«П. маршалок: , Просимо на нас покласти ся і чекати згоди св. отця, бо без нього не можемо сього вчинити: одному привилей скасувати, а другому дати'.
«П. писар луцький (Гулевич): ,Ми тому не винні, бо просили владицтва володимирського котре було вакантне, а панове нам дали луцьке», і т. д.
«Цїлий той день, — кінчить дневник, — забрала та грецька релїґія, і нїчого не постановивши, розійшли ся, а Русь при тім заложила протест: ,не приступимо до нїякої справи поки не будемо заспокоєні в релїґії нашій згідно з умовою і пактами'.
Дебати відновили ся другого дня, і Українцї стояли знову на тім же, що пункти обіцяли їм, над тив нема дебати їх треба тільки потвердити (як всякі акти безкоролївя), власти і вмішування папи вони не признають. Католики повторяли, що обіцянки дані умовно, і православні або мають чекати згоди папи, коли держать ся сих пунктїв, або нехай доходять порозуміння з палатою незалежно від пунктів, то значить — старають ся провести новий закон в релїґійній справі. Православні не годили ся нї на одно, нї на друге, вважаючи, що безнадійна річ чекати згоди папи, хоч Поляки й запевняли їх, що будуть до того приложені всякі старання, і вони можуть в посольстві папи і свого чоловіка. Православні рішучо перечили, мовби обіцянки були дані їм під умовою папської згоди, і на сїм пунктї прийшло до прикрих сцен. Поляки докоряли Українцям graecam fidem (каламбур, бо се значило і грецьку віру і грецьку перфідію), і неповажаннє короля. «Прийшло до галасїв великих, так що ледви за пів години заспокоїли ся». Кропивницький мусїв перепрошувати, що він не хотїв образити короля, кажучи, що застереження не було, і т. д. На погрози православних, що вони не допустять до нїяких ухвал, католики грозили, що вони обійдуть ся в такім разї без сойму і все таки ухвалять кредити і всякі тяготи приймуть (приватно) [397].
Але се були фрази, і коли православні зістали ся при своїм завзятю, маршалок з ріжними парляментаріями розпочав з ними приватні переговори. Як вони вели ся, знов таки нам незвісно, але зміст і вислїд в сумі досить ясний. Поляки, особливо з королївської партії добивали ся, щоби православні не стримували соймових нарад, і годили ся на ріжні фактичні здїйснення обіцянок, заведених в «пункти». Православні, переконавши ся, що соймового потвердження «пунктів» вони таки не дістануть, рішили зрікти ся сеї формальности і вдоволити ся негайним фактичним здїйсненнєм принаймнї декотрих обіцянок. Тому позволили з початку на оден день зайняти ся біжучими справами, а в дальших переговорах; ведених за посередництвом воєводи Лещиньского (дісідента) згодили ся на те, щоб формальне трактованнє релїґійної справи було відложене до дальшого сойму, а їм поки що видана буде грамота («дипльом»), яка забезпечить їм те, що було обіцяне в релїґійній справі.
Паралєльно з сими офіціальними дебатами і неофіціальними торгами в посольській палатї ішли переговори православних з королем і його повірниками [398]. Згадують про них записки Радивила, додаючи, що тими переговорами дуже смутили ся католики.
Король, очевидно, обіцяв православним зробити все можливе — все що міг зробити, не входячи в гострий конфлїкт з сенатом, і в тім напрямі старав ся промостити собі дорогу приватними переговорами. Під днем 8/III, коли ще православні торгували ся за соймове полагодженнє, Радивил записує в своїх записках [399], що король поручив йому приватно намовляти унїатського владику луцького Почаповського, аби відступив деякі бенефіції православному номінатови Пузинї, і се дїйсно потім дало змогу розвязати справу луцького владицтва. Був вироблений проєкт грамоти православним, що мала бути видана королем за згодою сойму. З посольської палати вислано двох делєґатів (Осолїньского і Собєского) для уставлення тексту грамоти. Вони «umoderowały» її і принесли перед повну палату. З початку палата прийняла її досить прихильно, але далї, може за якоюсь клєрикальною командою, знову почали ся ріжні правовірні протести проти неї, а заразом і декотрі сенатори стали заявляти, що не годять ся на таку грамоту. Можна догадувати ся, що клєрикали і сюди хотїли вставити згадку про згоду папи, а православні нїяк на се не хотїли пристати [400]. Кілька день знову пройшло в дебатах і суперечках на сю тему. Кінець кінцем Кисїль іменем православних поновив ultima ratio православних: що вони не допустять до соймових ухвал. Те саме повторив Кропивницький і кн. Четвертинський. Тодї палата притишила опозицію, і грамота була прийнята. Тогож самого дня, 15/III н. с. король її видав.
В сїм памятнім дипльомі король на самперед оповідав історію справи — умову зложену на соймі елєкційнім і потвердженнє її пактами, признавав таким чином повну і абсолютну правосильність тих актів, не згадуючи нїчого про потребу папської згоди. Пактами король обовязав ся все уміщене в пунктах в цїлости сповнити на коронаційнім соймі. Але сього не можна було здїйснити, а посли з богатьох земель і повітів Корони і в. кн. Литовського, маючи таке порученнє від своєї братії, не хотїли допустити нїяких рішень соймових, коли не одержать усього, призначеного в пунктах. «Тому ми з усею річею посполитою ґантуємо отсим нашим дипльомом і обовязуємо ся, тримаючи ся тих заприсяжених нами пактів, що на будучім найблизшім соймі не приступимо до нїякої справи, а зараз же другого дня по вислуханню ,вот' (голосів) сенаторських насамперед виповнимо все те що містить ся в пунктах, і будемо повинні здїйснити ті пункти, нїчого не уймаючи». Тим часом же король признає православним свобідне відправлюваннє богослужень, володїннє брацтвами, школами, семінаріями, друкарнями, шпиталями, котрими вони володїють. Далї король позволяє виконувати свою власть і юрисдикцію владикам вибраним на коронаційнім соймі (і тодї-ж ним апробованим): «велебному отцеви П. Могилї, архимандритови печерському вибраному неунїатами на київську митрополїю, що вже й сакру має від царгородського патріарха також шл. Олександропи Пузинї, вибраному на владицтво луцьке й острожське, і о Йосифу Бобриковичу, вибраному на владицтво мстиславське, а також тому, хто буде обивателями не-унїатами вибраний на владицтво перемиське». На удержаннє митрополита окрім катедри св. Софії (тут король непомітно влазив в заборонену сферу відбирання бенефіцій від унїятів) зіставляв ся за ним Печерський монастир і додавав ся Пустинський; владикам перемиському і мстиславському мали йти річні платнї «згідно з пунктами», а номінат луцький Пузина «має зіставати ся згідно з нашим приватним листом» (дражливої справи відібрання маєтностей від унїатського владики король в сїм дипльомі не хотїв зачіпати). Все иньше з уміщеного у пунктах, що не здїйсняло ся тепер, король відкладав до сповнення на будучім соймі і забезпечав «сим дипльомом, потвердженим соймовою конституцією, властю всього сойму». На доказ того мали підписати його крім короля депутати сенату і посольської палати й притиснути печати корони і в. кн. Литовського [401]. Підпису сенатського депутата одначе на дипльомі нема, тільки маршалка посольської палати, а і з приложеннєм печатей була цїла комедія, досить траґічно оповіджена одним із печатарів, А. Радивилом [402].
Таким чином, не добивши ся формальної соймової конституції на потвердженнє пунктів, православним удало ся видобути досить все таки цїнний суроґат, де правосильність пунктїв признавала ся вповні, без усяких відкликів до папської згоди [403], а частина їх і здїйсняла ся. Добрі інтенції Володислава, що не витримали були клєрикального натиску, відреставровано і випростовано наново витрівалістю українських депутатів, і коли при сїй нагодї лєґенда Володиславової прихильности до «Руси» мусїла від сих переговорів значно пощербитись, то православні парляментаристи з тим більшим правом могли поздоровити успіхом себе.
Иньші королївські грамоти, розпечатаннє церков, привилеї владикам, справа перемиського владицтва, посвященнє Могили, відібраннє Св. Софії, тріумфальний вїзд Могили до Київа, справа М. Ісайї, схізма в митрополїї, посередництво козаків, суспільність помирила ся з МогилоюКрім загального «дипльому» в тих же днях видав Володислав ряд спеціальних грамот, реалїзуючи ріжні обіцянки свої, що містили ся в «пунктах». Ще перед виданнєм загального дипльому (14/III) король видав грамоту, де позволяв «відкрити» православним (немов би тимчасом) цїлий ряд церков і монастирів. Так по одній церкві мали дістати православні в Красноставі, Белзї, Сокалї, Дорогичинї, Стоянові, Мостах, Грубешові, Ратні, Пинську (тут і брацтво при церкві), Кобринї, Берестю, Володимирі, Кремінцї, а в декотрих (як у Більську напр.) і більше число [404]. Видано чимало грамот спеціальних: для ріжних брацтв, на церкви і т. п. [405] Одержали привилей нововибрані владики. Дня 12/III видано привилей П. Могилї на митрополїю, де за ним признавали ся ті самі права над православними, які мав Рутский над унїатами [406]. Два днї пізнїйше видано привилей Йосифу Бобриковичу на владицтво мстиславське, де йому позволяло ся свобідно виконувати свої функції в цїлїй Полоцько-витебській епархії [407]. В приватнім листї Пузинї, виданім в додатку до дипльому того самого дня, король, згадавши свої обіцянки в «пунктах», котрих він не міг тепер сповнити, тим часом, «до основнїйшого заспокоєння», надає йому монастир Жидичинський з маєтностями, одну з луцьких церков на резиденцію і деякі маєтности, які Почаповський на жадання короля добровільно Пузинї відступив і на те дав запись [408]. Сим Володислав обходив те veto, яке на користь папської курії заложили клєрикальні сенатори в справі відбирання бенефіцій від унїатської церкви; православні-ж, очевидно згодили ся за се зіставити Почаповського при луцькім владицтві, відступивши від букви «пунктів» (так треба розуміти передачу Жидичинської архимандрії Пузинї). По сїм, три днї пізнїйше, король видав Пузині привилей на владицтво луцьке, анальоґічний з виданим Бобриковичу, без згадок про бенефіції [409].
Справа четвертого владицтва, перемиського, не пішла так гладко. Місцеві посли перемиські рішили предложити королеви на владику свого земляка, шляхтича перемиського Івана Романовича Попеля [410]. Але П. Могила з иньшим духовенством не міг згодити ся на сю комбінацію, з огляду що Попель був вдруге оженений, або як висловляєть ся Могила в пізнїйшім листї — «въ двоєженст†на тотъ часъ єще по малженску живучи», отже по православній практицї не міг дістати посвящення на нїяку церковну степень. Але посли митрополичого протесту видко не послухали [411], Попеля королеви предложили як свого вибранця, і король одного дня з Пузиною видав привилей на перемиське владицтво з монастирями: Спасом, Онуфріївським і Смольницьким, з тим щоб Крупецький при своїх правах і бенефіціях зістав ся до свого живота [412].
Тодї П. Могила, не даючи за вигране, рішив повалити Попеля на ґрунтї. Своїм кандидатом він намітив одного з визначних парляментаристів, енерґічного, здібного, пильного, а при тім і грошовитого земського писаря луцького Семена Гулевича-Воютинського, що рішив ся в таких трудних обставинах здобувати собі владицтво — по традиції одного з предків, що теж був перемиським владикою. З усїм двором своїм і присутним на соймі духовенством Могила вибирав ся з сойму до Львова, щоб там відбути своє посвященнє, але тепер кинув ся насамперед до Перемишля і тут розпочав аґітацію проти Попеля, за вибором нового владики. Шляхта роздвоїла ся. Знайшло ся багато таких, що прийняли арґументи Могили й иньшого присутного духовенства: дістати вдадику номінального, такого що й посвящення не зможе дістати, се дїйсно було дуже сумнївним здобутком, тим більше, що й так приходило ся йому виборювати собі становище супроти привілєґіованого і посвяченого владики унїатського. Але все таки знаходили ся у Попеля прихильники, які і далї підтримували його [413]. Кінець кінцем Могилї удало ся перевести вибір свого кандидата, під час попису шляхти, що відбував ся під той час. Шляхта на досить численнім зібранню, в присутности самого Могили і його товаришів та значного числа місцевого духовенства, вибрала двох нових кандидатів на владицтво, на першім місцї Гулевича, на другім, для простої форми очевидно — Іоіля Брошневського, ігумена добромильського [414]. Боротьба обох партій в Перемищинї трівала потім ще цїлий рік [415]; нарештї між Гулевичом і Попелем стала згода і Попель відступив від своїх прав за гроші (Крупецький каже, що взяв він з Гулевича три тисячі зол.) [416]. На підставі сеї уступки Гулевич дістав від короля привилей для себе на соймї 1635 р., як побачимо далї.
Урядивши справу в Перемишлї, Могила з своїм духовенством удав ся до Львова, де владика львівський Єремія Тисаровський з титулярними епископами Теофанового священня: Ісакієм Борисковичем, Паісієм Іполїтовичем і греком Аврамієм мав посвятити Могилу на митрополита. В Київі сю церемонїю Могила, очевидно, не рішав ся робити, бо-ж і катедра київська була ще в унїатських руках, і митрополит Ісайя не похочував уступити ся з сього митрополичого престола перед упрівілєґіованим представником ненавистного йому опортунїстичного напряму. Хоч патріарх, окрім благословення для Могили, по словам Могили прислав якийсь лист, котрим віддаляв Ісайю [417], але при тих впливах, які були у Ісайї в правовірних православних кругах, а особливо серед козаччини, можна було справдї побоювати ся, що без серіозних конфлїктів і демонстрацій посвященнє Могили мабуть не обійдеть ся.
Натомість у Львові були у Могили давні звязки і зносини, ще старі, по традиції його батьків, — добродїїв брацтва, потім підтримані власними заходами воєводича. Там не мала тої сили православна непримиреність, на якій виїздив Ісайя, не дражнили нїкого нахили Могили до польсько-латинської культури і польського режіму, і посвященнє Могили мало всї шанси пройти не тілько гладко, а й тріумфально.
Зїхало ся багато шляхти православної і польських панів, маси православного духовенства і всякого народу. Руська друкарня Сльозки привитала Могилу польським панеґіриком Aurora na horyzoncie lwowskim swiecąca — сконфіскованим одначе зараз католицькою консисторією [418]. Церемонїї священня переведено в новій брацькій церкві, саме докінченій недавно щедротами Могилиного свояка виєводи молдавського Мирона Могили Бернавського. Перше священнє було в світлу середу, на св. Юра, друге в суботу, а третє в недїлю провідну (28/IV), записує лїтописець, додаючи, що на Могилу були положені «апарати», спішно прислані патріархом разом з благословеннєм через його послів (ще з початком марта, на соймі, були вони вже при Могилї) [419].
По своїм посвященню Могила пробув досить довго у Львові, приготовлюючи собі ґрунт в Київі і на Українї. Зараз по посвященню, того-ж дня він вислав унїверсали» свої по всїх православних воєвідствах, оповіщаючи що він настав на митрополїї як правний митрополит, за всенароднїм вибором («за сполною всЂхъ короны Полскоє и в. кн. Литовского духовныхъ и свЂцкихъ обывателей елєкцією»), за привилеєм королївським і благословеннєм патріаршим [420]. Про свого попередника Могила не згадав нїчого, іґноруючи взагалї всю самочинну єрархію Теофанового ставлення Але правдоподібно весь сей час через своїх людей він старав ся нахилити завзятого старця, щоб добровільно уступив ся йому з митрополїї. Та Ісайя не піддав ся, і нарештї Могила, стративши надію на спокійне полагодженнє справи, рішив іти проломом
В червнї рушив він до Київа, розсилаючи з дороги листи до знайомих панїв, закликаючи їх прибути до Київа на свій приїзд, визначений на день 7 липня ст. ст., і на посвященнє катедри св. Софії, що мало при тім відбути ся. «Хоч я анї трохи не сумнїваю ся, що в. мил ведений ревнісгю до одновлення церкви нашої православної сам з своєї охоти і доброхотного умислу не зволиш занедбати прибути на впровадженнє моє на митрополїю і на посвяченнє тої плачевно зруйнованої оздоби нашої росийської, — але тим більше, побуджений тою покірною і справедливою прозьбою, зволиш і сам то виконати ласкаво і иньших поблиських і м. панїв приятелїв і сусїдїв до того охоче побудити', пише Могила в однім з таких листів [421]. І розумієть ся, окрім «оздоби» церемоній, йому хотїло ся присутністю прихильних йому людей надати також прихильнїйший настрій Київу під час тих церемоній.
Його люде тим часом зайняли ся окупацією Софійської катедри, що все ще зіставала ся в унїатських руках. Дня 2/VII с. с. Мужилївський, Косїв і Почаський, зібравши міщан, бояр, козаків і селян монастирських з ріжною зброєю наїхали на Софійську церкву, і коли жінка завідателя не дала їм ключів від дверей добровільно, порозбивали замки і захопили катедру, а потім таким самим способом позабирали й иньші сусїдні церкви, що були в унїатських руках — Миколи Десятинного, Семена і Василя Нагорного [422] Без сумнїву, таке рішуче поступованнє нового митрополита мусїло зробити досить добрий настрій в Київі навіть і серед неприхильно йому настроєних елєментів. Може бути, що він ужив також і иньших способів, щоб забезпечити собі невтральність крайнїх православних: вони не виступили нїчим, не тільки при вїздї митрополита, але і при тих насильних способах, яких ужив він на непокірних.
Як оповідає очевидець. Ісайя Трофимович, вїзд став ся «зъ великимъ тріумфомъ» [423]. Могилянцї доложили до того всїх старань. Колєґія витала свого фундатора панеґіриком «Мнемозіна», де Могилу розхвалювано за осягнене останнїми соймами заспокоєннє православної віри, наче б то було дїло його самого [424]. Можемо собі представити, скільки подібного шуму ще й устного напустили при всяких стрічах і повитаннях могилянські ритори. Лаврські друкарі розмахнули ся «Евфонїєю веселобрмячою», де висловляли надїю, що з приїздом Могили закипить наново їх друкарська робота, яка була припинила ся «не без шкоди» їх, й витали його вїзд гораціанськими віршами:
О Петре здавна гостю пожаданий
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том VIII. Роки 1626-1650“ на сторінці 24. Приємного читання.