Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

           Витай Россіи на утЂху даный

           Давай ратунку россійской оздобЂ

           В мизерной добЂ

           Помнишъ, як перед тымъ Россія бывала

           Славна, як много патроновъ мЂвала

          Теперъ ихъ мало тебе хочемъ мЂти

           В сарматскомъ свЂти

          ТебЂ южъ муры мои полецаю

           Отъ Ярослава которыи маю -

           Любо ты славы ты ихъ будь Атлянтомъ

           Будь адамантомъ [425]

Сї голосні кимвали Могилянців мали заглушити меньше приємний шум з приводу твердих заходів Могили коло зреалїзовання своїх митрополичих прав.

Скрипіли не тільки унїати, а й православні Ігумен Никольського монастяря, що був відданий королївським привилеєм в роспорядженнє Могили, не хотїв передати йому свого монастиря, і Могила забрав монастир оружною рукою, а ігумена і його прихильників-монахів казав бити посторонками, допитуючи ся де поховали монастирські скарби [426]. На митрополита Ісайю, що не хотїв піддати ся Могилї, як оповідає Могилин неприхильник Єрлич, Могила наслав своїх слуг і вояків, і вони вхопивши Копинського, старого і схорованого, «в однїй волосїнницї, перекинувши через коня як який небудь мішок, відвезли його до монастиря Печерського, трохи не пів-милї» [427]. Там Могила витримав його, поки той не дав записи, що зрікаєть ся митрополії.

Се був дуже цїнний для Могили документ, і він поспішив зараз розіслати його копії по всїх сторонах. Але схізма не переставала. За кілька тижнїв по своїм вїзді Могила розіслав новий унїверсал, де сповіщав, що він «щасливо наїхав» на свою митрополичу столицю, «обняв» катедральну церкву і «од всїх православних духовного і свіцького стану у всїй землї панств тутешнїх одержав належне послушенство». Але зачуває про незгоду деяку — що декотрі все ще називають митрополитом Ісайю («а иныє иныхъ, кого кто хочетъ», додає він для сильнїйшого ефекту). Тож подає до відомости, що Копинського не тільки патріарх «изверг», але й сам він «зреклъ ся доброволне такъ уряду якъ и титулу митрополитанского», і запись дав, що вже нїколи на той титул не буде мати претенсій. Всїм духовним на доказ послушности наказав Могила ставити ся до Київа на собор дієцезальний, на день Успенїя, «под винами канонными» [428]. Але здаєть ся, собор сей не удав ся, судячи з того, що Могила незадовго росписує новий собор, на перший тиждень посту не згадуючи про попереднїй [429].

Могила очевидно, трохи поспішив ся з жаданнями «послушенства». І то вже було великим успіхом для нього, що поява в Київі на митрополичім столї сього ще недавно підозреного опортунїста і його суворе поступованнє з стовпом правого благочестя не викликало нї в кім явного протесту з боку прихильників непохитного благочестія. Козаччина напр. далї по старій традиції більше спочувала Ісайї, і се було дуже богато, що вона не виступала за ним активно. Припадком перехована реляція служебника Конєцпольского з лїта 1633 р. дуже характеристично оповідає про те, як Кисїль тодї мирив з козаками Могилу [430].

«Той ,Ісай' що перед тим був митрополитом київським, наговорив велику силу перед військом Запорозьким на Могилу, теперішнього митрополита. Могила теж йому такі закиди робив, що ,ти зрадник, бо з Москвою маєш порозуміннє'. Тому Могила, ставши в двох милях від війська, дав насамперед через п. Кисїля ,юстифікацію' про себе і порядно виправдав ся у всїм, а той (Ісайя) зістав ся в великій конфузії. А коли Могила дав знати козакам, що їде до обозу, — тодї гетьман з кількома хоругвами кінних стрів його, а піхота вся стояла перед обозом. В півмилї від обозу привитали ми його і з великою ґречністю впровадили його до війська, бо з ним було немало і шляхти київської. А коли ми ввели його в середину обозу, він пристав і убрав ся ,коштовно' як арцибіскуп, попи цїлу годину відправляли співаннє, а цїле військо потім [приступило] до нього для поцїлування хреста і руки. Відправивши се, пішов з великою процесією до армати, посвятив їм армату і благословеннє дав на сю війну в гарних словах, так що ся церемонїя потягла ся цїлий день. Але козакам все таки було жаль того Ісая, що був так дуже збентежений, — бо вони-ж його самі ,всадили' на ту митрополїю. Тому прислали потім до п. Кисїля і до мене і просили, щоб ми їх погодили, ,аби вже тих замішань межи ними не чинили». Ми на те стратили цїлий день і вчинили між ними таку згоду, що отець Могила відступив йому монастир св. Михаіла з усїма доходами його, відповідно до кор. привилея, а Ісай дав йому запись на те, що нїколи тим титулом він не має титуловати ся, анї в його дїла втручати ся, тільки мешкати спокійно в монастирі ігуменом. За се ми від козаків дістали велику подяку, що так їх погодили [431])».

Правдоподібно, рішуча боротьба з унїатами за права православної церкви, проявлена за останнїй час Могилою, помирила з ним суспільність, а тверду руку православному митрополитови в такий твердий час мабуть признавано таки й потрібною. В пізнїйших пробах боротьби Ісайі з Могилою, оборонцем скиненого митрополита виступає уже справдї не суспільність, не козаччина, — а король, що для заспокоєння Ісайї надав йому небувалий перед тим титул «архіепископа сїверського заднїпровського» і обстоював за ним перед Могилою і перед Могилиними свояками Вишневецькими, що вигнали Ісайю з його заднїпрянських монастирів.

Марне «заспокоєннє», оживленнє релїґійної боротьби, непримирене становище католиків і унїатів, хитке становище володислава, роспорядженнє на некористь православних шкіл, заходи для приєднання курії для компромісу, релїґійна справа на соймі 1635 р., сойм приймає до відома зроблені королем толєранційні уступки, привилеї унїатам і православним

Дїйсно, обставини були того рода, що меньше всього настроювали до лагідности й гуманности. «Заспокоєннє православних звучало як чиста іронїя. Володиславові акти в дїйсности відкрили собою тільки новий період завзятої — не боротьби, а просто таки війни між православними і унїатами. Після того як завдяки Жиґимонтовій тактицї православні були збиті з позицій і майже всяка можливість боротьби у них була відібрана, се, розумієть ся, було великим успіхом, що акти нового короля дали православним правні підстави і реальні обставини, в яких вони могли бороти ся з натиском унїї з певними виглядами на успіх. Але для «святого спокою» в сих нових обставинах було меньше всього місця, і з становища психольоґії тих трівожних воєнних часів мусимо оцїнювати і психольоґію головних дїячів сеї доби і форми та способи сеї боротьби.

Королївські привилеї, щедрою рукою роздані православним на коронаційнім соймі, реалїзували ся тільки при помочи сили, і «реальні відносини сил», кажучи по теперішньому, рішали про результат тих претенсій, які підносили православні на їх основі, і тих рішень, які становили королївські відпоручники на підставі тих привилеїв. Королївські комісари їздили по краю і передавали православним церкви та монастирі згідно з королївською грамотою 14 марта. Але майже скрізь унїатське духовенство і його католицькі опікуни робили більш або менш сильні старання не поступити ся засидженим добром, і православним приходило ся силою доходити або одержавши — силою боронити сї королївські дарунки. Напр. в Пинську комісар-унїат стрівши ся з протестом унїатів, таки відразу відступив, а місцеві православні потайки відчинили собі церкву та взяли в свої руки: унїатський священик прийшовши, застав там богослуженнє православне і повну церкву людей. Навпаки в иньших місцях унїати, не змігши відборонити церкву перед комісаром, потім здобували її собі назад. Напр. в Красноставі, де королївським комісаром був Гулевич-Воютинський, він без усяких перепон, як каже, взяв був і передав церкву православним, а ті правили там богослуження. Але два тижнї пізнїйше приїхав староста Якуб Собєский і довідавши ся про се, пішов з своїми гайдуками, відбив замки і віддав церкву назад унїатам. В Більську силоміць відобрали собі назад церкру самі унїати, за помічю місцевих католиків: товпи розаґітовані унїатським намісником напали на церкву, відбили замки і передали унїатам і т. и. [432].

Підняла ся хмара ріжних протестацій і репротестацій, позвів і процесів. Богато Українцїв і Білорусів; що під натиском давнїйших обставин були змушені тримати ся унїї, тепер користуючи з проголошеної свободи обох релїґій, хотїли вертати ся на «благочестиву віру». Але вони стрічали ся з репресїями унїатів, що за помічю католицької адмінїстрації загострюють свою боротьбу з православєм, силкуючи ся зміцнити стан володїння. . Новонарожденныхъ отрочатъ крестити, хорыхъ и хотячих ся сповидати, мертвыхъ погребати силне (силоміць) намъ правовЂрнымъ не допускаютъ, але до себе презъ мусъ гвалтовне з пострахами розными приневоляютъ і притягаютъ за неутоленными слезми нашими», як писали сїльські братчики Могилї [433].