Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650

«Мабуть отяжіла, і через той великий тягар навіть місця не мала на волости. Поставило було військо армату в Корсунї, так панове жовнїри її відти вигнали, а щоб до Київа та Білої Церкви — про те анї мислити, хоч звідти й бувало арматї виживленнє. Забулисьте куруківську комісію, що по Київ та Білу Церкву жовнїри в сей бік анї ногою не мали ступити. Змінили присягу нашим і на вихованнє нашої армати подали нам тільки Черкаси, Чигирин та Крилів, де вже й людей нема, у котрих би армата могла мати вихованнє, — та і звідти вигнали її панове уряди!

«Не майте отже нам за зле, що ми забравши армату, поставили її на звичайнім місцї. Мусите признати самі, що поки армата стояла на волости, то й виписка була з часта, — бо панове уряди безневинно обмовляли нас перед королем, і через те перестали нас шанувати, повиганяли товаришів наших з маєтностей шляхетських, чіпали ся заслужених і під свої права підтягали, вдов пошарпали. А через що? Через те що часті і незносні стації на армату збирано на волости, в маєтностях шляхетських, і панове старші то на свою користь обертали, а товаришів наших за те з шляхетських маєтностей вигонювано, маєтности їx пошарпано. Бо пп. уряди, як хтось завинив — хоч би й не товариш наш, зараз обжаловують цїле військо перед гетьманом коронним, а гетьман перед королем, і так спадає на військо незаслужена обмова завадияк, а затим неласка королївська, і заслужена плата через те не доходить до самого війська.

«А ще краще-б і користнїйше було, як би одно було у нас товариство, одно військо і оден провідник, а не два! Разом пробували-б при скарбі військовім, брат за братом, в боязни божій чесноті й вірі, оден одного шануючи, так як попередники наші жили, ворогів своїх не тїшачи, а під ноги топчучи! Що ви нам пишете, називаючи зрадниками, та лякаєте жовнїрами, аби назад її (армату) вернули — то як мертвий з гробу не встає, так і ми про се анї думаємо! Будьте до нас добрі і доброю охотою прибувайте до нас з рештою військових клейнотів, щоб разом при скарбі військовім пробувати. Як трапить ся королеви в війську потреба, то й тут нас потрапить знайти; а звелить нам ласкавим писаннєм своїм іти на неприятеля, то й лекше нам буде йти з звичайних своїх місць, як попередники наші з Запорожа на службу королївську ходили. Аби лиш була до нас ласка королївська, а він хоч морем хоч полем накаже йти, готові будемо. А буде земля наша в покою, і не велено буде нам іти анї морем анї полем, то будемо одностайно всї мешкати тут на звичайних місцях при війсковім скарбі, і того будемо пильнувати й иньшого не допускати. Бо з города ватажка вирветь ся хоч на море хоч на поле — на все військо з того неслава і неласка королївська йде. З того то загораєть ся огонь розжарений.

«Ви пишете до нас, що від нас він розжарюєть ся, — але ми в тім неповинні! Зійдїмось в одно товариство і той огонь погасїм! Посилаймо спільно послів до короля і вияснїм, що арматї на волости місця не було. Хто мав би бояти ся війська за вчинки свої, нехай не боїть ся: військо на тім присягло, щоб братови за брата стояти і що стало ся, того не споминати. Але як би ви, боронь Боже, хотїли бути нам ворогами і разом з п. жовнїрами наступати на худоби наші, жінки і дїти, то певно наперед вашим жінкам і дїтям і худобі достанеть ся! Ми як товариші ваші анї собі анї вам того не бажаємо дочекати, бо і нам ваша земля так само рідна і мила, як і вам, — тільки що не хочете до нас пристати і з нами в одности і добрій згодї жити.

«Чули ми що в. м., пане гетьмане, хотїв єси на Запороже йти, тільки дорадники вашої мил. вас не пустили — а саме пан Онишкевич, такий мудрий писар! Був отакий теж мудрий писар в війську Вовк, що військо зводив нї нащо — та й йому кінець прийшов. От і сьому мудрому писареви тамже бути, що військо на нїщо зводить. А вам дай Боже сюди на Запороже з рештою клейнотів прибувати» [622]!

Короткий зміст сеї довгої і не дуже зручної козацької дипльоматії був той, що городова старшина мусить піддати ся під власть запорозької старшини і прилучити ся до неї, инакше Запорожцї виступлять против неї. При тім, як бачимо, виступає теорія першинства Запорожа, сим разом приодягнена в дуже льояльну шату — що через мешканнє війська і армати на волости виникають ріжнї кривди панам шляхтї, старостам, і т. п.

Лист сей, пересланий через запорозьких післанцїв Корнїя Кудру й Івана Степановича, був вислуханий на радї, скликаній на день 3 липня (н. ст.) в Каневі. Відповідь мала бути дана така, що військо нїчого не буде робити без волї короля і гетьмана коронного; чекає відомостей від них через своїх послів, котрі ще не вернули ся — по їх поворотї буде повна рада і тодї що буде рішено, дасться про се знати на Запороже. Велика частина війська одначе була за тим, щоб іти на Запороже, і сам гетьман Томиленко до того прихиляв ся [623]. Пересланий був польським властям лист його, з датою 26/VI, де він наказував полковнику переяславському, а так само мабуть і иньшим, аби вони згідно з постановою черкаської ради були готові до походу і готові були рушати на перший приказ. Підозрівали, що то приготовляв ся похід на Запороже [624].

Про Запороже польському кореспондентови, підстаростї білоцерківському оповідали, що там згромадило ся народу сила, але не оружного: чи не більше такого, що не мають нї самопала, нї жадної зброї, тільки поприходили на вість, що йтимуть на море. Хотїв Павлюк їx перебрати, і тих безоружних з Запорожа прогнати, але не міг нїчого вдїяти, бо зараз усї підняли крик: ,як що ти хочеш тих збувати, то ми тебе утопимо і тодї розійдемо ся'! Дорожнеча між ними велика: бочка муки була по 10 кіп, а ще з дня на день все більше прибуває народу [625].

На дану з ради відповідь Павлюк знову відповів широким і дуже миролюбивим писаннєм. Запевняв в своїй льояльности і висловляв жаль, що старшина в своїй відповіди трактує його самого й його товаришів немов якихось ворогів і зрадників. Покликав далї до одности — аби прибували до нього на Запороже, і виправдував забраннє армати інтересами війська:

«Вчинили ми то для кращого порядку військового, для приборкання і утихомирення своєвільства, аби не ширило ся далї. Бо вже на волости сила старшини настало і не знати кого слухати. Виривають ся з городів ватаги землею і морем і нападами своїми порушують перемирє з цїсарем турецьким, а нас перед королем невинно обмовляють, і за-для тих своєвільних куп все військо в неласку у короля попадає».

«Як би п. жовнїри ображали ся на нас за армату, що ми її взяли, та стали воєнним способом на вас наступати, то дайте нам знати, а ми поспішимо днем і в ночи і за себе і за вільности наші головами постоїмо. Але краще було-б, як би ви з рештою клейнотів до нас прибули - і пп. жовнїри тодї не сміли-б чинити того, а тепер зачуваємо, що товариству нашому великі утиски дїють ся в Корсунї й Стеблеві. Просимо унижено вас, пане гетьмане, не оддавайте товаришів заслужених і вдів у вдасть пп. старостів і жовнїрів, аби не плакали на нас. І тому товариству, що тепер на коші при клейнотах військових, не давайте чинити кривду в худобах їх» [626].

Все се дуже було не на руку і не до смаку правительству, бо йому треба було козацького війська против Турок. Турецькі сили мобілїзували ся. Галєри пішли на Чорне море, сухопутне військо стягало ся над Дунай. З початку можна було се толкувати кримськими справами, але далї вони й закінчили ся, а мобілїзація турецька таки не переставала. Польські повірники і кореспонденти доносили, що Туреччина, очевидно, вичікує хвилї, щоб ударити на Польщу. Се викликало велику трівогу в польських воєнних і полїтичних кругах [627]. Конєцпольский, не вважаючи на хоробу, виїхав в серпнї на Україну, до Бару, змобілїзував військо і з кінцем серпня н. с. розложив його при молдавській границї під Лучинцем на Поділю, коло Могилева. Закликав і козацьке військо, аби було готове до походу [628].

Але старшина не вважала можливим мобілїзувати ся з огляду на Павлюків рух. Томиленко держав ся по давньому пасивно, але старшина непокоїла ся в міру того, як Павлюк повисшав свій тон і все більше поширював свої впливи на Українї. На нову раду козацьку, що відбувала ся на Расаві десь в другій половинї липня, він, по словам старшини, прислав листи «суворо приказуючи» прибувати до нього. Розіслав свої унїверсали до міст і місточок з якимсь претенсіозним титулом очевидно, під якоюсь «видуманою печатею», закликаючи всїх охочих приставати до війська, в козаки, а панам і урядникам старостинським «суворо наказував», аби не претендували на нїяку власть і юрисдикцію над тими людьми, котрі б називали себе козаками, все одно чи були вони в реєстрі, чи нї. Заразом вів якусь аґітацію против польського жовнїрства — правдоподібно наказував не пускати їх на лежі на козацьку територію [629].

Нарештї старшина рішила іти на конфлїкт. Томиленка вона з старшинства скинула, а на його місце вибрала переяславського полковника Саву Кононовича. Подробиць не знаємо. В пізнїйшій «субмісії» козацькій, продиктованій Потоцьким, згадуєть ся, що нова старшина була надана (себто затверджена) комісарами Кисїлем і Станїславом Потоцким на радї на Расаві [630]. В листї до Конєцпольского 28/VII старшина виправдувала ся з такого самовільного вчинку — що перемінила старшого без дозволу правительства: «Мусїли ми то доконче вчинити, бо бачим, що він двоєдушний і брав ся до недобрих справ», писали ми, — а більше, на жаль, мали в тій справі устно росповісти Конєцпольскому їх післанцї, Левко Іванович і Гаврило Кулещенко. Заразом просили його звернути увагу «на ту нещасливу своєволю», видати унїверсали до старостів, аби не пускали борошна на Запороже і підданих своїх пильнували. «Бо зовсїм певно вийде з Запорожа і почнеть ся зле дїло...»

Се звучало як поклик до оружного вмішання. Чомусь старшина не хотїла договорити ся до сих останнїх слів, зіставляючи їx догадливости гетьманів; але гетьмани не вважали потрібним догадувати ся, бо власне не могли послужити оружною помічю, не могли роздїлити сил, скуплених на Турка, і навпаки хотїли козаків витягнути до себе. Против самовільної зміни гетьмана Конєцпольський не протестував. «Зганив» козакам се самовільство для форми, але кінець кінцем просив короля вибачити їм, бо вважав нового старшого за «чоловіка доброго, спокійного, а при тім рицарського». Наказував старшинї помагати старшому тримати військо в порядку і спішити на службу королївську на Бог, близше до війська польського. Щоб побудити до походу, посилав комісара, аби був при мобілїзації й охороняв людей від тих бід, з якими була звязана для людности козацька мобілїзація [631].

Та се все було тепер нї на що. Не підтримавши оружною помічю льояльну старшину, Конєцпольский засудив її на погибіль. Хвиля нового руху захлиснула її, і тодї як писали ся сї інструкції старшинї, було вже по нїй.

Старшина скидає Томиленка — Павлюк приймає війну, його унїверсали з серпня, арештованнє старшини, смерть Кононовича, Павлюкові виправдування, його запевнення льояльности, гнїв конєцпольского, похід польського війська на вкраїну

Скидаючи Томиленка, старшина тим самим проголошувала війну з Павлюківцями. Павлюк прийняв кинений йому поклик. На першу вість про сей акт він вирушив на Україну, а наперед себе вислав війська. «3 тисячі чоловіка», як доносили до Конєцпольского. Проводили сим передовим полком полковники Павло Скидан і Семен Биховець і ширили унїверсали до козаків і всеї людности, покликуючи їх, аби до війська приставали, зрадників-старшин арештували. Оден з сих унїверсалїв наводить Окольский в такій формі:

«Павло Михнович Бут гетьман з військом й. к. м. Запорозьким, пану отаманови переяславському і всьому товариству, поспольству і всїй братиї нашій доброго здоровя од Бога заживати бажаємо! Даємо знати товаришам своїм вірним і зичливим, що волею і наказом військовим посилаєм до Переяслава полковників наших пп. Карпа Павловича Скидана і Семена Биховця в пильних справах військових, і з ними війська Запорозького кілька тисяч. Ви ж, в. м., яко вірні товариші наші тим не трівожте ся, але самі себе пожалуйте і до тих полковників збирайте ся. А тих зрадників, скільки єсть їх у вас у війську, що їм обіди, вечері і бенькети у п. Жолкєвского бували і за то товаришів наших п. Жолкєвскому повидавали, і не одному уха пообтинано та до Гадяча вали сипати запроваджено, — тих зрадників військових не боронїть, піймавши до армати військової приставте. Вони повинні за себе по справедливости відповісти, а ви, панове отамани, тим не трівожте ся і п. товаришам та міщанам кажіть не трівожити ся, а помічні будьте на тих зрадників, бо вони багато злого наброїли. Збирайте ся всї одностайно і до війська скупивши ся, з пп. полковниками прибувайте; а там собі на все порадимо добре. Як треба буде королеви війська на послугу, всї одностайно готові будемо. А як би, боронь Боже, мали в. милости тих зрадників боронити, а самі до війська приставати не хотїли, то ми з усею силою, з усїм військом і арматою до Переяслава підемо і тодї побачимо, хто тих зрадників наших боронити буде. Ще раз просимо вас і іменем війська суворо наказуємо — не важте ся тих зрадників боронити, але до війська, до армати як найскорше з пп. полковниками нашими прибувайте. З тим вас Богови поручаємо! З Крилова д. 12 VIII. 1637» [632].

Від сього війська і сих унїверсалів пішов зараз рух по Українї. Скомпромітованих старшин ловили й приставляли до війска — зловили між ними нового старшого, і того «мудрого» писаря Онишкевича. Иньші повтїкали і поховали ся та як могли прокрадали ся до польського війська. «Прибуло їх тут до мене кількадесять», доносив Конєцпольский королеви з Бару 7/IX н. с. Між ними був й Іляш Караімович, котрому удало ся вхопити двох післанцїв Павлюкових, Смолягу і Ганджу й приставити їх до польського війська; він потім грав ролю довіреного дорадника в пізнїйшім походї польськім.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том VIII. Роки 1626-1650“ на сторінці 36. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи