіставляли при вільностях козацьких вдів, які лишають ся по мужах своїх, страчених на службі річи-посполитої. Яка жалісна се річ! товариш наш на службі річи-посполитої згине, а вже другого дня від його вдови заберуть всю худобу та ще й до вязницї скажуть всадити! Товаришів наших таких що цїлий свій вік стратили на службі державі і зі старости воювати не можуть, або й членїв своїх позбавлені — старости не вважаючи на заслуги і старість їx поневолили; пограбували і під свою власть обернули. Великі кривди маємо, справедливости над винними чинити нам не хочуть, післанцїв наших ображаючи і висміваючи нї з чим відправляють. Чинячи наїзди в своїх суперечках про ґрунти, повбивали кількох наших товаришів, позабирали у них майно.

«До відчаю приходять люде з того всього, і бачить Бог з неба, яку силу вже прийняла нашого товариства земля Московська: з жінками і дїтьми осїдають в Білгородї».

Козаки пригадували королеви його обіцянки виплати грошей, не виплачених уже за чотири роки, і прислання комісарів для доповнення реєстру і розслїдження старостинських кривд. Просили прислати таких комісарів, «котрі б мали Бога в серцю, а не шукали користей для себе, вписували людей служебних, а не таких, що й не займають ся дїлом рицарським, — а нїхто того не може знати краще, як ми самі». Нагадували про платню для семої тисячі, доданої до реєстру, про спеціальну підмогу на армату, стільки разів уже прошену. Скаржили ся, що державцї українські відмовляють ся давати їм на арматні потреби селїтру з майданів і зелїзо з рудень, як то вони допевняли ся «згідно з нашими давнїми предківськими звичаями», і т. ин.

Прошення були скромні, тон в високій мірі льояльний. Одержавши потім лист короля з докорами за корсунську аферу, військо вислало згадані вже вияснення сеї справи. Правительство чуло себе нїяково. Під ту пору вмер повірник правительства в козацьких справах Лукаш Жолкєвский, на ложу смерти обдарований воєводством браславським; при оказії похорону і зїзду ріжних достойників і спеціалїстів від козацьких справ правительство поручило їм, особливо Кисїлеви пролити бальзам на козацькі серця. Козаки обіцяли взяти участь в похоронї, а з огляду на спізненнє платнї обіцяли почекати її ще чотири тижнї [601]. Здаєть ся, при тім відбула ся пізнїйше згадувана корсунська рада «в малім числї» й дуже льояльнім настрою [602]. Рішено було перевести ревізію реєстру, а всякі козацькі жалї й кривди віддати на ласку короля. Вони були переказані післанцями Семеном Сьороходом і Михайлом Івановичем, що мали при тім порученнє засвідчити королеви покірність війська і оповісти ріжнї клопоти його [603].

Правдоподібно, кримська афера подавала старшинї надїю, як за часів Шагіна, що сею дорогою напруженнє буде вигладжене і війна проти Туреччини спільно з Кримом дасть вихід з трудної ситуації.

Війна Інаєта з Кантеміром, участь козаків в усобицї, заходи уряду, реляції Кисїля з весни 1637 р., рада над Расавкою, ревізія реєстру, похід на море, кінець Інаєта і Кантеміра, обвинувачення Павлюка на старшину за кримську полїтику

Роздражнений поводженнєм Кантеміра, Інаєт-ґерай рішив оружно росправити ся з ним і замість іти в похід на Персію, як йому велїв султан, під кінець 1636 року вибрав ся походом на Кантеміра, покликуючи ся на те, що через нього нема з Польщею спокою. Старий Конєцпольский не міг спокійно придивляти ся татарській усобицї і силкував ся попхнути річ-посполиту до дїяльної участи в нїй. На його представленнє, як уже знаємо (с. 229), правительство рішило підтримувати хана через козаків, як за Шагіна, удаючи, що козаки мішають ся в кримські справи самовільно. Але така потаємна участь не вдоволяла Конєцпольского. Його звідомленнє, вислане на соймики, мало на метї подвигнути шляхту до активної полїтики: взяти хана під свою протекцію і опираючи ся на нього, на волоські господарства і на Семигород, виступити всїми силами против Туреччини, заплутаної в тяжку і нещасливу війну з Персією. Але шляхта до війни не охотила ся, а високі сфери були більш заінтересовані справами женячки короля, нїж сими східнїми перспективами. Польща зістала ся при офіціальній нейтральности.

Хан звербував козаків, що були на Запорожу, і в сїчнї с. с. впав з ними на Кантемірових Ноґаїв. Кантемір даремно просив помочи від башів — не помогли йому, бачучи перевагу сил ханських, і господар молдавський теж зістав ся пасивним свідком нещасть свого небажаного сусїда. Діставши від них виразну відмову, Кантемір стратив відвагу і кинувши свою орду на божу волю, з двором і синами пустив ся за Дунай, в Туреччину. Частина орди його тодї піддала ся від разу ханови, иньша пробувала пробити ся в східнї степи, але розгромили її Кримці [604]. Інаєт обложив Акерман і Кілїю і змусив видати йому Кантемірових партизанів, потім так само вчинив з Кафою. Останки Кантемірової орди казав перевести до Криму. Знищивши всяку опозицію у себе дома, зажадав від дівану, аби йому видано Кантеміра, инакше грозив, що піде походом на сам Царгород. Заразом робив закиди Портї за її самовластє в кримських справах. Була то певного роду profession de foi кримської самостійности Сулими, заплутаний в перських справах, зробив добру міну, заявивши, що громлячи Кантеміра, хан робив по мисли султана, має тільки вивести своїх Татар з Буджаку. Дуже гнївав ся одначе на Польщу, як доносили, за її вмішаннє в татарську усобицю, бо Кантемір скаржив ся, що тільки завдяки козацький помочи, післаній Поляками, доконав його Інаєт [605].

Як симптом козацької анархії сих часів годить ся згадати тут факт, на який гірко жалував ся хан і його візир в своїх листах і посольствах — що якась ватага козацька під час війни Кримцїв з Кантеміром напала на кочовища татарські, забрала худобу і невільників і богато починила всякої шкоди [606]. Польське правительство було дуже розгнїване сим нападом, бо по погромі Кантеміра більш нїж коли небудь мало охоту підтримувати Інаєта. На його посольство, вислане весною 1637 р. з запевненнями приязни і союза та прошеннями дальшої помочи против Туреччини, король дав ханови відповідь, що військо польське готове було йому в поміч уже під час попередньої війни з Кантеміром, і тепер буде готове йому помогати [607].

Конєцпольский сердечно жалував ся, що Польща не вмішала ся в сю кампанїю активнїйше й упустила нагоду зміцнити свої впливи в Криму, та благав Бога побудити стани річи-посполитої бодай на далї до більшої активности [608]. Иньші дорадники королївські одначе не подїляли його воєвничого настрою й не хотїли йти дальше потайного підтримування хана через козаків, так щоб в потребі всього можна було вирікти ся перед Турками, зложивши на козацьке своєвільство [609]. Їх гадка взяла перевагу. Наказано стримувати козаків від усяких воєнних заходів безпосередно против Турків.

Се була не легка річ, бо козаки були вже зовсїм певні війни з Туреччиною, вважали тому всякі реєстрові обмеження за неважні і мобілїзували ся, приймаючи до полків всяких охочих. Їх донські побратими в тім часї брали ся до великого дїла — здобувати Азов від Турків. З ними йшло чимало і Запорожцїв, московські акти згадують про тисячу Запорожцїв, що прийшли на Дон степом на конях, сподїваючи ся йти з Донцями разом на море, а довідавши ся про задуманий похід, пішли разом на Азов [610]. — але таких екскурсантїв було мабуть і більше. Се підтримувало цїле Запороже в воєннім запалї против Туреччини. Такий образ малює перед нами комісарське справозданнє, зложене в перших днях мая, коли нарештї знайшли ся у річи-посполитої гроші на частинне бодай задоволеннє козацьких претенсій, щоб стримати військо від сподїваного походу на море.