Розділ «V. Культурно і релїґійно-національний рух на Українї в XVI віцї»

Не вважаючи на сю повагу, незмірне богацтво, звязи й впливи, якоїсь хоч трохи визначнїйшої полїтичної ролї кн. Острозький не грав. Українським маґнатам, взагалї православним, се таки було й не легко, але й інтересу до справ полїтичних, адмінїстрації, публичної дїяльности взагалї кн. Василь-Константин видко не мав. В ролї київського воєводи, себто першої особи і найвищого урядника на Поднїпровю зіставав ся він пасивним сьвідком того многозначного суспільно-полїтичного процесу, який переходив тут — сформовання козачини. Він держав ся правила «моя хата з краю», й старав ся підтримувати добрі відносини з козацькими ватажками, аби не чіпали його маєтностей; такоїж полїтики держали ся його аґенти-заступники[1544]. Його воєводський замок київський за його воєводства став гнилою руїною, де козаки господарили як хотїли, находили, забирали гармати, а кн. Острозький обмежив ся тільки документальним сконстатованнєм, що він не раз пригадував про потребу укріплення Київа й Білої Церкви (держави його сина Януша), але річ посполита того не вчинила, а він з сином «сам не може анї повинен» їх будувати[1545]. Два перші маґнати українські дивились на свої держави як на просте джерело доходів і не вважали за можливе з тих доходів дати щось на укріпленнє замків. Сучасний польський історик Ожельский висловляє в виразах досить сильних своє обуреннє, а для нас се характеристичний приклад того браку всякого громадського почутя, який виробив ся в нашім маґнацтві в звязку з усуваннєм його від всякої активної полїтичної ролї, і повното забитя інтересів публичних приватними. Та ж «привата» прозирає і в иньших фактах житя Константина Острозького він: напр. залягає з податками з своїх маєтностей і стараєть ся їх не платити. Але і в справах, які дотикали безпосередно його самого, його приватного житя й інтересів, не показував він енерґії, рішучости, інїціативи. Ще до різкого виступу можна часом було його попхнути, але витрівати в завзято й енерґії він нїколи не міг. В голоснім епізодї, який розгравав ся в його родинї — в траґічній долї його братаницї Гальшки не умів він знайти ся активно, енерґічно; оружною рукою піддержавши сватаннє до Гальшки Федька Сангушка, він потім не показав нїякої енерґії нї для того, щоб охоронити Федька від гнїву короля, анї для того, щоб оборонити Гальшку від насильства з боку матери й короля. Таким же показує себе сорок лїт пізнїйше старий уже князь в иньшім голоснім епізодї — в справі екзарха Никифора — різкий виступ против самого короля, і по тім — князь махає на все рукою й уступає в ображенім маєстатї.

Брак енерґії, інїціативи, активности показує він і в сїй сфері, де ще найбільше проявив інтересу, зацїкавлення, і де зробив своє імя історичним: в сфері культурно-релїґійних інтересів. Його роля, дїяльність в сїй сфері оцїнювала ся дуже неоднаково. Тим часом як одні під небеса підносили й підносять його заслуги, його характер, бачучи в нїм чоловіка прямо ідеального, — иньші бачуть в нїм людину вповнї пусту, безхарактерну, зовсїм позбавлену всяких ідеальних змагань; одні зводять ріжні зміни в його поглядах і поводженню до мотивів особистої натури, амбіції, — иньші в сїм браку якоїсь одностайности добачають прикмети ширших поглядів, свобідних від всякого сектярства й виключности. Не претендуючи на рішучу оцїнку при теперішнїм станї наших відомостей, ми і в сїй сфері одначе мусимо сконстатувати у Острозького брак визначної індівідуальности, енергії й витрівалости, неохоту виступати різко й гостро, наприкряти ся людям. Він радо зістав ся б цїле житє на другім плянї сучасної релїґійно-національної боротьби, в ролї високого арбітра, до якого суду й гадки, поваги й опіки звертають ся заступники ріжних сторін, і який по монаршому знаходить для кождого ласкаве слово і милостивий дарунок. При певній дрібязковости і слабкости характеру, в Острозькім безперечно було де що з тої маєстатичної величи, яка виховуєть ся в династиях почутєм своєї висшости і каже людинї брати з гори, з становища обєктивнїйшого й вищого партийну боротьбу, релїґійне і всяке иньше сектярство. Тїсні звязи, що лучили його з иньшими сферами національними, релїґійними, культурними — з аристократією польською і литовською, прилучали ся до його вродженого індіферентизму й неохоти до всякого різкого зазначення своєї індівідуальности. Йому й не хотїло ся. й не наручно й орґанїчно противно було замикати ся в якусь різко зазначену чи національну, чи релїґійну формулу — виступати з різко вираженою фізіономією патріота-Русина, ортодокса-православного. І так само як напр. в епохальнім національно-полїтичнім епізодї — актї 1569 р. Острозький тільки маркує опозицію, але без всякого опору потім здаєть ся на королївську волю, так і в питаннях національно-релїґійних, які так сильно порушували иньших — напр. в справі калєндарній, в справі злуки грецької й римської церкви, в справі релїґійної реформи він довго держить ся на прихильно-невтральній позиції.

Без протесту приймає він присьвячену йому книгу Скарґи з накликом до католицтва і різкими атаками на православну віру та посилає своїм знайомим. А коли ся книга викликає невдоволеннє православних, поручає написати на неї відповідь одному з своїх двірських лїтератів нововірцю Мотивилу, обурюючи тим до дна душі правовірного Курбского. Пише до папи листи, де заявляє своє горяче бажаннє послужити дїлу унїї; а заразом нововірцї, антітрінїтарії уважають його своїм чоловіком з огляду на толєрацію й прихильність, яку показував він їх людям[1546]; православні ж, сьвітські й духовні, уважали його головою й «сьвітилом» православія. Богословом — канонїстом Острозький не був нїколи. Курбский зве його чоловіком тільки «отчасти во правовЂрныхъ догматЂхъ искуснымъ»[1547]. Потій, зловивши на необережнім вислові, що в православній церкві треба б поправити дещо «звлаща около сакраменту и инъшихъ вымысловъ людскихъ»[1548], злорадно закинув йому неправовірність такого погляду, бо в тайнах східньої церкви нїякої зміни або поправи не може бути[1549]. Признаючи глубокий упадок православної церкви, Острозький готов був шукати для неї поратунку однаково чи у католиків, чи у протестантів. В тім був і індіферентизм для традиції, для національних елєментів руської церкви, і легке трактованнє церковних питань взагалї; в релїґії Острозький цїнив моральність, дісцїплїну, культурну сторону й не привязував нїякої особливої ваги до сторони доґматичної. Тому міг він писати на протестантський зїзд, що православні далеко близші протестантам як католикам[1550]. З другого боку, тїсні звязи з польськими й литовськими католицькими кругами виключали в нїм всяку різкість в відносинах до католицтва, і єзуітські оповідання про те, що Острозький буцїм мучив своїх синів за перехід на латинство[1551], стоять в такій різкій суперечности до всього що знаємо про Острозького, що не варті нїякого довіря. Раз тільки старий князь дав унести себе роздражненню й гнїву до виступів більше різких і рішучих — коли конспірація владиків пошила в дурнї його з плянами унїї й грозила завести всю українську суспільність, без її волї й відомости, без ради і порозуміння, мов «якихось безсловесних», під руку папи. Але й се був соломяний огонь, який швидко згас, і по грізних заповідях — вивести в поле 15-20 тисяч війська на оборону православної віри, Острозький скоро став радити православним терпеливість супроти всїх звернених против них актів правительства і єрархії.

Я позволив собі спинити ся на характеристицї кн. Острозького не тільки як тодїшнього голови українського народа, «началника в православію», та характеристичного репрезентанта українського маґнацтва, а також і тому, що ся характеристика потрібна нам для того, аби оцїнити відповідно весь, щоб так сказати, острозький епізод в історії духовного житя XVI в. Особисті прикмети кн. Острозького дають нам обясненнє недовговічности, ефемерности сього епізоду, а заразом кажуть шукати в його окруженню иньших людей, яким завдячав сей епізод сьвітлїйші свої сторони.

Першою річею, що мусїла згромадити в Острогу культурні сили й дати початок осьвітній лїтературній роботї, було виданнє біблїї. В звязку з тим стоїть заложеннє друкарнї. Уставленнє біблїйного тексту потрібувало не тільки книжного матеріалу, а й книжних людей, яких кн. Острозький стягав з ріжних країв, а се скупленнє культурних сил дало можність розвинути ся не тільки лїтературній роботї та видавничій — завдяки друкарнї, але й дало спромогу орґанїзувати, по довгій перерві, першу школу вищої марки на Українї.

Про школу знаємо тільки, що вона в 1581 р. вже істнувала, правдоподібно — не задовго перед тим в 1570-х рр. вона й появила ся[1552]. Сучасники називають її «триязичним лїцеєм»[1553], «колєґією»[1554], «школою грецькою»[1555], або «грецько-словянською»[1556], а навіть «академією» (так називає її в своїй книзї «ректор» сеї Острозької школи Герасим Смотрицький, і Потїй, може не без іронїї, називає одного з членів острозького кружка, т. зв. клирика Острозького, «учнем академії острозької»)[1557]. Се показує нам, що фундатори й провідники острозької школи хотїли б зробити з неї школу вищого академічного типу. Се. не вдавало ся за браком наукових сил — в них все відчувала ся недостача, хоч при величезних засобах, якими розпоряджав Острозький, він безперечно, міг би постягати найлїпші наукові сили сучасної Европи. Але тут на перешкодї, видно, ставав страх перед введеннєм неправовірних елєментів в школу, і ще більше мабуть — брак енерґії й щедрости зі сторони старого князя[1558]. В 1583 р. кн. Острозький просить папу прислати учених Греків, грецької віри, для потреб острозької колєґії й для роботи над перекладами грецьких писань[1559]. В 1592 р., просячи львівське брацтво взяти в свою опіку його сина Олександра, що пробував в Ярославі, Острозький поясняє, що не міг з ним післати з Острога своїх учителїв за для недостачі в них, бо і в Острозї без них «глад страждуть»[1560]. Десять лїт пізнїйше доходять поголоски до Риму про нові заходи кн. Острозького дістати з Греції професорів «для якоїсь академії, яку хоче фундувати на Волини», але кореспондент-унїят злорадно запевняє, що в цїлій Греції не знайдеш зі сьвічкою ученого чоловіка[1561].

Та коли не удавало ся вивести острозьку шкоду на верхи сучасної шкільної орґанїзації, і на сїй точцї її прихильникам приходило ся раз у раз відчувати брак культурних засобів, то все таки вона незмірно підняла ся над рівенем старої школи, що не сягала понад науку русько-словянського читання й письма. Наука словянської мови мусїла бути поставлена більше науково, глубше й основнїйше, нїж в тих старих школах — за се можуть посьвідчити пізнїйші граматичні працї вихованця острозької школи Мелетія Смотрицького, що зробили епоху в граматизації церковно-словянської мови. До словянської й тїсно звязаної з нею книжної українсько-білоруської мови школа старала ся приложити стилїстичні методи й правила, вироблені західноевропейською схолястичною школою; памятками того лишили ся деякі лїтературні вироби острозької школи, як вірші Гер. Смотрицького в передмові до острозької біблїї, хронольоґія Римші, Лямент дому кн. Острозьких[1562]. Взагалї лїтературні памятки острозькі служать нам майже одиноким джерелом до пізнання характеру і напряму острозької науки, за браком якихось безпосереднїх звісток про неї, і ми ще застановимо ся над ними з сього погляду.

Крім мови словянсько-руської вчили латини й грецької мови. Се говорить пізнїйший унїатський письменник Суша[1563], і се ж очевидно розуміє сучасник, називаючи острозьку школу «триязичним лїцеєм»; таку ж вагу має згадка сучасного памфлєта на М. Смотрицького, що він був — очевидно в острозькій школї — «во благочестіи и наказаніи книжномъ и граматичномъ словенски, гречески и латински воспитанъ», і тільки «латинською фільософією» доповняв свою науку в Вильнї[1564]. Без науки латинської, розумієть ся, обійти ся було неможливо, і знайти для неї учителїв не було тяжко. Тяжше було з наукою грецькою, а їй в острозькім кружку, очевидно признавали велике значіннє: пригадаємо слова ректора острозької школи Гер. Смотрицьвого про унїверсальне значіннє грецької науки й письменства й перевагу його над латинським[1565]. Тому у сучасників — учеників острозьких вона зветь ся «школою грецькою», «училищем греко-словенским»[1566]; правдоподібно се була т. ск. офіціальна назва школи в противставленнє католицьким «латинським школам».

Але на дїлї надати школї сей грецький характер було не так легко. Аби яких Греків, для перших початків грецького читання й письма знайти не тяжко було — «не новина отъ часовъ давныхъ бывати Грекомъ у Острогу», завважає автор Перестороги[1567], а в 1590-х рр (1595), пишучи Лукарісу, оден з його острозьких учеників передавав йому поклін і від Греків острозького кружка — їх тепер більше нїж було за тебе — додає він[1568]. Але хотїло ся Греків правдиво-учених, досьвідчених в тайнах богословської й фільософічної науки, і за ними шукав Острозький і в Греції і в Італїї, де тодї звичайно доходили вищих студий жадні знання Греки, за браком своїх вищих шкіл. Та сї заходи не приводили до особливих результатів, і тільки недовгими гістьми появляли ся в Острогу — скільки знаємо принаймнї, — учені Греки, які могли поставити на відповідній висотї науку грецької мови й письменства, фільософічних і теольоґічних дісціплїн. Таким був згаданий Кирил Лукаріс, що в р. 1594-8 кількома наворотами пробував в Острозї й учив в тутешнїй школї[1569], і протосінкел Никифор, що по берестейськім соборі жив якийсь час в Острозї. Перед тим, в 1580-х рр., обертав ся в острозькім кружку ще оден Грек, з західньою (римською) осьвітою Мосхопул — близше не звісний нам одначе нї що до своєї учености, нї що до характеру своєї дїяльности, і другий якийсь Діонисий Палєольоґ, що їздив з порученями до Риму[1570]. З римської грецької кольонїї не знайшло ся охочих їхати до Острогу на зазив Острозького[1571]. Що дивнїйше, за цїлий довший час свого істновання Острозька школа не постарала ся вишколити з своїх власних учеників спеціалистів в ріжних науках, спеціально в науцї грецькій, і се тим дивнїйше, що вже в 1580-х рр. при патріарху був якийсь «спудей Федор» з України, «ученія ради еллинска языка, в немже всяка θилосоθія», і патріарх просив для нього помочи від Українцїв «книгъ ради купования внЂшнихъ и богословныхъ ученій» (1584)[1572]. Боюсь, що й тут кн. Острозький не показав себе надто гойним меценатом. За весь час істновання острозької школи можна вказати тільки на одного чоловіка, що виглядає на «ученого стипендиста» острозької академії; се єромонах і архидиякон Кипріян, «сущій отъ града Острога, мужъ во еллинскомъ діалектЂ искусный, въ Єнетіихь (Венеції) и Патавіи (Падуї) любомудрствовавшій, въ св. горЂ АθонстЂй пожившій», як його рекомендує передмова до пізнїйшого видання його перекладу толковань Ів. Златоуста[1573]. Як показують його грецькі вірші в острозькім друку De bello Ostrogiano (1600) і роля товмача під час берестейського собору[1574], він був дїйсно добре обзнайомлений з грецькою мовою.

Та які б не були хиби й недостачі острозької школи, вона мала важне значіннє, випустивши все таки з своїх мурів чимало людей з більшим науковим цензом і своїм живим прикладом збивши погляди розширювані ворогами в родї Скарґи, мов би при православній вірі, при словяно-руській традиції неможлива нїяка орґанїзована школа, нїяка осьвіта, нїяка наука. В біоґрафічних звістках ріжних людей того часу ми починаємо, замість давнїйших загальних звісток про иауку у якогось учителя, стрічати вповнї конкретні відомости про ученнє в школї Острозькій[1575]. Приклад острозької школи дає конкретну підставу до проєктів подібних шкіл і по иньших місцях; так в 1588 р. владика володимирський, Теод. Лазовський з своєю капітулою соборною, постановляючи «за напомненєм вел. п. Константина кн. Острозъского» ріжні способи до направи й полїпшення порядків в соборній церкві, між иньшим роблять спеціальну фундацію для школи, «аби ховано два бакаляры такыхъ, жебы оденъ училъ по гречку, а другий по словенску»[1576]. З сього пляну справдї не видко особливих результатів, але небезінтересно се ширеннє ідеї грецько-словенської школи по Острозькому прикладу. Правдоподібно, що й плян львівської школи, видвигнений в тих же 1580-х рр., не обійшов ся без впливу тих же Острозьких взірцїв, і автор Перестороги, очевидно, передав погляди сучасників, представляючи, що новий культурний рух, полїпшеннє церковних відносин і дорогої його серцю осьвіти у православних вів свій початок від Острозьких початків — школи й друкарнї. Вони то, мовляв, заохотили й патріархів до близшої участи в справах української церкви, до помочи їй церковними й культурними засобами, й приготовили те відродженнє православної церкви[1577], яке, на погляд автора, затримала й ослабила тільки диявольска робота — унїя, що внесла роздвоєннє серед православних і їх енерґію обернула на внутрішню боротьбу.

Острозький кружок — ентузіазм для нього в православних кругах, його склад, головні репрезентанти: Герасим Смотрицький, його трактат, його рими й вірші, Василь Острозький і його трактат, Філялєт-Бронський, клирик острозький. Иньші острозькі видання, реєстр українських друків до р. 1600. Кінець Острозької академії

Такіж ентузіастичні відзиви ми чуємо від пізнїйших українських письменників про лїтературно-науковий острозький кружок і його лїтературну та видавничу дїяльність. Зах. Копистенський, описуючи заслуги, положені кн. Острозьким, так каже про сю першу українську академію наук. «Найдовали ся на дворе єго и мовцы оному Демосθенови ровныи, Исафадове (!) и иныє различныи любомудрцы. Найдовали ся и докторове славныи, въ греческомъ, словенскомъ и латинскомъ языкахъ выцвЂчоныи. Найдовали ся и математикове и астрологове превыборныи, межи которыми онъ презацный маθематикъ, философъ и астрологъ Янъ Лятосъ, которий калєндар новый славне изганилъ и пером доводне презъ друкъ доказалъ, же есть омылный». «Церкви и дворъ того княжати полныи православныхъ учителей евангелскихъ и апостолскихъ, полныи богослововъ истиныхъ, отъ богослововъ Діонисія, Аθанасія (й ин. східнїх отцїв) и иныхъ многыхъ и отъ соборовъ и отъ патріарховъ всходныхъ, знаючих богословію и вЂру правую»[1578].

На жаль, знов таки близших відомостей про склад сього кружка, про визначнїйших членів його й їх дїяльність маємо дуже мало. Майже виключно можемо судити про нього по друкованих його працях, а при тім і про публїкації його не маємо повного понятя, бо богато острозьких друків досї звісно тільки в фраґментах, або й зовсїм іще незвісно, не кажучи про працї, які друком оголошені не були і тільки припадково нам стали звістні[1579].

Лїтературна й_наукова острозька компанія мала очевидно мішаний характер. Її основу мусїло становити учене місцеве духовенство. Кн. Острозький, правдоподібно, мусїв підбирати людей осьвічених та учених на ті церковні посади, які відкривали ся в його маєтностях від часу, як його стали інтересувати справи осьвітні й лїтературні; але поіменно не можемо богато таких духовних вказати. Знаємо з сього боку острозького сьвященика Дамяна Наливайка, брата славного козацького ватажка, перекладчика чи редактора кількох збірок перекладів; автора українсько-руських віршів[1580], й згаданого вже єроманаха Кипріяна (при якім монастирі він числив ся, зістаєть ся незвісним). Острозьким сьвящеником уважають Василя, автора звісного трактату О єдиной вЂрЂ, але се зістаєть ся мало правдоподібним, тому що він нїде не натякає на своє сьвященство[1581]. Не був по всякій імовірности духовною особою й «клирик острозький», автор відповідей Потїєви[1582]. Сьвітським чоловіком був Герасим Смотрицький, оден з головних репрезентантів Острозької академії (позволяю собі ужити се слово для означіння всеї суми просьвітно-лїтературних острозьких засобів, ріжних сторін тутешньої культурної дїяльности). Він був шляхтичом з Поділя й ґродським писарем в Камінцї, поки не перезвав його до себе Острозький[1583]. Сьвітський елємент представляли далї такі люде як звісний нам Мотовило, якого Курбский уважав рішучим єретиком (він в своїй відповіди Скарзї виступив з теорією тисячолїтнього царства Христова на землї — доктриною анабаптистсько-соцінїанської), і Христофор Філялєт-Бронський, якого унїяти також називали явним єретиком, і православні не вважали можливим боронити від сих закидів. Зрештою про опіку й прихильність, яку кн. Острозький показував унїтаріям, зістала ся сьвітла память у них самих, як ми бачили[1584]. З другого боку не бракувало в його окруженню й католиків. Ріжні Греки, з близших і дальших країв, ортодоксального і унїятського напряму (як той Палєольоґ) і московські виходнї доповняли ріжнородний склад Острозького кружка.

В першім періодї, в 1570-1580 рр. на чоло острозької академії виступають, в приступнім нам матеріалї, Герасим Данилович Смотрицький і той Василь — автори першорядних, як на свій час, богословсько-полємічних трактатів. Смотрицький був оден з старших членів Острозької академії[1585]. Першою роботою, в якій пізнаємо його, було виданнє біблії; його імя носить тут простора передмова про вагу св. письма і вірші на герб. кн. Острозького («двострочноє согласіє»); нема сумнїву, що й при роботах над текстом біблії та її коректї він мав визначну участь. Крім нього як участників біблїйної комісії знаємо поіменно ще самого Івана Федоровича, на якім лежала не тільки технїчна частина — орґанїзація друкарнї, але безперечно также в значній мірі і лїтературно-наукова, і позатим можемо назвати тільки одно імя якогось «многогрЂшного Тимоθея Михайловича», що спорядив показчик до Нового Завіта[1586], виданого в 1580 р. Над сим кружком Смотрицький підносить ся як лїтерат в повнім значінню слова — перший український лїтерат сього періоду, «wielki swego czasu w ruskim narodzie mąż», як його з гордістю зве пізнїйше син[1587]. На жаль з його писань, якими він подавав «многу помощу и утЂху вЂрнымъ противъ єретиковъ и отступниковъ»[1588], ми маємо властиво одно тільки — се звісний уже нам «Ключъ царства небесного». В передмові він називає себе «худим простаком», який «за великим мушенем, а набольше за росказанем»[1589] береть ся полємізувати з католицькими богословами «як плохий а голый за збройного рицаря воєвати», і се, окрім звичайної, лїтературними звичаями приписаної скромности, має те значіннє, що Смотрицький не був чоловіком з систематичною науковою осьвітою, а талановитим самоуком. Сьвідомий сього, він не любить пускати ся в небезпечні глубини доґматики і схолястичної діалєктики, а більше арґументує від «простого розуму», від практичного житя, зручно воюючи іронїєю, заступаючи жартом і влучним слівцем схолястично-наукову артилєрію тодїшньої полєміки.

Його трактат, в тім видї, як ми його маємо (без кінця)[1590], складаєть ся з кількох статей: передмова до кн. Ол. Острозького «До народовъ рускихъ короткая а пильная примовка» — гадки про потребу відправи на латинські атаки і полємічні замітки на адресу латинських полємістів; далї «ключъ царства небесного и нашоє християнскоє духовноє власти нерешимый узолъ» — тут ідея соборности против монархічної власти папи; «календаръ римский новый» — полєміка против нового калєндаря і папства взагалї (їдка і гостра, особливо місцями). На перший погляд сї части звязанї слабко, але вони перейняті внутрішньою ідеєю: довільність пап й справах віри, яка привела їх до відірвання від старої, традиційної церкви, представленої християнством східнїм. Виклад зближений до сучасної живої мови, досить живий, пересипаний приповідками, іронїчними слівцями й дотепами, часто римованими, позбавлений тяжкого теольоґічного апарату[1591]. Він мусїв робити вражіннє, і як публїцист Смотрицький мусить уважати ся одним з найлїпших хоч його арґументація переважно біжить по верхах, від дотепу до дотепу, не заглубляючи ся в ті глубші і влучні гадки, які він розсипає місцями. В полєміцї против калєндаря він не запускаєть ся в питання історичні чи астрономічнї, але вказує на ті невигоди, які виходять на практицї через переміну калєндаря і через істнованнє подвійного числення, по двом календарям, подвійних сьвят і т. и. Іронїзує, що природа не слухає папської реформи. «Тые новоперемЂнъныє квЂтни и маи вмЂсто зеленоє барвы все бЂлою намъ зверху притрясаютъ», лякаючи своїм мовчазним протестом серце вірних. «У великий пятокъ, як хлопцї страшили юду тими калаталками, то в кого не була голосна, — зубами мусїв трескоту давати, особливо ті що від pauperibus починиють вчити латини; а на сам великодню ніч Бог показав велике знаменнє (против зміни пасхалії) — бурхливий і страшний холод, з великим снїгом, що не кождий міг післати сьвятити колачі до костела, кому було до костела миля або більше»[1592].

Окрім римованих приповідок і дотепів, якими пересипав Смотрицький свій трактат, він, по словам Копистенського, зложив «вЂршемъ роскимъ, ачъ не куштовнимъ, (але) поважнимъ», якусь сатиру на непорядки в православній церкві й єрархії — «на непорядніи хиротонизанты и ихъ рукоположенцы»[1593]. Ся сатира, на жаль, не дїйшла наших рук, а про «некунштовнї» вірші їх автора можемо судити тільки по згаданих віршах на гербі кн. Острозьких[1594] — дїйсно, з становища шкільної піїтики не поправних, нерівноскладових, хоч і зладжених на взір шкільних.

Крім того, на підставі слів Суші[1595], Гер. Смотрицького уважають ректором острозької школи в 1570-80 рр. Але про сю сторону його дїяльности ми нїчого близше не знаємо, і навіть не можемо провірити ранійшими звістками сеї звістки пізнїйшого письменника (XVIII в.).

Другий чільний репрезентант острозької академії сих часів — той Василь, звісний головно як автор «книжици» «О єдиной истинной православной вЂрЂ», 1588[1596]. Се книга иньшого складу, нїж трактат Смотрицького, й автор — письменник иньшої марки. Він хоче дати не публїцистичне писаннє, обчислене на хвилеве вражіннє, а богословський підручник, де б православний міг знайти по всїм спірним тодї релїґійним питанням не тільки потрібне поясненнє, але й теольоґічний апарат, запас арґументів, цитат св. письма й св. отцїв. Більші роздїли присьвячені темам: про єдність церкви (против унїверсалїзму), про исхожденіє св. Духа, про старшинство римського папи, про римські обрядові відміни (опрісноки, суботнїй піст, лїтургію, безженність духовенства), про чистилище, про реформу калєндаря (їй удїлено дуже богато місця), вкінцї про сьвятість церков і шанованнє ікон. Останнє против протестантів і раціоналїстів, против котрих автор виступає також дуже сильно, нападаючи на надмірну поблажливість до них православних, що вважають «єретиків» за своїх союзників, думаючи, що через них «зловірнї» (католики) «не могутъ приневолити въ зловЂріє своє» православних. Там де автору трапляють ся вже готові підхожі писання, він компілює з них (напр. Максима Грека про исхожденіе св. Духа, Варлаама Калябрійського против прімату папи й т. ин.), в иньшім пише більш самостійно. Виклад позбавлений всїх тих елєментів іронії й жарту, якими закрашує свої писання Смотрицький; він поважний, сухий, не прозорий, перетяжений цитатами; мова словянська, злегка закрашена елєментами живої мови. Людям старих традицій він міг подобати ся: Вишенський в своїм «ИзвЂщенію краткім о латинськихъ прелестЂхъ» пише під сильним впливом «Книжицї» й дуже поручає її своїм читачам[1597]. Але ширшої популярности, вона, очевидно, не мала. Новійші історики-богослови ставлять «Книжицу» досить високо, при всїх браках наукового приготовлення автора (м. ин. закидають йому, що поборюючи католицький доґмат про чистилище, він впав в противність — заперечував вагу молитов за умерших). Крім сеї «Книжици» той же, очевидно, Василь був редактором псалтиря з додатковими статями (м. ин. з ширшим трактатом о премЂненіи календаря), виданого в 1598 р. п. т. «Правило истинного живота христіанского[1598].

В другім періодї свого істновання, в 1590-х і 1600 рр. острозька академія пишаєть ся іменами Філялєта-Бронського, Клирика Острозького і Мел. Смотрицького. Бронський як чоловік перейнятий в значній мірі впливами раціоналїстичних доктрин, а може й явний член якоїсь протестанської конфессії, як його представляють унїяти, близше до острозького кружка у всякім разї мабуть не належав, і на його книзї ми спинимо ся про оглядї лїтературної полєміки, викликаної унїєю[1599]. Клирик Острозький, автор двох відповідей Потїю, з 1598-9 рр., виразно зазначує свою приналежність до Острозької школи, і Потїй його трактує як молодого студента (жака) Острозької школи[1600]. Отже інтересно зазначити близькість сих відповідей[1601] до трактату Герасима Смотрицького, того традиційного ректора острозької школи: та ж жива мова, живий тон, закрашений гумором і іронїєю; траиляють ся й зовсїм формальні подібности — місця дуже близькі і змістом і формою до місць «Ключа»[1602]. Клирик одначе далеко більше пописуєть ся своєю шкільною ученістю, очитаннєм в св. письмі і в отцях церквї; стрічаємо цитати й на сьвітських латинських письменників — поетів (з «Листів» Петрарки[1603]; місце римованих дотепів заступають поетичні лїричні апострофи. З сього боку богато подібного бачимо у Клирика з иньшим вихованцем Острозької школи, сином Герасима Максимом, в чернецтві Мелетієм Смотрицьким; подібности сї дали навіть привід до здогаду, що під псеводнїмом Клирика таїв ся той сам Максим[1604], але здогад сей розбиваєть ся на пізнїйших атаках Мел. Смотрицького на писання Клирика[1605]: ледво чи відважив ся б він так ударяти на свої власні писання, знаючи, що православні могли зняти з нього маску. Отже мабуть правдоподібнїйшим буде вважати подібности в писаннях Клирика і Мелетія Смотрицького за впливи спільної школи, спільних взірцїв.

З острозькою академією таким чином, так чи инакше (з Апокрізісом включно), лучить ся поважна частина того, що появило ся в сучасній публїцистично-богословській, полємічній лїтературі на Українї і Білоруси за чверть столїтє, від «Ключа»' Гер. Смотрицького до «Треноса» його сина. До вичислених самостійних трактатів треба дочислити ще такі видання, як збірка патріарших грамот в калєндарній справі 1583-4[1606]. «Книжица» 1598 р., де разом з кількома листами патр. Мелетія, писаними на Україну, на заохоту й потїху в боротьбі за православну віру, надруковано також звісний окружник Конст. Острозького, посланиє атонських монахів до нього в справі унії (писане Вишенським — одиноке його писаннє, видруковано тодї) і трактат Гр. Палами про исхожденіє св. Духа[1607]. Лист Мелетія до Потїя, з зазивом до повороту до православної віри, виданий 1605 р.[1608], а правдоподібно і йогож «Діалогъ о вЂрЂ восточной», адресований до кн. Василя[1609]. В лїтературній продукції головна позиція, головна заслуга острозької академії. Поза тим має вона в своїх активах виданнє першої повної біблії словянської й кількох меньше важних видань св. письма й церковних книг (новий завіт, псалтир — два видання, три видання часослова, молитовник, требник. Кілька — небогато одначе — видань св. отцїв (поучення на вел. піст Василия Вел., Маргарит Іоана Златоустого й кілька иньших поучень під голосним титулом: ЛЂкарство на оспалый умыслъ человЂчій); дещо зістало ся недруковане й було видане пізнїйше поза Острогом — як переклади толковань Іоана Злотоустого на послання ап. Павла; дещо лишило ся, очевидно, невиданим зовсїм.