З тим всїм одначе справа затягла ся. Від Вовка довго не було вістей, і король 5/VII н. с. написав на Україну, щоб запитали ся Вовка і як що йому не вдало ся зібрати випищиків, то взяти тисячу козаків з реєстрових семи тисяч, «добрих і з морем обізнаних» і вислати на Нїман під проводом якогось солїдного полковника — щоб не позволяв їм по дорозї своєволити (правдоподібно в памяти був той страх, який навела на литовську шляхту вість про похід козаків на шведську війну в 1621 p. [533]. Незадовго одначе пришли, видко, вісти, що Вовк козаків веде, і король наглить уже своїх мінїстрів з човнами. Тут теж вийшла плутанина: за мало їх зробили, 15 замість 30. Але якийсь козак, «що човни робив», побачив в Королевцї підхожі човни (baty), що могли бути ужиті замість чайок, і король наказав арештувати ті човни, стільки скільки їх буде потрібно для козаків, і обшити тростиною, звичаєм козацьких чайок [534].
Все се заінтересованнє показує, що король і двір покладали велику надїю на сю імпровізовану козацьку фльотилю на Балтийськім морі. Але поки козацьке військо наспіло, обставини так уложили ся, що вже на війну було мало надїй. Анґлїйський і французький посли посередничали, і вели дїло до згоди. Цїсарський посол навпаки старав ся підтримати воєвничий запал у Володислава, але супроти таких обставин і ще більше — супроти неохоти польської суспільности до війни, Володиславови трудно було що небудь зробити.
Так Вовк прийшов з своїми козаками на пруську границю десь в серединї липня ст. ст. коли вже догорали останнї надїї на війну. «Вовк, чоловік свідомий, проворний і досить строгий», зарисує в своїх записках Радивил під днем 19/VII н. с. привів козаків через Литву в великім порядку без усяких грабовань, вдоволяючи ся тим, що їм давали добровільно. Се була приємна несподїванка, бо вся Литва чекала їх з великим перестрахом. До Городка козаки йшли окремими віддїлаки, від Городка кінні поспішили навпростець лїсами до своїх чайок, піші поплили рікою, день і нїч, повз Ковно, де був присутний Радивил і приймав їх: частував їх старшину горілкою і медом. Забавляли ся охоче, але наглили з відїздом. Міщане їх приймали їжою і напитками, і того-ж дня вони відійшли від берега, «відправлені прихильними бажаннями». Під Юрбурґом (на пруській границї) чекали їх чайки вже готові, зроблені коштом короля [535]. З устя Нїмана, очевидно, пішли на чайках під Королевець, і хоч король потім відказував Вовкови, що він через своє спізненнє, тому що занадто довго барив ся на волости, нїякої послуги не зробив [536], то завдяки Радивилови знаємо, що козаки все таки ще встигли себе показати. Король, очевидно, перегинав справу, щоб не давати козакам претенсій на гроші понад заплачену їм двомісячну плату. Радивил же, не маючи потреби заперечувати козацької служби, каже, що в пруськім походї король мав нагоду бачити козацьку відвагу і оповідає такий справдї інтересний епізод:
«В ночи ставили ся вони на чайках своїх від Пілави [537] (нa проходї з Вислянського лиману до моря, під Королевцем). Коли день розсвінув, і перед очами Шведів відкрили ся отсї приходнї, ті спочатку остовпіли, потім привитали їх кулями з гармат. Але се козакам нїчого не завадило, бо перешкодило велике віддаленнє. Потім через посланцїв запитано їх, що за люде, за чиїм наказом і чого тут хочуть. Відповіли, що вони козаки запорозькі, прийшли за наказом королївським і чекають його розпорядження. І зараз почали плавати по затоцї, а потім кинули ся на шведський корабель, наповнений амунїцією і провіантом для війська. Захопили його і дуже настрашили тим Шведів. Потім як уложено трактати, мусїли вони, що правда, вернути той корабель, але що там було до їдження, то з звичайною зажерливістю все спожили. І чисте диво на такім малім суднї, оплетенім вязками тростини [538], противставати розяреному морю! Коди вітер високо підносить пінисті хвилї і здаєть ся — от-от їх розкидає, вони носять ся на хвилях, охоронені від води тими плетеними вязками, привязаними з обох боків; коли тиша тихо рухає хвилями, вони за помічю весел пливуть. Бачила те Пілава на очі, як при сильнім вітрі буря піднявши ся рознесла, їх, але без усякої шкоди, вернувши ся в свої ряди, вони знов в своїм попереднїм порядку стали перед портом [539]".
В двадцятих числах серпня н. ст. справа згоди здавала ся вже на стільки певна, що король дав наказ Вовкови вертати ся з козаками назад на Україну. Потім, здаєть ся, справа трактатів була трохи загрузла, і король поручив козаків затримати. Аж в 20-х днях вересня н. ст., по підписанню трактатів, поновив свій наказ — іти скромно до дому, стараючи ся не дати приводу до нїяких скарг. Човни і весь припас казав віддати на схованнє в Ковнї, — мали їх там переховувати старанно [540]. Можливо, що Володислав, не згодивши ся зрікти ся при сих трактатах своїх претенсій на шведську корону, сподївав ся ще покористувати ся і з тих чайок і з козацької служби на Балтийськім морі.
Так маловажно скінчив ся сей пруський епізод. Він дав одначе на Українї привід до голосної подїї, яка зробила сильне вражіннє на сучасників: запорозькі козаки зруйнували тільки що поставлений замок Кодацький і вибили до ноги зненавиджену залогу його, що так швидко поспішила їм дати ся в знаки.
Зруйнованнє Кодака, минувшина Сулими, участь реєстрового війська, комісарські підкупства, зрада реєстрових, засуд і смерть Сулими і тов., відповідь на домагання льояльного війська
Як часто буває з такими голосними епізодами, богато переказуваними і толкованими — ми маємо про сю подїю кілька оповідань з дуже значними відмінами в подробицях і саме в тих, які можуть бути для нас найбільш інтересні.
Головне ядро подїї, на котрім сходять ся всї оповідання, містить ся в тім, що козаки, роздражнені поставленнєм Кодацького замку, чи поведеннєм його залоги, напали на Кодак під проводом Сулими десь в місяцї серпнї, підчас пруської кампанїї; залогу побили, а замок зруйнували. Але як се вийшло?
Боплян, такий близький сим подїям чоловік, оповідає, що після його відїзду з Кодака, в місяцї серпнї, «вожд бунтівників-козаків Солїман (sіс), вертаючи cя з моря, побачив, що сей замок не дає йому вернути ся до дому, здобув його, порубав на куснї залогу, котрої могло бути 200 люда під проводом полковника Маріона, і здобувши та зруйнувавши сю кріпость, вернув ся з своїми козаками на Запороже; одначе вони не довго володїли кріпостю, бо инші вірні козаки за наказом великого Конєцпольского каштеляна краківського обложили їх і змусили до капітуляції» [541].
Подібно оповідав сучасник, дальший від подїї — Филип Обухович, білоруський шляхтич: «Своєвільний козак. Сулима іменем, з 800 козаками штучно прокрав ся непомічений з моря до Днїпра, насмілив ся ударити на кріпость», поставлену королем, щоб загородити дорогу на море. І сказавши про знищеннє залоги і кріпости, оповідає далї про долю Сулими: «За наказом короля реєстрові козаки обложили його тамже на Днїпровім острові, і як йому не стало дрів на опал, видали його свої і він привезений був на сойм. Там його з кількома такими-ж ,лотрами' стяли і четвертями на паль вбили» [542].
Але зовсїм инакше оповідає се иньший, теж не гірше освідомлений сучасник Ольбр. Радивил, що був в Варшаві, як судили Сулиму і його товаришів, і дуже інтересував ся сим епізодом, — тому що Сулима перейшов перед екзекуцією на католицтво, а ще й папською ласкою був визначений. Радивил каже, що причиною нападу були ті ріжні прикрости, які чинив Маріон козакам в степах, забороняючи ловити рибу і звіра [543]. «Козаки не призвичаєні до терпеливости анї до евангельської вирозумілости, під началом Сулими, завваживши, що вояки на сторожі сплять, о півночи потиху влїзли по драбинах на вали до кріпости. І хоч сторожі обудили ся, але вже за пізно: поки протерли очі свої обтяжені сном, вхопили ся за зброю, винесли порох, схований в землї, вже кріпость була в руках козаків. Маріона звязавши поставили голого на цїль і розстріляли [544], иньших порубали або ріжним мукам піддали. Козаки думали, що то їм пройде безкарно, бо король далеко, зайнятий затяжною війною, а гетьман (Конєцпольский) зайнятий відбираннєм зайнятих Шведами городів, і частина самих козаків була покликана в поміч до Прусії, отже вважали, що се догідний час на те, щоб свобідно здїйснити свій замір. Коли-ж проголошено згоду і вони довідали ся, що коронне військо вертає, — знаючи мстивий дух Конєцпольского, почали каяти ся сього вчинку. Щоб кара з нечисленних провинників не спала на них, немов виконавцїв того злочину, вони обступили Сулиму і иньших участників злочинної банди, ударили з великими силами на їх окопи і стративши тисячу своїх, здобули їх криївку, звязали провідника і иньших і з пятьма товаришами відїслали його на найближший сойм. На муках розпитувані докладно, оповідали, що вони не знали про ухвалу річи-посполитої, а думали що то Нїмцї з звичайної своєї гордости поставили той замок на власну руку, і не хотячи пускати ся в довгі процеси, порішили пімстити ся за свої кривди, не відкладаючи — отже прогрішили ся, не знаючи постанов через велике віддаленнє».
Третє оповіданнє маємо у сучасного «львівського лїтописця», воно інтересне перед усїм як характеристика того, як переломлювались сї події в поглядах суспільности. Інїціаторами побудовання замку виступають тут духовні — се католицька інтриґа проти козаків; вони замовили собі будівничого (що заразом виступає і начальником залоги) і той з кількома тисячами люду мурував той замок. «Козаки указовали му тоє, же то непотребноє, а тобЂ теж небезпечне тоє обеймати ся чинити, а онъ ихъ не слухалъ, еще хотЂлъ ихъ зневажати. Оны учинивши раду — нЂякій Самуйло Склима изъ Черкасъ, єще два полковника з нимъ, зобравши козаковъ 3000, пошли до него, и такъ напавши августа, скоро заступивши до матки божой, 3 дня, з вечера то до свЂта збили вшистекъ людъ єго, и ноги не оставили, тылько що на чату были вы Ђхали 15 коней, и ты ся остали. А самого живого взявши напервЂе руки му изсЂкли и за пазуху вложили, а у плюдры (штаны) пороху насыпали и поставили у столпа над ДнЂпромъ и запалили, и порохъ го втыснулъ въ ДнЂпръ, и на разсвЂтЂ скарбомъ ся дЂлили куршакомъ, разославши килимовъ килька, а потом зробивши тоє поЂхали». [545].
Фактична сторона оповідань Львівської лїтописи звичайно слабка, але сим разом вона може бути сильнїйша: коли справдї Маріон був оженений у Львові, то тут могли знати про його траґедію більше. І от дата її дуже докладна. Можуть мати своє значіннє й иньші подробицї. Тому варто піднести, що тут напад дієть ся незалежно від морського походу, і Сулима зветь ся гетьманом.
Власне й було б інтересно вияснити тут, де правда? Чи напад Сулими був дїлом реєстрового війська, чи випищиків, і чи се стало ся в звязку з морським походом, чи незалежно від нього?
Івана Михайловича Сулиму знаємо гетьманом реєстрових в осени 1628 р. [546]. На гетьманстві він був тодї мабуть уже недовго, бо вже весною 1629 р. бачимо його ж таки procul negotiis, в ролї управителя одної з маєтностей Жолкєвских в Переяславщинї: Іван Сулима, що виступає тут в однім процесї в маю 1629 p. був по всякій правдоподібности тим самим бувшим гетьманом, і він же очевидно виступав знову на чолї козаччини в отсїм епізоді 1635 p. [547]. Цїкаві подробиці, переказані Радивилом, показують, що се був старий ватажок. Радивил згадує про його численні походи на ворогів «в Азії» [548] і оповідав, що Сулима мав золотий портрет папи Павла V, а дістав його з такої нагоди, що здобувши в славній морській битві турецьку ґалєру і на ній взявши в неволю триста Турків, тих турецьких невільників подарував папі і за се сподобив ся тої папської ласки [549]. Судячи по часам папи Павла V Борґезе (1605-1621 18/I), се могло стати ся в оден з морських походів, таких сильних і частих в серединї другого десятилїтя XVII в. Правда, з того, що з своїми невільниками Сулима опинив ся в Римі, можна думати, що се не було результатом морської побіди, як виходило-б з слів Радивила, а повстання Українцїв-невільників на якійсь ґалєрі, в тім родї як описане в думі про Самійла Кишку [550]. Але в кождім разї воєнна минувшина Сулими йде далеко назад і вказує в нїм старого і добре знаного ватажка. З 1630-х років якихось близших відомостей про нього не маємо. Близкість до Жолкєвских і становище в роцї 1628 [551] промовляли-б за тим, що і в 1630-х роках він справдї міг бути старшим законно признаним. Правда, з тим бували в тих часах і обставинах ріжні метаморфози: своєвільні ватажки ставали законопослушними, і навпаки. Крім досить побіжної згадки Бопляна маємо ще в однїм концептї королївської відповіди козакам в груднї 1635 p. згадку про зруйнованнє Кодака, як дїло «не реєстрових» [552]. Але і ся офіціальна згадка не дуже певна, бо може мати характер пізнїйшого евмефістичного представлення в супереч дїйсному станови фактів, і в другім концептї тоїж відповіди такого протиставлення реєстрових нереєстровим в сїй справі нема. Вповнї можливо, що Кодак знищило реєстрове військо під проводом свого гетьмана, покладаючи на поблажливість правительства, зайнятого пруською війною, як то оповідає Радивил. Поставленнє Кодака було фактом настільки небезпечним для всього козацького життя, що не треба було якихось бунтівників, аби використати сю, як здавало ся, дуже догідну хвилю, щоб знищити те зловіще гнїздо польського режиму. Хоч потім реєстрове військо, боячи ся за свої голови, малодушно видало польським властям своїх провідників, і всю справу знято з реєстрових і зложено на своєвільників, то кореспонденція короля з зими 1635/6 р. вказує, що настрій взагалї цїлого козацького війська вважав ся непевним, трівожним, — не то що якихось випищиків. І з пізнїйших згадок Кисїля ясно виступає, що видача Сулими була більш результатом підкупства, що посїяло зраду в серединї козацтва, а не конфлїкту реєстрового війська з нереєстровими своєвільниками (див. зараз низше).
Оповіданнє Бопляна, що Кодак зруйновано експромтом при поворотї з морського походу, не знаходить собі потвердження в иньших джерелах і само по собі містить багато неймовірного і суперечного. Зовсїм неправдоподібно виглядає се представленнє, що козаки, вертаючи ся з моря, несподївано наскочили на Кодацький замок, так що нїби-то йдучи на море ще нїчого не чували про Кодак. Морські походи не були такі довгі, а заходи коло Кодаку мусїли потягнути ся кілька добрих місяцїв, і вже в липнї Боплян, покінчивши свою роботу, поїхав звідти. Потім, яким чином Кодак боронив Сулимі вернути ся з моря на Запороже? Хиба обходив Самарою, але сам Боплян каже, що се була рідко практикована дорога, при малих експедиціях, і ледви чи така маленька ватага зважила ся б напасти на Кодак.
Радивил говорить про морські походи козаків для пояснення мотивів, які привели до побудовання Кодака, і нїчим не натякає, щоб Сулиму винувачено в такім недозволенім походї, а тим часом, очевидно, се було-б также дуже важним обвинуваченнєм, як би Сулима справдї напав на Кодак, вертаючи з походу. Так само і в Львівській лїтописи. Отже сю подробицю про напад з моря краще зіставити на боцї, — хоч вона звязала ся з сим інцідентом в сих поголосках досить тїсно (се й не тяжко се було, коли загально звісно було, що Кодацький замок ставлено проти козацьких походів на море) [553]. Морські походи дїяли ся самі по собі, були дїлом своєвільного козацтва, а зруйнованнє Кодака коли не виключно, то в дуже значній мірі було мабуть дїлом реєстрового війська. Покладаючи ся на пруські клопоти правительства, військо задумало позбути ся сих небезпечних пут, які збирали ся вложити на житє Низу кодацькі наглядачі, що справдї грозили спутати козаччину по руках і по ногах, під суворою рукою такого лихого і невблаганого ворога козаччини яким був гетьман Конєцпольский.
Військо помилило ся одначе в рахунках, бо саме тодї закінчували ся переговори з Швецією, і Конєцпольский вже вертав ся на Україну, грозячи крівавою пімстою за зруйнованнє замку, котрого поставленнє було по всякій імовірности його особистим пляном. Старшина, щоб обминути конфлїкт з сердитим гетьманом, рішила окупити ся головами Сулими й иньших головних участників. Закулїсові заходи, що привели до сього, дещо відкриває Кисїль в пізнїйшій записцї, доводячи потребу постійного аґента від річи-посполитої для козацьких справ. Як приклад того, що може зробити такий резіденг, він згадує заходи Лукаша Жолкєвского по розрухах Сулими: «Що та моя ідея не плятонїчна, а могла-б бути введена в житє, дав тому приклад славної памяти п. староста калуський, коли Сулима знищив форт на Кодаку. Була тодї така нагода для своєволї, яку тільки собі можна вимислити як найкращу, і певно загоріла ся б уся Україна. Річ-посполита була зайнята пруською війною, і боронь Боже чого, то перше нїж річ-посполита могла-б обернуги свої сили сюди, ми б тут на Українї всї погинули. Присутність покійника і шкатула розсипана майже в цїлости моїми руками, не тільки стримала сей рух, але й звернула його против автора» [554].
І так страх повороту Конєцпольского з одного боку, а з другого — перекупленнє декого з визначнїйшої старшини польськими комісарами — Лукашем Жолкєвским, що в сїй звістцї і в декотрих иньших пізнїйших згадках виступає головним актором в сїй справі [555], і його помічником Кисїлем, що як свій чоловік, ще краще вмів поінтриґувати між козаччиною, — дали можність підняти против найбільш скомпромітованих утастників руху иньшу старшину і напустити її на них. Прийшло очевидно, до якогось оружного ковфлїкту. Натяк маємо в словах Бопляна, що «вірні козаки» за наказом Конєцпольского Сулиму «обложили і взяли». Трохи більше каже Обухович, а ще ширше оповідає львівський лїтописець в формі, очевидно закрашеній лєґендою. Він звязує сей факт з осіннїм соймом 1635 р., що, мовляв, хотїв скасувати козаччину за її своєвільство, але був умилостивлений запобігливістю реєстрових:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том VIII. Роки 1626-1650“ на сторінці 31. Приємного читання.
TextBook