Розділ «V. Культурно і релїґійно-національний рух на Українї в XVI віцї»

Арсеній покинув братську школу в 1588 р., виїхавши з патр. Єремією до Москви. Його місце зайняв як професор грецької мови Кирил Транквілїон-Ставровецький[1679], голосний потім богослов, автор першої православної доґматичної системи, замітний своєю траґічною долею (його працї були засуджені православними як неправовірні, досить несправедливо, і він перейшов потім на унїю). Був се чоловік взагалї здібний і в грецькій мові досить вправний[1680], так що репутація львівської школи була підтримана ним вповнї. З нагоди приїзду до Львова м. Рогози на початку 1591 р. ученики братської школи пописували ся перед митрополитом привітними промовами, співами й деклямаціями на грецькій і словянскій мові, виданими потім, як свідоцтво шкільної науки п. т. «Пρоσφονημα. ПривЂть преосвященному архіеп. кvр Михайлу»[1681]. Вони інтересні не тільки як показчик язикового знання, а й як взірцї риторичних вправ учеників: анальоґічні з подібними (нерівноскладовими) римованями острозької школи, вони досить свобідні від впливів сучасної польської поезії. З свого боку митрополит, високо оцїнюючи ученість і правовірність шкільної колєґії, уповажнив дидаскалів школи і старших студентів (спудеовъ на се угожихъ) до публичного проповідування в церкві братській й по иньших церквах[1682].

Школа стала таким чином головною окрасою зреформованого львівського брацтва, предметом його особливої опіки й гордости. Друкарня функціонувала слабо, служачи головно потребам школи — така роля її й зазначала ся виразно в ріжних оповіщеннях[1683]. За цїлий час до р. 1600 вона випустила тільки три книжки — се були звісна нам грецька граматика й шкільні привітні вірші митрополиту 1591 р., а третя, видана 1593 р., також мала служити сьвідоцтвом шкільних поступів — се «Господіна Мелетіа святЂйшаго папи александрійского, о христіанскомъ благочестіи къ Іудеомъ отвЂтъ», — присланий патріархом львівському брацтву з одним Греком і виданий в грецькім текстї й словянськім перекладї, зладженім «спудейми школы нашея», як значило ся в закінченню. Піднїмати якісь більші друки «въ общую пользу росийскому роду» брацтво, очевидно, не мало засобів. Тим треба пояснити й слабу лїтературну продукцію львівського кружка. Не бракувало між братчиками й дідаскалами братської школи людей з лїтератутною осьвітою й інтересами, з полємічним темпераментом, але на лїтературнім полї вони показували себе (котрі показали) або перейшовши до иньших місць, або в працях не друкованих: в листах, діспутах, проповідях і т. д. Згадаю братів Зизаніїв, Транквілїона, Юр. Рогатинця й ин. Розвинути лїтературно-видавничу дїяльність у Львові не позволяв брак засобів.

Матеріальні сили брацтва притягала до себе будова нової, дуже коштовної брацької церкви, ведена саме в 1590-х роках. З другого боку дуже сильно підривав його сили й заходи конфлїкт з владикою Ґедеоном, що розпочав ся зараз но реформі брацтва і потім з перервами, з хвилями ослаблення і загострення, потягнув ся на кільканадцять лїт.

Брацтво не здержало ся від спокуси дати відчути владицї й духовенству ту зброю широких прав контролї й цензури, яку так нерозважно вложив в його руки патріарх Йоаким, і скоро опинило ся на воєний позї з своїм недавнїм союзником і опікуном владикою Ґедеоном. Йоаким, незвичайно розжалений непорядками православної церкви, які бачив і чув, не вязав ся в виразах свого обурення, доходячи до крайностей: він оголошував за виклятих тих владиків, які б терпіли між своїм духовенством людей по другім разї жонатих (або таких що мали жінок нешлюбних), і тих вірних, які б звертали ся до таких священиків, приймали від них тайни чи якісь духовні служби. Всї чинности й тайни, удїляні таким священиком двоженцем, взагалї неправно поставленим, він признавав за неважні[1684]. Очевидно, виїздячи, він положив то на серце львівському брацтву, щоб воно, опираючи ся на даних йому правах, вело боротьбу за очищеннє православної церкви, і брацтво старало ся сповнити заповіт свого фундатора. Та владика Ґедеон не хотїв чути нїчого про такі нечувані права контролї й цензури з боку мирян. Чоловік повний сил і енерґії, перейнятий високою гадкою про свою владичну гідність і про себе самого, він дуже мало надавав ся до тої ролї, в яку хотів Йоаким поставить владиків супроти братської цензури. Потомок досить можної української шляхетської родини, досить впливовий, свій в панських кругах Галичини, син владики львівського, з дитинних лїт призначений на се становище, в молодости вже забезпечений jure successionis по батьку, — він дуже мало податливим міг бути на всякі уступки з своєї духовної «милостию божиєю» власти. Кров родовитих вояків і авантурників, що текла в його жилах, мусїла бурити ся на одну гадку, щоб піддати ся в тій сфері богоусьвяченої владичої власти вказівкам, цензурі, інструкціям мирського зборища, і то навіть не «братів шляхти», а звичайних собі ремісників, «підлого стану людей». Я підносив уже не раз, що ся ідея — піддати владику з його підвластним духовенством в справах церковної науки й дісціплїни суду й рішенням мирських людей, згідна з духом апостольскої церкви, глубоко противна була всьому пізнїйшому її розвою й духу, всїм понятям канонїчним, і в усї часи з боку епископату, зі сторони канонїстів, в церкві східнїй так само як і західнїй, викликала й мусїла викликати рішучу опозицію. Ґедеон не міг бути тут виїмком. Тим більше, що він був чоловік досить осьвічений і обізнаний в церковних і книжних справах (оден з соборів 1590-х рр. поручив йому «всяко тщаніє и попеченіє сътворити о исправленіи книги требника»), так що міг уважати зайвими всякі науки зі сторони сьвітських людей. Здобувши оружною рукою свою катедру, видержавши побідно боротьбу з переможним католицьким клиром, він не міг з легким серцем піти на капітуляцію перед претензіями своїх духовних овець, а не почуваючи за собою тих провин і хиб зі становища канонів чи церковної моралї, не вважав потрібним бути терпеливим та податливим на ті претензії на контролю з боку вірних, яку мотивовано перед усїм нездалістю та незаконним характером вищої єрархії.

І він дав різку відправу відразу братським змаганням. Уже за кілька тижнїв по братських конференціях з Йоакимом іде горяча полєміка між Ґедеоном і брацтвом, за те що він «попамъ казалъ людей бити»[1685]. З братських кругів ідуть якісь «рими» на владику, пишуть ся листи на нього; владика кидає анатему на провідників брацтва[1686]. Предметом особливо заїлої полєміки між ним і брацтвом стає свяченнє т. зв. паски. Брацтво, чи то по вказівкам місцевих Греків, чи може й самого Йоакима, противило ся тому сьвяченню, а владика вважав єресею сей похід против паски і виклинав його проповідників[1687]. Таке objectum litis особої чести полєміцї брацтва против владики, розумієть ся, не приносило.

Але права й привилеї признані брацтву патріархом антіохийськім не мали повного значіння в діецезії патріарха царгородського, і се мусїв владика виткнути братчикам супроти тих компетенцій, які присвояли собі вони: при тім і всї братські сходини, наради, заходи мабуть представив як невідповідні, не християнські і т. д. Тому по великоднї 1586 р., коли вийшла та війна за паску, звернуло ся брацтво до царгородського патріарха, просячи потвердження братській уставі й розяснення своїх обовязків і прав, які їм заперечував владика. Запитання починали ся від дуже невинних: чи подобає мирянам-ремісникам сходити ся в сьвята для читання духовних книг, розмовляти між собою та кореспондувати «о добрых дЂлЂхъ». Але за ними наступали серіознїйші: братчики питали, чи належить їм слухати ся сьвящеників і епископів «тлящих заповЂди божія» чи противити ся їм? Що думати їм про єреїв і владиків «святотатцевъ, христопродавцевъ, богокорчемниковъ, хулящихъ и возбраняющихъ учения и проклинающе учащих ся, безчинныя же и ненавидящих ученія оправдающе, глаголюще, яко благословенна всяка душа проста, многыя же книгы в неистовство влагають? І як мирянам взагалї треба поступати, коля єрархи «не брегут о устроєніи людей» — чи зіставати ся пасивними сьвідками того «беззаконнЂ и безчиннЂ», чи якось «устроєвати ся»? Братчики додавали, що се вони питають «не любопренія ради, но от великия нужа», супроти таких непорядків в церкві, яких вони навіть не важать ся «писати я※[1688].

Поки братчики висилали се посланиє й чекали відповіди на нього, в відносинах з владикою наступив певний спокій: справа віддана була на суд патріарха, й Ґедеон навіть заохочував наново свою дієцезію до помочи брацтву в його просьвітних плянах[1689]. Минуло в тім півтора року, бо на престолї царгородськім зайшла переміна — знову появив ся на нїм Єремія. З кінцем 1587 р. стало відомо, що царгородський патріарх став вповні по сторонї брацтва, на основі відомостей даних йому патр. Йоаким: потвердив брацтво, насварив Ґедеона й затрозив йому клятвою. Се було початком відновлення боротьби брацтва з владикою, що спалахнула з новою силою з початком 1588 р. Владика проголошує єретиками львівських братчиків й кидає на цїле брацтво анатему; в розяренню на його опозицію позволяє собі нові різкі закиди против осьвіти, науки, в повній суперечности до недавньої своєї опіки просьвітним плянам львівським; допускає грубі, дикі вчинки против стороників брацтва[1690], й тим, розумїєть ся, тільки погіршає ситуацію. А коли патр. Єремія в свій приїзд на Україну, в 1589 р. знов рішучо став по сторонї брацтва, вийняв його з влади владики й поставив на будуще митрополита сторожем відносин його до брацтва, Гедеон 12/XII в крайнїм розжаленню звернув ся до свого недавнього ворога львівського арцибіскупа, «просячи, аби владиків визволено з неволї константинопольських патріархів», і став «чиноначальником відступлення від патріархів» українських владиків[1691].

Тайною у Львові се не лишило ся не довго. І коли, входячи в психольоґічне становище владики, можна легко собі витолкувати те крайнє роздражненнє, в яке впав він супроти опозиції й претенсій братчиків, підтриманих митрополитом і патріархом[1692], то з другого боку сей різкий і нерозважний, в високій мірі нетактовний крок вповнї убив морально владику в його боротьбі з брацтвом в очах усїх православних. Поки йшла боротьба за права між православним владикою й православним же брацтвом, можна було ставати на становище того чи сього — чи з становища канонів, чи з становища потреб православної церкви в даній хвилї, так би сказати — церковної тактики. Але тепер боротьба переходила на иньший ґрунт — се була вже боротьба між сторожами православної віри — братчиками, й унїятом владикою. Се зміняло все відразу. Оправдувало всї ті — в основі своїй нерозважні, нетактовні, навіть канонам противні роспорядження патріархів і митрополита, якими вони підтримували брацтва на шкоду владичої власти. Оправдувало всї кроки брацтва против владики — хоч би також не конче мудрі й тактовні. Бо се-ж були заходи вірних против владики-ренеґата, способи обережности против непевних в правосланій вірі владиків. Зовсїм в иньшім сьвітлі представляли ся тепер всї біди, які терпіли братчики від владики — се було переслїдуваннє за вірність православю.

І з своєї рисковної й неконче похвальної боротьби з владикою львівське брацтво виходить в 1590-х рр. з авреольою мучеництва за «руську», православну віру, з славою перших сторожів сього національного прапора, і се незмірно підіймає в очах сучасників не тільки саме брацтво, а й брацьку орґанїзацію взагалї.

Розповсюдненнє брацької орґанїзації, пляни всенаціональної брацької орґанїзації, брацький рух в Галичинї — наші звістки в хронольоґічнім порядку: брацтво рогатинське, львівсье богоявленське, городецьке, берестейське, перемишльське, комарнянське, сатанівське, иньші, мета брацьких орґанїзацій, перешкоди, кривди від владики львівського, розгром берестейського брацтва, вплив унїї на консерватизм брацької дїяльности

Незвичайні моральні успіхи, осягнені відразу у патріархів львівським брацтвом, поспішила ся використати й зміцнити новими санкціями братської орґанїзації иньша міщанська громада, яка поруч львівської відограла дуже важну ролю в розвою сеї орґанїзації — виленська. Я вже вказував давнїйше, що спеціальні обставини, в яких вона стояла — її заможність і сили та близька стичність з иньшими національними й культурними елєментами вже з першої половини XVI в. вплинули на розвій культурних і релїґійно-національних інтересів серед неї. Засноване в 1584 р. митрополитом Онисифором нове брацтво при монастирі св. Трійцї, стає центром, що скупляє коло себе сьвідомійші й дїяльнїйші елєменти міщанської громади, роздїлені перед тим між численними брацтвами-цехами, й їх культурно-національну роботу. Монастир св. Трійцї був переданий митрополитом в завіданнє міщанам, щоб зробити з нього культурне огнище — удержувати в нїм учене духовенство, заснувати в нїм школу й дати їй приміщеннє. Близше завідувати тим мало брацтво, засноване по інїціативі чи за благословенством митрополита, в дусї тих нових культурно-просьвітних завдань[1693]. Завдяки своїй позиції як брацтво столичне, а также тим культурним силам, якими розпоряджало воно, виленське брацтво зараз же видвигнуло ся на перший плян, поруч брацтва львівського, і разом з ним ним вело перед в братській орґанїзації. Між ними ведеть ся постійний обмін і культурними засобами і орґанїзацїйними ідеями. Коли львівське брацтво дістало уставу від патр. Йоакима, вона без сумнїву була використана зараз виленським брацтвом[1694]; нетерпеливо чекає воно санкції львівського брацтва від патріарха царгородського й просить зараз прислати її копію[1695]. Початкова устава виленського брацтва по всякій правдоподібности була наново зредаґована під вливом львівського «порядку», санкціонованого патр. Йоакимом[1696]. Лїтом 1587 р. виленські братчики предложили її знову — мабуть в тій зміненій редакції, митр. Онисифору на затвердженнє й просили позволення надрукувати. Митрополит затвердив і благословив друкувати. В 1588 р. «порядокъ или чинъ» виленського брацтва був видрукований, і братчики старали ся його можливо розповсюднювати — так до Львова вислали вони 30 примірників його[1697]. Для ширення ідей братської орґанїзації й її розповсюднення був се факт не малого значіння. Тим більше, що слїдом сей виленський «порядок» дістав санкцію патріарха Єремії, коли він переїздив через Вильно до Москви (в червнї 1588 р.), а рік пізнїйше потвердив сю патріаршу грамоту й цїлу братську орґанїзацію виленську король Жиґимонт. Таким чином в особі львівського й виленського брацтва — органїзованих в однім дусї, хоч в деяких точках орґанїзації й відмінно, реформована братська орґанїзація на самих перших кроках своїх була санкціонована найбільш авторитетними сферами, які тільки можна було собі подумати — патріархами, королем, синодами місцевої єрархії. Був се факт немалої ваги, який не зістав ся без впливу на успіхи сеї нової орґанїзації.

Реформа братської орґанїзації — розширеннє дїяльности братської й перенесеннє її на ґрунт релїґійно-культурний і національний, принціпи широкої участи й інїціативи громадянства в справах церковної орґанїзації, дісціплїни, взагалї релїґійного й культурного житя, самі по собі були випливом часу й його потреб. Відповідаючи сим потребам, сї принціпи й форми братської орґанїзації, в яку вложені були вони, мали всякі шанси широкого розповсюднення вже самі по собі. Санкція ж патріархів і особлива опіка, якою окружили вони нову братську орґанїзацію, мусїла ще більше причинити ся до сього. І львівські братчики дуже тактовно відсунули свою інїціативу в сїй реформі на заднїй плян. Тим часом як владика Ґедеон (в часах, коли був з брацтвом у згодї) інїціативу просьвітних інституцій братських радо признавав собі (може й не зовсїм безпідставно)[1698], братчики знов всю інїціативу, всю заслугу братської реформи, нових завдань братської дїяльности складали на патріархів, представляючи їх дїлом ідею нової братської орґанїзації, її участи в церковнім і релїґійнім житю й т. и.[1699].

Ся незвичайна прихильність і ласка, яку патріархи показували львівському, також і виленському брацтву, і та висока вага, яку привязували вони до нової братської орґанїзації, вже самі робили до певної міри обовязковим для сучасників православних України й Білоруси йти слїдами львівського брацтва. Але патр. Йоаким таки сьвідомо хотїв се зробити справдї обовязковим і в своїй грамотї львівському брацтву висловляє ту гадку, що всї брацтва, які мають устави давнїйшого типа, хочби затверджені або й засновані владиками, мають змінити свою орґанїзацію, яко «не совершенну», на нову, в дусї реформи львівської, й признати над собою старшинство й провід реформованого львівського брацтва[1700]. Такий погляд, може підданий патріарху самими братчиками (принаймнї — до певної міри), держить ся й пізнїйше в братських кругах. На берестейськім соборі 1594 р., де засїдали відпоручники ріжних брацтв і предложили владикам цїлий ряд дезідерат до затвердження, прийнято таке рішеннє: «братства церковныє отъ святЂйшихъ патріарховъ поданыє и отъ отца митрополита и отъ насъ всихъ епископовъ ухваленыє», зістають ся на далї в силї й опіцї єрархії, «а што ся дотычетъ иншихъ братствъ церковныхъ, противныхъ тымъ братствамъ помЂненымъ, звлаща єсли бы ся отъ которого епископа начало и тым ся славило, — о тыхъ вЂдоти не хочемъ и ихъ забороняємъ и касуємъ»[1701]. Тут розуміли ся брацтва конкуренційнї, якіб владики схотїли закладати, в тїсній залежности від себе, против автономних брацтв по типу львівського й виленського, санкціонованому патріархами. Такі конкуренційні брацтва хотїв творити Балабан, і против нього головно звернена ся ухвала: митрополит ішов за патріаршою полїтикою протекції реформованим брацтвом. Але ухвала має й принціпіальнїйше значіннє та характеризує тенденцію реформованих брацтв; уважати новий тип брацької орґанїзації обовязковим для всїх.

Особливо ширила ся нова брацька орґанїзація в близшім сусїдстві львівського брацтва — в Галичинї, на Побужу, на Поділю. Владика Ґедеон заїхавши весною 1588 р. до маленького місточка Гологір під Львовом, застав там брацтво, орґанїзоване на взір львівського і під його проводом[1702]. Про се довідуємо ся припадково, з того конфлїкту, що вийшов з сим брацтвом у владики, і безперечно, що такий же припадковий характер мають всї иньші звістки, які маємо про брацтва й брацький рух в Галичинї й загалом в західнїй Українї в 1580-1590 рр. Сї звістки служать тільки симптомом широкого розповсюднення брацької орґанїзації в новім, реформованім дусї, але зовсїм не вичерпують того руху: дають понятє про розповсюдненнє брацтв, але не знайомлять з фактичним станом брацької орґанїзації в тих часах. І я наведу сї звістки тільки як ілюстрацію сього руху.

В 1589 р. патр. Єремія благословляє й потверджує брацтво Рогатинї, при церкві рождества Богородицї, на взір брацтв львівського й виленського. Спеціально згадує патріарх про право братчиків виберати собі сьвященика до тої церкви і постановляти за згодою владики, а як би сьвященик вів себе невідповідно — відставляти його (не питаючи ся владики) й брати иньшого[1703]. Міркуючи з того, що брати Рогатинцї стояли на чолї братського руху ві Львові, орґанїзацію брацтва в Рогатинї, в дусї львівського і під його покровом, треба класти зараз на часи по реформі львівського брацтва. Тодїж мабуть положено й початки школи. Про неї зачуваємо в 1591 р., з нагоди суперечок брацтва з маґістратом за братські справи і особливо за дяка. Маґістрат невдоволений був, що дяка для церковної відправи й шкільної науки дало брацтво зі Львова, поминаючи громаду; львівському дяку Федору закидали, що він хорий і сьпіває не по тутешньому, а по литовському[1704], і хотїли його скинути, або принаймнї поруч нього мати свого дяка. Рогатинське брацтво супроти того просило «своїх старших» — братчиків львівських, щоб вони прислали їм иньшого дяка, який би міг добре справувати церковний порядок, і в двох з Федором учили в школї — «ачей бы нЂчто и по грецку учити могли» (очевидно, мова йшла про заведеннє двох відділів в школї — русько-словянського й грецького). Львівське брацтво се прошеннє сповнило, й школу потім вело два дяки. Але міщане, підохочувані владикою, що з свого боку завзято ворогував на рогатинське брацтво, не переставали робити всякі пакости брацтву й школї, нападали на школу, били й розганяли дяків і учеників, а вкінцї Балабан, спровадивши від короля комісію, представив брацтво незаконним (бо засновано його без відомости короля і владики), «дяковъ ихъ безчестне, властью римского послушенъства изъгнати повелЂлъ и шъколную науку спустошилъ»[1705].

На початку 1591 р., з нагоди приїзду до Львова митрополита, заявили бажаннє зреформувати своє брацтво на взір успенського братчики з львівського предміського брацтва богоявленського, і митрополит дав на се благословенну грамоту[1706]. Признав їм право поставляти собі сьвященика — владика мав благословити сьвященика, якого вони собі виберуть «кромЂ всякои вымовы и противности». Поручав займати ся дїлами милосердя, мів иньшим «нищим в школЂ посполитой братской в мЂстЂ божественнаго писанія учащимся милостыню по силЂ своєй давати», але про заложеннє своєї школи нема мови, бо ще в 1589 р. патр. Єремія признав монополь школї брацтва міського успенського, а сьвященикам иньших церков позволив учити тільки одного-двох хлопцїв для обслуги (в церкві), але не більше, аби не було конкуренції й школи брацькій школї[1707]. Натомість митрополит не пожалував ґарантій брацтву від яких небудь постороннїх некористних впливів і конкуренцій: «А ктобы себЂ шукалъ иного противного безчиннаго братъства въ уничиженіє сему благословенному братъству, да не имЂютъ таковіи ни єдиноя власти во всемъ строєніи церковнаго братства сего, но точію братство ciє во всемъ власть и чинъ да имЂютъ всегда». І кого-б брацтво відлучило від церкви за противленнє брацтву, такого владика не може розрішити, й митрополича клятва паде також на нього.

В тімже роцї, мабуть в звязку з тимже приїздом митрополита, міщане м. Городка, «хтиторы храма св. благовЂщенія», завязали у себе брацтво «ведлуг братъства лвовского», за благословеннєм митрополита й згодою свого перемиського владики, обіцюючи ся «быти вЂрными строителми вшелякихъ добръ и порядковъ церковныхъ, такъ тыжъ и о школу ку наученю чадомъ своимъ, и о болници нищихъ промышляти, и вшисткими маєтностями церковными вЂрно строити»[1708].

В тім же роцї формально орґанїзоване (чи зреформоване) брацтво в Берестю. На новий шлях культурно-релїґійних заходів берестейське міщанство вступило, очевидно, зараз по слїдам братчиків львівських і виленських. В 1593 р. берестейські міщане, «ктиторы и дозорцы» катедральної церкви, звернули ся до свого владики, просячи, аби позволив їм заложити школу, і владика, по нарадї з капитулою, позволив їм побудувати при катедральній церкві «школу свою рускую грецкіє науки» і держати при нїй для науки дяка одного чи кількох, скільки їм буде потрібно, але з тим, щоб заснованнє сеї школи не відберало від місцевих сьвященників права учити дїтей при своїх церквах по давньому[1709]. Діставши сей дозвіл, міщане зараз же збудували дім під школу і користаючи з протекції, яку мали в особі Потїя, тодї берестейського каштеляна, випросили собі всею громадою від короля потвердженнє на сю школу і звільненнє її від усяких податків і тягарів[1710]. В осени тогож року звернули ся вони до владики з прошеннєм позволити їм заложити брацтво — «пріати чинъ виленскаго и лвовскаго благословеннаго братства». Владика прихильно стрів се питаннє, знов таки скріплене «моленієм» пана каштеляна й иньших панів — обивателїв Берестейського повіту. Благословив на заснованнє брацтва, відступивши йому «придЂлъ» (каплицю) Бориса і Глїба в катедральній церкві і до нього певні ґрунти. Поручив і позволив їм справувати ся на взір виленського й львівського брацтва, вибирати сьвящеників, тримати учителїв «по чину школъ», шпиталь для убогих і «болницу» для хорих[1711], опікувати ся сиротами й убогими зпоміж «братиї своєї». В питаннях неясних наказав звертати ся до собору владиків. Братчикам, непослушним брацтву й брацьким уставам, затрозив клятвою, а всякі конкуренційні брацтва заборонив: «аще бы кто себЂ искалъ иного, безчиннаго братства во уничиженіє сему благословенному братству, таковыє да не имЂютъ ни єдиноє власти въ всемъ строєніи церковного братства». Рік пізнїйше ся фундація потверджена була королївською грамотою, де між иньшим братчикам позволено мати «школу греческого, латинского, польського и руского языка и людей учоныхъ въ тыхъ школахъ вольно ховати духовного и свЂтского стану»[1712]. Хоч як взірець берестейського брацтва на першім місцї подаєть ся при тім брацтво виленське як столичне (Берестє належало до в. кн. Литовського, а не до Корони), але орґанїзувало ся воно безпосередно на взір львівського — фундаційні грамоти його і практика послужили взірцем для тутешнього брацтва[1713], а школа була орґанїзована на взір львівської школи львівськими-ж силами. Так відомо, що зимою 1581/2 р. львівські братчики, коли Балабан притис сильно львівське брацтво, вислали одного з своїх дидаскалів Лаврентия Зизанія в берестейську школу, а були там також якісь «спудеї» львівські, як помічні учительські сили[1714].

В такім же більшім стилю, мабуть, було орґанїзоване брацтво в Перемишлї, тільки докладнїйшої дати його орґанїзації не маємо, і в 1592 р., як бачимо з кореспонденції Перемишлян з львівськими братчиками, ся справа була ще в руху. В першій лїнїї духовенство й сьвітських людей — міщан і православну шляхту займала й тут справа школи. Владика перемиський писав до львівських братчиків, просячи для орґанїзації школи прислати «дидаскала для научения писменного дЂтям», а як можно — то й двох, «бо зде сия наша страна и повЂть зело оскудЂла в научении, а се зде од благородныхъ становь желаютъ сицевого учителя и хощуть подаяти дЂти свои к наученню писменнаго»[1715]. Владика мав при тім на примітї декого з львівських учеників (якогось Олександра і Семена Гуньку) — мабуть Перемишлян з роду[1716], і просив їх прислати. Братчики львівські відповіли з усяким співчутєм[1717], але зараз післати того Олександра, що його Перемишляне просили, не хотїли, бо був то час сильного розгрому львівської школи: «спудеи разыдошас, овіи во град Виленский, овіи же во Великіи Берести, иніи де инде, но скоро посланієм нашимъ призовут ся, послани будутъ ко твоєму благочестию».

Перемишляне тим часом нетерпеливили ся, очевидно бажаючи з осени відчинити свою школу, і в серпнї перемиські міщане, в неприсутности владики, що поїхав до Люблина на трибунал, «со безбожнымъ настоятелемъ града сего Римлянином», вже самі удали ся знову до львівських братчиків. Вислали до них своїх послів і лист, писаний з поручення братиї одним міщанином же, дуже нескладно, але з дуже великими прошеннями, аби їм прислано учителїв, яких вони собі просили, чи яких инакших, аби були. Заразом висловляли бажаннє мати «чинъ брацътва совершеннЂйшей святЂйшаго»[1718]. Львовяне сим разом волю їх вчинили, післали їм того Олександра, «дидаскала правовЂрна и честна и благопотребна, і вся належащая с ним да устроит ся во вас все по ряду братства и школнаго ученія чин совершеннЂ и богоугоднЂ».

Олександр зараз по приїздї взяв ся до орґанїзації школи, і вже з кінцем серпня владика з вдоволеннєм писав до львівських братчиків, що він «благочесно живущи, начинаєт чинъ творити школнаго учения и насыщаєтъ восЂхъ брашномъ душевънымъ». Тільки сам оден Олександр не міг вести всю роботу в школї, і тому владика просив прислати ще до помочи йому «якового младенца»[1719]. Разом із тим, очевидно йшла орґанїзація брацтва — воно, безперечно, було сформоване в тім часї, хоч ми й не маємо нїяких близших подробиць про нього.