принималъ ихъ во братчину въ Никольщину,
а и зачали они тутъ канунъ варенъ пить
а и тЂ — то пива ячныя» [1628].
Сї вкупи, разом із всїм иньшим, що лишало ся від братчини — віск від звареного меду, нестравлені припаси, невипитий і проданий потім мід чи пиво і т. и., ішли, очевидно, на церкву й становили її дохід з брацтва. Про якісь безпосереднї датки й оплати на церкву братчиків з сих часів ми не маємо звісток, а і сї доходи з братських пирів до церкви можемо виміркувати тільки з пізнїйших звісток і практик.
В міру того, як продажа напитків стала підпадати ріжним поборам зі сторони правительства або ставати реґалїєю, се право церковних брацтв варити пиво й мід на братські празники або кануни (се слово стає назвою й для меду, й для права його варити) та їх продавати — приймати на пир за оплатою та шинкувати рештою пива чи меду — стало дуже важною прероґативою й дуже цїнним джерелом церковного доходу. Місцями се право перейшло просто на церкви: брацька орґанїзація ослабла чи може тільки іґнорувала ся, а право свобідного варення меду (чи пива) уважало ся прероґативою самого духовенства. В Пинську напр., як поясняв місцевий владика в серединї XVI в., «той стародавный а зъ вЂчносты обычай былъ, иже владыки пинскіє въ кождый годъ мЂвали шесть каноновъ урочистыхъ вольныхъ для воску до свЂчь къ церквамъ божимъ... гдЂ на кождый канонъ по колодЂ меду прЂсного вольно было сытити и яко єсть обычай — воскъ на свЂчи церквами обернути, а медъ вышинковати»[1629]; бажаючи скасувати се церковне шинкованнє, в. князь визначив на церкви певну суму воску з своїх доходів і зробив кінець сим церковним канунам. Подібно було в Могилеві, де місцеве духовенство мало право сїм разів до року, на певні сьвята, робити «склады» — варити мід на продаж, і се право було полишене за ним на будуще з тим обмеженнєм (в інтересах державних корчемних доходів), щоб меду варено кождого разу не більше певної суми (двох рублїв)[1630]. Але в иньших місцях сї кануни зіставали ся правом і прероґативою брацтв, які в сїй стадії свого розвою й називають ся тепер часом «медовими», а звіснї нам далї не тільки по городах, а й місточках та селах[1631]. «Братство, кануны, празники годовыє[1632], — читаємо в однїй грамотї (1569 р.) — тыє мають мЂти два разы въ рокъ на годовыє празники, коли сами межи собою постановлять, пожитокъ з того церковнымъ справамъ примножаючи, ведле давного звыклого полоцкого»[1633]. Тут отже брацтва з їх канунами являють ся давнїм полоцьким звичаєм. В иньшії грамотї в. князь бере в оборону права брацтв в Витебську: брацтва і тут виступають як орґанїзації старинні, «звічисті», і за ними задержуєть ся право на кождий храм робити «склад» — варити пиво й мід і два днї ними шинкувати[1634]. У Мстиславлю міщане «за давныхъ часовъ мЂваютъ склады свои урочистыє», на кождий склад ситять десять пудів меду і ним шинкують, «а воскъ на свЂчи до церкви божоє оборочають, а пЂнези, што за медъ вышинкують, то на оправованьє церкви дають»[1635]. Сї права їх на вільне шинкованнє сильно противили ся фіскальним інтересам, і їх шановано тільки з огляду на їх старинність, і на те, що тут дуже сильно замішані були інтереси православної церкви, супроти котрої правительство в. кн. Литовського хотїло бути коректним.
З розвоєм цехового устрою по містах що припадає, як ми вже знаємо, місцями на другу половину XV в., а головно XVI вік, — братська орґанїзація підпадає сильним і очевидним впливам цехової. Тут впливали перед усїм внутрішнє спорідненнє. Цехова орґанїзація виросла з того ж кореня, що й орґанїзація братська, й задержала на всї пізнїйші часи ті прикмети релїґійних корпорацій, які тїсно зближали її з брацькою. Місцями вона вже й давнїйше впливала, безперечно, на орґанїзацію братську і тим лекше ся остання могла підпасти впливам устрою цехового «брацтва» (fraternitas — друге імя цеха), анальоґічного і самим іменем і прінціпами положеними в його основу. А при тім цехова орґанїзація була інтеґральною частиною нового міського устрою, ширеного польсько-литовським правительством; отже приладжуючи ся до неї, братська орґанїзація приладжувала до сього міського устрою, робила в нїм місце для себе, лєґальне, признанє; се мало свою велику вигоду. Заразом братства діставали й певні вироблені й реґляментовані форми і новий зміст для своєї, може меньше виробленої орґанїзації. І ми дїйсно на рядї прикладів бачимо, як з тих ріжних причин і мотивів старі форми брацької орґанїзації лучать ся з формами брацтва цехового.
Дуже характеристичні й інтересні приклади такої злуки старих братських форм з формами цеховими дають статути виленських брацтв[1636]. Переважно се орґанїзації професіональні, то значить утворені на взір цехів, і представляють собою просто цехи, тільки не з католицькою, а з православною релїґійною закраскою; але разом з тим вони мають в своїм устрою виразні елєменти й старої братської орґанїзації. Такі брацтва-цехи кушнїрів, кожемяків, купцїв[1637]. Але поруч них маємо й брацтво загально-міщанське, чи т. зв. панське, радецьке або бурмістрівське, при соборній церкві Пречистої, що стоїть, очевидно, в безпосередній звязи з старим брацтвом, але поруч прикмет старих медових брацтв приймає елєменти орґанїзації цехової. Кінець кінцем всї отсї брацтва, ідучи чи від цехової чи старобратської орґанїзації, стрічають ся на певнім середнїм термінї — всї вони мають орґанїзацію однакову, що лучить атрібути брацтв медових з устроєм цеховим. Прикмети перші виступають як старина, а елєменти цехового устрою — як орґанїзація нова, що має головно на метї завести добрий порядок в братськім домі, на братських сходинах. Найстарша з сих устав — брацтва кушнїрського з 1538 р., поясняє, що брацтво кушнїрське істнує вже 80 лїт, і з початку мало характер брацтва медового: братчики «за свой власный наклад меды куповали и сычивали на врочистыє свята, то есть ко дню св. Духа и МиколЂ св., ку Божему нароженью, и свЂчы восковыє до церквей божыхъ завжды на тыє свята давали, а оный медъ розсычоный брацтвомъ своимъ пивали»[1638]. Коли ж брацтво їх розмножилось, вони завели собі братський дім і для нього уложили певний порядок. Порядок сей підходить так близько до реґулямінів цехових, що мусить уважати ся їх впливом, при всїй його простотї й нескомплїкованости: братия старша і молодша вибирають собі старостів і ключників, які доглядають порядку на сходинах братських; уставляють ся кари за непослух і за невідповідне захованнє на тих братських сходинах; справи, які виникали з тих сходин, мають бути полагоджені братським же судом, без відклику до суду стороннього; умершого брата братчики провожають до могили й дають на похорон його сьвічи й оксамит. З давньої братської практики задержуєть ся всенароднїй характер братських пирів: на них приходять стороннї люде, прошені чи з власної волї, «вкупаючи ся на день ку трунку ихъ братскому», «хотели меду братского напити и бесЂду братскую мЂти». Чисто професіональних постанов, які становлять головний зміст і вагу цехових устав, сї братські устави не мають і в сю сферу не входять. Тому устави ріжних професіональних і загальних брацтв до буквальности подібні між собою, і одно брацтво переймає уставу від другого, розвиваючи тільки ріжні деталї братського порядку в дусї цехових реґулямінів.
Там де православних міщан було не багато, не можна було думати, про твореннє поодиноких брацтв по окремим ремеслам; отже там брацтва складають ся з людей ріжних професій і звязують ся з певною церквою, так як було то з брацтвами старших типів.
Такі церковні брацтва, реформовані на взір цеховий, послужили формою орґанїзації для українського міщанства Львова. Головним і старшим брацтвом було брацтво міське при церкві Успенія в руський дїльницї Львова — одинокій міській церкві Львова. Найдавнїйша, ходяча звістка про се брацтво датуєть ся 1463 р., коли оден з львівських міщан, зробивши фундацію для монастиря св. Онуфрія, віддав його в опіку міського брацтва[1639]. Але досї ми не маємо сеї записи в автентичній формі і довго потім не маємо про се брацтво нїяких згадок, не тільки якихось відомостей про його устрій. Аж з 1540-х рр. ми маємо устави двох брацтв, з львівських передмість: в 1542 р. списано таку уставу для брацтва при церкві Благовіщення, два роки пізнїйше — для брацтва при церкві св. Николая[1640]. Обидві устави подібні між собою буквально, і по всякій правдоподібности повторяють близько, а може й буквально уставу брацтва успенського: ті подібности, які стрічаємо між ними й пізнїйшою, зреформованою уставою успенського брацтва (1586 р.), потверджують сей здогад. Устави сї підходять досить близько до виленських, але є й досить значні ріжницї. Того ресурсу, на якім опирають ся старі брацтва Білоруси — братських складів з правом свобідного шинковання, галицькі брацтва не мали. Тому джерелом доходу служать, на взір цехів, вступні вкладки й річні оплати братчиків[1641]. З тих доходів братської скринки справляють ся служби божі — за живих братчиків і за померших їх родичів, яких кождий братчик має право вписати в братський помянник (одначе тільки близших). З тих же грошей має бути давана поміч братчикам, які б впали в якусь біду і хоробу, та певні видатки на похорон помершого братчика, котрого все брацтво, під страхом кари, має спровадити до могили. З тих же доходів справляють ся братські пири, куди можуть приймати ся по давнїй традиції медових брацтв також і особи стороннї, за певним вкупом[1642]. На братчиків постійних можуть приймати ся не тільки місцеві міщане, а й стороннї люде, й шляхтичі: подробиця обрахована на ширшу, національну орґанїзацію брацтв. Своєвільний виступ з брацтва забороняєть ся, під страхом одлучення церковного. З рештою внутрішня орґанїзація розроблена ще слабо, зазначена кількома штрихами, в дусї устав цехових: вибір двух старшин (в уставі брацтва вишенського, вповнї анальоґічній[1643], з сими львівськими, вони звуть ся таки просто цехмістрами), примусова участь у сходинах кари воском за нарушеннє порядку на сходинах і т. и. Братська церква мала з брацтва доходи в видї воску на сьвічі, гроші з ріжних кар за провини і з братських пирів. Безперечно також, подібно як то бачимо в сучасних цехах, братчики мусїли брати участь в церковних службах і церемонїях з братськими сьвічками. Нарештї по за датками примусовими мусїли широко практикувати ся добровільні жертви братчиків на церкву й її потреби.
Так орґанїзовані брацтва давали лєґальну, коректну в очах правительственних кругів, форму для орґанїзації православних, українських елєментів, і починають ширити ся в сїй реорґанїзованій формі по Галичинї. Маємо напр. уставу брацтва в Вишнї, предложену до затвердження перемиському владицї в 1563 р.[1644]. Вона вповнї анальоґічна з уставами львівськими, і таких брацтв можемо собі по Галичинї припускати значне число. Вони звязували узлом солїдарности українські елєменти, не тільки міщанські, не тільки міські, а й замісцеві, з ріжного стану людей. Розвивали серед них почутє суспільної і національної дісціплїни піддавали їх дїяльність під контролю братської «опіки», а навіть — в формі суду над спорами й проступками в брацтві, заводили свою, хоч слабеньку, національну юрисдикцію. Широкі братські пири оживляли сю орґанїзацію, робили її привабнїйшою для чоловіка сьвітового, тим часом як братські помянники, похорони, вічні молитви церковні, обовязок піклувати ся бідними і хорими членами своїми, опіка над церквою — давали богату поживу релїґійним і моральним інтересам сучасної людини.
Треба памятати що братські устави ще не дають нам повного понятя про той зміст, який наповняв собою братську орґанїзацію. Перед нами тільки загальна схема, голий шкелєт. Устави зовсїм не говорять про відносини братства до своєї церкви й тих ріжних культурно гуманїтарних інституцій, які були звязані з церквою звичайно, дуже часто принаймнї. Сї відносини укладали ся не однаково, в залежности від спеціальних обставин, але вони істнували, і братська церква, її причт-школа й шпиталь — сї звичайні атрібути православної церкви тих часів, давали, безсумнїву, неустанні приводи до братської опіки, братських заходів, нарад і порозумінь. Коли братська церква стояла під патронатом чужим, то брацтво супроти неї й її потреб та інтересів являлось зичливим опікуном; те що робила й уважала своїм обовязком місцева громада робити для церкви, її духовенства, школи й т. ин., мусїло перед усїм концентрувати ся в брацтві, як у тій частині громади, що була найтїснїйше звязана з церквою, проявляла найбільше заінтересовання її потребами, найбільше активности в її інтересах. Наслїдком того церкви, які не мали привілєіґованого патрона (короля, дїдича), легко могли з часом опинити ся в патронатї брацтва, не тільки фактичнім, але і в правнім: брацтво «подавало» церкву, себто обсаджувало церковні посади по свому вибору й мало у своїм «завЂданью» як саму церкву в її матеріальних справах, так і звязані з нею інституції, як школа, шпиталь. Так міське брацтво львівське мало патрональні права що до міської церкви Успенія, виленське «панське» такіж права супроти соборної церкви Пречистої, й т. и.[1645]. І ся опіка над церквою, чи правна, чи тільки фактична, давала масу змісту брацькому житю, особливо з розвоєм інтересу до церковних справ в ширших кругах суспільности.
Початки брацького руху — значіннє львівського брацтва, оживленнє міщанського житя, брацькі пляни: друкарня, пляни школи, реформа брацького устрою, патр. Йоаким і його привілєґії брацтву, нерозважність і надмірність їх, успіхи брацького руху, брацька школа, її проґрама, її доповненнє латинськими науками, успіхи брацької науки, Адельфотес і иньші сьвідоцтва успіхів, слабша дїяльність друкарнї, брак засобів, конфлїкт з владикою, потвердженнє брацьких прав патріархом царгородським, роздражненнє владики й його унїятські пляни, вплив сього на престіж брацтва
Ми знаємо, що се заінтересованнє церковними і культурними справами, з сильно вираженою національною закраскою, серед української суспільности починає розвивати ся головно в останнїй четвертинї XVI в., під впливами вражінь католицького відродження, спорів католиків з протестантами, проєктів унії й гірких прикладів упадку православної церкви, якими кололи очі православних їх противники, голосячи повну нездатність православія чи української культури до якогось поступу, відродження. Під сей час львівське успенське брацтво вибило ся на дуже впливове становище — завдяки значінню Львова як столицї й культурного центра Галичини та завдяки повазї самого його міщанства, з одного боку, з другого — наслїдком браку якихось иньших елєментів, на яких міг би оперти ся національний культурно-релїґійний рух — браку українського маґнацтва, дезорґанїзації і слабосильности шляхецтва, занепаду єрархії: ми ж знаємо, що галицько-львівська православна катедра все ще була виставлена на претензії латинського арцибіскупа (як з другої сторони вважало ся не більше як вікаріатством київського митрополита), і ще в 1570-х рр. владика львівський мусїв силоміць боронити свою катедру від латинського кандидата, підтримуваного правительством[1646].
Серед таких обставин вже в серединї XVI в. львівське брацтво здобуває собі велику повагу й впливи як репрезентація галицької України. Дуже характеристичні напр. відносини до нього тодїшнього господаря молдавського Олександра, що підтримував дуже дїяльні зносини з львівськими братчиками й інтересував ся їх справами. Він не тільки щедро помагав їм в 1550-х рр. при будові нової церкви на місцї старої (що трісла й стала небезпечною для людей в 1540-х рр.), грошима й матеріалами на будову, дзвони і внутрішнє урядженнє, але й посилав братчикам, своїм приятелям, як він їx називав, припаси на братські пири на храм. Так в 1565 р. він посилає їм 10 червоних на пиво, стільки ж на хлїб, десять яловиць в натурі й гроші на купно десяти баранів, при чім казав не пускати до церкви під час служби «Ляхів», бо «у нашемъ законе того ся не годитъ» тільки на пир їх приймати. На другий рік, забувши прислати ті припаси на праздник Успения, він докоряє братчикам, що вони йому не пригадали, й каже зробити пир натомість на рождество Богородицї[1647].
Сїмдесяті роки зазначили ся в житю львівскої Руси дуже інтензивними і в деяких моментах досить успішними заходами коло рівноправности православних міщан з католиками[1648], і що йно згаданою боротьбою за владицтво між Балабаном і арцибіскупським кандидатом, що закінчила ся таки перемогою Балабана, а була підтримувана енерґічно православною людністю у Львові й по краю. За тим пішла боротьба за калєндар, яка глубоко заворушила всю українську людність, привела до брутальних насильств з боку католиків і загальної реакції з боку православних. Депутація православних Галичан на сойм 1585 р., підтримана православними маґнатами з иньших країв, скінчила ся капітуляцією львівського арцибіскупа. Епізод сей мусів в високій мірі розбудити енерґію православної Руси, а той резонанс, який калєндарна справа викликала в ріжних кінцях православного сьвіта, і той успіх, який мали у правительства заходи православних — все се мусїло дуже сильно скріпити культурно-релїґійні й національні інтереси, розбуджені сим епізодом. Коли взагалї ся калєндарна історія послужила немов прольоґом до небувалого перед тим культурно-національного руху серед української суспільности, то для Галичини, де сей калєндарний епізод розгравав ся особливо сильно, він мав особливе значіннє. І перед усїм серед львівської Руси й міського братцва, як її осередка, що безперечно в усїх попереднїх епізодах був центром всїх тих національних заходів, хоч львівське брацтво в них і не виступає виразно, як корпорація. І коли православна Русь зачала міряти свої сили з католицтвом на полї культурної роботи, львівські братчики теж не могли лишати ся позаду. Деклярація, яку видав арцибіскуп при своїй угодї з православними, обіцюючи надалї не чинити нїяких трудностей в справах релїґійних, подавала їм надїю, що заходи коло сотворення нових культурних інституцій, нових знарядів релїґійно-національної боротьби, не стрінуть сильних перешкод. В дусї загальних дезідерат тодїшнього культурного руху висуваєть ся справа заложення школи й друкарнї. Головними речниками й промоторами являють ся й тут знов таки львівські братчики, які заразом заходять ся коло того, аби стару брацьку орґанїзацію приладити до нових змагань і вимогів.
Справою друкарнї, як знаємо, вже в 1570-х рр. старав ся заінтересувати львівську Русь Іван Федоров, і тодї «мали нЂции въ ієрейскомъ чину, иніиже неславніи в мирЂ обретоша ся»[1649], які помогли йому заложити друкарню й пустити її в рух (1573). Де можемо здогадувати ся тих малих і неславних, про яких вдячний друкар не подумав дати нїяких близших звісток, замість обіцянок, що вложені в друкарню гроші вернуть ся їм в нинїшнїм віцї й принесуть стокротну вигоду в будущім? Нїде, як в братських кругах. Але сї круги не могли тодї дїйсно дати нїякої більшої помочи не тільки по новости самого замислу, а й тому що иньша справа вимагала всїх засобів і енерґії від львівської Руси: їх міська церква Успения, збудована за помічю волоського господаря, погоріла в 1571 р., а вежа, побудована при нїй, упала через лиху будову, і відновленнє церкви та будова вежі вичерпують всї засоби львівського брацтва. Серед таких обставин друкарня Івана Федоровича стала за кілька місяцїв, а за кілька років опинила ся в руках кредиторів-Жидів і всї дальші заходи його коло того, аби знову на ноги поставити, не привели до нїчого — навіть коли запоміг ся він грошима у Острозького, в 1580 рр.; він задумував, очевидно, нові видання, робив умови з папірниками й своїм різьбарем (ґравером) Гринем Івановичом, але так і вмер, не пустивши в рух нової друкарнї (1583). Судячи з того, що ми знаємо, весь час він робив ті заходи як свою особисту справу, і тільки кредитував ся у львівських Русинів. Доперва по смерти його (1583) вони зайняли ся сею справою. Давнїйша друкарня його перейшла тепер на власність заставника — Жида. Як оповідає в своїм окружнику Балабан, до тої друкарнї почали зголошувати ся купцї, які хотїли вивезти її до Московщини. Але того не хотїла допустити львівська Русь і щоб не дати тій друкарнї вийти зі Львова, владика з Русинами дали Жидам записи на заставну суму, 1500 зол., а для збирання грошей на оплату Балабан вислав зборщиків з грамотами до всїх православних[1650]. Гроші одначе збирали ся не легко; патріархи Йоаким і Єремія і владика Ґедеон в р. 1586-7 і навіть ще в 1589 заохочували вірних до складок на сю цїль[1651], і зістаєть ся незвісним, коли друкарня реально перейшла в руки нових господарів — братчиків львівських і була ними пущена в рух. Перші друки, які дотепер звісні, вийшли доперва 1591 р.)[1652].
Брак гроша одначе не стримував братчиків в плянах культурної роботи. Разом з заложеннєм друкарнї плянують вони заложеннє доброї школи, чи реорґанїзації по ширшій проґрамі школи давнїйшої, яка мусїла й перед тим бути при братській церкві. Поруч справи будови нової церкви вони задумають будову братського дому, де б знайшли приміщеннє нові культурні інституції — друкарня і школа, а также дому на братський шпиталь, і в сих плянах свої надії покладають знову на поміч широких кругів православних, розбуджених з довговікової лєтарґії. До попереднїх прошень на друкарню прилучають ся тепер сї нові потреби. Уже з сїчня 1586 р. маємо обіжник патріарха антіохийського Йоакима, що загостив тодї до Львова, до духовенства, панів і всякого стану людей — «всЂмъ повсюду православнымъ христианомъ» з оповіщеннєм про широкі пляни Львовян для обновлення церковного й культурного житя. «Християнсъкая церковъ хочетъ строєниємъ поновляти ся, то єсть наукою писма светого, и хотятъ с помочию божею панове мещане львовськиє школу закладати для наученъя дЂтемъ християнъскимъ вшелякого стану, которыя бы мЂли учити ся песма светого грецъкого и словенъского, да не будетъ родъ ихъ христианъский яки бесловесенъ ненаучения ради; и тежъ купили друкарню писма словенского и греческого у тойже школе потребную в полътора тисяча золотых заставленую; и тежь церъковъ хотятъ муравати новую и домъ на школу и домъ на друкарню и домъ на шпиталъ, просто поновляючи все законъноє строєниє»[1653]. Ще в сильнїйших виразах накликав до жертв на сї цїли владика Ґедеон: «Просимъ, отдЂлЂте нЂкую часть зъ маєтъностей своихъ, што вамъ Господь Богъ далъ, для славы имени єго святого и для своєго и своихъ сыновей душевного спасения, розмножаючи писма святого науку дЂтемъ вашимъ, подвигнЂте умныє очи ваша и бачте разумЂючи о своємъ недостатъку науки духовноє, и умилостивЂте ся о себЂ, да и васъ Богъ помилуєтъ въ страшный день суда вЂчного»[1654].
Але беручи ся до таких високих плянів і відкликаючи ся для їх переведення до християнських почувань своїх земляків, братчики вважали за потрібне передовсїм зреформувати саме брацтво. Пережитки старого братського житя, ситні і пяні братчини, з участю всяких охочих до братського меду чи пива людей, де випите за 10 червоних пиво, безперечно, не могло нїчим причинити ся до піднесення релїґійного чи морального настрою, — не гармонїювали з задачами релїґійно-морального і культурного подвигнення себе і своєї суспільности, до якого брали ся тепер братчики. І коли у Львові зявила ся така висока церковна особа як патр. Йоаким, братчики, достроюючи ся до такої високої візити, предложили до патріаршого одобрення і санкції плян реформ брацтва і його культурно-гуманїтарних інституцій.
В новій уставі, проєктованій ними, вже не було мови про братські пири — їх місце заступало надїленнє убогих «по силї». Братські сходини мали служити цїлям релїґійно-моральної науки і поправи: залагодивши біжучі справи, братчики мали займати ся читаннєм «книг законних» і поважними розмовами[1655]. Вони мали слїдити за моральністю членів свого брацтва, упоминати, а не поправних виключати з поміж себе; за тяжші провини заводило ся сидженнє на дзвіницї, поруч давньої кари воском; Зрештою схема братської орґанїзації лишала ся давнїйша, але була овіяна і сильнїйше перейнята духом релїґійности й морального аскетизму.
Йоаким, скандалїзований тими прикладами упадку церковної дисциплїни, які він бачив наоколо себе[1656], прийшов в ентузіазм від високого настрою і благородних плянів львівських братчиків. З їх розмов повіяло на нього ароматом християнської церкви апостольських часів. Йому прийшла гадка, що оперта на таких чистих християнських принціпах братська громада може послужити знарядєм церковної реформи, моральною цензурою для роспущеного духовенства, контрольним апаратом церкви, й іґноруючи ту півторатисячну еволюцію, яка лежала між його часами й апостольською церквою, він задумав приложити її принціпи до сучасних відносин. В своїх конференціях з братчиками він не тільки похвалив їх плян братського устрою, але додав до нього, в своїй грамотї, цїлий ряд дуже важних і далекосяглих прав і поручень брацтву, які робили повний переворот в дотеперішнїх церковних відносинах[1657].
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VI. Житє економічне, культурне, національне XIV-XVII віків» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „V. Культурно і релїґійно-національний рух на Українї в XVI віцї“ на сторінці 9. Приємного читання.
