Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Таких способів Кисїль хоче показати гетьманови три. Виходить з того переконання, що стягати на раду в оден табор все військо — значить напевно викликати бунт і вбити справу згоди, — бо всї що недавно виломили ся з підданства панам і війшли в титул козацький, згоди не хочуть, «бо знають що згода верне їх до підданства — а єсть їх десять разів більше нїж війська Запорозького». І прийдеть ся або битись з своєвільними тим що хочуть згоди — або уступити їм і розпочати нову домашню війну (з Польщею).

Отже як перший спосіб на се воєвода радить перевести конскріпцію по полкових містах, кождого полку окремо, приймаючи людей тільки з близших околиць. Заразом позволити коронному війську приступити близше — тодї не вписані до реєстру мусять покорити ся панам своїм, «і буря промине без дальшого кровопролитя».

Коли такий спосіб гетьманови не подобаєть ся, то можна зложити раду поза волостю, в степах, коло Чигрина, Крилова або Черкасів, скликати туди козаків з самої тільки «україни», а по волости унїверсалів не розсилати, і так зложити реєстр з самого пограничного козацтва. Полковників з волости на той час теж скликати до себе, і знов таки — походови коронного війська на Україну не противити ся. «Тодї й тим способом віддістілюєть ся загал простого поспільства від Запорозького війська».

Третій спосіб: нехай гетьман забезпечить у правительства свої особисті й військові справи і з усїм послушним йому Запорозьким військом іде на Запороже. Полишене ним селянство [1802] буде тим способом відлучене від війська, — «ми з нашими підданими, не пускаючи ся в нїякі тиранства, зробимо спокій, а в. мил., маючи забезпечені свої пункти, прийдеш з військом до дому».

Одначе які ж ґарантії дати гетьманови й цїлій козаччинї в тім, що відступивши від поспільства, котру Богдан в памятній промові називав своєю правою рукою, вони не здадуть себе вповні на ласку польської сторони? як забезпечити те поспільство від крівавої пімсти роздражненої шляхти? Кисїль очевидно сам відчував сю слабу сторону своїх рад, в котрих кінець кінцем все зводило ся тільки до того, щоб гетьман добровільно впустив польське військо на Вкраїну й позволив йому «зробити лад». Він припускає, що гетьман може держати коло себе орду — тільки аби не вводив її на волость; а що до тиранства над селянством, то бере сю справу на себе і сам піде з коронним військом пильнувати, щоб тиранства не було. Нарештї, мовляв, і сам розум наказує шляхтї стримати ся від різнї, «бо без підданих жити нам трудно; хіба б схотїли новий бунт підіймати і в купи збирати ся».

Але правда, що апелюючи до добрих почуть Хмельницького, правительство і з свого боку старало ся улекшити його завдання і не давати місця нїяким підозрінням що до своїх власних замірів. Не тільки не орґанїзовано нових військових сил, але й попереднї кадри роспускано [1803]. Радивилови перед тим, разом з похвалами за його подвиги против повстання, наказано було тільки не виходити за межі в. кн. Литовського, щоб не перешкодити комісії [1804]. Тепер же король велїв залишити йому всякі воєнні кроки з огляду на перемирє, й ображений тим Радивил скористав з нагоди посольства, що прибуло від Хмельницького з оповіщеннєм про перемирє, прийняв його з незвичайними гонорами, розложив війська на лежі й залишив всякі воєнні операції [1805].

Подібні ж інструкції мусїли бути вислані і на Поділє, де розгоріла ся була справжня війна з козаками.

Всї сї заходи одначе не могли змінити рішень гетьмана і старшини. Смяровский приїхавши до Чигрина з своїм преласкавим королївським листом, був прийнятий не тільки не ласкаво, а навіть і зневажливо. По його словам гетьман ще гірше відмінив ся й далеко більше запишав ся, нїж в переяславських переговорах; прийняв його indignissime, не як королївського посла, а як останнього чоловіка de plebe.

Писаннє короля прийняв він без усяких знаків поважання, й прочитавши кинув через стіл свому писареви, так що лист упав на землю. Удержаннє Смяровскому дано нужденне, коней забрано, людей побито. Натомість послів московського й угорського приймано з великою помпою, з кавалькадою й музикою. З приводу їх в Чигринї оповідали, що Москва уложила з козаками оборонний союз, обіцяла боронити їх від Литви, а Ракоцій вступив в союз аґресивний. Сам Хмельницький, дуже роздражнений забраннєм Бару й битвою, яка стала ся під Межибожем, і не думає про що, як тільки про яру пімсту. Обіцює відповідь по головній радї, що має відбути ся на Масловім Ставу, але на трактати нема надїї. Гетьман міняєть ся що дня що години: раз потїшить надїєю на згоду, а годину пізнїйше знову змінить ся як ніч від дня. Кінець кінцем заявив, що згоди не може бути нїяким чином: «ударить ся стїна о стїну — одна впаде, друга зістане».

Говорили, що піде на торішнї місця — під Пилявцї або під Константинів, і там буде порядкувати військо [1806].

Сї відомости Смяровскому вдало ся подати тільки в маю, майже місяць по приїздї, і то потайки: всяка можність порозумівати ся з правительством була йому відібрана [1807]. Кисїль, що сидїв весь час в своїй Гощі над Горинею, в ролї посередника й наглядача сього нейтрального пояса, чекаючи вісти від гетьмана, щоб розпочати свою конспірацію з ним, даремно бомбардував його своїми листами й післанцями. Минув квітень, зближали ся вже й зелені свята, призначені на докінченнє комісії, приїхав і другий комісар Обухович до Кисїля, а нї від гетьмана нї від Смяровского таки не було нїяких відомостей. Старий Кисїль нервував ся, засипав листами канцлєра, добиваючи ся інструкцій і діректив, і не дістаючи нервував ся ще гірше [1808]. Справедливо вказував, що нї для війни, нї для трактатів з гетьманом нїчого не зроблено: на поставлені ним вимоги не дано властиво нїякої резолюції. Ставлячи свої умови, Хмельницький жадав, щоб вони були прийняті і королем і соймом, зовсїм певно і катеґорично; тим часом король давав тільки загальні обіцянки в таких виразах, котрі кінець кінцем навіть його самого не дуже звязували, а предложених гетьманом умов не предложено не тільки соймови, а навіть і соймовій комісії, визначеній для сеї справи — не предложено очевидно умисно, бо можна було наперед сказати, що вона тих умов не прийме. На се і вказував Кисїль:

«Нема з чим їхати на комісію, бо там так поставитись треба: Хмельницький, все чого хотїв ти від короля і річи-посполитої — маєш! роби отже як умовив ся зі мною і кінчай згоду». А я не маю нїякого рішення, анї їструкції, бо жадання Хмельницького не прийняті нї королем нї річю-посполитою. Обіцянки там не поможуть нїякі; бо неприятель, стоячи в повній силї, буде потрібувати дїла. Коли він спитає про скасованнє унїї, про Чаплїнського, про місце в сенатї для митрополита — яку позицію має заняти комісар? я не знаю!» [1809]

З другого боку він уважав потрібним мати й військо на поготові — чи для того щоб іти на Вкраїну, коли гетьман піде за радою Кисїля і звівши козаків з волости, позволить коронному війську йти на Україну втихомирювати «чернь», чи навіть і для того, щоб іти на комісію з козаками. Щоб не повторювати того пониження для комісарів, якого зазнали вони підчас мирових переговорів в лютім, Кисїль проєктував новий похід комісарів на чолї коронного війська й сильно рекомендував сю місію самому канцлєрови, посилаючи ся на те, що в Переяславі самі козаки заявляли одноголосно: «Коли й. м. п. канцлєр буде комісаром, а ти другим — буде згода!» [1810]

Але час минав, і все очевиднїйше ставало, що з комісії не буде нїчого: і Кисїлеви, і канцлєрови, і королеви се ставало ясно. Мовчаннє гетьмана й усїх післанцїв, виряджених до нього, набирало зловіщого вигляду. Тим часом приходили все більш упевнені звістки про зносини гетьманські з заграничними державами: Ордою, Туреччиною, Семигородом, Москвою. Короля й його найблизших людей мусїв особливо дражнити союз гетьмана з Ракоцієм, що недвозначно виступав далї з претенсіями на польську корону, не вважаючи на вибір Яна-Казимира [1811]. Се підтинало останній якір надїї: віру в особисту відданість Хмельницького королеви, в його лєґітимізм. З становища ж можливої війни трівожили вісти про зносини гетьмана з Портою. Приходило ся братись до воєнних приготовань, хоч як се було не бажане з становища й тактики короля й канцлєра. 9 н. ст. мая — два тижнї перед кінцем перемиря, король уступаючи загальним домаганням, видав поклик до загального походу (перші й другі «віці») і розписав листи до реґулярного війська, визначаючи йому похід на день 22 н. ст. мая — на випадок відновлення воєнних операцій [1812].

Кисїль попробував ще понудити до посередництва митрополита, написавши йому жалісного листа — нїби прощаючи ся в останнє з огляду на розрив України з Польщею [1813]. Потім, стративши всяку надїю на Хмельницького, попробував звернути ся безпосередно до пограничних полковників козацьких, випробовуючи, наскільки сильна їх солїдарність і залежність від гетьмана. Писав їм про страшне вражіннє, яке в нїм викликала вість, що Хмельницький замість угоди з Польщею секретним листом своїм піддав ся султанови й наміряє передати під власть його українські землї за цїну помочи хана й сілїстрійського баші против Польщі. Кисїль не знає навіть, чи вірити таким вістям; коли вони правдиві, — він не може увірити, щоб сї зносини і пляни гетьмана знали не то що вірні піддані королївські, а взагалї православні християне й вірні молодцї Запорозького війська: «бо кому ж своя земля, слава, воля й віра не мила!» Предки наші й предки ваші молодецькі голови свої покладали за віру Христову, за королїв-панів і за сю державу християнську — а тепер сам оден гетьман мав би зробити, щоб ваші мил. більше кохали ся в царю бісурменськім, нїж у своїм прирожденім?» Невже полковники, потерши собі очі й бачучи останню свою погибіль, не запитають гетьмана, як можливий такий виступ против короля й вітчини в союзї з поганами? Чи ж не ясно, що все се кінець кінцем мусїло б скінчити ся погибілю народу християнського й війська Запорозького, тяжкою неволею, яку терплять тепер Греки — невже ж можна допустити, щоб воля одного чоловіка довела до того всього? «Щасливі буди старинні предки війська Запорозького, коли то всї знали, що в радї постановлено» - інсінуує против самовластної полїтики гетьмана старий спеціалїст від козацьких справ, та висловлює надїю, що тепер, коли військо довідаєть ся про такі пляни й розглянеть ся в них, «та крівава туча буде затримана» [1814].

Листи сї не зробили одначе нїякого впливу — хіба що до решти знищили всякі підстави до переговорів з гетьманом (которому вони, розумієть ся були переслані). Полковники на всї інсінуації обережно промовчали, відповівши тільки, що в середу по зелених святах буде військова рада — не на Росаві вже, а під Білою Церквою, і там певно відправлять Смяровского [1815].

Ся перспектива ради під Білою Церквою сама по собі була вже заповідю маршу козацького війська на границю. Дїйсно, в самий день зелених свят, як кінчило ся перемирє, козацьке військо показало ся над Горинею. Кисїль з своєї Гощі мусїв вибрати ся на Горинь і з виїздом його містечко було зараз же заняте козаками. В той же день козацькі пристави, що були при Кисїлю й мали його відпровадити на комісію, попрощали ся з ним, щоб вернути ся до війська, й по приятельськи остерігли його, щоб не лишав ся на пограничу, бо козацькі війська вже рушили ся з-за Днїпра [1816].

Правда, кілька день пізнїйше прийшов лист від гетьмана — з Чигрина, з дня 3 (13) мая: він сповіщав Кисїля що всїми силами дбає про те, аби довести до кінця комісію — не вважаючи на трівожний настрій війська, викликаний зброєннями й мобілїзацією в Польщі: «аби не було такого кінця комісії як торік: тут на згоду, а там що иньше задумували!» Обіцяв по нарадї з полковниками, котрих саме скликає до себе, спішно дати знати, де буде відбувати ся комісія, і просив всяко стримувати тим часом польське військо від зачіпання козаччини [1817]. Але разом з сим листом прийшов нарештї лист від Смяровского; доповнений устними відомостями козачка, що його привіз, він не лишав сумнїву, що з комісії нїчого не буде — буде війна, а не трактати. Кисїля і Смяровский і його післанець остерігали, що гетьман дуже гнїваєть ся на нього за зносини з Москвою, ведені против козаків, і хоче навмисно звабити до себе. Супроти того старий воєвода й останнїй лист гетьмана готов був уважати за сїльце, заставлене на нього [1818].

Він відписав гетьманови, що готов вести з ним переговори на тім місцї, яке йому гетьман призначить [1819], але сам уважав справу трактатів безнадїйною. Пересилаючи всї сї листи канцлєрови, закликав до зброєння всїми силами, щоб війною рішити справу: «Страшну і тяжку війну маємо, на котру треба підняти останнї сили річи-посполитої» [1820].

Перед кампанїєю: польські репресії й зачіпки, репресії Сам. Корецького, східнє Поділє, Богун і Нечай, польські операції на Подїлю, здержливе становище україн. погранича, смерть Тугай-бея, заходи гетьмана коло помочи Орди і Донцїв, нейтралїтет Москви, місія Унковского, гетьман силкуєть ся заінтересувати Москву на Литву, зносини з Радивилом і Ракоціями, рішучий настрій в війську.

Козацька старшина мала повне право говорити, що з польської сторони тягом давано приводи до трівожного й дражливого настрою в війську. Не вважаючи на всї унїверсали комісарів, дірективи й інструкції правительства, і т. ин., з польської сторони — з боку війська, урядників і дїдичів, що не могли таки втерпіти, щоб не зробити, де могли, обрахунку з привидцями торішнїх бунтів для спасенного прикладу своїм підданним, - не бракувало всяких різких фактів, які мусїли викликати крайнє роздражненнє й гнїв по сторонї українській. Про се в самих польських кругах ходили доста яскраві вісти й розмови, які сильно осуджували таку провокацію противника. Нунцій пише при кінці сїчня, з сойму: «Селяне на Руси знову починають підійматись, і їх зібрало ся вже 16 тис.; кажуть, що се походить з надмірної суворости, з якою їх трактують пани і хазяї, караючи смертю: не можучи зносити такої біди, вони знову звернули ся до Хмельницького, і дай Боже, щоб сей огонь не розгорів ся на Руси ще гірше, нїже перше, як все ще не може згаснути до решти на Литві» [1821].