Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Тим часом про хана приходили вісти одна одної привабнїйші. Писали, що він піддаєть ся під протекцію короля і просячи прислати йому козацьке військо, обіцює ріжні користи. Хоче перекочувати до полудневої Молдави і тут служити заборолом для Польщі від Туреччини. Говорили про можливість повороту до Криму Шаґін-ґерая, що тодї сидїв в турецькім засланню на Родосї, і навіть про союз з Кантеміром против Туреччини [573].

В правительственних кругах польських було богато прихильників для сеї авантюри. На засїданню сената 3/VII н. ст. рішено іти слїдами полїтики Жиґимонта III: козакам позволити взяти участь в усобицї, але так щоб правительство польське не було нїчим вмішане [574]. Але король дуже скептично брав сї ради, бояв ся вмішувати в сї справи козаччину, і в листї до Конєцпольского (5/VII) радив почекати дальших подїй, щоб бачити, які шанси успіхів жатиме хан [575].

Кримська спокуса таким чином козаччину поки що обминула. За те трівожні чутки доходили про якісь зносини козаччини з Москвою, котрої становище, не вважаючи на тільки що потверджену вічну згоду, будило ріжні підозріння наслїдком усяких пограничних непорозумінь. Весною 1636 р. Тарас їздив в Москву «з певним числом козаків». Москва, як з вдоволеннєм завважає Володислав — підозріливо прийняла сї козацькі пропозиції, побоюючи ся в тім якоїсь зрадливої інтриґи [576], але польське правительство все таки непокоїло ся далї.

Трівожно прислухало ся воно до глухого рокоту козацького невдоволення, і боязко роздумувало над можливістю нового вибуху, маючи нечисте сумлїннє за невиплачені гроші, за несповнені обіцянки в справі старостинських кривд і дописання реєстру. Визначений до тих усїх справ комісаром Лукаш Жолкєвский не мав з чим їхати, бо грошей все не було. В перших днях мая вислав король до козаків лист, повідомляючи, що гроші вже вислані, але їх все таки не було. Потім терміном до виплати визначено св. Івана, потім — Ілїю (20/VII с. с.). Конєцпольский просив Жолкєвского конче їхати до козаків, щоб їх заспокоїти. Жолкєвский, не вважаючи на нездоровє, поїхав дїйсно до Переяслава, але застав дуже грізний настрій між козаччиною, якусь тишу перед зловіщою бурею. Ось як описує він се в своїй реляції Конєцпольскому [577]:

«Приїхавши 24/VII (14 с. с.) до Переяслава, застав панів молодцїв дуже тихих і скромних, не знаю одначе — на зле чи на добре готових. Бо перед тим від старшого їx вийшло кілька унїверсалів, аби всї зі зброєю і живністю ждали як на війну, — скоро тільки від нього дадуть їм знати, та збирали ся туди, куди він їм скаже. Одначе згодили ся чекати того Ілї і мого приїзду, сподїваючи ся, що їм привезу принаймнї дві плати (за два роки). Та я побачив, що грошей і писаря скарбового не чувати, і побояв ся, щоб без грошей менї з тої ради не вийшло якоїсь халепи, тай комісію не вважав можливим відправляти без грошей. Тим часом довідавсь, що вони вже за унїверсалом старшого почали збирати ся до ради, і не мав що иньшого робить, як зараз тої-ж години написати до старшого, сповіщаючи його, що маю поручення від короля і гетьмана і жадаю, аби здержали ся з тою радою, поки не буде відомости про писаря скарбового або принаймні від гетьмана. І ще не дав він менї відповіди, а тим часом принесено дуже горячий унїверсал, розісланий по всїх полках, де суворо, під грозою смертної кари, наказано всїм полкам збирати ся як на ґвалт, і день і нїч іти до армати, а причиною подано, що якісь незносні кривди стали ся від воєводича руського в Корсунї.

«Не знаю, що там властиво стало ся, подаю до відомости, що міг вивідати ся за короткий час. Воєводич, приїхавши до Корсуня, поставив, очевидно, свою челядь по домах у реєстрових, а друге — силоміць позабирав маєтности, які досї тримали, не знаю — за яким правом, київські черцї Микольського монастиря: містечко Бужин, Вороні Лози і Пива, котрі він вважає за осаджені на ґрунтї королївськім, і черцїв відти вигнав. Що вийде з того їх розруху, я ще не знаю. Писав до воєводича, аби не розпалював пожару під таку хвилю і навіть якби було щось таке незаконне, аби почекав з тим догіднїйшої хвилї. Писав я і до старшого знову в ночи, аби не зважав ся на нїякі своєвільства, а донїс королеви про ті кривди війська».

При тім Жолкєвский, наскільки міг орієнтувати ся, мав те вражіннє, що старшина сама дуже нерада рухови, і дуже була-б вдоволена, як би прийшли гроші і «взявши їx, можна-б було сидїти спокійно». Але «чернь» хоче своєволї «сердечно», і рада вхопити ся якого небудь приводу. «Одні бунтують, щоб іти до Київа і на волость і там чекати своїх грошей, бо і коронне військо так робить, як йому не платять; иньші ведуть до того, аби йти з гарматою на Запороже». Приводом служило з одної сторони недодержаннє стількох обіцянок заплати, а другої — ті ріжні кривди від старостів, для котрих правительство нїчого не робило, щоб їх усунути. Інцідент з «воєводичом руським» послужив важкою краплею, що по гадцї всїх прихильників козацького своєвільства повинна була перелити чашу козацької довготерпеливости.

Станислав Данилович був сином звісного маґната, воєводи руського Яна Даниловича, зятя Станїслава Жолкєвского. Батько Ян відступив Станїславови кілька своїх держав — випросив від короля передачу їх, в тім староств чигиринського і корсунського, де він сам хандричив ся свого часу з міщанами (с. 328). Новий староста прикладом батька почав приводити до послуху сю людність, і не шанував при тім прав козацьких. Львівський лїтописець оповідає про се з деякими цїкавими подробицями, коли не дуже автентичними, то в усякім разї характеристичними для того часу і його обставин:

«Воєводич руський Данилович поїхав з сема стами люду відбирати староство, до міст де мешкають козаки, і казав їм зарівно відбувати підданство, як міщанам так і козакам. Ті відмовляли ся: ,Мисьмо люд рицерський, тому сьмо не привикли, бо то нам не звичай, але тя прохаєм: заховай нас з ласки своєї, милостивий пане, бо можем на що вам придатись'. А він їм відповів: ,Я о вас не дбаю, бо я маю над вас лїпших рицарів'. Скоро вони то почули, подякували за мешканнє» (заявили, що виходять з його держави до иньших осад).

Моральна наука з того була така, що погордувавши козаками, Данилович потім з своїми вояками вибрав ся на Татар і не знаючи степових доріг, попав ся в руки Татарам, давав за себе величезний окуп, але ті окупу не прийняли і там він згинув з рук татарських. З тою наукою епізод сей, видко, був дуже популярний на Українї [578]. Нам він інтересний як конкретний образок сих старостинських утисків, які в сих роках стають стереотиповою фразою в устах козаків. І дїйсно, сам Кисїль, що за хоробою, а потім смертю Лук. Жолкєвского стає в тім часї головним речником в справах козацьких, свідчить, що старости і особливо їx урядники і заступники давали причину до жалїв і нарікань козакам, і для заспокоєння війська окрім виплати грошей він вважав конче потрібним видати якісь суворі унїверсали до тутешнїх урядників, «аби заспокоїли козаків в їх кривдах [579].

Перед повстаннєм 1637 р. — козацькі ради 1636 р., реляції Кисїля, поміч від митрополита, аґітація Павлюка против льоялїстїв, старший Томиленко, похід на Запороже і море, посольство на сойм

Під такими вражіннями роздражненнє обіймало все ширші круги козаччини, єднало реєстрових з виписчиками і піднїмало все грізнїйший протест против льояльної полїтики старшини. Кисїль замість Жолкєвского висланий до козацького табору, приїхавши в перших днях н. с. серпня 1636 р. під час рад, які відбували ся з дня св. Ілї, застав уже велике замішаннє. Опозиція брала гору над статочними.

«В перших днях серпня доносив він королеви — став я без грошей в їх радї, що зложили вони собі в степу над шляхом над річкою Расавою. До реєстрових примішала ся вже велика частина своєвільних, і вже наступали рішення — однї шапками кидали (голос давали) йти з гарматою на Запороже і потім зараз на море, иньші щоб іти на волость і там грабувати по містах. Коли-ж старшина, намовлена мною і по части заспокоєна, хотїла протяганнєм часу заспокоїти справу, кінець кінцем вийшло таке, що неприпущені до ради [580] козаки вхопили хорогву і булаву і пішли бунтівничо робити чернецьку раду. Я, рискуючи житєм, зістав ся при старшинї. Кілька разів присилали по старшину; я не пускав її (на чернецьку раду) і наслухав ся за те ріжних криків, але таки переломив їх тим: прохолонувши, прийшли вони до старшини. Почали докоряти, що гроші нїби то ще в маю вислано, а і в серпнї їx не привезено. Вказували на свій порядок і послушність; що кілька лїт терплять без грошей, занехавши степ і море, де мали свій прожиток; що вони на братию свою наступали, проступників своєю рукою під меч королївський віддали. А за те і дома мають утиски від уряду і підстарост і гроші до них не доходять».

Кисїлеви кінець кінцем удало ся намовити козаків до того, що вони згодили ся відложити справу ще на чотири тижнї. «Будуть чекати, збираючи тим часом все потрібне на Запороже, і за чотири тижнї на тім самім місцї буде загальна рада. Коли Кисїль на раду ставить ся з грошима, а в жалях своїх, які вони підносять на уряди і міста українні, військо буде заспокоєне згідно з королївською обіцянкою, то далї буде тримати ся порядку. Як нї, то всї кинуть ся на Запороже з арматою [581]

Про се Кисїль здав справу всїм кому треба, але по попереднїх досвідченнях не сподїючи ся вже анї скорого прислання грошей анї направлення старостинських відносин до козаків, пустив ся своїми засобами приводити козаччину до спокою, щоб протягнути час. В своїй реляції королеви і в особливій записцї, яку писав, лежучи хорий в Печерськім монастирі у приятеля свого Петра Могили, він дуже щиро, докладно і наївно оповів свою «систему» закулїсових заходів, підступів і простих фальшерств, якими постарав ся притягнути на свою сторону старшину і ріжних впливових між козаччиною людей, промовити до національного почуття статочнїйших, і кінець кінцем добив ся деякого відложення ради:

«В справі з військом Запорозьким такий я уложив собі діскурс, в своїй горячцї. Трьома способами треба трактувати ту нерозумну чернь. Старшину дарунками. Статочних [582] і тих, що доми мають і на них оглядають ся — ласкою. Нагадувати їм про цїлість отчини, про вільности, котрими користуватимуть ся не тільки вони самі, але й потомство їх. А диких бунтівників, голишів, що тільки з добичи живуть як орда — тих стримувати загибілю, страхом шаблї; бо доводи, піетизм, віра, вільности, жінки, дїти в їх голові все се з ними Днїпром пливе [583]. Подїливши так на три части, трьома методами приступаю до тих своїх непевних побратимів». Або як в иньшим листї він се стилїзує: «Три річи бачу я в тім війську нерозумнім: перше — се любов до духовних грецької віри і богослуження, хоч самі вони більше на Татар подобають як на християн. Друге — що у них завсїди більше значить страх як ласка. Третє — се вже загальна річ: люблять узяти небожата, коли їм щось від кого небудь може дістати ся [584].

Отже до пункту першого Кисїль вистарав ся від митрополита, що він післав до козаків двох ігуменів, «людей проворних і вірних», з посланієм, уложеним самим же Кисїлем. В нїм на всяку ласку просили ся, аби в інтересах церкви, якій козаки обіцяли служити і кров свою для неї пролити, — вони не роспочинали бунту, бо се не тільки може принести погибіль і утрату вільностей козаччинї, але й церкві вчинити велику руїну. Митрополит отже грозив неблагословеннєм своїм, як би козаки рушили ся.

В такім же дусї, «тими ж інґредіенціями розведений лист», як він висловляв ся, виписав до війська і сам Кисїль: Нагадував козакам, що він «в тійже вірі уродив ся і в нїй вік свій кінчить». Нагадував «нарід руський, з котрого сам походить», і давню приязнь, яку підтримував з козаками. Радив почекати аж до Чесного хреста, а потім післати на сойм ультіматум: або нехай платять як слїд і давнї вільности забезпечать, або нехай увільняють козаччину від усяких службових обовязків.

Для постраху тих, кого треба було лякати, Кисїль скомпонував лист від короля до себе, де король нїби то ображаєть ся таким недовірєм козаків до його королївського слова і грозить, що козаки стратять всї вільности свої, коли підіймуть бунт. Сей лист в копії Кисїль переслав козакам з своїм коментарем [585].

На жаль, менше докладно оповідає про третїй метод — як він роздавав гроші між впливовійшу старшину.

Результатом сих методів Кисїль був вдоволений: хоч чотири тижнї від расавської ради вже кінчили ся, старший сидів тихо і нової ради не збирав. Старшину Кисїль вважав взагалї добре настроєною. Томиленко, тодїшнїй старший, «простак, але чоловік трезвий і скромний», як його атестував, людина досить пасивна, але щира, і писар військовий Онушкевич були bonarum partium. Але все сильнїйше подіймав ся опозиційний рух під проводом Сулимівця Павлюка. Військо по словам Кисїля сильно вже замішало ся — «помішали ся в реєстрах і порядках своїх», але кінець кінцем присилка грошей могла б іще все направити, — тільки ті не приходили! Кореспонденти Кисїля і Жолкєвского серед козаків доносили їм про все, — «знаю, що в котрім полку дієть ся», заявляв Кисїль. Хвалив ся, що значну частину війська удало ся йому нахилити до терпеливости. «Покладаю ся на тих, що взяли потроху — не зрадять». «Колотять Черкасцї й Чигиринцї, про котрих можна тільки написати: