Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Головне військо польське, приступивши 10 (20), обступило Боровицю і стало закладати шанцї. Розпочало канонаду, аде заразом через Кисїля завело й переговори, закликаючи до покори. Ослаблене кумейським погромом, не маючи вже надїї на Заднїпрян, військо стратило відвагу і не мало охоти бороти ся далї. По словам Окольского зараз по приходї передового полку козаки постановили пожертвувати Павлюком; рада скинула його з старшинства, вибрала старшим якогось Каірського, а Павлюка наказала йому арештувати. Зачувши про се, Павлюк з своїм товариством хотїв утїкти з міста, але натрапив на польську сторожу і мусїв вернути ся [682]. По розпочатих через Кисїля переговорах перед Потоцким ставила ся козацька депутація, просячи згоди. Потоцкий поставив жаданнєм, щоб видали провідників повстання; иньшим обіцяв пробаченнє. Козацьке військо могло видати тільки Павлюка й Томиленка; иньших старшин — провідників не було в Боровицї [683]. Другого дня Павлюка і Томиленка передано Потоцкому — саме на тім місцї, завважає з вдоволеннєм Окольский, де Павлюк розстріляв Кононовича. Нї він нї Потоцкий в своїх реляціях не згадують одначе, що тих старшин видано Потоцкому на запоруку Кисїля, бо той запевнив своїм словом, що їм нїчого злого не станеть ся. Тим часом про се маємо виразне свідоцтво самого Кисїля, що дуже гриз ся, що його так скомпромітували перед козаками [684]; сю подробицю записав в своїй хронїцї і Пясецкий [685]. Потоцкий велїв взяти виданих під варту, иньших шукати. Скидан був в Чигринї, але довідавши ся, куди воно йде, пішов далї. Чигринцї натомість привезли Потоцкому двох иньших ворохобників, Кузя і Кирила, «що наїздили на шляхетські доми з наказу Скидана», і просили пардону, щоб військо польське на них не наступало. Потоцкий велїв їм до кількох днїв розшукати Скидана і приставити, инакше грозив суворими карами — «не сумнїваю ся, що то сповнять, бо їх дуже гострий страх пройняв», доносив Конєцпольскому [686].

Правдоподібно, козаки сподївали ся, що прикладом попереднїх повстань справа скінчить ся отсею видачею кількох проводирів і буде відновлений status quo. Але Конєцпольский настоював на рішучій реформі козацького ладу, вважаючи сей момент дуже відповідним для того, щоб основно приборкати козаччину. «Коли річпосполита на теперішнїм соймі не знайде способу тримати в порядку того хлопства, не скоро трапить ся така добра оказія для річи-посполитої осягнути се без великих втрат», писав він королеви по першій відомости про погром козацтва. «Я писав до п. воєводи брацлавського (Потоцкого), аби армату, печать, булаву — що вони звуть клейнотами, він їм не віддавав, а затримав до дальшого роспорядження в. королїв. милости; писав також, аби старшого їм не подавано, бо конче потрібно відмінити їх давнїйші порядки: не бачу нїякого способу затримати їх в порядку і послушности при давнїх відносинах, бо що року вони, забувши страх присяг своїх, на нїщо зводять всї постанови, всї порядки, нелюдсько нападають на своїх властей і за нїщо мають собі мандати королївські. Найкраще було б, щоб замість старшого до року визначав ся їм королївський комісар з повною властю (cum auctoritate), а замість полковників, щоб пп. старости або намістники їх, на порученнє вождів (гетьманів польських) визначені королем, полковникували над ними і з ними ходили на службу королївську. Тим би способом скоро їх приведено до порядку: будуть готові на кожду услугу ваш. кор. милости, а нападам на сусїднї держави буде кінець — до того і форт на Кодаку буде в великій пригодї, як його докінчать; і убогі обивателї тамошнї, що тепер з жінками, дїтьми і достатками своїми в домах своїх не мають від своїх власних хлопів безпечности, будуть тодї щасливого пановання в. к. м. просити» [687]. Сповняючи отсю інструкцію, Потоцкий по тім як старшини були видані і проголошена була амнестія козакам, на вілїю польську [688], 14 (24) визначив всьому війську козацькому раду під Боровицею в полї, над Днїпром. Зібрало ся кілька тисяч, чекаючи гетьманських резолюцій. Сам Потоцкий одначе на раду не поїхав, а вислав комісарів: Кисїля і брата свого Станїслава. Комісари широко виводили насамперед вини заподїяні козацтвом: «вину і зраду, яких від віків не бувало», повстаннє і ще більше — зносини з Ордою против Поляків. «Потім заявлено їм, що за таку зраду вже сам Бог кровию їх їм засуд написав, і вони нїякого милосердя і пожалуваня не гідні — так як в бою стратили армату, хоругви, комишини, печать, клейноти всї королями надані, — так стратили і свободи всї і наступство виборних старших, і тепер прийшли до того, що або імя козацьке мусить згинути, або иньший лад мусить бути: коли вони ще зістають ся живі до сього часу, то тільки з ласки королївської». «Потім старшому, котрого вони були собі настановили, видавши Павлюка, звелено положити бунчуки, булаву, печать; так само всїм полковникам, які були при нїм, а скинувши їх, визначено (podano) їм нових полковників; нарештї прочитано їм списані їх обовязки, що вони мали потвердити присягою, і вони все те покірно вчинили», описує сю церемонїю Потоцкий [689]. Текст сеї присяги наводить Окольский [690]:

«Ми найнизші підніжки маєстату королївського, світлого сенату і всеї річи-посполитої вірні піддані: Левко Бубновський і Лютай осаули військові, Яків Гугнивий полковник черкаський, Андрій Лагода канївський, Максим Нестеренко корсунський. Іляш Караімович переяславський, Яцина Білоцерківський, Терешко Яблоновський (миргородський) [691], Богдан і Каша судї, Богдан Хмельницький писар, також всї сотники, отамани і чернь, братя-молодцї війська й. к. м. Запорозького, визнаємо на пізнїйші часи, аби не тільки у нас, а і у потомків наших зістала ся вічна памятка кари за проступки против непобідимого маєстату королївського і всеї річи-посполитої і милосердя (над нами вчиненого).

Була то вина старшини нашої, що ми не памятаючи куруківської комісії, кровю нашою написаної, — порядків, уставлених ясновельм. й м. п. Станиславом Конєцпольским для війська Запорозького, і присяги нами зложеної, насамперед старшину, іменем королївським подану нам в радї на Русаві вельм. панами комісарами Адамом Кисїлем підком. чернигівським і Станиславом Потоцким полковником корол., ганебно позабивали і армату запорозьку з Черкасів, чатою напавши забрали, а потім понад уставлений реєстр війська Запорозького і семитисячне число позволене королем і річю-посполитою прийнявши до себе поспільство, важили ся ми з нашим старшим Павлюком виступити против війська коронного і ясновельм. Миколая Потоцкого, висланого на погамованнє тих нещасливих бунтів і з ними битву звести. Та зараз на місцї тоїж битви під Мошнами і Кумейками Бог виконав свій святий і справедливий декрет над нами, так що рицарство коронне і табор наш розірвало і армату забрало, і хоругви, комишини і всї з давнїх віків нами заслужені оздоби королїв і річи-посп. ми потратили, а більша частина війська трупом полягла, останки-ж наші тойже яснов. гетьман польний, здогонивши з військом кор. під Боровицею, за справедливим судом Божим на тім самім місцї, де старшину забито, кругом нас окружив і шанцами обвівши штурмом хотїв доконати. Тодї ми всї, що з старшим нашим відступали і в тій боровицькій облозї були, аби не до кінця розлита була кров християнська і голови наші були заховані для служби річи-посполитої, — через тихже пп. комісарів, що передше військо наше спорядили і старшину нам подали, просимо милосердя у ясновельм. гетьмана польного. Видали старших наших, що то нас до такого упадку і всього злого привели — Павлюка і Томиленка з кількома иншими, а Скидана, тих бунтів привидцю, що втїк, всї загалом обовязуємо ся віднайти і до рук ясновельм. п. гетьмана приставити. А що старшого над військом, якого ми давнїйше звичайно з-поміж себе вибирали, яснов. гетьман не схотїв за наше переступство визначити, відкладаючи то до розпорядження короля і річи-посполитої, і тим часом поручена зверхність п. Іляшови полковникови переяславському, що витрівав вірно при війську короннім, не пристаючи до бунтів, — то ми всї присягаємо вірно тримати ся того порядку до дальшого милосердя і ласки короля і всеї річи-посполитої. Щоб собі її випросити, визначили ми зпоміж нас послїв до маєстату королївського, світлого сенату і всеї річи-посполитої (себто сойму) як також до яснов. С. Конєцпольского, гетьмана вел. Що до Запорожа і морських човнів і утримання там звичайної сторожі, обовязуємо ся бути готовими до походу туди, скоро тільки дістанемо наказ від пп. гетьманів і комісарів, щоб човни попалити, як буде на те наказ, і чернь з Запорожа вивести, яка-б там знайшла ся понад число визначене до сторожі. В справі реєстрів, помішаних по тім погромі, віддаємо ся на милосердє і волю короля і всеї річи-посполитої і пп. гетьманів: ми згідно з компутом, уложеним нам пп. комісарами, і в такім порядку, який нам милосердє королївське подати зволить, будемо тримати ся в повній вірі, чеснотї й підданстві річи-посполитої на пізнїйші часи. На се, присягаємо, піднїсши руки до неба, і на вічну і несмертельну памятку як тої кари нашої — аби в пізнїйших часах не було таких бунтів, як і милосердя над нами показаного, дали ми се письмо — сей крівавий обовязок наш, за печатю військовою і підписом писаря військового, і сей обовязок завсїди має бути при реєстрах військових, аби ми памятали як то покараннє наше так і милосердє короля і річи посполитої. Писано в повній радї під Боровицею, в вілїю Рождества р. б 1637. Богдан Хмельницький, писар військовий іменем всього війська й. кор. м., при печати рукою власною».

Такий був сей «крівавий лист», що його Потоцкий звелїв підписати поставленому ним писареви. Десять лїт пізнїйше сей самий Потоцким настановлений писар, правдоподібно — з вірних вірний і гетьмано-послушний тут-же, під Жовтими Водами і Корсунем змив сей лист кровю польскою!

Така буває непереможна сила історичного процесу.

Між зимовою і лїтньою війною — завзяттє Потоцкого на знищеннє своєвольцїв на Заднїпровю, його мотиви. Кизимівцї, «повстаннє» в Лубенщинї, крівавий терор Потоцкого в Нїжинї, екзекуції в Київі, жовнїрські лежі. Ревізія реєстру в Терехтемирові, в лютім 1638, реляція Кисїля, козацькі страти в кампанїї. Рада в Переяславі, місія Мєлєцкого на Запороже

Козацька кампанїя була першим самостїйним дїлом Потоцкого на новім урядї польного гетьмана, і легко собі уявити, що він приложив всї старання, щоб се своє перше дїло сповнити як найбільш показно — задавити козацьку своєволю як найосновнїйше. З сього боку польські сфери повинні були мати для нього всяке признаннє. Не вдоволивши ся погромом і капітуляцією реєстрового війська під Боровицею, Потоцкий завзяв ся понищити всї иньші своєвільні війська, які ще зіставали ся на Заднїпровю.

Мав до того і свої спеціальні причини. Незмірно збогачене людністю і її відпорною силою протягом останнїх десятилїть, перетворивши ся з незалюдненої пустинї в справжню нову Україну, опираючи ся на Україну закордонну, московську, що в сїм часї саме починає усильно кольонїзувати ся українськими еміґрантами, Заднїпровє не тільки стало новим світом шляхетської господарки, але в отсїм повстанню виступило також вповні виразно в ролї нового і незмірно сильного схоронища української революційної енерґії.

Потоцкий, що сам теж володїв староством нїжинським на Заднїпровю, як і Конєцпольский і багато иньших маґнатів, був особисто заінтересований в приборканню своєвільної козаччини, щоб вона не бороздила шляхетській господарцї, і з тих мотивів також приложив до сього своїх старань. Для сучасної суспільности ся причина особливого завзятя коронних гетьманів та иньших діґнїтаріїв на козаччину теж не була тайною. Пясецкий, оповідаючи про війну 1637 р., кладе як головну пружину цїлої справи сї апетити українських маґнатів. «Ріжні шляхтичі польські здобувши великі маєтности чи то купном, чи то з щедрот королївських в київських сторонах, що були головним осїдком козаків, бажаючи побільшити їх доходи, підносили перед королем і сенатом потребу приборкання козацького своєвільства, що їм здавало ся перешкодою їх плянам» [692].

Незвісний автор «Памятників», повторюючи се оповіданнє, розцвітив його ще живійшими подробицями; сенатори і діґнїтарії, що держали великі королївщини на Українї, і місцеві шляхтичі напирали на правительство, тому що козаки не давали завести корчемну аренду і гонили жидів арендарів [693].

Першим дїлом Потоцкий заходив ся знищити Кизима: той не знаючи ще про капітуляцїю козацьку, ішов до Боровицї, щоб перейти за Днїпро, і стояв в Ірклїєві. Упоравши ся з реєстровими, Потоцкий другого дня, на саме польське різдво, скликав на раду своїх жовнїрів, котрим кінчив ся умовлений трехтижневий термін, і добивши ся, що вони пообіцяли йому служити до дальших соймових рішень, з огляду на дальшу небезпеку козацького своєвільства, він визначив їм зараз же похід за Днїпро під Єреміївку. Тудиж вислав того дня, 15 с. с., частку реєстрового війська під проводом тимчасового старшого. «Козаки в числї трох тисяч, граючи на жоломийках, бючи в бубни, йшли з корогвами і з знаком над старшим полковником — під бунчуком і під білою корогвою з двома хвостами, повішеними під пікою (вістрєм) і чорною матеркою», описує Окольский [694]. Кизимовцї одначе в сам той час дїстали відомість про кінець Павлюка і подали ся назад. Але самого Кизима реєстровцям удало ся зловити і приставити до Потоцкого, документуючи свою нову вірнїсть [695].

Потоцкий по сїм вважав Заднїпровє заспокоєним і став розсилати своє військо на зимові кватири. Але слїдом наспіли вісти про новий вибух повстання на Лубенщинї. Там після Скидана господарили ватажки Кукла і Скребець, а тепер обявив ся Кизименко з якимсь Дукренком, як його називає Окольский [696]. До них потягла значна частина Кизимового війська, як Кизим його роспустив. «Кизименко, гідний син свого батька по своїм беззаконствам», як його характеризує Потоцкий, «не знаючи, що Павлюк, Томиленко і його батько вже в кайданах, кинув ся на Лубні і там зібравши собі дружину, погромив княжий замок, слуг, шляхту і шляхтянок повбивав, костел спалив, кількох бернардинів зарубав і не позволив ховати, віддавши на жир псам. Але за ласкою божою і він у мене в саку і в купі з паном батьком своїм буде стерчати на палї разом з иньшими своїми помічниками», з сердечним вдоволеннєм доносив Потоцкий Конєцпольскому 8/I н. с. з свого Нїжина, куди пішов по розгромі Кизимівцїв робити порядок. Станїслав Потоцкий, післаний туди разом з полковником миргородським, придавив се повстаннє, ловив провинників, відсилав на росправу до гетьмана. «Везти їх до Варшави на видовище — даремна річ, краще їх тут десь вбити і дати їм нагороду; але і се не винагородить того, що очі мої бачать оті тиранства, убийства і грабежі — як менї тепер на дорогах убори церковні і багато річей шляхетських приносять, відставляючи самих злочинців; як би я схотїв на основі тих зізнань виміряти кари, такі яких вони заслужили, прийшло ся-б без виїмку Поднїпровє і Заднїпровє в пень вирубати», поясняв наївно гетьман Потоцкий не підозріваючи, який тими словами видавав засуд на весь режім, котрого представником являв ся.

«Але кара над кількома, а страх для всїх» — потїшав він. «Тож велю тільки найголовнїйших по дорогах розставити — десяток буде прикладом для сотнї, а сотня для тисячі. Не для чого иньшого я й сюди до Нїжина заїхав, як на те, щоб з безпечности витягнути і на власні очі їх на полї побачити. Тепер хвиля догідна, щоб з них все що хоч як з воску вилїпити, аби більше се лихо не гнїздило ся в лонї річи-посполитої. Незадовго звідси виберу ся — бо тільки тих, що тут у мене для них завсїди шпигують, на розстайних дорогах сторожами (на палях) розставлю» [697].

Тим нетрудним зайнятєм займав ся пан гетьман польний і по дорозї до Нїжина, пильно насаджуючи «спасительний страх». З Переяслава, пустивши ся в дорогу, в листї до Конєцпольского він розвивав свою систему репресій. По його гадцї при ревізії реєстра належало «і тих привідців бунту, що тепер утаїли ся, вимацати і дати на них крівавий приклад», а потомству побитих в повстанню загородити дорогу до реєстру, для прикладу иньшим. По друге — звернути особливу увагу на новоосаджені слободи, куди збігаєть ся найбільш рухливий елємент. «Скольки тих бунтівників було і єсть, всї мають свої гнїзда в нових слободах, що містять в собі по кілька тисяч своєвільних людей, як обидві Кобиляки й иньші осади, а давнїйші осади — на пів пусті стоять. Наплив тих своєвільників в слободи, як сам бачу, робить розсадники бунту, а й самі осадчі з плачем застерігають ся, що як ті гнїзда не будуть порушені, то своєволя оживе скоро». Тому і він замишляв воєнну прогульку по тих слободах, маленьку «карательну експедицію», в дусї наших часів [698].

По словам Окольского, Потоцкий, пройшовши до Переяслава, «там покарав бунтівників, віддавши їх трох під меч, і теж саме чинив по всїх місточках, а за його прикладом карали своїх своєвільних підданих і пани: одні горлом, инші майном». Приїхавши до Нїжина, звелїв стяти Пирога з пятьма старшинами. З Нїжина поїхав до Київа, «столицї своєволї». Православні, щоб позбутись підозрінь в солїдарности з тою своєволею, розсипали перед побідником всякі гонори — «місто як годило ся приймало гетьмана, митрополит його навістив, новозасновані школи витали гарною промовою». Потоцкий почастував Киян взаміну видовищем екзекуції: «другого дня звелїв вбити на паль голови розбійників святотатцїв Кизима і його сина, а третьому, Кузьови, голову відрубати». Сї cruenta ехеmрlа Потоцкого з жалем згадував десять лїт пізнїйше, під час повстання Хмельницького, Кисїль — як то в Київі чинено їх над козаками, а тепер вони грозять теж вчинити над Поляками [699].

Потоцкий тодї не відчував можливости такого обороту. По своїх гідних вчинках, визначивши ревізію реєстру на середину лютого н. ст., поїхав на відпочинок на Поділє, забравши вязнїв і гармати, відібрані від козаків. Окольский описує їх: на одній було імя Фердинанда, на двох иньших — Рудольфа II. Важнїйші вязнї були відставлені на сойм до Варшави.

Своїм заступником на Українї Потоцкий зіставив брата Станїслава. Він мав наглядати роскватироване жовнїрство і разом з Кисїлем, як два комісари в справах козацьких, мали довести до кінця реєстрацію козаків і всякі иньші порядки козацькі.

Жовнїри були розложені на лежах по всїй східнїй Українї, «на Поднїпровю і Заднїпровю», на великій просторони. Тим способом запобігало ся поновленню козацьких своєвільств і заразом жовнїрській конфедерації, і ощаджувано корінні польські провінції від сих жовнїрських леж, особливо прикрих в такий неврожайний рік. Жовнїрство не могло собі особливо хвалити сих кватир. Окольский не без юмору, мабуть на підставі жовнїрських дотепів, порівнює сї українські лежі з Ганїбалевою Капуєю: «Мабуть не такі беванди (напитки) і фрукти родить Кампанїя, як українська волость: брага, горілиця, мід в одинадцять вод [700], пивище з дріжджами — от делїції українські; не мав на чім жовнїр роспуститись, а скорше на тім до воєнної працї загартувати ся, — замість делїцій в серцях їх через ту тяжку біду можна було скорше прочитати: погоню ворога і настрашу і не верну ся доки не знищу їх» [701]. І з великим вдоволеннєм описує спасенний страх, який наганяло розложене жовнїрство на українську людність: Давнїйше своєвільне козацтво мирило ся з розкватированнєм жовнїрства на правім боцї, і то тільки до Роси — тепер жовнїри війшли у самі закутки козацького своєвільства. «Тим вони не тільки привернули спокій українній шляхтї, що вже приходила до одчаю; не тільки приборкали ,козацьке тиранство' над дворами, маєтностями і особами шляхетськими - на котрі козаки вже гострили собі охоту, розсилаючи ,кийові полки'; не тільки повишукували і повернули пограбовані убори церковні і святі сосуди; не тільки ворохобників і бунтівників вишпигували і під меч, кару і суд гетьманам, князям і панам їх повіддавали. Своїм розкватированнєм жовнїрство не давало своєвільству не то що громадити ся в купи, але навіть ширити ся в замислах. Маючи перед очима жовнїра, сидїв кождий своєвільний козак так покірно, що і вовк, впавши в яму, не сидить покірнїйше. І слуговував, і стидав ся, і дружину проклинав» [702].

Але заспокоєння в роздражнену українську людність присутність сього зухвалого жовнїрства, ще бучнїйшого нїж коли небудь по останнїх побідах, погромах, екзекуціях, — розумієть ся, не вносила. Навпаки, громадила ще більше роздражненнє і своїми поборами, особливо прикрими в такий неврожайний рік і бутним поведеннєм, і тим самим ненавистним шпигівством, за котре його так вихваляє Окольский [703]. Але стратеґічну вартість вона дїйсно мала велику, не давши новому повстанню опанувати Заднїпровя навіть, і протиставивши жовнїрські полки першим початкам повстанського руху. Зігнані з волости непримиренні елєменти мусїли громадити ся на Запорожу, — і звідти вже скоро стали приходити вісти про великі купи, що збирали ся коло Скидана і Гунї.

В атмосфері з одного боку — отих жовнїрських леж, шпигунства і екзекуцій, що панували на волости, а з другого боку — трівожних вістей про нові своєвільні купи, зібрані на Запорожу, збори на море і втїкачку «черни» з України на Запороже, мала відбути ся реєстрація козацтва, визначена на польські запусти в Терехтемирові. Про неї маємо докладне справозданнє обох комісарів до Потоцкого, написане, по всїй очевидности, старшим з них, старим приятелем нашим Кисїлем, і з неї подаємо що важнїйше і характернїйше [704].