Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

«Друге — як перша війна загоріла ся через Чаплїцкого, що відібравши против королївського привилею хутір, ще й на здоровє моє, Хмельницького, наставав, і через нього весь той огонь загорів ся, — то на будучій — дай Боже — комісії аби він був виданий.

«Третє — другої війни причиною був кн. Вишневецький, ставши наступати против уставленої угоди, не чекаючи комісії; тому коли б він був гетьманом, ми нїяким чином з ним жити і на Україну пустити не хочемо: мусить бути війна.

«Четверте. Воєвода київський аби був з народу руського і закону грецького — щоб не наступав на церкви божі як теперішнїй воєвода Тишкевич, що з замку церкви викидав і будувати не позволяв; ми йому бажаємо вищого [1781] воєводства, а до Київа просимо воєводи нашої віри. Також аби митрополит наш київський мав місце в сенатї королївськім — аби ми принаймнї мали трох сенаторів руських: між духовними митрополита, а між світськими воєводу й каштеляна київського, для стереження віри нашої й прав народу руського.

«Пяте. В тім Київі всї костели й кляштори, які є, так нехай в цїлости й зістають ся, тільки аби єзуітів нїколи не було, котрих на злість школам руським впровадив був й. м. воєвода київський, і звідти теж пішло нинїшнє замішаннє.

«Шосте. Просимо, аби ті всї пункти були з ласки королївської і всеї річи-посполитої [1782] нам позволені (і затверждені — а ми [1783] готові кінчити комісію.»

«Пункти умовлені між комісарами й Хмельницьким» [1784] містили умови перемиря. Гетьман, прийнявши клейноти (від сього акту він уже офіціально носить сей титул, доти не признаваний нї йому нї його попередникам), зістаєть ся з військом в підданстві — «як листом своїм освідчив». Комісія через недостачу паші відкладаєть ся «до трави», до руських зелених свят: тодї буде віддїлене поспільство від козацького війська і спишеть ся реєстр, тримаючи ся давнїх звичаів і привилеїв війська Запорозького — козачество буде вписане в реєстр з королївщин воєводства Київського, в місцевостях близших до Днїпра. Місцем комісії визначено р. Росаву, і з боку Корони туди щоб прибули тільки два комісари. На час перемиря граничними пунктами уставляють ся ріки Горинь і Припять і Камінець Подільський: війська коронні й литовські не мають виступати за сї межі, а коли б переступили (барський інцідент), мають уступити ся назад: также й військо Запорозьке не має переступати сеї граничної лїнїї, і не повинно бути з обох сторін нїяких підїздів, наїздів і чат, — на те від гетьмана і від комісарів мають вийти унїверсали, а всякий непослушний буде сурово караний. Дїдичі й державцї до того часу — зелених свят, також не мають вїздити до своїх домів поза уставлену граничну лїнїю, аби не прийшло до якогось замішання; — ті ж що вже спровадили ся до домів своїх між Горинею й Случею, далї не можуть поступати. Бранцїв усїх гетьман готов віддати на будучій комісії, але просить, щоб і йому та комісія видала Чаплїньского.

Лист до короля датуєть ся в копіях 24 лютим, пункти в одних 24, в иньших 26 лютим — днем останньої авдієнції, 24 лютим датований також унїверсал комісарів, що сповіщає про довершене перемирє й наказує польським військам «під соймовим і військовим караннєм» не псувати перемиря, не переступати демаркаційної лїнїї, «тим більше — не стинати людей по місточках і волостях». [1785] Вийшов такий же унїверсал козацького гетьмана, тільки ми його не маємо. [1786]

Останнї слова гетьмана комісарам одначе не ворожили богато доброго. Коли Кисїль прощаючись нагадував йому, щоб того перемиря до зелених свят дотримано, Хмельницький сказав: «Не знаю, що то буде з другої комісії, коли молодцї не схочуть вдоволити ся двадцятьма або тридцятьма тисячами реєстрового війська й удїльним, одрізаним своїм панством. [1787] Побачимо!» Обіцяв одначе в каждім разї приставити на комісію бранцїв і частину здобутої армати.

На тім попрощали ся. Не вважаючи на гетьманську відмову комісарам все таки вдало ся забрати з собою до сотнї бранцїв — між ними богато ксьондзів і драґонів кодацьких. Мясковский пояснює, що вони замішали ся між комісарську челядь, але очевидно, що се могло стати ся тільки завдяки тому, що гетьман велїв своїм людям дивити ся скріз пальцї на сю контрабанду. Великі купи втїкачів — шляхта, ксьондзи, Жиди чекали комісарів ще в Київі, сподіваючи ся прилучити ся до них і під їх охороною вибрати ся з «козацького удїльного панства», але комісарам і з поворотом не вдало ся побувати в Київі. Як оповідає Єрлич, київські міщане спеціально просили Хмельницького, щоб він не позволяв комісарам заїздити до Київа, і пристави, що проважали комісарів, не дали їм заїхати. [1788] Мясковский з Зеленьским під їх наглядом тільки вдвох вступили до митрополита, до св. Софії, оглянули «памятки варті щоб їх оглянути», і виїхали з міста. Тодї «нещасливий нарід католицький», чоловіки, жінки, ксьондзи, також і Жиди рішили вечірнїм смерком утїкти з Київа, щоб догонити комісарів на нічлїгу, й пустили ся в великім числї хто мав, на конях, а хто пішо, не вважаючи на глибокі снїги. Але небогато кому вдало ся втїкти, бо козаки помітивши пустили ся наздогін, завертали назад, при тім грабували й били, декого й на смерть аж митрополит мусїв обстати за сими нещасливими.

Так ішла під охороною комісарів на Вкраїну шляхта, в надїї знов загосподарити на старих попілищах, і тїкала за ними слїдом тепер, щоб якось назад з України вирватись. Ся зміна на протязї двох місяцїв давала яскраву ілюстрацію великих шляхетських надїй на комісію і повного краху їх. Заразом отся подробиця найкраще дає зрозуміти, чим мала бути на дїлї проєктована угода з козаччиною, і чому так не хотїв її український нарід. Дїйсно, мав на те причини.

Мясковский в своїм дневнику одначе одмітив і инакший факт: з тої київської шляхти, що пристала до комісарів і їх людей в дорозї на Україну, богато і в дорозї і в Переяславі перейшло до козаків: не тільки челядь, а й поважні шляхтичі, навіть панни. Між иньшими пристав до козацького війська Єрмолович, участник торішнїх переговорів з Хмельницьким. [1789]

Розрив: зусилля короля і канцлєра коло полагодження конфлїкту, їх трудне становище, місія Смяровского, інструкції Кисїлеви, посланіє до гетьмана, поручення Смяровскому, королївські й Кисїлеві поради гетьманови, стриманнє ворожих операцій, посольства у гетьмана, непримириме становище що до Польщі, безвиглядність перемиря, останнї заходи Кисїля, розірваннє перемиря, останнїй лист гетьмана з 3 (13) мая.

Прибігши 7 н. ст. марта до Кисїлевої Гощі комісари зараз же вислали до короля двох з поміж себе: Кисїля-молодшого і Смяровского, з справозданнєм про свою «несмачну і небезпечну переяславську гостину». В листї висланім з ними вони поясняли причини такого сумного закінчення своєї місії й толкували мотиви, які з даної альтернативи: рішучого розриву чи перемиря, велїли їм вибрати се друге. По їх гадцї Хмельницький сам уже, навіть при добрій охоті, не може взяти на узду тої маси окружного народу, і згинув би зараз тої ж хвилї, як би виявив такі наміри. Війна була рішена вже наперед; бажаннєм Хмельницького було тільки затримати у себе комісарів, а тим часом рушити свої полки на Польщу, посилаючи ся на конфлїкти в Барі, Турові, Мозирі. Комісари бажали запобігти сьому і вважали все таки позитивним здобутком, що їм удало ся своїм перемирєм дещо відтягнути війну: Хмельницький велїв полкам розійти ся, і річ-посполита має тепер принаймнї час приготовити ся до дальшого. По гадцї комісарів, навіть сповненнє поданих Хмельницьким умов зовсїм іще не забезпечало спокою: все буде залежати від міжнароднїх відносин, від впливів Орди, котрій Хмельницький вповнї підлягає, від відносин в самім війську, котрі можуть принести якусь несподїванку. [1790]

Комісарські висланцї ставили ся в Варшаві десь коло 20 н. ст. Привезені ними листи й новини були дуже не на руку королеви й канцлєрови: вони могли ще більше діскредитувати їх полїтичні пляни й тактичні кроки. Такі аванси вони зробили Хмельницькому, а тепер мусїли признати ся до таких непоказних результатів того всього! Тому, як пише оден варшавський кореспондент, справозданнє Кисїля й Смяровского і наради з ними були обставлені незвичайною таємністю», вони здавали справу королеви в присутности тільки канцлєра і підканцлєра Лєщинського, а кілька сенаторів весь той час стояло перед дверима, аби хтось непокликаний не впав у ту нараду. Одно що можна було витягнути від комісарів, — що «чернь» козацька пре до війни, жадна здобичі, і Хмельницький не може стримати хлопства, що «засмаковало вільности від роботи» і не позволить згоди. [1791]

Лєщиньский, противник Осолїньского й його полїтики, супроти таких вістей наставав, щоб зараз видати оголошеннє загального походу шляхетського й готовити ся до війни: але його представлення не були прийняті. Рішено ще раз зробити пробу з гетьманом і старшиною, перше нїж подїлити ся з ширшими кругами результатами комісарської місії. Очевидно, Смяровский, що вже другий раз був у Хмельницького, подав якісь надїї на успіх потаємних, закулїсових переговорів, і на нього вложено нову місію - в тім напрямі. Зверхню ж, декоративну ролю полишено за воєводою Кисїлем (може бути — не відкриваючи йому навіть дїйсних поручень, даних Смяровскому). Канцлєр виписав йому листа, де поясняв причини довгої проволоки з відправою його брата і мотиви королївської полїтики. [1792] Мовляв, непевні відомости з України і особливо остереженнє від цїсаря, що Ракоцій робить заходи коло підбунтовання козаків, вже спонукали були правительство до приготовань для нової війни з козаками: королеви дано було уповажненнє на 60 тис. чужоземного війська і скликаннє загального шляхетського походу; але привезена комісарами деклярація Хмельницького і той факт, що він прийняв від короля корогви й булаву, свідчать про його добрі заміри. Нарада короля з сенаторами («близші приїздили, а дальші на письмі подавали свої гадки») привела до рішення по мисли Кисїля: згодити ся на пункти Хмельницького і кінчати комісію. З тим посилаєть ся до Хмельницького Смяровский, але все дїло зависло на Кисїлю: король хоче, аби він повідомив Хмельницького про таке прихильне порішеннє справи і добув від нього деклярацію, яка б упевнила короля в безпечности згоди: коли король не збирає війська на нього, треба, щоб і він полишив орду й зробив усе для того, щоб відлучити від війська чернь. Король думав, що буде не добре, коли козацьке військо для спорядження реєстру збереть ся вад Росавою, як проєктує Хмельницький: се близько до волости, туди насуне все що живо і збереть ся таке множество, що анї гетьман не зможе дати собі ради, анї поважним комісарам, «людям великим» не можна буде туди показати ся. Краще, аби Хмельницький зібрав військо «як найглубше» — коло Крилова або Чигрина: туди й поспільство з далеких волостей не поквапить ся, і гетьман, маючи недалеко Татар, буде держати в страху своєвільних. По друге, нехай би він на той час постягав до себе полковників, які на волости, аж до Случи, а коронне військо, хоч би не в цїлости, поступило десь під Паволоч — се б забезпечило спокій, і комісари з невеликим віддїлом могли б зїхати ся з гетьманом. І нехай би він видав унїверсали і проголосив, що «з самої основи привилеїв війська Запорозького — як воно завсїди називало ся Днїпровим», військо має бути набране не з далеких волостей, але з воєводства Київського, з міст і волостей Днїпрових і з сусїднїх шляхів, і не з маєтностей шляхетських, а королївських. А хто хоче вийти з маєтностей панських і стати козаком — вільно й се йому, тільки аби зараз вийшов і там мешкав, де звичай козакам мешкати. Певно й самі справжнї, заслужені козаки не допустять у військо простих людей, аби займали місце. Про все се Кисїлеви поручало ся пильно подбати, «аби не робити даремного гуку», не рушати коронного війська й шляхетського походу. А за те крім київського воєводства — вже наданого йому, минаючи иньших кандидатів (в тім і самого кн. Вишневецького, що, мовляв, особливо заходив ся коло нього) — обіцяло ся Кисїлеви ще иньші, більші ласки королївські, котрими мав він укоронувати працї свої». [1793]

Одержавши сей лист, Кисїль за найкраще прийняв післати його в натурі до гетьмана: просив прочитати в тїснїйшім кружку («нехай про се не всї знають») і звертаючи назад яко мога спішно і секретно, [1794] по щирости дати знати йому, Кисїлеви, чи має він брати ся до комісії — коли гетьман хоче піти за радами короля (котрі й Кисїлеви здають ся дуже користними), чи відмовити — коли однаково нїчого з того не має бути. «Бо на мене як на осла король все складає, а минї ,і од Руси бува лихо і од Ляхів не тихо', і я тепер в такім термінї, що коли Бог з ласки своєї, при охотї, підмозї й зичливости в. милости, дасть склеїти ту згоду, до котрої привів я короля й річ-посполиту, то буду мати у Бога заслугу і річи-посполитої похвалу, а не дай Боже, як би мало инакше стати ся те, в чім я сподївав ся на вашу мил., — пожалуй моїх сивих лїт, яко син одної зо мною матери церкви божої, мого стану сенаторського, пригадай і мою зичливість до вашої мил. і війська Запорозького, і остережи мене, щоб я далї не вплутував ся в се».

При тім сповіщав, що Смяровский того дня вже приїхав до нього й вибераєть ся до гетьмана, але Кисїль, мовляв, в секретї від нього висилає сього листа — немов приготовлюючи йому дорогу.

Нема сумнїву, що Смяровский не гаючись полетїв слїдом за сим листом. Він мав передати гетьманови королївський лист і якісь близше нам не звісні обіцянки, [1795] для полковників віз кількадесять привилеїв на ріжні хутори. Які властиві поручення при тім мав, се зістаєть ся неясним. Очевидно, була в тім якась інтриґа (скинчила ся вона дуже сумно для Смяровского, коли її викрито), але вислїдити її докладнїйше не можемо. Думаю тільки, що не була вона звернена против самого Хмельницького, як представляє в своїй записцї про аферу Смяровского Піночі, [1796] — бо в комісарських і канцлєрських кругах мали те переконаннє, що з гетьманом ще можна було б договорити ся, якби не «чернь». Такі пояснення давав мабуть і сам Смяровский, і тепер він, правдоподібно мав порученнє настроїти більш угодово впливовійшу старшину — намовити її, щоб відступила ся «від хлопства», зрадила йому, кажучи виразно, — але коли се викрило ся, гетьман і старшина мусїли видати його на поталу козаччинї, щоб не стягати на себе підозріння.

Королївський лист переданий гетьманови через Смяровского, був анальоґичного змісту з тим, що писав канцлєр Кисїлеви. Король, мовляв, був збентежений звістками, які доходили до нього про союз Хмельницького в Ракоцієм (так, видко, зрозуміли й слова про «чужого пана», которому збирав ся піддатись Хмельницький [1797]). Тим з більшим вдоволеннєм прийняв він запевненнє гетьмана в вірности, вповні покладаєть ся на випробовану відданість Запорозького війська й обіцяє йому всякі добродїйства. Приймає до відома причини (виложені гетьманом в його пунктах), які змушують відкласти спорядженнє реєстру до зелених свят і похваляє заміри тримати ся при тім спорядженню вказаних ним обмежень: на реєстр брати козаків тільки з королївщин Київського воєводства, близших до Днїпра й татарських шляхів; годить ся на уставлену граничну лїнїю і просить пильнувати, щоб козаки не переходили Случи і спеціально — не нападали на шляхетські доми між Горинею й Случею. З тяжким серцем — як велику прикрість шляхтї — але щоб не зробити замішки в споряджуванню реєстрового війська, допускає кінець кінцем також стриманнє шляхти з поворотом до того ж часу до своїх маєтностей. Заявляє повну готовість зробити не можливе не тільки що до заховання прав і свобід, «але й помноження оздоб шановного народу руського» [1798]. Вказує, що він упередив бажання Хмельницького що до київського воєводства, бо вже надав його Кисїлеви, так що тепер і воєвода і каштелян київський «з того ж народу й релїґії». В справі сенаторського крісла для київського митрополита обіцяє вплинути повагою своєю на сенат, від которого се буде залежати. Дипльоматично промовчував справу Вишневецького, у которого вже встиг відібрати булаву (правда, що не на те, щоб чинити волю Хмельницького) — не було отже чого ще ставити кропки над і, і постарав ся сухо вийти з афери Чаплїньского, обіцюючи пізвати на суд на близшім соймі й суворо укарати за провини — але не видати. Висловляв надїю, що вже більше гетьман не буде ставити нїяких жадань — але не закривав дороги і для нових, «справедливих бажань». Навпаки обіцяв доконче уконтентувати за помічю божою й самого гетьмана і цїле військо Запорозьке — про що мав більше сказати устно Смяровский. Просив за те тільки дальше зіставати ся в зичливости й щирім афектї до маєстату королївського та постарати ся (центр цїлої справи!) «віддїлити козаччину від неналежного поспільства й привести її до відповідного числа». Про се Хмельницькому поручало ся завчасу, не чекаючи комісії, порозуміти ся з Кисїлем, визначеним комісаром для будучих переговорів (з одним тільки товаришом, відповідно до бажання гетьмана — литовським діґнітарем, мозирським підкоморієм Обуховичом) [1799].

Домородний наш Макіавель тим часом написав Хмельницькому спеціальний трактатець, піддаючи йому з скарбницї своєї премудрости ріжні хитрі способи на сповненнє спасенної королївської ради. Дати се писаннєчко не має, вислане було мабуть дещо пізнїйше, [1800] але що становило немов коментар до директив королївського листу, місце йому належить тут.

«Ріжно думають про вашу милость», виводив він. «Одні так думають, що в. мил., з старшиною, хочеш згоди, а чернь не хоче — і я сам так думаю. Иньші так кажуть, що все залежить від в. мил., і коли та колотнеча тягнеть ся, то се дїєть ся не через чернь, а через вашу мил. самого і через старшину. Я всїма силами перечу тому — кажу, що ваша мил. ведеш дїло до спокою, тілько сила згромадженого народу перешкоджає тому, і не зайшовши способу, щоб його утихомирити, трудно ваш. милости що небудь почати. Отже хочу випробувати вірний підданський афект в. мил. до короля й річи-посполитої, подаючи способи, як поступити, коли в. мил. хочеш загасити той огонь. Коли ж ваша мил. з тих способів поданих мною не приймеш анї одного, скажу отверто, як давнїй приятель, — даси знати кождому й минї, що сам не бажаєш спокою. [1801]