Нарештї тогож самого знаменного дня король видав листи комісарам, визначеним для роздїлу церков між православними і унїатами. Вислано дві комісії, одну для земель коронних, другу для в. кн. Литовського, в кождій було по шість осіб, по половинї католиків (або унїатїв) і православних. Дня 1 червня кожда комісія мала зїхати ся і розпочати свою дїяльність: «довідавши ся про стан кождої релїґії під хвилю угоди 1632 р. і розваживши добре число церков і людей в унїі і поза унїєю, церкви аби подїлили і дїйсно роздали унїатам і не унїатам» [455].
Та невважаючи на ріжні уступки, зроблені королем коштом православних унїатам против пунктів 1632 р., католицька партія не мирила, ся з фактом. Вже перед виданнєм грамот і затвердженнєм конституцій біскупи і ряд світських сенаторів, послів і иньшої публїки занесли протестацію на «способи угоди і відданнє церков і маєтностей церковних». (Цїкава тут особливо заява підканцлєра коронного Т. Замойского, що він мусїв припечатати акти тому, бо папська деклярація не прийшла, «рішення сойму не могли без того прийти до кінця, а неприятель стояв над карком отчини») [456]. Коли ж комісари розпочали передачу церков православним лїтом того року унїатсько-католицька партія робить все можливе, щоб зменьшити здобутки православних, звести їх до minimum-a, а й сей. minimum обставити всякими протестаціями і декляраціями, які могли-б віддати потім прислугу при змінї обставин. Призвичаєна до нетолєранції Жиґимонта, вона не могла помирити ся з новим курсом правительственної полїтики і дивила ся на неї як на ефемерний епізод, який ранїйше чи пізнїйше мусить дати місце правдивій католицькій полїтицї. А при тім ще виводила її з рівноваги також і та обставина, що сї нові комісарські обїзди, більш систематичні нїж попереднї, немов давали знак усяким приборканням і до унїї приведеним православним елєментам, і вони відпадали цїлими масами і вертали ся назад до батьківської віри.
В своїй інструкції, як ми бачили, король поручив мати на увазї такий стан обох конфесїй, в якім вони були в момент елєкційної угоди. Але се, розумієть ся, було дуже трудно сповнити, і такий принціп давав тільки привід до всяких спорів та нарікань. Даремно комісари силкували ся заховати супроти унїї всякі апаранси, відступаючи церкви унїатам де їх майже або й зовсїм не було, тільки «в надїї унїї» в будучности, або мотивуючи таке віддаваннє міркуваннями, які для сучасного читача звучать, як іронїя. Се все не ратувало комісарів від нарікання унїатської єрархії, роздражненої православним рухом, і вона закидала їм і хабарництво, і сторонничість, і всякі негарні мотиви [457], — а православних не спасало від ріжних репресій на пізнїйше.
Декотрі з комісарських протоколів дають нам досить інтересні образки сучасного житя: сього проблєматичного істновання унїї, сильного руху людности до православя і тих ріжних перепон, які ставили ся йому. Напр. приїхавши до Більська, де унїатське духовенство відобрало від православних церкви, як ми вже знаємо, комісари стріли ся з якоюсь деклярацією, вимученою від православних унїатським владикою під грозою ріжних процесів. На сїй деклярації унїатське духовенство опирало свій «стан володїння», але комісари признали неважною сю деклярацію, на основі конституції 1635 р., що уневажнила всякі процеси і рішення судові в справі релїґійній, і приступила до розгляду реальних відносин. Тодї унїатське духовенство могло показати їм на очі лише кілька унїатів, і поза тим не можна було їх знайти більше, «не-унїатів же велика юрба людей, і реєстр всїх домів, які не хочуть бути в унїї, був нам предложений». «Священики св. Воскресенія і св. Миколи з парафіянами своїми заявили, що вони в унїї бути не хочуть і нїколи не були під послухом унїатського владики, хіба за примусом». Супроти сього, вглянувши ще в предложені православними документи, комісари присудили православним три церкви. «Унїатів хоч бачили ми таке маленечке число, що їх і одна церква могла вмісти ти, але в надїї на унїю і з огляду на тих, що відступали (від унїї, а очевидно — унїатсько-католицька сторона сподївала ся їх назад завернути), — присудили унїї все таки дві церкви [458].
В сусїднїм Дорогичинї, на Руськім містї, унїатів не знайшло ся зовсїм. Комісари «вчинили старанне слїдство про унїатів і неунїатів, але не могли побачити нї одного унїата на очі, анї розвідати не могли, а неунїатів — величезне число і множество, цїле містечко зване Руським». «Видячи на власні очі, що вони однодушно стояли при своїй релїґії не-унїатській», комісари присудили їм тутешню церкву [459]. Так само вийшло і в Лосичах, і комісари теж передали тутешнї церкви, числим дві, православним, але вимовили, «що якби пізнїйше знайшов ся якийсь унїат, обиватель того міста, і потрібував церкви, то п. дізунїти повинні купити ґрунт придатний на збудованнє церкви і цвинтаря для унїатів» [460]. У Грубешові комісари з особливим стараннєм питали за унїатами, але не знайшли більше понад попа Василя з зятем і з третім — міщанином Важинським. Сей піп Василь був при церкві св. Миколи, але що «всї парафіане відступили від нього», комісари казали йому перейти до мурованої церкви Пречистої в ринку, «недавнїми часами фундованої на унїю і потвердженої привилеєм королївським з тої нагоди, що що її фундатори відступили від унїатської віри свого предка і вернули ся до не-унїї». Вони її присудили унїатам, иньші церкви віддали православним [461].
Сї розпорядження комісарів розбудили страшенний гнїв місцевого унїатського духовенства і його прихильників, - протести, закиди в підкупстві, скарги на тенденційність і всякі неправности. Сими скаргами удало ся вивести з рівноваги й самого короля так, що він висилає до комісарів лист, де докоряє їм, що вони поступають односторонно, на підставі заяв самих тільки православних, і тим заохочують людей відпадати від унїї, «так що виникає небезпека, аби унїя не вигасла зовсїм». Він наказує вернути унїатам церкви, які були в їх реальнім володїнню, а православним полишити тільки «гірші церкви» (podleysze cerkwie) [462]!
Але не покладаючи ся на поміч короля енерґічнїйші особи між унїатським духовенством — як от владика холмський Методій Терлецький, що був, очевидно, головним привидцею і до сього листу, й иньші ще — завзято працювали на власну руку. Першу комісію, 1633 р., Терлецький в Холмі так обставив, що вона собі «з ласки божої шию зломила», як писав він потім. І другій комісії він творив всякі трудности, так що комісари, як він сам хвалить ся, старали ся крадькома обїздити міста його дїєцезії. Передані православним церкви він відбирав силоміць і запечатував, або забирав під богослуженнє унїатське. В Холмі самім він стероризував людність так, що на перші розвіди комісарів нїхто не насмілив ся заявити, що він православний. Аж згодом удало ся їх осмілити, списано їх трохи на реєстр, і комісари призначили їм одну церкву на передмістю, успенську. Терлецький опротестував їх рішеннє, наказав духовним тої церкви не допускати до передачі, коли-ж комісари таки її відобрали й передали, владика зараз кинув ся туди з величезною товпою. Комісарів уже не було, православнї, побачивши свого мучителя, почали тїкати куди видко, а владика власноручно розбивши двери, назад відобрав церкву, а православних при тім побито, повиривано їм бороди, і всяко збезчещено [463].
Грубешівські і красноставські церкви Терлецький також відобрав від православних і попечатав, а коли православні потім осмілили ся ті печатки зірвати і церкви собі вернути, Терлецький при помочи прихильних йому маґістратів розпочав такі процеси за непошанованнє унїатських святощів, що настрашив православних до смерти. В Грубешові зараз по комісії райцї і лавники заявили (мабуть не без заохоти владики, котрому про се доносили), що вони не будуть терпіти між собою Русинів (з котрими засїдали досї яко з унїатами) «по тім явнім бунтї» — що вони вернули ся на православну віру [464]. Коли православні забрали церкви, участників сього акту позасуджувано на смертні кари нїби за образу святощів, вчинену при тім захопленню церкви, инших — на тяжкі грошеві кари владицї, і тим способом їx змушено до того, що вони заявили охоту перейти на унїю. Тодї владика випросив їм помилуваннє, урядивши перед тим церемонїю покаяння. Всї ті нещасливцї були зібранї і з сїмями своїми в ратуші і відти парами, з свічками в руках, покриті веретами, пішли до церкви. Ставши на колїна перед архипресвитером, на його запитаннє назвали себе вівцями, пастиреви не послушними, що покаявши ся просять прийняти їх назад до унїї. Теж саме було і в Красноставі, де за приверненнє силоміць забраних церков православних позасуджувано теж на кари смерти, відрубаннє рук, виставленнє до стовпа, грошеві кари і т. д., і теж змушено тим чином до переходу на унїю [465].
Терлецькому всї сї безправства і насильства, крім судової писанини, не принесли нїяких особливих прикростей. Але як перемиський владика Гулевич, не можучи дїйти призначених йому королем монастиря св. Спаса і Онуфрія Лаврівського, поступив звичайним методом (ужитим і Могилою, як ми бачили) — відобрав його від Крупецького силоміць, се стягнуло велику біду не тільки на нього самого, але й на цїлу перемиську епархію. Правда, Гулевич був меньш обережний нїж Могила, і взяв сам участь у заїзді. Коли Крупецький не послухав королївського листу і монастиря не віддав, Гулевич з великою силою місцевої шляхти й міщан (противна сторона казала, що було там до 10 тисяч людей) обступив монастир, здобув приступом, вигнав Крупецького, забрав також иньші призначені йому монастирі, і кілька сел владичих. При тім самого Крупецького збезчещено, всаджено до льоху монастирського, а брата його поранено в бійцї.
За се Гулевича засуджено на інфамію, що значило страту владицтва.
Заходами місцевої шляхти і всїєї православної партії, правда, вдалось сю інфамію зняти, але дорогою цїною. Король поміняв маєтностями і правами православного владику з унїатським, і по смерти Гулевича владицтво православне призначене було на скасованнє, мала там зістатись лише архимандрія православна — тільки зміна полїтичних обставин, наслїдком Хмельниччини не допустила до сього [466].
Був се найбільш серіозний вилом в добутку православних сеї доби, але не одинокий. Майже кождий рік приносив в сїй сфері болючий удар і розчаровання в трівкости того «заспокоєння» і тих ґарантій, які вдало ся для нього здобути.
Коли новий владика мстиславський Сильвестр Kociв, обїздячи свою епархію, заїхав до Полоцька і Витебська, і унїатське духовенство підняло крик, тому що се дало початок до переходів на православє, король листом своїм, висланим до Косова, заборонив йому показувати ся туди (1636) [467].
Коли вмер унїатський владика луцький Почаповський і православний владика Пузина, згідно з своїм привилеєм, перейняв на себе владицтво луцьке (також заїздом), унїатське духовенство знову підняло протести, і король видав унїверсал, де назвав сей вчинок Пузини безправним (мовляв, без волї королївської то зробив) і віддав луцьку епархію в тимчасове завідуваннє володимирському унїатському владицї Мукосїю Баковецькому. Тільки на соймі 1638 р. удало ся випросити новий привилей Пузинї на се владицтво [468], та й то, здається, цїною спеціальної деклярації його на користь унїї.
Таке було се «заспокоєннє православних».
IV. Козацькі справи 1632-1637 р.
Козаччина відходить від церковної справи, чисто козацькі інтереси, мобілїзація на московську війну, зміни на гетьманстві, козаки в Сїверщинї, мобілїзація козацтва для визволення Смоленська, оповідання про козаків під Смоленськом, відомости з московського театру війни 1634 р.
Коли переходимо історію сеї боротьби за права руської віри, що червоною ниткою йде через усї отсї роки почавши від безкоролївя, вдаряє в очі одно — що по елєкції вже не видно козаків в сїй горячій боротьбі. Козацького елєменту вже не чути в справі «грецької релїґії»; на цїлий ряд лїт він входить в межі своїх клясових, чисто козацьких інтересів, і національні перспективи коли не сходять зовсїм з овиду козацького життя, то в усякім разї відходять на далекий плян.
При бідности звісток, які маємо з житя козаччини сих років. аж до повстання 1637 р., ми не можемо докладно ілюструвати сеї переміни. Але нема сумнїву, що тут поруч ріжних кампанїй, які займали козаччину, велике значіннє мав також новий курс українського церковного життя. З сього боку партизани Володислава могли дїйсно похвалити ся перед шляхетською річею посполитою результатами своєї релїґійної толєранційної полїтики. На чолї лєґалїзованої української церкви стали люде, які, пильнуючи інтересїв своєї церкви, чули себе горожанами шляхетської річи-посполитої, були їй вірні, і в мисли не мали шукати поправи православя в якійсь іредентї, як владики Теофанового ставлення. Свої очі вони обертали з надїєю до короля. Розвязаннє своїх прав шукали в двірських сферах, в маґнатських впливах, що найбільше — в посольській палатї. Втягати в свої заходи козаків вони вважали мабуть і нетактовним, і таки серце їх не лежало в сторону козацької демократії. Се треба сказати особливо про нового голову української церкви, що мав уже кілька дуже неприємних конфлїктів з козаччиною і чув доста різкі заяви недовіря її, — а за ним можна повторити те ж і про всю плеяду «птенцовъ гнЂзда Петрова». Козаччина була чужа сим митрофорним і клобуконосним шляхтичам, єзуїтським вихованцям, — і вони були чужі козаччинї. І хоч козаки не виступили против них отверто в оборонї близших їм духом Ісаїних старцїв, — то все таки чуєть ся повний брак тїснїйших духовних звязків козаччини з сею відновленою, упривілєґіованною єрархією.
І енерґія козаччини, полишаючи на боцї церковні й національні (як їх тодї розуміли) інтереси, звертаєть ся виключно на добуваннє козацького хлїба, на розширеннє козацького володїння на Українї, на побільшеннє козацьких кадрів. Ряд війн, що наповняють перші роки пановання Володислава, давали на те все добру нагоду.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том VIII. Роки 1626-1650“ на сторінці 28. Приємного читання.
TextBook