Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Грубешівські і красноставські церкви Терлецький також відобрав від православних і попечатав, а коли православні потім осмілили ся ті печатки зірвати і церкви собі вернути, Терлецький при помочи прихильних йому маґістратів розпочав такі процеси за непошанованнє унїатських святощів, що настрашив православних до смерти. В Грубешові зараз по комісії райцї і лавники заявили (мабуть не без заохоти владики, котрому про се доносили), що вони не будуть терпіти між собою Русинів (з котрими засїдали досї яко з унїатами) «по тім явнім бунтї» — що вони вернули ся на православну віру [464]. Коли православні забрали церкви, участників сього акту позасуджувано на смертні кари нїби за образу святощів, вчинену при тім захопленню церкви, инших — на тяжкі грошеві кари владицї, і тим способом їx змушено до того, що вони заявили охоту перейти на унїю. Тодї владика випросив їм помилуваннє, урядивши перед тим церемонїю покаяння. Всї ті нещасливцї були зібранї і з сїмями своїми в ратуші і відти парами, з свічками в руках, покриті веретами, пішли до церкви. Ставши на колїна перед архипресвитером, на його запитаннє назвали себе вівцями, пастиреви не послушними, що покаявши ся просять прийняти їх назад до унїї. Теж саме було і в Красноставі, де за приверненнє силоміць забраних церков православних позасуджувано теж на кари смерти, відрубаннє рук, виставленнє до стовпа, грошеві кари і т. д., і теж змушено тим чином до переходу на унїю [465].

Терлецькому всї сї безправства і насильства, крім судової писанини, не принесли нїяких особливих прикростей. Але як перемиський владика Гулевич, не можучи дїйти призначених йому королем монастиря св. Спаса і Онуфрія Лаврівського, поступив звичайним методом (ужитим і Могилою, як ми бачили) — відобрав його від Крупецького силоміць, се стягнуло велику біду не тільки на нього самого, але й на цїлу перемиську епархію. Правда, Гулевич був меньш обережний нїж Могила, і взяв сам участь у заїзді. Коли Крупецький не послухав королївського листу і монастиря не віддав, Гулевич з великою силою місцевої шляхти й міщан (противна сторона казала, що було там до 10 тисяч людей) обступив монастир, здобув приступом, вигнав Крупецького, забрав також иньші призначені йому монастирі, і кілька сел владичих. При тім самого Крупецького збезчещено, всаджено до льоху монастирського, а брата його поранено в бійцї.

За се Гулевича засуджено на інфамію, що значило страту владицтва.

Заходами місцевої шляхти і всїєї православної партії, правда, вдалось сю інфамію зняти, але дорогою цїною. Король поміняв маєтностями і правами православного владику з унїатським, і по смерти Гулевича владицтво православне призначене було на скасованнє, мала там зістатись лише архимандрія православна — тільки зміна полїтичних обставин, наслїдком Хмельниччини не допустила до сього [466].

Був се найбільш серіозний вилом в добутку православних сеї доби, але не одинокий. Майже кождий рік приносив в сїй сфері болючий удар і розчаровання в трівкости того «заспокоєння» і тих ґарантій, які вдало ся для нього здобути.

Коли новий владика мстиславський Сильвестр Kociв, обїздячи свою епархію, заїхав до Полоцька і Витебська, і унїатське духовенство підняло крик, тому що се дало початок до переходів на православє, король листом своїм, висланим до Косова, заборонив йому показувати ся туди (1636) [467].

Коли вмер унїатський владика луцький Почаповський і православний владика Пузина, згідно з своїм привилеєм, перейняв на себе владицтво луцьке (також заїздом), унїатське духовенство знову підняло протести, і король видав унїверсал, де назвав сей вчинок Пузини безправним (мовляв, без волї королївської то зробив) і віддав луцьку епархію в тимчасове завідуваннє володимирському унїатському владицї Мукосїю Баковецькому. Тільки на соймі 1638 р. удало ся випросити новий привилей Пузинї на се владицтво [468], та й то, здається, цїною спеціальної деклярації його на користь унїї.

Таке було се «заспокоєннє православних».

---

IV. Козацькі справи 1632-1637 р.

---

Козаччина відходить від церковної справи, чисто козацькі інтереси, мобілїзація на московську війну, зміни на гетьманстві, козаки в Сїверщинї, мобілїзація козацтва для визволення Смоленська, оповідання про козаків під Смоленськом, відомости з московського театру війни 1634 р.

Коли переходимо історію сеї боротьби за права руської віри, що червоною ниткою йде через усї отсї роки почавши від безкоролївя, вдаряє в очі одно — що по елєкції вже не видно козаків в сїй горячій боротьбі. Козацького елєменту вже не чути в справі «грецької релїґії»; на цїлий ряд лїт він входить в межі своїх клясових, чисто козацьких інтересів, і національні перспективи коли не сходять зовсїм з овиду козацького життя, то в усякім разї відходять на далекий плян.

При бідности звісток, які маємо з житя козаччини сих років. аж до повстання 1637 р., ми не можемо докладно ілюструвати сеї переміни. Але нема сумнїву, що тут поруч ріжних кампанїй, які займали козаччину, велике значіннє мав також новий курс українського церковного життя. З сього боку партизани Володислава могли дїйсно похвалити ся перед шляхетською річею посполитою результатами своєї релїґійної толєранційної полїтики. На чолї лєґалїзованої української церкви стали люде, які, пильнуючи інтересїв своєї церкви, чули себе горожанами шляхетської річи-посполитої, були їй вірні, і в мисли не мали шукати поправи православя в якійсь іредентї, як владики Теофанового ставлення. Свої очі вони обертали з надїєю до короля. Розвязаннє своїх прав шукали в двірських сферах, в маґнатських впливах, що найбільше — в посольській палатї. Втягати в свої заходи козаків вони вважали мабуть і нетактовним, і таки серце їх не лежало в сторону козацької демократії. Се треба сказати особливо про нового голову української церкви, що мав уже кілька дуже неприємних конфлїктів з козаччиною і чув доста різкі заяви недовіря її, — а за ним можна повторити те ж і про всю плеяду «птенцовъ гнЂзда Петрова». Козаччина була чужа сим митрофорним і клобуконосним шляхтичам, єзуїтським вихованцям, — і вони були чужі козаччинї. І хоч козаки не виступили против них отверто в оборонї близших їм духом Ісаїних старцїв, — то все таки чуєть ся повний брак тїснїйших духовних звязків козаччини з сею відновленою, упривілєґіованною єрархією.

І енерґія козаччини, полишаючи на боцї церковні й національні (як їх тодї розуміли) інтереси, звертаєть ся виключно на добуваннє козацького хлїба, на розширеннє козацького володїння на Українї, на побільшеннє козацьких кадрів. Ряд війн, що наповняють перші роки пановання Володислава, давали на те все добру нагоду.

Ми знаємо вже, що мобілїзація козацького війська на московську війну розпочата була ще в 1631 р. [469], але смерть короля (тримала воєнні приготовання. Підчас безкоролївя Москва розпочала вже воєнну акцію в Смоленщинї і в Сїверщинї, і тут по словам урядових московських актів їx воєводи з кінцем 1632 р. повоювали Батурин, Ромен, Іван-городище, Борзну, Мену, Миргород [470]. Новий король нетерпляче чекав покінчення всїх формальностей свого вибору, щоб прийняти сю вже накинену йому війну, а тим часом, для відтягнення сил московських, хотїв атакувати Сїверщину силами місцевими, козацькими головно. Дня 13/XI 1632, в сам день вибору королївського сенат уповажнив короля тим часом, «поки річпосполита обмислить відповідне військо», взяти на службу козаків «якесь, число», і дав порученнє підскарбію на одвічальність сенату виплатити козакам 20 тис. золотих для заохоти і для поправлення армати [471]. А відправляючи послів козацьких кілька день пізнїйше, новий король передав через них лист, і в нїм, заявляючи козацтву свою ласку, вказуючи на полагодження релїґійної справи і т. и., наказував війську козацькому, щоб зовсїм було готове на війну московську, на кождий поклик козацького гетьмана [472]. Головним начальником сього козацького війська сенат визначив каштеляна камінецького Александра Пісочинського: він як староста Новгорода-Сїверського і один з місцевих кольонїзаторів мав порученнє зайняти ся орґанїзацією пограничної війни. Крім нього таке ж порученнє одержав іменований підкоморієм чернигівським і старостою носівським Адам Кисїль, а крім них дїяльну участь в тутешнїх операціях брав також найбільший з пограничних маґнатів Єремія Вишневецький.

Про нього вістники московські доносили, що ще в жовтнї 1632 p. він рушив з Лубень «на поля», з ним 10-15 тисяч війська, між ними «запорозькі Черкаси» щоб з «поля» ударити на пограничні московські городи [473]. Але тодї се була вість передчасна, очевидно. До нового року 1633 козаки на пограничу нїде не показали ся, і московське правительство, вважаючи на донесення своїх аґентів про москвофільску аґітацію поміж козаччиною (з боку Ісайї і його старцїв) наказувало своїм військам не зачіпати українського погранича: «для того что Черкасы стоять за вЂру противъ еретиковъ, — и за то у нихъ съ польскими людьми за вЂру бои были великіе да и нынЂ есть — а изъ черкасскихъ городовъ Черкасы противъ нашихъ ратныхъ людей нигдЂ на бояръ не объявлялись» [474].

Але надїї московського правительства, що козаччина зістанеться нейтральною, або навіть стане по сторонї Москви з огляду на свої релїґійнї кривди і рахунки з Польщею, були марні. Козаччина взяла дуже дїяльну участь в московській війнї. На жаль тільки, не маємо нїяких близших подробиць про се з сфер козацьких.

На гетьманстві, видко, стала ся зміна. Діденко зникає, з осени 1632 р. нема про нього звісток. В сїверській кампанїї 1633 р. московські вістники називають «запорозьких Черкас і вільних людей гетьманів Дорошенка і Тимоша Одаренка» [475]. Орендаренка-ж називають своїм гетьманом Запорожцї під Смоленьском з осени тогож року і в усїй пізнїйшій кампанїї, зимою і весною 1633/4 [476]. Згадка про Дорошенка, правдоподібно, опираєть ся на якімсь непорозумінню; більше він не згадуєть ся нїде, крім одного сього випадку. Натомість як «гетьмани» — очевидно, наказні або начальники осібних корпусів козацьких поруч Орендаренка згадують ся в кампанїї 1638/4 рр. Лавринко (під Черниговом в осени 1633 р.) [477], Іляш (під Сївськом в мартї 1634 р.) [478] і Тарас (веде корпус козацький з-під Путивля наУгру) [479]. Полковників в 1634 р. знаємо таких: Грицько черкаський, Данило канївський, Юрко Латиш (sіс) чигиринський, Филоненко корсунський, Олифер Переяславський [480]. В осени 1633 р. наложив головою полковник Пирський, лубенський очевидно [481]. Полковником без назви полку називаєть ся ще Яцко Острянин, теж в ролї начальника більшого війська [482]

Звістки наші про участь козаків в сїверській і смоленській війнї 1633-4 рр. взагалї досить бідні, розріжнені й не дають нї чого особливого, такого щоб на нїм варто було особливо спинитись [483].

Вперше про Запорозьке військо на московськім театрі війни зачуваємо в розмові польського аґента з маріенбурським старостою в перших днях лютого с. ст. 1633 р; він говорить про тридцять тисяч Запорожцїв, що перейшовши за Днїпро, все далї поступають на півнїч [484]. В мартї 1633 р. під проводом свого гетьмана разом з Пісочинським і польським військом приступали вони під Путивль; всього сього війська раховано на 5 тис. Напад не удав ся, і військо розійшло ся по своїх городах, як доносили московські воєводи [485]. Потім в маю повторив ся козацький похід на Путивль в більших розмірах. Путивльські воєводи рахували всього війська козацького і всякого иньшого, приведеного Пісочинським і Вишневецьким, на 50 тис., хоч се виглядає на рішуче прибільшенє, як і весь сей рапорт. Козаки з «литовськими людьми» добували Путивль 4 тижнї (14/V-9/VI), зводили великі бої й приступи чинили, але Путивля не здобули й понесли великі страти: вбито двох полковників черкаських «Сорока та Самошка» і «письменних Черкасъ и охочихъ всякихъ людей» побито тисячі чотири або й більше, і після сеї другої невдалої облоги знову розійшли ся вони «по своїх городах» [486]. По тім звісна нам тільки дрібнїйша екскурсїя козацька під проводом Острянина. В липнї він узяв Валуйку і приступив був під Білгород, але тутешнї воєводи відборонили ся [487].

По сїм, в другій половинї 1633 р. на сїверськім пограничу йшла дрібна війна, головним героєм котрої виступає в перехованій кореспонденції Кисїль. Козаків було небогато, і ті що зістали ся для сторожі границь, по його словам, «зійшовши з границь, тратили весь час на чатах» [488]. Конєцпольский мав прислати частину свого війська, але держав його на полудневій границї з огляду на турецьку небезпеку, і Кисїлеви з тяжкою бідою приходилось відбивати ся від московських воєвод. Яка причина була, що козаки так скоро розійшли ся, не знати. Мобілїзувати їх наново заходили ся уже під Смоленськ — виручати його від московської облоги. Туди рушив лїтом сам король, а виручати короля треба було козакам. В мобілїзації сїй також головну ролю відіграв Кисїль: очевидно сї переговори його з козаками описує реляція служебника Конєцпольского, підстарости черкаського, Павловського на імя:

«Військо Запорозьке застав в обозї, в двох милях за Переяславом на урочищу Булащик, і там з ними пробув чотири днї, чекаючи ради. День перед радою приїхав до них п. Кисїль від короля, також з королївською інструкцією. Другого дня дано нам авдієнцію. Наперед закликано п. Кисїля; ставши на радї, він досить широко намовляв їх і серіозно наказував, аби як найскорше поспішали з військом своїм за королем. Против сього з початку дуже пручали ся, але вислухали і сказали йому уступитись, а мене закликали. Я прийшовши наперед, як звичайно, сказав їм про ласку королївську, а потїм взявши в руки інструкцію, котрої і на память навчив ся дуже добре; почав їм докладно ,правити', толкуючи чисто кожде слово, аби краще могли розуміти — бо то простаки. І коли прийшло до того місця: ,пан в обозї, а ви по хуторах та по пасїках', почало хлопство дуже сміяти ся, кажучи однї до одних, що нам його м. пан краківський наш мил. п. всю правду пише'. Потім попросили, щоб їм іще їх писар прочитав, аби краще зрозуміти, і я згодив ся, а прочитавши не хотїли менї її назад вернути, казали: ,нам дуже потрібно, бо підемо без грошей, а прийшовши на границю тим будемо хвалити ся, що нам тут король гроші обіцяв — бо ми нїкому иньшому не віримо, тільки самому й. м. пану краківському, нашому ласк. панови'. Бо пан Кисїль їм також на границї обіцяв гроші, але на те не дали й слова сказати, а як я по нїм прийшов з інструкцією й. м. — зараз повірили і вже не мали ми нїякої суперечки з ними про гроші».