Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

«Застали ми панів молодцїв», пишуть комісари. Мик. Потоцкий і Кисїль, а властиво сам Кисїль, що головно вів справу, — «не так жадних грошей, затриманої платнї, як турецької війни, котру вони між собою вже вважали так як би ухваленою річею-посполитою. Через те і настрій був між ними не такий, який ми сподївали ся осягнути, привізши їм гроші, але далеко тяжший, нїж був попередньої осени. Незвичайно трудно було одних з Запорожа завертати, других відтягати від морських приготовань, третїх, що примішали ся до позволеного компуту з волости, в певній надїї турецької війни. Попередня рада, корсунська, відбула ся малїм числї, але той порядок виписки і приписки, що був прийнятий на корсунській радї, тепер зійшов на нїщо. Замість зачавши від Білої Церкви (куди ми приїхали на визначений час) споряджати реєстр по полкам, мусїли ми взятись на иньші способи, — бо старший дав нам знати, що військо цїле зібрало ся, мішаєть ся і бунтуєть ся і не хоче росходити ся анї приступити до тих ухвалених порядків. Приходило ся поступати не так по волї як по неволї [611] вважаючи особливо, як нарід з усюду злазив ся до козацького табору, що стояв між Расавою і Кагарликом. Тому один з нас полетїв в день і ніч до козацького табору, щоб з ними договорювати ся, а другий поїхав назад до Богуслава і дав знати хоругвям (польським), аби вважали на ті замішання між озброєним народом.

«Приїхавши до табору, застали близько десять тисяч війська, і сама старшина вагала ся. Приходило ся шукати ріжних способів, прихиляючи старшину датком і зачинаючи з нею раз суворо, а другим разом знову мякше. І так перед усїм осягнули, що розіслала вона до міст і по волости листи свої, оповіщаючи, що війни турецької не буде і нїкого над сїм тисяч не можна приймати, -отже котрі не реєстрові, аби не сміли громадити ся в купи. Друге що порішили, се віддїлити попис від приписки і тут в таборі перевести попис (ревізію реєстру), а приписку (на ваканції) зробити для пяти полків в Каневі, а для двох в Переяславі. Се для того, аби віддалити тих, що громадили ся до війська, посилаючи ся на приписку, а реєстрове військо щоб само в своїм порядку зіставалось. Ледви удало ся се перевести, бо вже нереєстрові перемагали і чинили замішаннє своїми окриками, а щоб не допустити того роздїлу, стали на тім, що грошей нема, а поки їх не побачили, то й до нїчого приступити не можна. Прийшлось отже покликати писаря скарбового з грішми, і в справі київської армати і корсунського становища, щоб заспокоїти бунтівників, приходило ся вести справу не так, як би треба, а як обставини позволяли, бо вже вся власть була при черни, а не при старшині.

Весь замисел їх був у тім, щоб комісію зірвати і до роздачі грошей не допустити, аби можна було (не одержавши грошей) іти на Запороже, а звідти на море. Отже треба було навпаки не допустити до того, з чого хотїли вони взяти собі привід. Коли по довгім крику виступив пан писар з грішми, то люде добре настроєні з повною готовістю заявили, що на Запороже і на море не підуть, зістануть ся при семи тисячах, а про корсунське становище благатимуть короля; широко при тім росповідали про утиски і недостатки свої, що не мають чим прогодувати арматних коней анї де инде стати з арматою. Від самої згадки про київську армату чернь дуже загоріла ся і не хотїла слухати нїяких доводів і намов. Хоч то їм як докладнїйше виясняло ся, бачучи їх завзятє на Киян, що армата не Киян, а королївська, і що сміло виступаючи в оборонї річи-посполитої, здобуваючи так часто армату і роздаровуючи її, не повинні вони накликати на себе королївський гнїв задля чотирох гармат, — не опамятало то їх зовсїм. Коли о се знову ледви не розбило ся все, прийшло ся дати посередню пропозицію — щоб вони ту справу віддали на рішеннє будучого сойму.

«Тою умовою стримано бурю і приїхавши оба до табору, приступили ми до комісії. Виписки ми нїчим не рушали, аби не дати їм якоїсь оказії. Одправили тільки попис з реєстру, протягом кількох днїв покликуючи полк за полком, а приписку опублїкували, що вона відложена до тих міст. Через те сила тих що позбирали ся з волости вернула ся назад, відлучивши ся від реєстрових з табору. Потім, скінчивши попис, 3 мая вивели все військо в поле, казали їм презентувати ся і дати сальву (вистрілити) за здоровє королївське. І відправили вони се так порядно, що кождий міг переконати ся, як добре приготували ся були вони до морського походу.

«По сїм прийшло до присяги на куруківську комісію, на котрій стоїть весь лад. Зараз по тім ґенеральнім пописї, при всїм війську, сказали ми їм збирати ся в вальну paдy і присягнути. Показували їм при тім уже відраховані гроші і нагадували сей обовязок з постанов куруківської комісії. Та тут підняло ся нове замішаннє; пішли крики не тільки на старшину, а й на нас самих, що вже досить вони присягали, дотримували і дотримують того всього. Але ми не хотїли тим вдоволити ся, нагадали їм ласку королївську, а скінчили на їх покрики погрозою, що рискують останнїм, бо як прийдеть ся річи-посполитій вийняти на них шаблю, то вийме так, що й саме імя козацьке знищить, бо волить тут бачити краще пустку і звірів диких, нїж ворохобливий плебс. Нагадали їм також, що підняти своєволю можуть, але до кінця довести — нїколи! Піти на Запороже можуть, але жінок і дїтей полишать і не можучи там витерпіти довго, принесуть свої голови назад під шаблю річи-посполитої. А зрадити та в инші сторони переселити ся теж даремно відгрожують ся, бо їх отчина Днїпро, і нема другого нїде. Дін анї в порівняннє не може йти з Днїпром, анї тамошня неволя з тутешнєю вільністю: як рибі без води не можна, так козакови без Днїпра, а чий Днїпро, того й козаки мусять бути.

«Сказавши таке, почали ми прощати ся, заявляючи, що з огляду на їх бунт будемо вертати ся до короля з грошима разом. Але та наша промова так розмягчила їх варварські груди, що сльози покотили ся в багатьох, виключивши тільки пяних. Старший їх (про котрого мусимо посвідчити, що хоч простак, але чоловік тверезий і скромний, також і писар чоловік доброї мисли) зараз положив булаву і комишину, ударив чолом всьому війську і побажав йому кращої згоди з урядом, когось щасливійшого від нього і пішов з ради. Довго вагали ся, чи вибирати иньшого чи післати за тим, нарештї вернули на уряд того самого старшого й гукнули всї: «не зрадимо королеви і річи-посполитій». Крикнули присягати гетьманови, але гетьман відповів, що не присягне, поки вони не присягнуть [612]. Суперечка ся потягла ся від ранку до вечірньої години, але кінець кінцем Бог дав щасливе закінченнє тим неприємним антецеденціям. Наперед присягає все військо, піднісши руки до гори при словах присяги, котру ми їм читали з куруківської комісії. Потім старший їх, ставши на колїна, зложив присягу на розпятю. І зараз же одного бунтівника, якогось Грибовського, взято до гармати за його покрики; але ті, що його стерегли, пустили його і самі повтїкали; досї не покарано його, але старший обіцяв шукати його і на Запорожу і скрізь.

Так відправивши попис і присягу і віддавши гроші, кінчали ми приписку в Каневі і Переяславі, прилюдно, при панах підстаростах і всїй старшинї. Приймали до реєстру тільки тих; котрих поручали старші і позволяли пани підстарости. Дарунків від них не брали ми нїяких. А тепер споряджені реєстри відсилаємо до книг київських».

Успіх, як здавало ся, був повний. «Зістало ся військо очищене, заведене в реєстр», писав Кисїль в иншім листї [613]. Взяли гроші, з Запорожа всї по гроші прибули і при нас же вислали на Запороже наказ, аби липи затримано, визначено послів на сойм».

Але сей прихильний настрій, осягнений ріжними манєврами комісарів, включно до підкупства [614], не міг бути трівкий, і так як осягнений був ріжними хвилевими штучками, так і розлїз ся, коли ослабло вражіннє від тих штучок. Невдоволена частина козаччини виломила ся знов з-під впливу «добромисленних» і вернула ся до своїх плянів. «Нинїшнього дня дали менї знати з Черкас мої повірники», — писав Кисїль 15/V, кілька день по своїм тріумфальнім справозданню з успіхів комісії, — «що загальний настрій — іти на Запороже, зломивши присягу, а старшого свого скинути, коли-б їм не хотїв позволяти. Думають про раду в Черкасах. Що більше — при самім закінченню комісії своєвільники мали вийти на море. Люде скрізь продають волів і коней, а купують самопали. Зараз пішлю ще до старшого, пригадаю присягу і буду гамувати їх усїх; але де вже й присяга не має сили, тяжко там впливати намовами».

Дїйсно, зловлені Турками язики козацькі в другій половинї мая оповідали, що козаки підуть на море, двадцять човнїв уже пішло, а тридцять готують ся і підуть за ними слїдом [615].

Все се було тим більше неприємно, що перспективи турецько-татарського конфлїкту тим часом нагло скрахували. Тріумфи Інаєта не були трівкі: Кантемірові мурзаки при першій нагодї, на весну 1637 р. підняли повстаннє. Стало ся се під Очаковом, коли Кантемірових Ноґаїв переводжено до Криму, під наглядом братів Інаєта, Калґи і Нуреддіна. По словам реляцій, якусь неясну ролю при тім відограли й козаки, що були в походї; їх називають навіть участниками ноґайської конспірації, але все се дуже глухо. Оба брати Інаєта полягли в битві, Кримцїв погромлено. Ноґаї вернули ся назад на свої бужацькі кочовища [616].

Се зробило сильне вражіннє і було оцїнене зараз як симптом упадку Інаєта. Султан, що перед тим, як ми бачили, не виявляв нїякого невдоволення на вчинок Інаєта (хоч турецькі приготовання під Андріанополем і на морі незвісно на кого були звернені й будили велику трівогу на Українї і в Кримі), тепер приняв се за добру нагоду до рішучого виступу. Коли на двір султанський наспіли відомости про повстаннє Ноґаїв, султан оголосив, що Інаєта він скидає з ханства, а настановляє ханом Боґадур-ґерая, сина Селямет-ґерая. Зараз же вислано його в Крим, щоб посадити на ханстві, з сильною ескортою очевидно, і партія Інаєта була так приголомшена, що думати не можна було про супротивленнє.

Інаєт вибрав ся до султана, щоб виправдати ся і перепросити ся, звалюючи все на Кантеміра. Але султан не пробачив його супротивлення і казав удавити; така-ж одначе доля кілька день пізнїйше спіткала і Кантеміра (в липнї того р.). Таким чином не стало головних провідників кримських замішань. Крим вернув ся до своїх нормальних, віками усвячених відносин до Туреччини. Новий хан Боґадур, сибарит по темпераменту, меньш усього був склонний по таких небезпечних прецедентах зачинати які небудь бунти [617].

В польських полїтичних кругах такий поворот кримських справ викликав глубокий жаль. «Як що справдї стратили ми тих людей, то стратили великих приятелїв», писав Конєцпольский королеви, одержавши перші вісти про кінець Інаєтових братів, — «а з ними упустили ми нагоду для успіху, яка нам більше не стрінеть ся».

Се була правда, а з тим треба було приложити всїх старань, щоб якесь козацьке своєвільство не звернуло против Польщі обєднаних турецько-татарських сил, тим більше що воєнні приготовання Туреччини викликали сильні підозріння якихось воєнних плянів.

Повстаннє павлюка: забраннє армати, становище Томиленка, деклярацїя Павлюка 17 червня, його домагання, проєкт морського походу, небезпека турецького походу, Конєцпольский кличе козаків до помочи

Як то часто бувало в такі критичні моменти, і сим разом, немов на те аби діскредитувати всяку льояльну полїтику статочної козаччини, польське правительство поставило ся як не можна більше неприязно і непривітно до козацьких прошень, внесених на сойм 1637 року. На козацькі жалї на старостинські кривди правительство заявило, що не бачить нїякого безправя в тих ріжних обмеженнях, які роблять ся козакам по містах, бо старости і державцї мусять пильнувати міських доходів і не можуть бути раді козакам, тому що з них нема нїякого доходу, і т. д. Відмовлено в ріжних прошенях в справі армати козацької, а питаннє про додаток для семої тисячі і армати відложено до будучого сойму [618].

Натомість не пожалувано ріжних докорів за допущені козаками своєвільства. Свому послови, що через Україну мав поїхати до Криму, в місяцї червнї, король поручив перевести переговори з військом Запорожським, добити ся видачі на покараннє провідників своєвільного нападу на ханських Татар, вчиненого зимою, а бранців татарських і здобичу Татарам щоб було повернено. Війську козацькому велено дати знати, що король не противить ся, аби козаки помагали ханови, навпаки наказує їм на перше прошеннє хана спішити йому в поміч «як найскорше, з людьми послушними і в справі рицарській досвідченими» [619]. В Польщі ще не знали тодї, що днї Інаєта були вже пораховані.

Пікантне було, що разом з польським правительством за сей погром Інаєтових Татар з претенсіями до правлящої старшини звернув ся й Павлюк. Вернувши ся на весну з Криму, він пустив поголоску, що козацький напад на Крим наробив великої прикрости також і козакам, що були у Інаєта: мовляв, хан затримав двадцять кілька козаків у себе закладнями, а Павлюкови поручив добити ся від війська сатисфакції за сей напад, випущення забраних бранцїв, то що [620]. Се був оден з тих аґітаційних мотивів, які Павлюківцї роспускали против правлящої старшини, доводячи її нездатність до правлїння. Вказували також на всякі утиски козацтва, від яких ся старшина не може його оборонити; на погану ролю, яку відограла вона в історії Сулими; на пониженнє, в якім опинило ся в останнїх лїтах козацьке військо через її нездарність.

Піднявши сею аґітацією Запороже, Павлюк десь при кінцї мая ст. ст. кинув ся з випищиками на волость, захопив армату в Корсунї й перетягнув її на Запороже.

Се зробило страшенне вражіннє. По козацьким традиціям армата була свого рода клейнотом, інсіґнїями військової власти і орґанїзації. Забираючи армаду, Павлюк скидав тим самим старшину з її позиції, позбавляв власти всїх сих мінїстро-послушних достойників і брав у свої руки провід військом. Повторяла ся з повною очевидністю історія 1630 року.