Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Жаданнє Конєцпольского, щоб козаки пройшли заграничними землями не захоплюючи земель литовських, козаки нїяк не схотїли прийняти, «сказали одначе: ,ми підемо близько границї, захоплюючи Білу Русь, і будемо вважати, аби не було від нас людям нїякої кривди і заборону між собою вчинимо ,під горлом' — не брати нїчого, тільки аби чим могли проживитись». Так само рішучо відкинули проєкт Конєцпольского — на час їх походу, мовляв для безпечности заднїпрянської, ввести туди трохи польського війська». «Не дали на то сказати і слова, пояснюючи тим: ,ми будемо в Москві, а жовнїри прийшовши будуть тут наших жінок кривдити! нехай уже й. м. скаже людям своїм пильнувати ворога на тій сторонї Днїпра, а ми тут за Днїпром зіставимо людей кілька тисяч для кращої безпечности'. І зіставили зараз Лавників [489] полк — а в тім полку, як були під Путивлем, було їх дванадцять тисяч».

«В обозі їх тепер ледви чотири тисячі», завважає пан підстароста, «але як рушать з того місця, — готують ся всї йти за військом і так нас запевняли по довгих; суперечках, що зараз як найскорше підуть під Смоленськ, і постарають ся добре поправити своє перше упущеннє» [490]. Справдї, за тиждень перед Успенієм гетьман Орендаренко рушив з українських городів з двадцятитисячним козацьким військом [491] і в серединї вересня прилучив ся до війська королевича під Смоленськом.

Очевидець посол пруський Вайнбер описує се військо так «се немолодї, хоробрі люде, на добрих конях, кождий з довгою рушницею, в родї шотляндських; мають з собою десять польних гармат (декотрі від цїсарів Фердинанда III і Рудольфа II); цїлим серцем бажають бою, забрали вже у ворогів кілька невільників і велике стадо худоби в шести милях за Смоленськом» [492]. Очевидець кс. Колудзкий описує їх менш прихильно: «Бачив величезну товпу, яку не можна було-б і порахувати; того дня, як прийшли до обозу, тягнули ся по кільканадцять хоругов у купі, без ладу і — всього тільки порядку, що хорогви були вкупі; се товпа, на яку не можна числити на війнї, подібна більше на сатирів, як на цивілїзованих людей: хлопи всї однакові, в сїрій одежі, рідко котрий в синїй або червоній; шкіра на тїлї як кора на дереві; зневага житя незвичайна — більше жури про горілку як про житє; взагалї є що бачити». Але зараз додає історії про козацьку відвагу:

«Зараз походили-поміж неприятелем, зловили трьох визначних офіцерів і привели їх під руки до короля; орацій не казали, тільки: ,Королю, ось маєш Нїмцїв' (а були то Французи); дано їм два цебри меду і 20 талярів — були вдоволені». Далї, згадавши що військо розділене на три позиції, додає: «На всїх трьох місцях сповняють надїї, на них ложені. Кількадесять, роздягши ся на голо, переплили Днїпро з голими шаблями під неприятельські шанці і багато там побили народу. А оден з них таку відвагу показав: коли треба було дістати язика на другім боцї, пустив ся плисти через ріку (Днїпро) й притаїв ся в водї при березі; коли якийсь Москвитин прийшов до води, він його вхопив за волосє, вкинув в воду і так з ним переплинув назад; дуже смішно оповідав сю траґедію козак той королеви, як він його підстерігав і як з ним плинув — нагородив його за працю кількома ортами [493].

Взагалї в цїлїй кампанїї аж до капітуляції московського війська (лютий 1634) козацьке військо відогравало дуже важну ролю як по числу свому (король мав всього 9 тис. війська), так і по своїм воєнним прикметам. Ми не раз стрічаємо похвали козацькій відвазї в битвах, в приступах, і заразом на козаках лежала підїздова партизанська війна [494].

Тим часом як частина їх брала участь в бльокадї московської армії, що облягала Смоленськ, друга частина з самим гетьманом Орендаренком, разом з польським гетьманом польним Казановским в груднї, сїчнї, лютім, мартї воювала в околицї Дорогобужа, нищила пограничний пояс коло Білої, Вязьми, Ржева, Калуги. По словам «язиків», з Орендаренком було козаків, по ріжним відомостям, 8-10 тисяч; оден «язик» оповідав, що з Орендаренком шість полків, а в тих полках тисяч з десять і десять гармат «полкових» [495]. З початком 1634 р. прийшов до нього козацький полк з-під Путивля, під проводом Тараса і зійшов ся з Орендаренком за Угрою [496].

Московська армія Шеіна вже перед тим була відтята від Москви і се кінець кінцем змусило його капітулювати. Але воєнні операції з польської сторони далї концентрували ся на смоленськім театрі. Сюди наглили козаків, але вони не дуже спішили, і навіть відмовляли ся від сього походу та зіставали ся в Сїверщинї, як доносили московські вістники [497]. Найбільш визначним епізодом сеї сїверської кампанїї 1634 р. була облога Сївська (І/III) [498], але вона не вдала ся, і так ся друга кампанїя пройшла теж без особливих результатів. Козацьким військом проводив «гетьман» Іляш і з ним пять чи шість полків, коло 6 тис. козацького війська. Польським військом проводив Вишневецький і Лукаш Жолкєвский. Полянівська угода, уложена в червнї 1634 р., перервала операції.

Небезпека турецької війни, похід Абази-паші, трактат на Поляновцї, сойм 1634 р., замиреннє з Турками, невдоволеннє в козацтві, заходи против козацької своєволї, соймові постанови 1635 р.

Заразом дїяльну участь брало козацьке військо в кампанїї турецькій, яка несподївано набігла з кінцем лїта 1633 р. на полудневій українській границї.

Московське правительство через своїх послів уже давно старалось напустити Туреччину на Польщу, але Польщі удавалось паралїжувати сї заходи, і в 1630 p. потверджено давнїйшу згоду Польщі з Туреччиною з тою умовою, що Поляки не допустять козацьких нападів, а Турки татарських. Недодержаннє сього обовязку давало привід до дальших обопільних докорів, і московські посли, коли у них прийшло до розірвання згоди з Польщею, всїми способами силкували ся розятрити се невдоволеннє і попхнути Туреччину до оружної акції. Турецькі полїтики не дуже піддавали ся на сї намовлення, тим більше що й на рахунок Московщини йшли морські походи донських козаків і їх напади на Азов. Але кінець кінцем війна Польщі з Москвою (а ще більше може — московські гроші) роздражнили турецькі апетити і на поч. 1633 р. московським послам заявлено на відїздї, що султан, сповняючи їх прошеннє, вже наказав ханови і мурзї Кантеміру воювати землі Польські, а від себе пішле на Польщу Абазу-пашу з військом турецьким, з Молдаванами і Волохами і Буджацькими Татарами [499].

Сї обіцянки справдї були сповнені. Кримці і Кантемір навідали ся на Україну, а лїтом 1633 р. зовсїм несподївано, бо по доволї мирних і стереотипових кореспонденціях на тему татарських і козацьких нападів (турецькі баші докоряли за останнїй похід на кільканадцяти чайках, мб. 1632 р., Конєцпольский остерігав, що вибираєть ся новий козацький похід на 20 чайках) [500] — наступив похід Абази-баші на польську границю. Приводом для сього походу виставлено старі справи — козацькі своєвільства, поставленнє нових замків в сусїдстві турецькім і заселеннє нових осад на степових, мовляв турецьких просторах. Сам похід Абази-баші випередив, як звичайно, напад татарської орди. Він випав зовсїм несподївано: Конєцпольский, що стеріг полудневої границі, поки довідав ся, поки рушив ся, Татари вже втїкли за Днїстер, на волоську територію. Та Конєцпольский, зрозумівши значіннє сього нападу, як турецького аванґарду, сміло перейшов за Татарами на волоську територію і тут на урочищу Сасів ріг 4/VI н. с. погромив орду [501].

Се був ефектний початок кампанїї і не зістав ся без впливу на її дальший розвій. Против сил турецьких Конєцпольский обіслав циркуляром маґнатів українських, закликаючи до походу; закликав козаків, і таким чином побільшив своє трехтисячне кварцяне військо більш як у четверо. Позицію зайняв під Камянцем, і коли Абаза-баша з своїм військом турецьким, з господарем молдавським і волоським і з Татарами Кантеміра (Поляки рахують того всього на 55 тис.) перейшовши Днїстер, попробував ударити на польський табор, приступи його відбито (28/X). Турки попробували оснувати ся в сусїднїй Студеницї, але й се не удало ся, і кінець кінцем спаливши сей замочок, вони відступили назад за Днїстер. Конєцпольский з своїм військом туди не смів іти, щоб не повторити Цецорської кампанїї, котрої сам був участником, і бажаючи уникнути дальшої війни, так ненаручної в даний момент, рішив трактувати сей епізод як просте непорозуміннє та розпочав переговори [502].

Вислано до Царгороду посла. Абаза-баша відступив з своїм військом, але намовляв султана до дальшої війни. Посла польського трактовано дуже зневажливо, нова війна здавала ся неминучою, і на початку 1634 р. прімас Венжик, як заступник короля, розписав нові листи до сенаторів і маґнатів, закликаючи їх до походу на оборону полудневої границі [503]. Військо турецьке стояло під Адріанополем; сам султан був при нїм. Але вісти про закінченнє польсько-московської війни прохолодили енерґію турецького правительства; головний інїціатор війни з Польщею Абаза попав в неласку (потім згинув від інтриґ своїх противників — задушено його). Воєнний запал простиг, одначе напруженнє трівало далї. Турки жадали знищення пограничних козацьких «паланок» (кріпостей) і зобовязань що до козаків [504]. Пахло війною, і Володислав спішив лїквідувати війну з Москвою, що вже не обіцювала йому нїчого, а натомість переймав ся плянами війни з Туреччиною.

4 (24)/VI, по довгих переговорах, підписано трактат вічної згоди Польщі з Москвою на р. Поляновцї. Земельні здобутки смутних часів затверджено за Польщею, натомість Володислав зрік ся претенсій на московську корону, зрік ся титула московською царя і обіцяв вернути соборну грамоту, котрою вибрано його на царство московське [505]. З подробиць переговорів варто переказати дебату з приводу царського титулу московського. Польські делєґати вказували, що титул царя «всея Руси» занадто претенсійний, бо немов містить претенсію на руські землї Литви і Польщі, через се проєктували замінити словами «своєя Руси». Але московські посли про зміну титулу не хотїли чути і вдоволили Поляків устною заявою, що титул «всея Руси» не дотикає польської Руси. Друга справа була висунена польськими депутатами, очевидно, на бажаннє козаків. Вони зажадали, аби в трактат було вложено, що від царя має йти річна плата запорозьким козакам, як то бувало давнїйше, і запорозькі козаки на те мають грамоту. Бажаннє з становища польської державної полїтики було абсурдне, але й московські посли, розумієть ся, не могли вложити на своє правительство такого обовязку: відповіли, що не знають близше сеї справи, думають, що козаки діставали гроші з Москви тодї, як служили цареви, і далї в такім разі діставатимуть [506].

Покінчивши війну, король поїхав на надзвичайний сойм, скликаний на липень 1634 р. для ухвали кредитів на заплату війська за війну московську і на війну з Турками, що тепер займала короля. Сойм одначе був дуже неприхильно настроєний для таких воєнних плянів і всякими способами старав ся прохолодити запал короля. Ухвалено загальний похід на випадок турецького нападу, але Конєцпольскому післано наказ, щоб не зачіпав Турків з свого боку і не переходив за Днїстер, як то було в плянї: перейти на волоську територію, знищити і підбити собі Молдаву. Проєкт союзу з Семигородом, що заохочував до війни з Турками і обіцяв Польщі 20 тис. війська, соймом відкинено [507].

Король все таки сподївав ся, що війна вивяжеть ся, стримував від великих уступок Туркам і просто з сойму поїхав до Львова, зайняти ся орґанїзацією походу [508]. По словам нашої лїтописи, Конєцпольский стояв в двох милях від Камінця на Днїстрі з величезним військом, якого ще не бувало, а козаків іще було 12 тис., і вони стояли осібно, «бо не можна було столпити ся в купЂ и для облеженя і для живности». Говорили, що король наказав пустити їх наперед на Волощину [509].

Але до війни все таки не прийшло. Новий шеф турецької полїтики, візир Муртаза-баша всїми силами пер до згоди, валив усе на Абазу, і кінець кінцем нове посольство турецьке привезло до польського обозу замість війни згоду.

Король рад не рад мусів вертати з Львова з нїчим. Він міг потїшати одначе себе, що замість турецької війни у нього була в запасї недалека війна шведська [510]. Шведи не спішили ся з відновленнєм перемиря, котрого час кінчив ся незадовго (1635 р.) і Володислав приготовляв в польських сферах настрій для війни з Швецією. Через те треба було запевнити себе від можливих несподїванок з турецького боку, а з тим виникала справа отримання козаків від моря [511]. До того-ж, очевидно, зібрав ся на козаків за дволїтнїй період їх мобілїзації всякий кримінальний матеріал «з волости».

Вже з сойму 1633 р. звертає на себе увагу постанова, щоб на будуче виплату платнї козакам перенести з Київа до Канева, бо в Київі вони роблять «велику перешкоду тамошнїм судам» [512]. Коли з весною 1634 р. почала сунути маса того змобілїзованого, а не заплаченого козацького війська з московської війни, горючого матеріалу збирало ся все більше. В листах кор. Володислава — головнім (але дуже скупім) матеріалї, яким розпоряджаємо для сих півтора року (до повстання 1635 р.) маємо деякі відгомони тодїшнїх замішань і трівог. Рішено було розложити частину польського війська в поднїпрянських сторонах і вислати комісію для заведення порядку в козацькім війську. Визначено до сього старосту калуського Лукаша Жолкєвского, Адама Кисїля і кількох менш визначних осіб (в родї ротмістра Романовского, Голуба). Головно зайняв ся справою Кисїль, котрому разом з тим були» поручені переговори з московськими делєґатами в справі усталення границь. На жаль, не маємо близших звісток про його зносини з козаками і «кондиції» переданї їм [513]. З припадкових згадок довідуємо ся, що козаки нереєстрові, що прийшли з московської війни, претендували на права козацькі і ріжні вільности. Скаржили ся на ріжні утиски і кривди від старост. Нарікали, що до реєстру приймають з хабарами, а найбільш заслужені опинили ся поза реєстром і їм не дають нїяких прав [514]. Конєцпольский запитував короля в тій справі, і король відповів, що він козакам нїчого не обіцяв і не позволяв, виключивши тільки воєнний час, коли вони були при королї в московськім походї [515].

Все се збирало багато елєментів невдоволення. Козаки мусїли розчарувати ся, в своїм вибранцю, за котрим так розбивали ся на елєкції. Володислав міг похваляти ся перед ними тільки «заспокоєннєм православної віри», і се був дїйсно єдиний конкретний пункт, на котрий він вказав у своїй грамотї, висланій козацькому війську по коронаційнім соймї [516]. Все иньше скінчило ся на фразах. Король обіцяв потвердити козакам Баториїв і иньші привилеї, про які вони згадували, — коли вони їх в ориґіналї предложать [517]. В справі збільшення війська і платнї — обіцяв порозуміти ся з Конєцпольским. Але тодї ще могли себе козаки потїшати фактичними свободами, які давала їм мобилїзація, війна, походи. Тепер се скінчило ся, і козацькі маси мусїли почути знову, що вони вже непотрібні, і нїяких ласк для них нема вже. Реєстр не тільки не збільшено, але й новопричинені дві тисячі знов поставлено під знак запитання. Військо було не заплачене [518], і замість грошей правительство сипало накази, щоб старшина пильнувала своєвільних і не випускала на море [519]. Не покладаючи ся на накази, король проєктував вислати козацьку залогу на Запороже, за осібною платою. Потім ухопили ся за проєкт, — поставити замок на порогах, щоб загородити козакам дорогу на море.

Подав його мабуть Конєцпольский, що потім так жваво взяв ся за його виконаннє. Справу внесено на соймі в 1635 р., в серії ріжних способів на «погамованнє морських наїздів з війська Запорозького». Жадна спокою шляхта понаухвалювала цїлу гору драконських постанов, які мали забезпечити спокій полудневій гравицї [520]. Дивне роблять вони вражіннє, наче по якійсь страшенній галабурдї козацькій, а не по дволїтнїй вірній службі королеви, що віддала такі неоцінені прислуги шляхетській річи-посполитій. Припускаючи навіть, що за мовчаннєм джерел де що з козацького своєвільства нам зісталось незвісним, все таки львину пайку сих перунів треба покласти на стару ворожнечу до козаччини Конєцпольського й инших українських маґнатів, а не на державні вимоги польского житя.