Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650

Таких дуже конкретних і практичних справ, доста далеких від визволення Гробу Господнього, на ту ідеольоґичну нитку навязувало ся й більше, з ріжних кінцїв: і українського, і молдавського, і ще може якогось, з сфери отомансько-християнських відносин. Не входячи поки що в сї детали, я хочу спинити ся на самім сїм відрожденню старої ідеї православної лїґи на услугах української полїтики.

В часах, коли вся світова полїтика обертала ся коло таких же релїґійних союзів — католицького й антикатолицького, і в них виливали ся всякі економичні, полїтичні й иньші суперечности, ідея сформовання третього союзу — православних сил, весь час висїла в повітрі, і мусїла повертати до голов ріжних православних полїтиків при кождій нагодї. В двадцятих роках ідея такого союзу православних нїби то против османського ярма, а властиво против Польщі і католицтва, була видвигнена кружком митр. Йова з нагоди плянів Яхії. Тодї державна українська ідея істнувала хіба ще в мало помітних зародках, козацька сила далека була від державного всеукраїнського представництва, і для київських кругів центр ваги весь лежав в московській участи. Тепер було вже справжнє українське правительство, українська держава, яка виповняла прогалину між північним православним світом і православними елєментами Отоманської держави. Козацький гетьман мусїв стати в центрі нових комбінацій.

Але перед ним вирисовувалось тепер кілька варіантів системи союзів, між котрими треба було вибрати, і вся вага лежала в тім, щоб вибрати добре. Виступаючи торік против Польщі, козацтво оперло ся на Ордї й війшло в круг держав, які ґрупували ся наоколо Порти як її васалї (Волощина, Мунтяни, Семигород). Турецьке правительство, як ми вже бачили, в даний момент не могло похвалити ся нї активністю, нї престіжом, анї навіть певною позицією. Чи варто отже було тримати ся сеї системи? Одначе вона була свого рода синицею в руках. Звязки були вже. Завязавши тіснїйші зносини з Кримом, з Семигородом, з Волощиною, можна було в тім угрунтувати ся міцно. Явила ся ідея, — як зараз побачимо, заняти самому Хмельницькому трон волоського господаря і сотворити таким чином династичну опору для своєї ролї на Українї в системі Отаманської Порти. Серед ріднї Хмельницького та й серед старшини сї пляни мали, мабуть, своїх горячих прихильників.

Патріарх і київські круги, або певна частина їх, що інспірувала Паісія, хотїли замінити Орду Москвою, замість системи турецької сотворити систему антитурецьку і ввести до неї Україну. Польське правительство давало знов ще иньший антитурецький варіант: Осолїньский, посадивши Яна-Казимира на місце його брата, задумував з ним відновити в новім виданню старі Володиславові пляни — християнської лїґи против Орди й Туреччини, разом з Україною, Москвою й балканськими християнами.

Кождий з сих варіантів мав за собою дещо, опирав ся на якусь традицію, на якісь реальні інтереси; українським полїтикам приходило ся потім вертатись до них раз-у-раз. В данїм моментї Хмельницький і його однодумцї не вважали можливим звязувати себе з польським правительством — з вище вияснених причин; і вибирати їм приходило ся між двома иньшими варіантами. Вибір був дуже не легкий; бачимо ваганнє тепер і потім, протягом довгих лїт — нахили то в бік московської то турецької оріентації, по теперішньому кажучи. Коли кінець кінцем на перший плян виступила комбінація з Москвою, в сїм по при всякі иньші обставини не послїднє місце мусимо признати і впливам київських кругів, в сферу ідєй і поглядів котрих війшов тепер Богдан і його старшина.

На превеликий жаль, сей незмірно інтересний з погляду розвитку полїтичної мисли в тодїшнїй Українї, і для зрозуміння дальших подїй так важний момент — контакт Хмельницького й його старшини з українською інтелїґенцією тодїшнього Київа зістав ся вповні закритим для нас. На передний плян, заповнивши собою все, висунув ся Паісій. Але я висловив уже своє переконаннє, і ще раз вертаюсь до сього: все що Паісій робив і з чим виступав в українській справі не було результатом самих його ідей, або тої місії, яку на нього вложено на Волощинї, але далеко більше і переважно — ідей, впливів і інструкцій, одержаних від гетьмана й старшини, з одного боку, і з другого -від київських інтелїґентських кругів, ще скорше. Памятаймо, що Паісій і вїхав на Україну в товаристві Мужилівського — чоловіка близького гетьманови, але ще близшого київським кругам, котрих він був вихованцем і представником. Він мав спромогу надїлити патріарха не тільки відомостями про українські відносини в данім моментї, але і ввести в суголосний йому круг київських церковних і національних ідей. Побут Паісія в Київі серед тутешнїх духовних кругів до приїзду гетьмана (він пробув тут досить довго, два місяцї що найменьше [1715], докінчив сю духовну спільність. Перед гетьманом в момент його приїзду патріарх міг виступити речником не тільки своєї місії, і не так навіть її, як ще більше поглядів київської інтелїґенції, через прізму котрої була перепущена його місія, привезені ним звістки, ідеї й перспективи.

На те він був речник не тільки авторітетнїйший, але й свобіднїйший, меньше звязаний оглядами на польське правительство, що взяли вищих представників місцевої єрархії. Митрополит-льоялїст і другий голова місцевих духовних кругів — печерський-архимандрит, не здавали ся на керманичів сеї акції не тільки з огляду на свої полїтичнї погляди, аче й на се рахованнє з польським режімом. Меньш відповідальні члени київських кругів не могли мати потрібного авторітету у гетьмана. Ті і сї з ріжних мотивів, видима річ, за краще вважали уступити ся на другий плян, висунувши на перед патріарха, що й став через се головною, символїчною — кажу — фіґурою сього моменту, особливо в дохованих польських звістках (для польської ж сторони він і мав служити Киянам декорацією!). Але зміркувавши все сказане, ми потрапимо оцїнити, які були дїйсні чинники, що впливали на нові напрями гетьманської полїтики, і яка була їх реальна вага в тих змінах, що зайшли в поглядах і настроях гетьмана і його окруження від часу їх стрічі з київськими кругами. Потрапимо винайти ті скриті нерви, що вязали нові перспективи української полїтики з старими плянами київських кругів 1620-х рр. і залягали власне в київській інтелїґентській верстві. Потрапимо зважити й ті зміни, той полїтичний зріст, який завдячали вони останнїм подїям.

Зрештою участь київських елєментів в новій українській полїтицї не зістала ся таки повним секретом і для польських доглядачів її. Митрополит і архимандрит Тризна при всїй льояльности й обережности не вважали, очевидно, можливим вповнї усунути ся від полїтичної акції, наскільки їй надавано спасенний православний характер, і виступають участниками переговорів з волоськими воєводами — дарма, що конкретно справа обертала ся зовсїм не коло релїґійних, а династичних питань. Київські ченцї служили посередниками в зносинах Хмельницького з Волощиною і навіть Ордою, як оповідає Мясковский [1716] — на підставі київських чуток і навіть з слів самих ченцїв, коли йому вірити [1717].

Волоські пляни гетьмана, заграничні місії на початку року, місія Паїсія і Мужилівського до Москви, справа Донцїв, рахунки на Ракочія, нейтралїзованнє Литви.

По їх словам Хмельницький мав пляни на Волощину. Але господар молдавський Лупул війшов з ним в зносини, засипав дарунками, обіцяв поміч против Польщі і заохочуючи його стати князем руським, заявляв свою готовість відступити йому також і своє молдавське господарство, за поміч в його плянах — досить неясних нам взагалї (здогадують ся, що він задумував заміняти своє господарство за Валахію, а може мав ще й иньшу комбінацію, що до Семигороду [1718]. В польських кругах обертав ся лист, нїби то висланий Хмельницьким до султана ще з осени 1648 р. В нїм Хмельницький, сповіщаючи про свої успіхи — опанованнє «більшої половини Польського королївства», в тім усеї Руси «аж по Вислу», подає до відомости, що «вся грецька віра» задумує піддати ся султанови, просить його прислати своїх башів, щоб відібрати від них присягу, і заразом «повторює» своє прошеннє — нагородити його самого за службу «господарством волоським», відобравши від зрадника — теперішнього господаря [1719]. Автентичність сього листу вважаю сумнївною. Але се очевидно, що у Хмельницького були дійсно вже й тодї пляни на молдавське господарство — сю традиційну приману для шляхетсько-козацьких смільцїв, від Дмитра Вишневецького почавши, і пізнїйші Богданові заходи коло молдавського господарства для сина Тимоша були тільки одною з стадій сих плянів.

Власне з початком 1649 р. у Хмельницького збіглись посли всїх держав, на які мали вигляди українські полїтики: воєвод молдавського й мунтянського, князя семигородського, султана турецького, не кажучи про татарських післанцїв, що безнастанно бігали туди й сюди.

Польський аґент в Царгородї доносив, що хан доводив султанському диванови невідмінну потребу тїсного союзу з Хмельницьким з огляду на успіхи осягнені спілкою з ним: завойовано вже половину Польщі і в будущинї сей союз обіцює Татарам великі доходи [1720]. Султанське правительство зайняло прихильне становище супроти гетьмана, се ясно — хоч подробиць про турецьке посольство не маємо.

Ракоцїй на вислані Хмельницьким листи й заяви відповів посольством, заохочуючи гетьмана до участи в операціях, що мали на метї висадити Ракоція на польський престіл, а Хмельницькому й козакам, чи всьому українському народови — запевнити поміч і опіку сього будучого правительства [1721]. Відповідаючи на се Хмельницький перед усїм висловив своє вдоволеннє з причини сього посольства, тому що пішли були чутки, немов семигородський двір залишив свої пляни в Польщі після смерти старого Ракоція і довершенного вибору короля, а козацьке посольство навіть не добило ся до Семигороду — згинуло по дорозї туди: так довго не було про нього вістей, що сї чутки набирали правдоподібности, і тим більше гетьман утїшив ся приїздом семигородських послів [1722]. Польські комісари теж помітили, що Хмельницький дуже цінив сей союз, і поруч впливів єрусалимського патріарха, в тих перспективах, які відкривали перед гетьманом пропозиції Ракоція, добачали причину великої зміни, яка виявила ся в відносинах до Польщі і до компромісів з нею у гетьмана і старшини.

Місія патріарха була полагоджена перед виїздом гетьмана з Київа (він пробув там не довго й коло нового року, здаєть ся ще перед ним, виїхав до себе до Чигрина). В ролї провідника й охоронця патріархови додано, як уже знаємо, того ж Мужилівського. Він правдоподібно був участником переговорів ще в Волощинї, і тепер під приводом охорони патріарха мав сповнити певні дипльоматичні доручення, які доповняли й так би сказати — конкретизували місію Патріарха в Москві. Паісій мав завданнє через патріарха московського й иньше вище духовенство вплинути на царя, щоб він в інтересах православної віри не вязав ся своїм «вічним трактатом» з Польщею і прийнявши під свою протекцію Україну, взяв її в оборону проти Поляків [1723]. Мужилівському поручало ся — коли б цар показав охоту обстати за Українцями, чи то вмішати ся в їх війну з Поляками, — просити вислати свої війска на Польщу на випадок нової війни; коли б цар не хотїв виразно нарушити трактат з Польщею, — найти для того якусь укриту форму. Так Мужилівський заохочував московське правительство (коли воно вимовилось трактатом) увести війско в сїверські землї, які фактично вже вийшли з польського володїння. Мовляв, люде «живуть в тих городах собою свобідно, і то стала вже їx козацька земля, а не польська і не литовська»: приймаючи її під царську руку, цар може післати туди своє військо як у своє володїннє, не нарушуючи трактату з Польщею і Литвою. Тим часом така окупація звяже литовські війська, охоронить козаків з тилу й дасть їм змогу розгорнути всї свої сили против Поляків для визволення решти українських земель: «вони, козаки, за божою помічю будуть далї поступати в польські землї і для визволення християнської віри будуть з непріятелями своїми Поляками бороти ся всею своєю силою, щоб їм всї ті городи, де живуть люде православної християнської віри, від Поляків визволити, — аби людям в православній християнській вірі було свобідно, а Полякам аби до тих городів не було дїла» [1724].

Другий ресурс, якого цар по гадцї козацьких полїтиків міг ужити в поміч Українї без розірваня трактату з Польщею, я вже згадав — се було донська козаччина. Попереднього року Донцї відмовили помочи Запорожцям, заслонюючись мабуть волею московського правительства — як заслоняли ся потім і в 1649 р., що мовляв «без царського указу помочи дати не сміють» [1725]. З огляду що московське правительство в відповідних випадках мало звичай заявляти, ніби то донське військо поступає самовільно, і царське правительство над ним власти не має, по гадцї українських полїтиків цар міг би помогти їм через тих «вільних людей», не розриваючи згоди з Польщею — аби тільки не зборонив їм, коли Українцї до них звернуть ся знову (під сею формою, розумієть ся, лежало властиво бажаннє, щоб цар наказав Донцям не ухиляти ся) [1726].

Нарештї, коли б царське правительство побояло ся й таких виступів; Мужилівський мав в запасї — теж очевидно вперед подиктований йому в Київі постулят-mіmіmum: щоб царське правительство виступило з дипльоматичною інтервенцією: до польського правительства, панів-рад (не короля, котрого істнованнє все ще вважалось сумнївним) вислало деклярацію, «аби вони на військо Запорозьке не наступали, і в православній вірі їм насилування не чинили, бо як вони того не відстануть, і далї будуть чинити їм утиски в вірі, як перед тим — то царському величеству за православних своїх одновірцїв не вступити ся і не постояти нїяк не можна» [1727].

Українські відносини до Польщі Мужилівський мав представити московському правительству як чисто перемирні: на усильне прошеннє нововибраного короля козаки «до маслених запуст примирили» (до кінця сїчня с. ст.), і коли до того часу король не полагодить їх жадань — «не буде королем руським'», буде знову війна: гетьман розпустив військо тілько до заговин, а по заговинах козаки мають знову збирати ся до обозу [1728].

Стараючи ся так обставити будучу кампанію від московської сторони, з другого боку пильнував гетьман яко мога повнїйше зкоординувати козацький напад на Польщу з операціями Ракоція від полудневого заходу. Переговори, дуже жваво ведені потім, привели до порозуміння, що разом з тим як Хмельницький з Татарами вдарить на Поляків зі сходу, Ракоцій від Мукачева війде до Галичини, з тим щоб опанувати Краків — де його мали, мовляв, посадити на польськім престолї. В своїй грамоті, переданій з угорським посольством в половинї лютого ст. ст. [1729], висловляючи свою втїху з тої причини, що Ракоції таки не залишають своїх плянів на польську корону, не вважаючи на вибір Яна-Казимира, Хмельницький заохочував їх з свого боку до спільних воєнних операцій против Польщі. Запевняв, що з Яном-Казимиром його нїщо не звязує — на порозуміннє з ним він певної надїї не має [1730], й горить бажаннєм підтримати Ракоцїїв всїма козацькими й татарськими силами. Просить тільки завчасу повідомити, коли буде похід семигородського війска, і їх союзника Я. Радивила на Польщу.

І тут гетьманови не треба було великих фактичних сил: важно було тільки звязати польські сили від Угорщини, так як хотїв він звязати їх від московського сходу. Посол Ракоція кінець кінцем (се було. вже в маю, але відкриває нам загальну лїнїю полїтики Хмельницького) дістав від гетьмана бажаннє, щоб угорське військо зібрало ся в Мукачеві і коли дістане від нього вість про початок операцій, вступило до Польщі, бодай в числї пяти тисяч [1731].

Крім такої — розумієть ся незвичайно цїнної діверсії від полудневого заходу, Хмельницького займала гадка використати союз з Ракоціями для того, щоб забезпечити ся з боку Литви. Репресії против повстання, розпочаті на пограничу в. кн. Литовського, видко, дуже клопотали його, і тодішнїй прецедент нейтральности Литви не давав спокою, змушуючи шукати якогось способу, щоб знов звязати в. кн. Литовське на випадок нової кампанїї. В переказанім Ракоцієвими послами чи не найбільше вражіннє зробила згадка, що союзником їх против Польщі буде Януш Радивил, шеф воєнних сил в. кн. Литовського, «з усею Литвою й усїма дисідентами» [1732], і за простим повідомленнєм рушить в поміч Ракоцієви против Польщі. Відправляючи посольство назад, Хмельницький особливо просив як найскорше прислати йому заприсяжений акт союзу Ракоціїв з Ян. Радивилом, «бо тепер се стає спільною справою всїх їх на будуче». Просив післати також як найскорше лист до Радивила і дісідентів, де б Ракоції положили їм на серце помагати в будучій війні не Польщі, а козакам, і прийти їм в поміч всїми силами, в інтересах кандидатури Ракоція.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том VIII. Роки 1626-1650“ на сторінці 106. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи