Сей погляд вповні анахронїстичний, бо переносить в перспективу віків те, що дїяло ся й бачило ся в останнїх десятолїтях. Він показує слабке обізнаннє автора з своєю минувшиною (не дурно відомости свої він черпав з «хронїк польських»). Але як показчик сучасних поглядів, настроїв, ідей тодїшнього чоловіка — з останнїх лїт XVI в. (трактат писаний по р. 1600) се все дорогоцїнне — і се незвичайне до надмірности високе, понятє про осьвіту й школу, що являєть ся результатом і відгомоном заходів коло орґанїзації школи в 1580-90-х рр.; і се спостереженнє, що без школи зістали ся мертвим капіталом навіть ті запаси староруської книжности, які одїдичила українська суспільність — відповідь на одностороннї заходи коло самого помноження теольоґічного запасу в дусї Курбского; і те що упадок православної церкви й її відродженнє у сього чоловіка являєть ся тільки інтеґральною частиною в упадку й відродженню народности, нації взагалї, яка головно його інтересує й журить: як бачимо, він з легковаженнєм говорить про фундованнє церков і монастирів, ставлячи культуру вище самої побожности. Се кидає нам властиве сьвітло на дїйсний характер сього руху, релїґійного на зверх, але в основі своїй далеко ширшого, національного. В релїґії й через релїґію хотїли подвигнути націю, котрої релїґія була тільки найбільше значною маркою. І се також була причина, чому узко релїґійне становище Вишенського й ин. не могло промовити до почутя борцям за українське відродженнє кінця XVI в.: ті аскети вперед відкидали як безнадїйних і непотрібних всї елєменти суспільности, яких тягли до себе сьвітські інтереси й вигоди, дїячі-ж українського відродження хотїли уратувати для нації поможности всї суспільні елєменти, хоч би з становища релїґійного вони були в меньш вартні.
В посланню Вишенського до старицї Домнїкії (1606 р.[1534] ми маємо цїкаві рефлєксїї конфлїкта Вишенського з людьми сього поступового напряму: він називає якогось проповідника волинського і пана Юрка зі Львова, по всякій правдоподібности Юрия Рогатинця, якого тепер часто уважають самим автором Перестороги[1535], хоч се все ще не більш як здогад. Вишенський виступає против напряму львівської брацької школи. Він не бачить в нїй користи для церкви — нові руські фільософи не вміють нї читати нї співати в церкві, не годять ся анї на попа, анї на дякона[1536]. Не бачить у тих вихованцїв християнського, себто аскетичного духу. «Что пользуютъ ихъ черниломъ хитрости, а не духа св. словесы воспитанные школыє (sic) казнодЂи, которыє зъ латинской єреси себЂ способ ухвотивши, зараз школи баютъ, проповЂдуютъ и учатъ, а полЂровного и безстрастного житія не хочютъ». «Риторські байки» православної школи здають ся йому тільки переходною ступенею до латинської прелести. Та поміркував ся, видко, відправою, яку дали його інвективам оборонцї нової школи, і сим разом готов до певних уступок: «але бымъ я радилъ нашимъ фундаторамъ благочестія во Льво†въ первихъ Церковного послЂдованія, славословія и благочестія узаконити дЂтемъ научити, таже утвердивши сумненія вЂры благочестивыми догматы, тогда внЂшнихъ хитростей для вЂдомости касати ся не возбраняти»[1537]. Була се одначе тільки вимушена уступка, і Вишенський потім стає знову на становищі безоглядної неґації мирської науки, як ми бачили в вище наведених його (пізнїйших) посланиях.
Арґументів оборонцїв нової школи сам він, на жаль, не наводить. В Пересторозї ми бачили мотиви національної й полїтичної натури; в пізнїйшій оборонї нових шкіл (київських) — Exegesis-ї Сильв. Косова (1635) арґументи беруть ся з практичних обставин суспільного й полїтичного житя сьвітської суспільности[1538]. «Латинські школи потрібні для того, аби нашої Руси не називано «дурною Русию»; а то поїде бідака Русин до трибуналу, до сойму, на соймик, до повітового ґродського суду або земського, дивись — bez łaciny płaci winy: не розуміє анї судиї, анї адвоката, анї посла — дивить ся тільки то на того то на сього, вилупивши очі як ворона. Лукавий арґумент противників (з польської сторони), що в православних школах повинні вчити ся грецької мови, а латинську лишити католицьким школам, він без церемонїї називає лукавством — «добра рада, але вона більше на місцї була б в Греції, а не Польщі, де не можна обійти ся без латинської мови... Були часи, коли ми їздили (за латинською наукою) по Унґольштадам, Оломуцам (до єзуітських колєґій), тепер маємо хлїб в своїх зубах, і иньших надїляємо ними»; ти, лукавче, маєш не тільки в ротї, а й поза ротом, а не хочеш, щоб хтось иньший мав його, а особливо ти, незаможна Русь!»
Русь рішучо не захотїла зіставати ся дурною в польських очах, як радив їй Вишенський, і погляди оборонцїв нової школи взяли на цїлій лїнїї перевагу над узко-церковним старовірством. Та хоч та старовірська проґрама була для Руси убійчою, побіда поступовцїв була також не без темних сторін. Взято готовий тип школи з польсько-латинських взірцїв, не сотворено свого ориґінального типу. Трудно робити з того закид супроти культурної слабости української суспільности: трудно було не підпасти їй впливам взірцїв, які опанували тодї всю культурну Европу. А все таки була се велика хиба, і треба вказати, що в перших початках орґанїзацїї нової школи вона була більше оріґінальна, тільки сї самостійнїйші початки не дістали дальшого розвитку. З початку ложено більше ваги і на староруську традицію і на науку грецьку. В противоставленню латинській культурі, яку репрезентувала школа католицька, висувано значіннє грецької культури, участниками і репрезентантами якої виступала Русь. Сей мотив ми стрічаємо вже у раннїх православних полємістів — як у Гер. Смотрицького[1539], особливо повно розвиває його Копистинський в своїй Палїнодїї: «Што ся Римляне хвалятъ наукою того-свЂтною — чужимъ перьємъ хвалят ся, в чужомъ плащу напинают ся. Грецкіи то суть мудрости Плятонова и Аристотелева и иныхъ философовъ грецьких мудрость, отчасти имъ удЂленая!.. И мы Россове если для наукъ въ краи нЂмецкіи удаємо ся, не по латинскій, але по грецкій розумъ удаємо ся, гдЂ яко своє власноє, заходнимъ отъ Грековъ на часъ короткій повЂреноє, отбираємо, зъ ростропностю єднакъ смЂтьє отмЂтуємо, а зерно беремо»[1540]! І в початкахъ сю «грецьку мудрість» брано не тільки з заходу, а й безпосредно від Греків — роблено принаймнї старання в сїм напрямі. Та се було не легко, і пізнїйше (від Могили особливо) українська школа стала копією схолястичної західньої, спеціально єзуітської школи. Се було лихо і з того боку, що ся схолястичпа школа давала загалом дуже мало реального знання і нїякої заохоти до нього, до позитивних наук. І з того також, що ся школа була дуже мало звязана з реальним житєм українського народу в минувшости і теперішности, мала дуже слабо зазначений національний характер в ширшім значінню того слова. Її вихованцї формально чули себе Русинами, виховували ся навіть на горячих її оборонцїв але вони були відірвані вихованнєм і наукою від свого народу, його реального житя, його змагань і традицій і всїм своїм культурним надбаннєм, починаючи від латинської й польської мови і кінчаючи своїми інтересами, поглядами, уподобаннями звязані з житєм латинсько-польським. Се були спільні прикмети не тільки православних, а й латинських шкіл — брак реального позитивного знання і відірвання від реального житя. Проклятєм української суспільности було те, що її «учителї», які за свою культурну місію казали українській нацїї так дорого собі платити, були самі такими некультурними й темними: за своє національне й суспільне пониженнє, за оґрабовання економічне Русь навіть не могла чимсь позитивним на полї культури поживити ся (як поживили ся приміром Чехи від Нїмцїв). Але у польської суспільности в сфері національного житя, неґативні сторони школи до певної міри зрівноважували ся елєментарними впливами самого державного й суспільного житя; в українській суспільности, позбавленій свого державного житя, відсуненій від суспільного, розбитій і відтисненій на другий шлях елєментами польськими, житє не могло так рівноважити тих шкідних впливів школи.
В результатї не без певної (хоч і одно сторонньої) підстави новійші польські історики вважають пізнїйшу латинську школу українську (типа Могилянської академії) за провідник польської культури. І Вишенський не зовсїм помиляв ся, коли писав в своїм листї до Домнїкії про вихованцїв нових шкіл, що з них для церкви нема користи бо як полижуть риторських байок, то їх потім тягне до первовзорів тої премудрости, латинської культури: «только єсли тыє байки литорскиє знаютъ, то тЂжъ къ баснямъ досконалшимъ, родителямъ сихъ, то єсть до латини паки возвращают ся и отходятъ: свойственноє къ своєму духу влечет ся и прилепляєтъ». Вишенський говорив тут про ґравітацію релїґійну, і се було не справедливо, але в культурній сфері воно буде справедливо зовсїм.
ОСТРОЗЬКА АКАДЕМІЯ
Бідність відомостей. Особа мецената — кн. Острозького, його характер, брак енерґії й інїціативи, пасивність в справах релїґійних і національних, неохота до різкости й виключности. Острозька школа — пляни вищої школи й її недостачі, проґрама, грецький елємент, значіннє школи
Першим огнищем нової осьвіти, нового шкільництва, нового духового житя, виступає Острог, резіденція кн. Острозьких, в 1580-х роках. На жаль, ми не знаємо нї тих безпосереднїх обставин, нї тих впливів і мотивів, які вплинули на се виступленнє, не можемо означити близших хронольоґічних границь, анї стадий в розвою тутешнього духового житя, анї виробити собі докладного суду про його розміри. Наші відомости про острозьку школу, про тутешню видавничу дїяльність, про кружок учених і лїтератів, згромаджених коло тутешньої друкарнї й школи, незвичайно бідні. Неясною предоставляєть ся навіть особиста роля, мотиви й участь в ріжних сторонах Острозького епізоду самого фундатора, кн. Острозького, бо з тих часів мало маємо близших відомостей про нього, та й взагалї, поки не використаною вповнї зістаєть ся його чимала особиста кореспонденція[1541], ми все ще не можемо здати собі вповнї докладної справи про мотиви й характер його дїяльности, про його особисті й суспільно-національні прикмети хоч як визначну ролю відограв він в очах сучасників, хоч як сильну увагу притягав до себе і пізнїйших поколїнь і новійших істориків[1542]. Молодший з двох синів Константина Івановича Острозького, славного гетьмана вел. кн. Литовського, найвизначнїйшого з сучасних православних маґнатів, що уважив ся через те чільним опікуном своєї народности й православної віри[1543], — князь Василь-Константин (род. 1527) виступає на перший плян уже в 1540 р., з смертю свого брата Ілії, що вмер в молодих лїтах, на тридцятім роцї житя, в 1539 р., не полишивши иньшого потомства окрім прославленої своєю траґічною долею доньки Гальшки. Князь Василь — пізнїйше званий звичайно Константином, на честь батька, тодї був ще молодим хлопцем: в 1541 р., по смерти брата, вел. княжим декретом в спорі з своєю братовою Беатою з Косцельца, він був перед часом признаний за повнолїтного на пятнадцятім роцї й потверджений в своїх правах, на половину батьківщини. Але і вирісши, він довго вів тихе й малозамітне житє, невважаючи на незвичайно визначне становище, яке давало йому голосне імя батька, величезні богацтва й особисті звязи. Роздїлені між ним і родиною його брата Ілії, острозькі маєтности зібрали ся в руках кн. Василя-Константина в 1570-х роках, коли його братанниця Гальшка по своїх бурхливих пригодах, по смерти накиненого їй королем чоловіка Лукаша Гурки (1574), котрого вона до смерти не хотїла за мужа мати, дістала ся на двір свого стрия; кілька лїт потім вона вмерла записавши свої маєтности стриєви. Оженив ся кн. Василь-Константин теж з пребогатою дїдичкою, репрезентанткою одного з перших польських домів, Софією Тарновскою, донькою каштеляна краківського, що по смерти свого одинака-брата одїдичила всї маєтности батька. Старшу доньку свою Гальшку видав кн. Василь-Константин за звісного Яна Кишку, одного з найбільших маґнатів в. кн. Литовського, протектора социнїан, другу — Катерину за Криштофа Радивила, воєводу виленського й канцлєра в. кн. Литовського, першого литовського маґната, і її сином був Януш Радивил, що потім теж грав першу ролю, як його батько, в в. князївстві (по смерти Катерини Криштоф оженив ся з Гальшкою, що повдовіла по Кишцї, але не мав від неї дїтей). Старший син князя Януш, з огляду на повагу й фамілїйні звязи свого батька, ледво дійшовши тридцяти лїт, був іменований волинським воєводою, а кілька лїт пізнїйше (1593) каштеляном краківським — першим сьвітським сенатором держави! Його молодший брат Олександер дістав тодї воєводство волинське по старшім братї, не маючи повних двадцяти трох лїт! Сам кн. Василь-Константин став старостою володимирським і маршалком волинської землї на 24 роцї, а при кінцї 1559 р. дістав воєводство київське, і сей титул носив до смерти.
Не вважаючи на сю повагу, незмірне богацтво, звязи й впливи, якоїсь хоч трохи визначнїйшої полїтичної ролї кн. Острозький не грав. Українським маґнатам, взагалї православним, се таки було й не легко, але й інтересу до справ полїтичних, адмінїстрації, публичної дїяльности взагалї кн. Василь-Константин видко не мав. В ролї київського воєводи, себто першої особи і найвищого урядника на Поднїпровю зіставав ся він пасивним сьвідком того многозначного суспільно-полїтичного процесу, який переходив тут — сформовання козачини. Він держав ся правила «моя хата з краю», й старав ся підтримувати добрі відносини з козацькими ватажками, аби не чіпали його маєтностей; такоїж полїтики держали ся його аґенти-заступники[1544]. Його воєводський замок київський за його воєводства став гнилою руїною, де козаки господарили як хотїли, находили, забирали гармати, а кн. Острозький обмежив ся тільки документальним сконстатованнєм, що він не раз пригадував про потребу укріплення Київа й Білої Церкви (держави його сина Януша), але річ посполита того не вчинила, а він з сином «сам не може анї повинен» їх будувати[1545]. Два перші маґнати українські дивились на свої держави як на просте джерело доходів і не вважали за можливе з тих доходів дати щось на укріпленнє замків. Сучасний польський історик Ожельский висловляє в виразах досить сильних своє обуреннє, а для нас се характеристичний приклад того браку всякого громадського почутя, який виробив ся в нашім маґнацтві в звязку з усуваннєм його від всякої активної полїтичної ролї, і повното забитя інтересів публичних приватними. Та ж «привата» прозирає і в иньших фактах житя Константина Острозького він: напр. залягає з податками з своїх маєтностей і стараєть ся їх не платити. Але і в справах, які дотикали безпосередно його самого, його приватного житя й інтересів, не показував він енерґії, рішучости, інїціативи. Ще до різкого виступу можна часом було його попхнути, але витрівати в завзято й енерґії він нїколи не міг. В голоснім епізодї, який розгравав ся в його родинї — в траґічній долї його братаницї Гальшки не умів він знайти ся активно, енерґічно; оружною рукою піддержавши сватаннє до Гальшки Федька Сангушка, він потім не показав нїякої енерґії нї для того, щоб охоронити Федька від гнїву короля, анї для того, щоб оборонити Гальшку від насильства з боку матери й короля. Таким же показує себе сорок лїт пізнїйше старий уже князь в иньшім голоснім епізодї — в справі екзарха Никифора — різкий виступ против самого короля, і по тім — князь махає на все рукою й уступає в ображенім маєстатї.
Брак енерґії, інїціативи, активности показує він і в сїй сфері, де ще найбільше проявив інтересу, зацїкавлення, і де зробив своє імя історичним: в сфері культурно-релїґійних інтересів. Його роля, дїяльність в сїй сфері оцїнювала ся дуже неоднаково. Тим часом як одні під небеса підносили й підносять його заслуги, його характер, бачучи в нїм чоловіка прямо ідеального, — иньші бачуть в нїм людину вповнї пусту, безхарактерну, зовсїм позбавлену всяких ідеальних змагань; одні зводять ріжні зміни в його поглядах і поводженню до мотивів особистої натури, амбіції, — иньші в сїм браку якоїсь одностайности добачають прикмети ширших поглядів, свобідних від всякого сектярства й виключности. Не претендуючи на рішучу оцїнку при теперішнїм станї наших відомостей, ми і в сїй сфері одначе мусимо сконстатувати у Острозького брак визначної індівідуальности, енергії й витрівалости, неохоту виступати різко й гостро, наприкряти ся людям. Він радо зістав ся б цїле житє на другім плянї сучасної релїґійно-національної боротьби, в ролї високого арбітра, до якого суду й гадки, поваги й опіки звертають ся заступники ріжних сторін, і який по монаршому знаходить для кождого ласкаве слово і милостивий дарунок. При певній дрібязковости і слабкости характеру, в Острозькім безперечно було де що з тої маєстатичної величи, яка виховуєть ся в династиях почутєм своєї висшости і каже людинї брати з гори, з становища обєктивнїйшого й вищого партийну боротьбу, релїґійне і всяке иньше сектярство. Тїсні звязи, що лучили його з иньшими сферами національними, релїґійними, культурними — з аристократією польською і литовською, прилучали ся до його вродженого індіферентизму й неохоти до всякого різкого зазначення своєї індівідуальности. Йому й не хотїло ся. й не наручно й орґанїчно противно було замикати ся в якусь різко зазначену чи національну, чи релїґійну формулу — виступати з різко вираженою фізіономією патріота-Русина, ортодокса-православного. І так само як напр. в епохальнім національно-полїтичнім епізодї — актї 1569 р. Острозький тільки маркує опозицію, але без всякого опору потім здаєть ся на королївську волю, так і в питаннях національно-релїґійних, які так сильно порушували иньших — напр. в справі калєндарній, в справі злуки грецької й римської церкви, в справі релїґійної реформи він довго держить ся на прихильно-невтральній позиції.
Без протесту приймає він присьвячену йому книгу Скарґи з накликом до католицтва і різкими атаками на православну віру та посилає своїм знайомим. А коли ся книга викликає невдоволеннє православних, поручає написати на неї відповідь одному з своїх двірських лїтератів нововірцю Мотивилу, обурюючи тим до дна душі правовірного Курбского. Пише до папи листи, де заявляє своє горяче бажаннє послужити дїлу унїї; а заразом нововірцї, антітрінїтарії уважають його своїм чоловіком з огляду на толєрацію й прихильність, яку показував він їх людям[1546]; православні ж, сьвітські й духовні, уважали його головою й «сьвітилом» православія. Богословом — канонїстом Острозький не був нїколи. Курбский зве його чоловіком тільки «отчасти во правовЂрныхъ догматЂхъ искуснымъ»[1547]. Потій, зловивши на необережнім вислові, що в православній церкві треба б поправити дещо «звлаща около сакраменту и инъшихъ вымысловъ людскихъ»[1548], злорадно закинув йому неправовірність такого погляду, бо в тайнах східньої церкви нїякої зміни або поправи не може бути[1549]. Признаючи глубокий упадок православної церкви, Острозький готов був шукати для неї поратунку однаково чи у католиків, чи у протестантів. В тім був і індіферентизм для традиції, для національних елєментів руської церкви, і легке трактованнє церковних питань взагалї; в релїґії Острозький цїнив моральність, дісцїплїну, культурну сторону й не привязував нїякої особливої ваги до сторони доґматичної. Тому міг він писати на протестантський зїзд, що православні далеко близші протестантам як католикам[1550]. З другого боку, тїсні звязи з польськими й литовськими католицькими кругами виключали в нїм всяку різкість в відносинах до католицтва, і єзуітські оповідання про те, що Острозький буцїм мучив своїх синів за перехід на латинство[1551], стоять в такій різкій суперечности до всього що знаємо про Острозького, що не варті нїякого довіря. Раз тільки старий князь дав унести себе роздражненню й гнїву до виступів більше різких і рішучих — коли конспірація владиків пошила в дурнї його з плянами унїї й грозила завести всю українську суспільність, без її волї й відомости, без ради і порозуміння, мов «якихось безсловесних», під руку папи. Але й се був соломяний огонь, який швидко згас, і по грізних заповідях — вивести в поле 15-20 тисяч війська на оборону православної віри, Острозький скоро став радити православним терпеливість супроти всїх звернених против них актів правительства і єрархії.
Я позволив собі спинити ся на характеристицї кн. Острозького не тільки як тодїшнього голови українського народа, «началника в православію», та характеристичного репрезентанта українського маґнацтва, а також і тому, що ся характеристика потрібна нам для того, аби оцїнити відповідно весь, щоб так сказати, острозький епізод в історії духовного житя XVI в. Особисті прикмети кн. Острозького дають нам обясненнє недовговічности, ефемерности сього епізоду, а заразом кажуть шукати в його окруженню иньших людей, яким завдячав сей епізод сьвітлїйші свої сторони.
Першою річею, що мусїла згромадити в Острогу культурні сили й дати початок осьвітній лїтературній роботї, було виданнє біблїї. В звязку з тим стоїть заложеннє друкарнї. Уставленнє біблїйного тексту потрібувало не тільки книжного матеріалу, а й книжних людей, яких кн. Острозький стягав з ріжних країв, а се скупленнє культурних сил дало можність розвинути ся не тільки лїтературній роботї та видавничій — завдяки друкарнї, але й дало спромогу орґанїзувати, по довгій перерві, першу школу вищої марки на Українї.
Про школу знаємо тільки, що вона в 1581 р. вже істнувала, правдоподібно — не задовго перед тим в 1570-х рр. вона й появила ся[1552]. Сучасники називають її «триязичним лїцеєм»[1553], «колєґією»[1554], «школою грецькою»[1555], або «грецько-словянською»[1556], а навіть «академією» (так називає її в своїй книзї «ректор» сеї Острозької школи Герасим Смотрицький, і Потїй, може не без іронїї, називає одного з членів острозького кружка, т. зв. клирика Острозького, «учнем академії острозької»)[1557]. Се показує нам, що фундатори й провідники острозької школи хотїли б зробити з неї школу вищого академічного типу. Се. не вдавало ся за браком наукових сил — в них все відчувала ся недостача, хоч при величезних засобах, якими розпоряджав Острозький, він безперечно, міг би постягати найлїпші наукові сили сучасної Европи. Але тут на перешкодї, видно, ставав страх перед введеннєм неправовірних елєментів в школу, і ще більше мабуть — брак енерґії й щедрости зі сторони старого князя[1558]. В 1583 р. кн. Острозький просить папу прислати учених Греків, грецької віри, для потреб острозької колєґії й для роботи над перекладами грецьких писань[1559]. В 1592 р., просячи львівське брацтво взяти в свою опіку його сина Олександра, що пробував в Ярославі, Острозький поясняє, що не міг з ним післати з Острога своїх учителїв за для недостачі в них, бо і в Острозї без них «глад страждуть»[1560]. Десять лїт пізнїйше доходять поголоски до Риму про нові заходи кн. Острозького дістати з Греції професорів «для якоїсь академії, яку хоче фундувати на Волини», але кореспондент-унїят злорадно запевняє, що в цїлій Греції не знайдеш зі сьвічкою ученого чоловіка[1561].
Та коли не удавало ся вивести острозьку шкоду на верхи сучасної шкільної орґанїзації, і на сїй точцї її прихильникам приходило ся раз у раз відчувати брак культурних засобів, то все таки вона незмірно підняла ся над рівенем старої школи, що не сягала понад науку русько-словянського читання й письма. Наука словянської мови мусїла бути поставлена більше науково, глубше й основнїйше, нїж в тих старих школах — за се можуть посьвідчити пізнїйші граматичні працї вихованця острозької школи Мелетія Смотрицького, що зробили епоху в граматизації церковно-словянської мови. До словянської й тїсно звязаної з нею книжної українсько-білоруської мови школа старала ся приложити стилїстичні методи й правила, вироблені західноевропейською схолястичною школою; памятками того лишили ся деякі лїтературні вироби острозької школи, як вірші Гер. Смотрицького в передмові до острозької біблїї, хронольоґія Римші, Лямент дому кн. Острозьких[1562]. Взагалї лїтературні памятки острозькі служать нам майже одиноким джерелом до пізнання характеру і напряму острозької науки, за браком якихось безпосереднїх звісток про неї, і ми ще застановимо ся над ними з сього погляду.
Крім мови словянсько-руської вчили латини й грецької мови. Се говорить пізнїйший унїатський письменник Суша[1563], і се ж очевидно розуміє сучасник, називаючи острозьку школу «триязичним лїцеєм»; таку ж вагу має згадка сучасного памфлєта на М. Смотрицького, що він був — очевидно в острозькій школї — «во благочестіи и наказаніи книжномъ и граматичномъ словенски, гречески и латински воспитанъ», і тільки «латинською фільософією» доповняв свою науку в Вильнї[1564]. Без науки латинської, розумієть ся, обійти ся було неможливо, і знайти для неї учителїв не було тяжко. Тяжше було з наукою грецькою, а їй в острозькім кружку, очевидно признавали велике значіннє: пригадаємо слова ректора острозької школи Гер. Смотрицьвого про унїверсальне значіннє грецької науки й письменства й перевагу його над латинським[1565]. Тому у сучасників — учеників острозьких вона зветь ся «школою грецькою», «училищем греко-словенским»[1566]; правдоподібно се була т. ск. офіціальна назва школи в противставленнє католицьким «латинським школам».
Але на дїлї надати школї сей грецький характер було не так легко. Аби яких Греків, для перших початків грецького читання й письма знайти не тяжко було — «не новина отъ часовъ давныхъ бывати Грекомъ у Острогу», завважає автор Перестороги[1567], а в 1590-х рр (1595), пишучи Лукарісу, оден з його острозьких учеників передавав йому поклін і від Греків острозького кружка — їх тепер більше нїж було за тебе — додає він[1568]. Але хотїло ся Греків правдиво-учених, досьвідчених в тайнах богословської й фільософічної науки, і за ними шукав Острозький і в Греції і в Італїї, де тодї звичайно доходили вищих студий жадні знання Греки, за браком своїх вищих шкіл. Та сї заходи не приводили до особливих результатів, і тільки недовгими гістьми появляли ся в Острогу — скільки знаємо принаймнї, — учені Греки, які могли поставити на відповідній висотї науку грецької мови й письменства, фільософічних і теольоґічних дісціплїн. Таким був згаданий Кирил Лукаріс, що в р. 1594-8 кількома наворотами пробував в Острозї й учив в тутешнїй школї[1569], і протосінкел Никифор, що по берестейськім соборі жив якийсь час в Острозї. Перед тим, в 1580-х рр., обертав ся в острозькім кружку ще оден Грек, з західньою (римською) осьвітою Мосхопул — близше не звісний нам одначе нї що до своєї учености, нї що до характеру своєї дїяльности, і другий якийсь Діонисий Палєольоґ, що їздив з порученями до Риму[1570]. З римської грецької кольонїї не знайшло ся охочих їхати до Острогу на зазив Острозького[1571]. Що дивнїйше, за цїлий довший час свого істновання Острозька школа не постарала ся вишколити з своїх власних учеників спеціалистів в ріжних науках, спеціально в науцї грецькій, і се тим дивнїйше, що вже в 1580-х рр. при патріарху був якийсь «спудей Федор» з України, «ученія ради еллинска языка, в немже всяка θилосоθія», і патріарх просив для нього помочи від Українцїв «книгъ ради купования внЂшнихъ и богословныхъ ученій» (1584)[1572]. Боюсь, що й тут кн. Острозький не показав себе надто гойним меценатом. За весь час істновання острозької школи можна вказати тільки на одного чоловіка, що виглядає на «ученого стипендиста» острозької академії; се єромонах і архидиякон Кипріян, «сущій отъ града Острога, мужъ во еллинскомъ діалектЂ искусный, въ Єнетіихь (Венеції) и Патавіи (Падуї) любомудрствовавшій, въ св. горЂ АθонстЂй пожившій», як його рекомендує передмова до пізнїйшого видання його перекладу толковань Ів. Златоуста[1573]. Як показують його грецькі вірші в острозькім друку De bello Ostrogiano (1600) і роля товмача під час берестейського собору[1574], він був дїйсно добре обзнайомлений з грецькою мовою.
Та які б не були хиби й недостачі острозької школи, вона мала важне значіннє, випустивши все таки з своїх мурів чимало людей з більшим науковим цензом і своїм живим прикладом збивши погляди розширювані ворогами в родї Скарґи, мов би при православній вірі, при словяно-руській традиції неможлива нїяка орґанїзована школа, нїяка осьвіта, нїяка наука. В біоґрафічних звістках ріжних людей того часу ми починаємо, замість давнїйших загальних звісток про иауку у якогось учителя, стрічати вповнї конкретні відомости про ученнє в школї Острозькій[1575]. Приклад острозької школи дає конкретну підставу до проєктів подібних шкіл і по иньших місцях; так в 1588 р. владика володимирський, Теод. Лазовський з своєю капітулою соборною, постановляючи «за напомненєм вел. п. Константина кн. Острозъского» ріжні способи до направи й полїпшення порядків в соборній церкві, між иньшим роблять спеціальну фундацію для школи, «аби ховано два бакаляры такыхъ, жебы оденъ училъ по гречку, а другий по словенску»[1576]. З сього пляну справдї не видко особливих результатів, але небезінтересно се ширеннє ідеї грецько-словенської школи по Острозькому прикладу. Правдоподібно, що й плян львівської школи, видвигнений в тих же 1580-х рр., не обійшов ся без впливу тих же Острозьких взірцїв, і автор Перестороги, очевидно, передав погляди сучасників, представляючи, що новий культурний рух, полїпшеннє церковних відносин і дорогої його серцю осьвіти у православних вів свій початок від Острозьких початків — школи й друкарнї. Вони то, мовляв, заохотили й патріархів до близшої участи в справах української церкви, до помочи їй церковними й культурними засобами, й приготовили те відродженнє православної церкви[1577], яке, на погляд автора, затримала й ослабила тільки диявольска робота — унїя, що внесла роздвоєннє серед православних і їх енерґію обернула на внутрішню боротьбу.
Острозький кружок — ентузіазм для нього в православних кругах, його склад, головні репрезентанти: Герасим Смотрицький, його трактат, його рими й вірші, Василь Острозький і його трактат, Філялєт-Бронський, клирик острозький. Иньші острозькі видання, реєстр українських друків до р. 1600. Кінець Острозької академії
Такіж ентузіастичні відзиви ми чуємо від пізнїйших українських письменників про лїтературно-науковий острозький кружок і його лїтературну та видавничу дїяльність. Зах. Копистенський, описуючи заслуги, положені кн. Острозьким, так каже про сю першу українську академію наук. «Найдовали ся на дворе єго и мовцы оному Демосθенови ровныи, Исафадове (!) и иныє различныи любомудрцы. Найдовали ся и докторове славныи, въ греческомъ, словенскомъ и латинскомъ языкахъ выцвЂчоныи. Найдовали ся и математикове и астрологове превыборныи, межи которыми онъ презацный маθематикъ, философъ и астрологъ Янъ Лятосъ, которий калєндар новый славне изганилъ и пером доводне презъ друкъ доказалъ, же есть омылный». «Церкви и дворъ того княжати полныи православныхъ учителей евангелскихъ и апостолскихъ, полныи богослововъ истиныхъ, отъ богослововъ Діонисія, Аθанасія (й ин. східнїх отцїв) и иныхъ многыхъ и отъ соборовъ и отъ патріарховъ всходныхъ, знаючих богословію и вЂру правую»[1578].
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VI. Житє економічне, культурне, національне XIV-XVII віків» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „V. Культурно і релїґійно-національний рух на Українї в XVI віцї“ на сторінці 6. Приємного читання.
