Розділ «V. Культурно і релїґійно-національний рух на Українї в XVI віцї»

Але його резіденція все таки стала одним з культурних осередків сучасної України. Присутність ріжних «бакалярів» і «въ писаніяхъ искусныхъ» людей дала можність завязати щось в видї школи — не знати наскільки правильно орґанїзованої. Виїзди Курбского в походи й бурливе житє, яке вів на Волини, взагалї не давало правильно розвивати нї його лїтературним плянам, нї иньшим зайнятям. Але Загоровський молодший в своїм листї до Курбского з неволї поручав опікунцї своїх синів, аби їх, коли підростуть, «ку вам (Курбскому) на науку дала и што заплаты научителем приходити будет, жебы то збираючи платила»[1452].

На білорусько-українськім пограничу двір кн. Юрия Слуцького служив подібним культурним осередком. Тут жив в 1560-х рр. Артемій, до якого з ріжних боків удавали ся за запитаннями і порадами, як визначного богослова; по його смерти пробували тут деякі ученики як згаданий Марко (Сариґозін). По словам Посевіна (1581) на жаль иньшими джерелами досї не потвердженим, була тут, як і в Острозї, друкарня і школа[1453].

Так прокльовувало ся потрохи нове житє на старім перелозї. Згадані вище листи Курбського дуже цїнні для характеристики тих початків духового руху. Бачимо, як сьвідомійші люде відшукували созвучні елєменти й навязували зносини між собою. Львівські й виленські міщане знаходять спільні інтереси на сїй точцї з українськими й білоруськими маґнатами; відбувають ся зїзди й конференції; іде досить жива обміна культурними засобами: пересилають ся книги, писання, списують ся копії й посилають ся для дальшого ширення серед прихильників; на всї сторони починають шукати за книжними засобами, особливо полємічними. Згадував я вище про подоріж єрод. Йоакима до Москви, що мав замір там відшукати ріжні писання, звісні з імени. Висланцї кн. Острозького проходили в подібних шуканнях до Риму й Криту. З тріумфом доносить Курбский Мамоничеви до Вильна про писання Нила Кавасили й Григория Палами против латинян, принесені з Атосу: кн. Острозький одержавши їх удїлив до списання копій Курбскому і Гарабурдї, виленському видавцеви; Курбский сповіщає Мамонича й радить списати копію також для виленських міщан. Свої листи Курбский просить прочитати «всему собору виленскому — мужемъ во правовЂрныхъ догматЂхъ стоящимъ»[1454]. Зі Львова закликає до себе якогось отця Мину на конференцію й міщанина Семена Сїдларя, що звернув ся до Курбского з запитаннями про чистилище[1455].

Нові інтереси, нове житє розвивало ся — але дуже поволї в порівнянню з вимогами часу. Житє йшло скоршим кроком і на небозводї українсько-релїґійного й національного житя збирали ся грозові хмари, які не давали часу на повільний і лагідний розвій.

---

ВИНАРОДОВЛЕННЄ В УКРАЇНЇ ЦЕНТРАЛЬНІЙ І СХІДНЇЙ І ПОЧАТКИ КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕАКЦІЇ

---

Єзуітські впливи, єзуітські колєґії: Вильно, Ярослав, Люблин, Несвиж, Львів, Луцьк, Камінець, иньші колєґії України, єзуітське вихованнє, проґрама шкільна, характер науки, католиченнє, популярність єзуітської школи на українї, вплив її на винародовленнє

Акт 1569 p., прилучивши одні українські землї до Польщі безпосереднє, а иньші разом з білоруськими привівші до далеко тїснїйшої звязи з нею, кинув українську (й білоруську) суспільність центральної й східньої України в вир горячого, нервового тодїшнього польсько-шляхецького житя, полїтичної боротьби, нових полїтичних, суспільних і культурних обставин. Треба було орієнтувати ся в сих нових обставинах, коли не хотїло ся в них пасти заднї, і українське панство Волини, Побужа, Полїся починає рішучо прощати ся з своєю патріархальною старосьвіччиною, стараєть ся себе, а коли не себе — хто старший був і уважав свою житеву карієру скінченою, — то своїх дїтей способити до нових умов, до нових вимогів, втягати ся в круг полїтичних і культурних інтересів, якими жила польська шляхта, входити в близші звязи й зносини з репрезентантами польських фамілїй, впливовими маґнатами, королївськими дворянами, коронним трібуналом, якому по короткім істнованню трибуналу в Луцьку піддано в остатнїй інстанції місцеві ґродські й земські суди, й т. и. Треба було їздити на наради сенату, на сесії сойму, на «роки» трібунану, пильнуючи своїх процесів, котрих кождий порядний пан мав по уха, на королївський двір — пильнувати ріжних своїх справ і інтересів, заручати ся протекціями людей, впливових на тім королївськім дворі, сдїдити за тутешнїми відносинами, мати кореспондентів і речників в ріжних урядах і сферах. Треба було подбати про те, щоб у сїм новім сьвітї не виглядати медведем з полїських пущ. Староруська культура, і так зрештою занедбана й зведена ad minimum в ужитку житя, не надавала ся тут нї на що. Треба було натерти ся польською полїтурою та латинською — бо тільки латина, повне пановання над латинською мовою в слові й письмі, давала в тодїшнїм польськім товаристві репутацію, «печатку» (cachet), як кажуть Французи, культурного інтелїґентного чоловіка

Для того всього Волинь чи Полїсє наше домашнїми способами в тих 1570-х рр. не роспоряджало. Могла б віддати певні услуги Галичина, віддавна введена в обставини польської культури й суспільно-полїтичного житя — коли б тутешня українська людність розпоряджала більшими культурними засобами, коли б Польща не зняла вже давно всю сметанку з тутешньої української людности, зіставивши саму сїру й голу масу, якій і приступ і спромога до якоїсь більшої культурности була відібрана. Спільна доля, спільна полїтична приналежність і культурні та полїтичні обставини звязують тепер сильнїйшим нїж досї узлом Волинь і Полїсє з Галичиною й Поділєм, їх відносини стають живійші й тїснїйші. Се сильно скріпило український елємент в наших західнїх землях — він почув себе взагалї сильнїйшим в Короні. Східня Україна безперечно взяла теж, що лише могла взяти, з скупих культурних засобів тутешнїх, послугуючи ся тутешнїми фаховими й культурними силами й просто — більше притертими до польських обставин тутешнїми людцями (безперечно напр., що звідси головно рекрутували ся ті всїлякі «бакаляри», які прищіпляли перші початки польщини й латини по волинських і иньших панських дворах, ріжні слуги і фактори, яким поручали ся справи що виходила за границю свого краго, і т. д.). Та сього було, розумієть ся, мало.

І от саме коли між українським панством, взагалї між людністю центральної України та Білоруси прокинув ся такий попит на «західню культуру», на латинську едукацію, який неможна було вдоволити домашньою наукою, домашнїми засобами, коли в додатку, сього попиту не могла задоволити й стара alma mater краківська, що переживала часи упадку й уважала ся норою, до якої навіть не годить ся дати хлопця з порядного шляхецького дому, — саме тодї унїверсальні добродії патри єзуіти засновують два блискучі огнища тої «західньої культури», тої латинської науки — одно на білоруськім ґрунтї, в Вильнї, друге на українськім — в Ярославі.

Вильно було призначене на одну з перших стацій єзуітів в Литовсько-польській державі, як столиця Литви. Жиґимонт-Авґуст навіть заявив був готовість дати їм фундацію від себе під умовою заложення там ними вищої школи. Але потім він трохи простиг з своїм запалом і вже заходами і жертвами місцевого біскупа Протасевича введено в житє єзуїтську громаду й школу в Вильнї. В 1569 р. явила ся сюди перша партия єзуітів, під оружною охороною, з огляду на можливий напад з боку протестантів, дуже сильних тодї в Вильнї, а під лїто 1570 р. отворено й школу[1456].

З початку вона одначе не знайшла співчутя у місцевої людности: православні й протестанти задавали тодї тон у Вильнї, й чільнїйші литовські маґнати стояли по сторонї нововірцїв. Змінило ся се доперва по перерві в зайнятях, викликаній моровою пошістю, в 1573 р., коли єзуіти вже встигли стати сильною ногою в Вильнї, переломили перші леди, своїми проповідями й особистими виступами здобули прихильників і сторонників, знайти патронів між місцевими маґнатами. В тих часах, під єзуітськими впливами, вернуло ся до католицтва кілька стовпів литовського маґнатства як Ян Єронїмович Ходкевич, сини Радивила Чорного — Криштоф з братами. Богато значив і зручний вибір ректора нової колєґії — був. ним Станїслав Варшевіцкий, син сенатора, дипльомат, людина впливова і знана на дворі королївськім, бувший секретар королївський, чоловік, що одним словом був «своїм» між маґнатами корони й в. князївства. По нїм наступив звісний Скара. А нарештї говорила за себе й сама орґанїзація шкільної науки єзуітів, що розробили й високо поставили педаґоґічну технїку і вміли осягнути блискучі, хоч і часто формальні, мало раціональні результати в научанню, роспоряджали першорядними учительськими силами, а ще більше вміли забити баки суспільности ріжними зверхнїми декораціями; школярськими пописами, діспутами, процесіями, виставами, представленнями — річами, що війшли в систему в єзуїтських школах, й сценїзували ся з великою старанністю й ефектом. Сї принагідні вірші польські, руські, латинські, грецькі, укладані й деклямовані учиниками, а потім часто друковані. Діспути, де одні з участників виступали оборонцями католицької доктріни, а иньші — заступниками некатолицьких поглядів, незмінно побиваних католицькими арґументами. Пишні процесії, з алєґорічними фіґурами й атрібутами, де ріжним панам приємно було побачити своїх синків в пишній обстанові, в якійсь почесній ролї. Се все передусїм робило рекляму єзуїтським школам.

Причинило ся не мало і те, що в 1578 р. кор. Стефан, взагалї дуже прихильний єзуітам, надав виленскій колєґії титул академії й права унїверситетів, зрівнявши з правами унїверситету краківського. Виленська академія могла давати учені степени фільософічні й теольоґічні. (Факультет правничий і медичний її позволено заложити вже в серединї XVII в.) Вона складала ся тепер з низшого віддїлу, з пяти кляс: ґраматики, поезії і риторики, і з вищого, де читала ся фільософія і богословє, з кількома катедрами теольоґії; професорів було десять до дванадцяти. Слава академії росла швидко. В 1579 роцї вона мала вже 600 слухачів. Пізнїйше число їх доходило до 800, в тім був цьвіт суспільности, хлопцї з лїпших домів Білоруси, Литви й України. Славна перед тим виленська кальвинська школа (в домі Гаштовтів) не могла витримати конкуренцію з єзуітами, хиріла й упадала.

Колєґія ярославська з’явила ся досить несподївано. Разом із виленською єзуіти уважали потрібним обсадити Русь коронну також єзуїтською залогою, вагали ся тільки між Перемишлем, де католицький біскуп Валент. Гербурт досить показував до того охоти, і Львовом як столицею краю. Але в 1568 р. виступила натомість з проєктом заложення єзуїтської колєґії в Ярославі дїдичка ярославська Софія з Одровонжів Тарновська, по другому чоловіку Косткова, під впливом свого сповідника Петра Скарґи. Вона обіцяла забезпечити колєґію з своїх маєтностей. Але єзуітам не хотїло ся осїдати в такім другоряднім містї — приватнім містї в додатку, тому справа протягла ся. В 1571 р. вона була припціпіально рішена на листи дїдички, але тільки в 1574 р. прибули сюди перші єзуіти, а на другий рік відчинили школу. Місце руської церкви було вибране для будинку колєґії; Костка велїв перенести церкву на иньше місце, але щоб се не послужило приводом до її відновлення, наказав не додавати при тім до неї нового дерева, а як упаде, аби Русини перейшли на унїю. Школа до XVI в. мала сам низший віддїл; тільки з кінцем XVI в. заводять ся тут ріжні курси старшого, акедемічного віддїлу. Невважаючи на ріжні пригоди, що перебивали й робили перерви в занятях (пожежі, морові пошести), наплив ученків був значний, і в останнїх роках XVI в. школа мала 600 учеників. Представлення, процесії, вистави й тут служили головною реклямою школи, а богаті патрони своїми жертвами давали можність єзуітскій кольонїї й школї розширяти ся, зростати богацтвом і вигодою. Між ними по фундаторцї особливо заслужила ся її донька Анна, жінка Олександра Острозького, воєводи волинського, рано страченої надїї православних. Спеціально опікувала ся вона школою і школярами й віддала сюди в науку й своїх синів — останніх репрезентантів сього роду і безперечно, що ся опіка можної маґнатки багато помагала репутацїї й успіхови школи[1457].

Кор. Стефан носив ся з гадкою заложення єзуїтських колєґій ще в Берестю й Городнї, обіцяв їх щедро забезпечити, але на перешкодї став брак сил у самих єзуітів: зріст їх числа не міг поспіти за інтензивністю, з якого ширили ся їх колєґії й громади. Смерть короля зробила кінець сим плянам[1458]. Переходове значіннє мала також єзуітська школа в Замостю, заложена єзуітами ярославськими в 1—-х рр., замість єзуітської колєґії Ян Замойский заложив тут свою академію (1594) обсадивши її професорами з краківського унїверситету[1459].

Натомість трівко заложено колєґію в Люблинї, богато обдаровану ріжними місцевими панами й самим королем: єзуїти спровадили ся сюди в 1581 р., школу відчинено слїдом, і вже в 1586 — 7 рр. була вона переповнена — в чотирох клясах було понад 500 учеників. Пізнїйше відчинено також кляси теольоґічні. Число учеників, спавши по вітворенню замойської академії, доходило потім знову до 600. Иньша колєґія поблизу української території заложена була в маєтностях Радивилів в Несвижу (1584).

На самій українській території у Львові по не дуже непривітнім прийнятю, яке стріли в тутешнїх католицьких кругах перші єзуітські місії в 1—-х рр., уже в 1590 р. орґанїзуєть ся їх громада і звідси розширяє свою «місіонерську» роботу на Поділє й Волинь, та збирає фонди на заснованнє колєґії в ширших розмірах. Як оповідають єзуітські записки останнїй, з кн. Слуцьких, навернений єзуїтами на латинство, в 1594 р. заявив бажаннє своїм коштом заложити у Львові єзуітську академію таку як виленська, але вмер слїдом, не сповнивши свого пляну, і тільки вдова його записала два села на фундацію колєґії, і певну суму на урядженнє школи. Єзуіти пильно збирали фонди з таких гойних жертв, і на початках XVII в. вони дійшли на стільки поважних розмірів, що можна було взяти ся до будови костела і колєґії, а 1608 р. колєґія війшла в жите, відчинено школу, і в перших трох клясах, уряджених на початок, було від разу 200 учеників. Слїдом додані були вищі кляси, до фільософії включно, і число учеників в 1613 р. дійшло 500, а пізнїйше доходило до 700 і вище. При колєґії заложено бурсу для убогих учеників, біблїотеку, друкарню. В 1650-х рр. фундовано віддїл теольоґічний, розширено иньші вищі курси, і від 1660-х рр. львівська школа в проґрамі зрівняла ся з виленською академією. Старала ся з того часу дістати собі й титул академії, але противила ся тому академія краківська — що то нарушало-б її привідеґії, і титулу академії львівській школї так і не удало ся дійти[1460].

В оден рік зі Львовом відчинено єзуїтську школу в Луцьку. Тутешній біскуп Шишковский (посв. 1604 р.), жалуючи над нужденним станом католицтва в своїй дієцезії, що при величезних розмірах (Волинь з Побужем) мала ледви 10 костелів, і то в дуже лихім станї, — бачив єдиний ратунок в єзуїтах. Він зараз же заложив при собі єзуітську кольонїю, в 1606 р. фундував єзуітську колєґію, і в 1608 р. в дарованім ним домі відчинено дві низші кляси, а три роки пізнїйше додано клясу риторики. Для конкуренції з руською братською школою заложено в 1614 р. і школу slawonicae linguae, де вчили по руськи читати, писати й рахувати, так що коли приїхав до Луцька унїятський митроп. Рутський, його витано не тільки латинськими віршами й ораціями, а й руським діальоґом. Вищі курси науки тут то зявлялись, то зникали, починаючи від 1630-х рр., відповідно до обставин тутешнього житя[1461].

В Камінцї колєґію фундували ще в 1590 р. брати Язловецкі, записавши їй 60 тис. золотих на Босові, Рожнові й соляних жупах рожнівських. Але біскуп Гомолїньский, що займав ся тою справою, перейшов з Камінця до Холму, справа розбила ся і тільки наш знайомий Ян Порохницький, gente Ruthenus, спровадив сюди єзуїтів. Сї не знаходили слів здивовання з занедбаности тутешнїх країв: «коли який край потрібує нашої працї, пише єзуітський хронїст — то власне сей, з огляду на нечувану самоволю шляхти й війська і роспусне житє людности — Русинів і Вірмен, а хоч вони й дуже попсовані, то можна все таки дещо зробити з ними пожертвованнєм і працею — се друга Індия»[1462].

Крім біскупа Прохницького місцева шляхта також показувала горяче співчутє єзуітським плянам, так що — incredibile dictu — наложила на себе, на своїм соймику податок на єзуітську колєґію, на школу спеціально: половину податку прийнятого тодї на державні цїли[1463]. Колєґія була орґанїзована в 1612 р., а ще 1610 відчинено низші кляси школи, і до них записало ся 180 учеників. Слїдом були заложені також вищі кляси (низшого віддїлу). По смерти Яна Потоцкого (1611) в руки єзуітів перейшла протестантська школа й друкарня в сусїднїх Панївцях. Дуже скоро зявляєть ся також кольонїя камінецьких єзуітів в столицї Браславщини — Винницї: тут Калїновский зробив для них фундацію (1611), орґанїзовано громаду, пізнїйше отворено школу. Кілька років пізніше заложена громада в Барі, під опікою Жолкєвского, що відчинила школу в р. 1636.

В 1610 р. вертаєть ся перемиський біскуп до давнього пляну засновання колєґії в Перемишлї та спроваджує кілька єзуітів. Але невважаючи на його заходи, кошти на забезпеченє колєґії напливали поволї: капітула була ворожо настроєна єзуітам. Школу відчинено в р. 1628, але слїдом замкнено і тільки в 1650-х рр. відновлено[1464]. В 1620-х рр. фундовано колєґію в Берестю, головно завдяки звісному канцлерови Льву Сопізї, і 1623 р. відчинено школу. 1623 р. фундовала колєґію в Острогу остатня з Острозьких Анна-Альоїза, записала на неї великі суми, пізнїйше передала їй також богату фундацію шпитальну свого славного дїда; школу відчинено 1626 р., але вона була не модна і не визначала ся нїчим, не вважаючи на богаті фундації. Разом з Острозькою зявляєть ся єзуїтська громада і при нїй школа в Фастові під Київом заходом біскупів київських (школа від 1625 р.), а в сам переддень Хмельнищини окрім того ще колєґія в самім Київі, що відчинила свою школу в осени 1647 р. В 1639 р. оден з Радивилів, староста пинський, фундував колєґію в Пинську; заразом відчинено тут школу, куди вписало ся на початок 40 душ дїтей місцевої шляхти. Під Овручом в Ксаверові фундував в тім же 1632 р. колєґію з обовязком утримувати шкоди для овруцької шляхти місцевий шляхтич єзуїт Олександер Єлец; але і школу відчинено тільки в 1647 р., а по козацькій завірусї сю громаду і школу перенесено до Овруча[1465]

Таким чином протягом десятилїтя, в 1570 — 80-х роках, цїлий ряд єзуїтських колєґій зявив ся чи то в сусїдстві української території, чи то на нїй самій, а в перших десятолїтях XVII в. вони, можна сказати, засїяли собою всю правобічну Україну. Сконцентрували в своїх руках вищі стадїї виховання й науки та витиснули таким чином глубоке пятно на всїм духовім і культурнім життю українських, так само білоруських, польських, литовських земель. Тим більше що орґанїзація і педаґоґічна технїка єзуітських шкіл не зістала ся без сильного впливу на орґанїзацію шкіл, які старали ся вести конкуренцію з ними.