Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Новопоставлені владики, не вважаючи на королївські привилеї, стрічали ся з усякими перепонами в признаних їм правах, юрисдикції. Пузина напр. не міг допросити ся у дїдички Острозьких маєтностей Анни з Острозьких Ходкевичевої, щоби вона позволила йому обїхати православнї церкви Острозьких маєтностей. Навпаки вона виразно заборонила своїм підданим і духовенству з своїх маєтностей признавати своїм епископом Пузину і до нього удавати ся в церковних справах, і т. и. [434].

Унїати і католики не крили ся з тим, що вони останнїх королївських розпоряджень не вважають правосильними [435] і сподівають ся, що пороблені Володиславом уступки стратять силу, не потверджені соймом, за браком папського призволення. «Хвалите ся своєю побідою?» пише сучасний католицький полєміст на адресу православних. «По моєму, тодї була б ваша справа виграна, як би ви мали згоду папи — а я знаю, що папа не буде санкціонувати схізми» [436]. І сю хистку позицію відчували православні — тим більше, що й сам Володислав, при всїм своїм бажанню не дати ся ультрамонтанській пресії, не завсїди міг устерігти ся від ріжних підходів свого клєрикального правительства. Його ріжні, більші і меньші шефи вважали питаннєм чести для себе йти проти антіклєрикальної полїтики короля, і не опускали нагоди, де можна було, не дуже наражаючи себе на королївську неласку, використати хвилю неуваги або хвилевого роздражнення короля і заїхати православних якоюсь несподіванкою.

Такі напр. були листи видані Володиславом в осени 1634 р. проти київських просвітних інституцій і зреформованої Могилою школи в Винницї. Тоном незвичайно суворим і неделїкатним Володислав дорікав Могилї, що він не слухав його пригадок, аби скромно користав з того, що йому належить. Наказував йому закрити латинські школи і латинську друкарню в Київі, так само школу винницьку і забрати з винницького монастиря ігумена Івашкевича і Кальнофойського, бо від них виходять бунти і всяка иньша сваволя. Наказував також винницькому старостї і київському воєводї, аби допильнували замкнення тих шкіл, бо позволеннє було дано тільки на школи руські, і т. д. [437]. Епізод вражає своєю несподїваністю на загальнім тлї толєранційної полїтики Володислава, що на коронаційнім соймі навіть збирав ся видати спеціальний привилей православним школам, але не міг сього зробити тому, що його канцлєри не згодили ся прибити до нього печатей [438]. Очевидно, різкий виступ проти сих шкіл був викликаний якимись інтриґами або фальшивими донесеннями унїатів чи католиків. На жаль, подробицї зістали ся нам неясними, бо викликаний ним полємічний трактат Сильв. Косова: Exegesis to iest danie sprawy o szkołach kiowskich y winickich w których uczą zakonnici religiey graeckiey займаєть ся головно теоретичними питаннями, не входячи зовсїм в історію королївської заборони [439]. Могила не скапітулював, шкіл не замкнув, справу якось поладнав. Але сей і иньші подібні епізоди поучували православних пильно стежити за королем і пильнувати кождий його крок, не вважаючи на всї його обіцянки і навіть добрі заміри, та добиватись можливо повного і правосильного закріплення зроблених ним уступок.

Лишаючи на боцї такі хвилеві збочіння, Володислав робив що міг в тім напрямі. Він вислав в осени 1633 р. свого повірника, надворного підскарбія Юрія Осолїньского до папської курії, поручивши йому не жалувати пишних комплїментів і сміливих обіцянок, дорогоцїнних дарунків і дзвінкої монети для того, щоби нахилити римські еміненції для Володиславових прошень, між тим і обіцяних уступок православним [440]. Осолїньский, найзручнійший з польських дипльоматів, добре справив ся з порученнями, зробив як найкращий настрій в курії своїми перспективами приведення Московії і Швеції під зверхність папи, дістав згоду на всякі прохання Володислава. Але на пунктї уступок схизматикам стрів ся з невблаганим і необорним non possumus папських богословів. Конґреґація відбула протягом грудня, сїчня і лютого 1634 p. цїлий ряд засїдань в сїй вправі, і не вважаючи на всї заходи Володиславових адвокатів, постановила, що не тільки не може згодити ся з обіцяними православним уступками, але не може й толєрувати їх, навпаки — мусить виступити против пунктів і виданих на основі їх дипльомів [441]. Одинока річ, яку Осолїньскому удало ся виблагати в сїй справі, очевидно згідно з королївською інструкцією, се — що папська курія пообіцяла стримати ся з оголошеннєм своєї резолюції, щоб не псувати полїтичних рахунків Володислава, і на сїм мовчанню курії мусїв він оперти свою дальшу тактику.

На коронаційнім соймі Володислав обіцяв православним сповнити обіцянки «пунктів» на найблизшім соймі. Одначе найблизший сойм, скликаний лїтом 1634 р., був екстренний, двохтижневий сойм, і мав на метї добити ся тільки ухвали податків для заплачення війська, а полагодженнє всяких иньших справ, між ними і релїґійної, відложено було на звичайний шеститижневий сойм, що був скликаний на кінець сїчня 1635 р. Православні приложили всякі старання до того, щоб ся обіцянка була сповнена. Маємо лист Могили до могилївського брацтва — правдоподібно оден з цїлої серії таких циркулярів, розісланих заздалегідь, де він нагадує братчикам, що треба енерґічно поставити ся на будучім соймі, вислати депутатів, і просить зложити грошей на його соймову місію [442]. В актах львівського брацтва зістав ся слїд такої складки в записцї, що Могилї асіґновано «на потребу посполитую» 430 зол. [443]. З соймиків маємо інструкцію вишенську, де послам поручаєть ся добивати ся заспокоєння згідно з пактами і дипльомом 1633 р., при тім згадують ся ще деякі наради в справі перемиського владицтва, і послам поручаєть ся віддати сю справу для полагодження королеви особисто [444]. Нема сумнїву, що всї сї поручення «братиї» дїйсно дуже енерґічно ставили ся послами і ріжними позасоймовими делєґатами. За браком докладнїйших справоздань з сойму [445] мусимо вдоволити ся загальною характеристикою ретроспективно даною тодїшнїм папським нунцієм Вісконті:

«Дізунїти, зєднавши ся з дісідентами», — пише він, «ужили на останнїм соймі всяких підступів, ще хитрійших від здобної хитрости грецької, аби нарештї осягнути мету своїх їнтриґ. Вони грозили навіть ужити сили, і коли не кинули ся до залїза, то лише тому, що їм лекше було воювати золотом, що поконало не одного юду серед хапчивости тутешнїх католиків. Не жадали забогато на те тільки, аби дістати хоч трохи. Відкладаючи всяку згоду, хотїли викорінити унїю на чисто, забрати як найбільше і що найкращі епископства, монастирі, церкви, маєтности церковні і все те віддати схізмі. Через такий натиск їх і через малу прихильність шляхти до унїї не можна було обійти ся без великих шкод. Навпаки — наймудрійші католики і самі унїати досї не можуть надивувати ся, що корабель їх в такій бурі не потонув зовсїм» [446].

Повірники Володислава, очевидно, силкували ся переконати палату, що супроти такого роздражнення не можна далї відкладати полагодження релїгійної справи, і мовчаннє папи толкували як симптом його толєранції для справи. Осолїньский, явивши ся на соймі, зложив справозданнє з своєї місії, очевидно — стараючи ся представити становище курії можливо прихильним для королївських плянів [447]. По сїм вибрано комісію для полагодження релїґійної справи. Спільними силами королївської партії з одного боку, а православно-дісідентської з другого удало ся прихилити палату посольську, а головно сенат, що вони, не вважаючи на опозіцію крайнїх папістів, згодили ся на признаннє толєранції для православних і сповненнє даних королем обіцянок [448]. Радивил записує в своїх записках під днем 14/III: король поручив менї бути посередником між унїатами і схизматиками, і я мусїв се, хоч нерадо, взяти на себе, разом з Остророґом, стол. кор., і до певної міри порозуміннє було осягнене, з тим що від унїатів мали бути взята катедра луцька і перемиська по смерти теперешнїх владиків і школи схизматикам позволені в Вільнї й Київі, аж до льоґіки включно» [449]. Ся не дуже докладна звістка скорше показує, про що йшли торги, анїж як закінчили ся вони, але інтересна тут ся вказівка крайнього клєрикала, що стан володїння обох церков був уставлений на підставі обопільного порозуміння.

Соймова постанова, включена в конституції, звучала так: «Сповняючи pacta conventa і ґарантію дану на щасливій коронації нашій, здїйсняємо угоду постановлену для спокою і згоди наших підданих коронних і в. кн. Литовського згідно з пунктами, списаними на елєкції нашій, і обіцюємо отсим законом вічним за себе і наступників наших держати відповідно до тих пунктів як унїатів так і неунїатів. А тримаючи ся того нашого заспокоєння велїли ми їм видати на нинїшнїм соймі привилеї в ріжних справах за підписом руки нашої і печатками нашими. Всї-ж процеси і спори з причин релїгійних і вище згаданих пунктів, розпочаті між ними з тої чи з другої сторони, на вічні часи касуємо і нищимо, поновляючи постанову 1609 р. про заруку (на тих хто б піднїмав знову якийсь процес»)  [450].

Православним прийшло ся пожертвувати не одно з того, що були виторгували вони собі на елєкції. Порівнюючи грамоти для унїатїв і православних видані на соймі 1635 р. з пунктами 1632 р. побачимо се виразно. Не дурно видана унїатам грамота вважала ся великою потїхою для них, і нунцій навіть бачив в нїй доказ певного повороту в полїтицї Володислава — більшої прихильности його для католицької церкви. А толкував се тим, що покінчивши вже московську війну згодою і зрікши ся при тім московської корони, Володислав не вважав потрібним так панькати ся з православними підданими.

Сїверська архіепископія, визначеннє комісарів для подїлу церков, комісарські протоколи, унїатський терор в Холмщинї, безправства М. Терлецького, афера Гулевича, труднощі православних владиків

Видані одного того самого дня (14/III), при закінченню сойму, сї грамоти не тільки в стилїзації проводили різку ріжницю між обома релїґіями, одною опікуючи ся, другій даючи тільки неохочу толєранцію, — але й творили для православної віри значно гірші обставини в порівнянню з «пунктами» 1632 р. Особливо характеристичний з сього боку привилей унїатський. Володислав починає його від оправдання з приводу зроблених православним уступок: «Для загального добра взяли ми на себе завести спокій між людьми грецької віри, а способи, того заспокоєння полишили до деклярації св. отця. Але св. отець затримав ся з своїм розсудом в сїй справі і нїякої виразної деклярації не дає, а на соймі инакше не могли прийти до оборони річипосполитої й иньших справ. Тому прийшло ся нам прийти до згоди з людьми, які не пробувають в унїї — що вчинили ми не на те, аби потверджувати права схізми, але для загального добра, а людям, що пробувають в унїї з св. церквою римською даємо отсе на свідоцтво нашої ласкавої опіки». За унїатами потверджували ся крім митрополїї владицтва: полоцьке, володимирське, пинське і холмське; засновувало ся на ново смоленське. Признавав ся їм ряд монастирів і ґарантувало ся, що в Полоцьку, Витебську і Новгородку православні нїколи не будуть мати церков. На владичі катедри будуть подавати ся тільки монахи — василияне [451].

Привилей для православних має характер додаткових роспоряджень до «пунктів» коронаційного дипльому. Король згадує про ту відміну, що Почаповський зістав ся при владицтві до живота свого, і потверджує, що до смерти його мають ввійти в силу постанови пунктів що до луцького владицтва. В Перемишлї по смерти Крупецького владицтво з маєтностями перейде до православного владики, але дві церкви в Перемишлї (св. Спаса і св. Миколи) і село Шегинї зістануть ся для владики унїатського — се була новина! Городенський монастир віддавав ся унїатам, але на його місце православні діставали Видубицький монастир в Київі, і се мало для них ту приємну сторону, що унїатська єрархія зовсїм виходила з Київа. В тодїшнїх обставинах з Видубицького монастиря унїатам теж було не легко користати, але всеж був то виданий знак їх права на Київ.

В православних школах київських і виленських позволяло ся учити по латини і по грецьки, але humaniora, вищі науки не мали викладати ся далї діалєктики і льоґіки, — значить вищих кляс фільософії і теольоґії не мало бути [452].

Тогож самого дня король видав привилей на владицтво перемиське Гулевичу, і може тодїж — утворивши нову архіепископію смоленську, надав — відповідно до принціпу рівносильности — титул архіепископа сїверського заднїпрянського Ісайї Копинському. Принаймнї в листї королївськім, писанім в груднї тогож року до кн. Вишневецького, король називає Копинського сим титулом, і каже виразно, що він йому сей уряд надав, та поручає князеви наказати своїм підданим і духовенству своїх маєтностей, аби були Копинському як свому владицї у всїм послушні [453]. Але, здаєть ся, Могила лїпше хотїв бачити сї заднїпрянські землї в своїй дієцезії, і якось ся новоявлена сїверська архіепископія скоренько заглухла [454].

Нарештї тогож самого знаменного дня король видав листи комісарам, визначеним для роздїлу церков між православними і унїатами. Вислано дві комісії, одну для земель коронних, другу для в. кн. Литовського, в кождій було по шість осіб, по половинї католиків (або унїатїв) і православних. Дня 1 червня кожда комісія мала зїхати ся і розпочати свою дїяльність: «довідавши ся про стан кождої релїґії під хвилю угоди 1632 р. і розваживши добре число церков і людей в унїі і поза унїєю, церкви аби подїлили і дїйсно роздали унїатам і не унїатам» [455].

Та невважаючи на ріжні уступки, зроблені королем коштом православних унїатам против пунктів 1632 р., католицька партія не мирила, ся з фактом. Вже перед виданнєм грамот і затвердженнєм конституцій біскупи і ряд світських сенаторів, послів і иньшої публїки занесли протестацію на «способи угоди і відданнє церков і маєтностей церковних». (Цїкава тут особливо заява підканцлєра коронного Т. Замойского, що він мусїв припечатати акти тому, бо папська деклярація не прийшла, «рішення сойму не могли без того прийти до кінця, а неприятель стояв над карком отчини») [456]. Коли ж комісари розпочали передачу церков православним лїтом того року унїатсько-католицька партія робить все можливе, щоб зменьшити здобутки православних, звести їх до minimum-a, а й сей. minimum обставити всякими протестаціями і декляраціями, які могли-б віддати потім прислугу при змінї обставин. Призвичаєна до нетолєранції Жиґимонта, вона не могла помирити ся з новим курсом правительственної полїтики і дивила ся на неї як на ефемерний епізод, який ранїйше чи пізнїйше мусить дати місце правдивій католицькій полїтицї. А при тім ще виводила її з рівноваги також і та обставина, що сї нові комісарські обїзди, більш систематичні нїж попереднї, немов давали знак усяким приборканням і до унїї приведеним православним елєментам, і вони відпадали цїлими масами і вертали ся назад до батьківської віри.

В своїй інструкції, як ми бачили, король поручив мати на увазї такий стан обох конфесїй, в якім вони були в момент елєкційної угоди. Але се, розумієть ся, було дуже трудно сповнити, і такий принціп давав тільки привід до всяких спорів та нарікань. Даремно комісари силкували ся заховати супроти унїї всякі апаранси, відступаючи церкви унїатам де їх майже або й зовсїм не було, тільки «в надїї унїї» в будучности, або мотивуючи таке віддаваннє міркуваннями, які для сучасного читача звучать, як іронїя. Се все не ратувало комісарів від нарікання унїатської єрархії, роздражненої православним рухом, і вона закидала їм і хабарництво, і сторонничість, і всякі негарні мотиви [457], — а православних не спасало від ріжних репресій на пізнїйше.

Декотрі з комісарських протоколів дають нам досить інтересні образки сучасного житя: сього проблєматичного істновання унїї, сильного руху людности до православя і тих ріжних перепон, які ставили ся йому. Напр. приїхавши до Більська, де унїатське духовенство відобрало від православних церкви, як ми вже знаємо, комісари стріли ся з якоюсь деклярацією, вимученою від православних унїатським владикою під грозою ріжних процесів. На сїй деклярації унїатське духовенство опирало свій «стан володїння», але комісари признали неважною сю деклярацію, на основі конституції 1635 р., що уневажнила всякі процеси і рішення судові в справі релїґійній, і приступила до розгляду реальних відносин. Тодї унїатське духовенство могло показати їм на очі лише кілька унїатів, і поза тим не можна було їх знайти більше, «не-унїатів же велика юрба людей, і реєстр всїх домів, які не хочуть бути в унїї, був нам предложений». «Священики св. Воскресенія і св. Миколи з парафіянами своїми заявили, що вони в унїї бути не хочуть і нїколи не були під послухом унїатського владики, хіба за примусом». Супроти сього, вглянувши ще в предложені православними документи, комісари присудили православним три церкви. «Унїатів хоч бачили ми таке маленечке число, що їх і одна церква могла вмісти ти, але в надїї на унїю і з огляду на тих, що відступали (від унїї, а очевидно — унїатсько-католицька сторона сподївала ся їх назад завернути), — присудили унїї все таки дві церкви [458].

В сусїднїм Дорогичинї, на Руськім містї, унїатів не знайшло ся зовсїм. Комісари «вчинили старанне слїдство про унїатів і неунїатів, але не могли побачити нї одного унїата на очі, анї розвідати не могли, а неунїатів — величезне число і множество, цїле містечко зване Руським». «Видячи на власні очі, що вони однодушно стояли при своїй релїґії не-унїатській», комісари присудили їм тутешню церкву [459]. Так само вийшло і в Лосичах, і комісари теж передали тутешнї церкви, числим дві, православним, але вимовили, «що якби пізнїйше знайшов ся якийсь унїат, обиватель того міста, і потрібував церкви, то п. дізунїти повинні купити ґрунт придатний на збудованнє церкви і цвинтаря для унїатів» [460]. У Грубешові комісари з особливим стараннєм питали за унїатами, але не знайшли більше понад попа Василя з зятем і з третім — міщанином Важинським. Сей піп Василь був при церкві св. Миколи, але що «всї парафіане відступили від нього», комісари казали йому перейти до мурованої церкви Пречистої в ринку, «недавнїми часами фундованої на унїю і потвердженої привилеєм королївським з тої нагоди, що що її фундатори відступили від унїатської віри свого предка і вернули ся до не-унїї». Вони її присудили унїатам, иньші церкви віддали православним [461].

Сї розпорядження комісарів розбудили страшенний гнїв місцевого унїатського духовенства і його прихильників, - протести, закиди в підкупстві, скарги на тенденційність і всякі неправности. Сими скаргами удало ся вивести з рівноваги й самого короля так, що він висилає до комісарів лист, де докоряє їм, що вони поступають односторонно, на підставі заяв самих тільки православних, і тим заохочують людей відпадати від унїї, «так що виникає небезпека, аби унїя не вигасла зовсїм». Він наказує вернути унїатам церкви, які були в їх реальнім володїнню, а православним полишити тільки «гірші церкви» (podleysze cerkwie) [462]!

Але не покладаючи ся на поміч короля енерґічнїйші особи між унїатським духовенством — як от владика холмський Методій Терлецький, що був, очевидно, головним привидцею і до сього листу, й иньші ще — завзято працювали на власну руку. Першу комісію, 1633 р., Терлецький в Холмі так обставив, що вона собі «з ласки божої шию зломила», як писав він потім. І другій комісії він творив всякі трудности, так що комісари, як він сам хвалить ся, старали ся крадькома обїздити міста його дїєцезії. Передані православним церкви він відбирав силоміць і запечатував, або забирав під богослуженнє унїатське. В Холмі самім він стероризував людність так, що на перші розвіди комісарів нїхто не насмілив ся заявити, що він православний. Аж згодом удало ся їх осмілити, списано їх трохи на реєстр, і комісари призначили їм одну церкву на передмістю, успенську. Терлецький опротестував їх рішеннє, наказав духовним тої церкви не допускати до передачі, коли-ж комісари таки її відобрали й передали, владика зараз кинув ся туди з величезною товпою. Комісарів уже не було, православнї, побачивши свого мучителя, почали тїкати куди видко, а владика власноручно розбивши двери, назад відобрав церкву, а православних при тім побито, повиривано їм бороди, і всяко збезчещено [463].