Розділ «V. Культурно і релїґійно-національний рух на Українї в XVI віцї»

Треба памятати що братські устави ще не дають нам повного понятя про той зміст, який наповняв собою братську орґанїзацію. Перед нами тільки загальна схема, голий шкелєт. Устави зовсїм не говорять про відносини братства до своєї церкви й тих ріжних культурно гуманїтарних інституцій, які були звязані з церквою звичайно, дуже часто принаймнї. Сї відносини укладали ся не однаково, в залежности від спеціальних обставин, але вони істнували, і братська церква, її причт-школа й шпиталь — сї звичайні атрібути православної церкви тих часів, давали, безсумнїву, неустанні приводи до братської опіки, братських заходів, нарад і порозумінь. Коли братська церква стояла під патронатом чужим, то брацтво супроти неї й її потреб та інтересів являлось зичливим опікуном; те що робила й уважала своїм обовязком місцева громада робити для церкви, її духовенства, школи й т. ин., мусїло перед усїм концентрувати ся в брацтві, як у тій частині громади, що була найтїснїйше звязана з церквою, проявляла найбільше заінтересовання її потребами, найбільше активности в її інтересах. Наслїдком того церкви, які не мали привілєіґованого патрона (короля, дїдича), легко могли з часом опинити ся в патронатї брацтва, не тільки фактичнім, але і в правнім: брацтво «подавало» церкву, себто обсаджувало церковні посади по свому вибору й мало у своїм «завЂданью» як саму церкву в її матеріальних справах, так і звязані з нею інституції, як школа, шпиталь. Так міське брацтво львівське мало патрональні права що до міської церкви Успенія, виленське «панське» такіж права супроти соборної церкви Пречистої, й т. и.[1645]. І ся опіка над церквою, чи правна, чи тільки фактична, давала масу змісту брацькому житю, особливо з розвоєм інтересу до церковних справ в ширших кругах суспільности.

Початки брацького руху — значіннє львівського брацтва, оживленнє міщанського житя, брацькі пляни: друкарня, пляни школи, реформа брацького устрою, патр. Йоаким і його привілєґії брацтву, нерозважність і надмірність їх, успіхи брацького руху, брацька школа, її проґрама, її доповненнє латинськими науками, успіхи брацької науки, Адельфотес і иньші сьвідоцтва успіхів, слабша дїяльність друкарнї, брак засобів, конфлїкт з владикою, потвердженнє брацьких прав патріархом царгородським, роздражненнє владики й його унїятські пляни, вплив сього на престіж брацтва

Ми знаємо, що се заінтересованнє церковними і культурними справами, з сильно вираженою національною закраскою, серед української суспільности починає розвивати ся головно в останнїй четвертинї XVI в., під впливами вражінь католицького відродження, спорів католиків з протестантами, проєктів унії й гірких прикладів упадку православної церкви, якими кололи очі православних їх противники, голосячи повну нездатність православія чи української культури до якогось поступу, відродження. Під сей час львівське успенське брацтво вибило ся на дуже впливове становище — завдяки значінню Львова як столицї й культурного центра Галичини та завдяки повазї самого його міщанства, з одного боку, з другого — наслїдком браку якихось иньших елєментів, на яких міг би оперти ся національний культурно-релїґійний рух — браку українського маґнацтва, дезорґанїзації і слабосильности шляхецтва, занепаду єрархії: ми ж знаємо, що галицько-львівська православна катедра все ще була виставлена на претензії латинського арцибіскупа (як з другої сторони вважало ся не більше як вікаріатством київського митрополита), і ще в 1570-х рр. владика львівський мусїв силоміць боронити свою катедру від латинського кандидата, підтримуваного правительством[1646].

Серед таких обставин вже в серединї XVI в. львівське брацтво здобуває собі велику повагу й впливи як репрезентація галицької України. Дуже характеристичні напр. відносини до нього тодїшнього господаря молдавського Олександра, що підтримував дуже дїяльні зносини з львівськими братчиками й інтересував ся їх справами. Він не тільки щедро помагав їм в 1550-х рр. при будові нової церкви на місцї старої (що трісла й стала небезпечною для людей в 1540-х рр.), грошима й матеріалами на будову, дзвони і внутрішнє урядженнє, але й посилав братчикам, своїм приятелям, як він їx називав, припаси на братські пири на храм. Так в 1565 р. він посилає їм 10 червоних на пиво, стільки ж на хлїб, десять яловиць в натурі й гроші на купно десяти баранів, при чім казав не пускати до церкви під час служби «Ляхів», бо «у нашемъ законе того ся не годитъ» тільки на пир їх приймати. На другий рік, забувши прислати ті припаси на праздник Успения, він докоряє братчикам, що вони йому не пригадали, й каже зробити пир натомість на рождество Богородицї[1647].

Сїмдесяті роки зазначили ся в житю львівскої Руси дуже інтензивними і в деяких моментах досить успішними заходами коло рівноправности православних міщан з католиками[1648], і що йно згаданою боротьбою за владицтво між Балабаном і арцибіскупським кандидатом, що закінчила ся таки перемогою Балабана, а була підтримувана енерґічно православною людністю у Львові й по краю. За тим пішла боротьба за калєндар, яка глубоко заворушила всю українську людність, привела до брутальних насильств з боку католиків і загальної реакції з боку православних. Депутація православних Галичан на сойм 1585 р., підтримана православними маґнатами з иньших країв, скінчила ся капітуляцією львівського арцибіскупа. Епізод сей мусів в високій мірі розбудити енерґію православної Руси, а той резонанс, який калєндарна справа викликала в ріжних кінцях православного сьвіта, і той успіх, який мали у правительства заходи православних — все се мусїло дуже сильно скріпити культурно-релїґійні й національні інтереси, розбуджені сим епізодом. Коли взагалї ся калєндарна історія послужила немов прольоґом до небувалого перед тим культурно-національного руху серед української суспільности, то для Галичини, де сей калєндарний епізод розгравав ся особливо сильно, він мав особливе значіннє. І перед усїм серед львівської Руси й міського братцва, як її осередка, що безперечно в усїх попереднїх епізодах був центром всїх тих національних заходів, хоч львівське брацтво в них і не виступає виразно, як корпорація. І коли православна Русь зачала міряти свої сили з католицтвом на полї культурної роботи, львівські братчики теж не могли лишати ся позаду. Деклярація, яку видав арцибіскуп при своїй угодї з православними, обіцюючи надалї не чинити нїяких трудностей в справах релїґійних, подавала їм надїю, що заходи коло сотворення нових культурних інституцій, нових знарядів релїґійно-національної боротьби, не стрінуть сильних перешкод. В дусї загальних дезідерат тодїшнього культурного руху висуваєть ся справа заложення школи й друкарнї. Головними речниками й промоторами являють ся й тут знов таки львівські братчики, які заразом заходять ся коло того, аби стару брацьку орґанїзацію приладити до нових змагань і вимогів.

Справою друкарнї, як знаємо, вже в 1570-х рр. старав ся заінтересувати львівську Русь Іван Федоров, і тодї «мали нЂции въ ієрейскомъ чину, иніиже неславніи в мирЂ обретоша ся»[1649], які помогли йому заложити друкарню й пустити її в рух (1573). Де можемо здогадувати ся тих малих і неславних, про яких вдячний друкар не подумав дати нїяких близших звісток, замість обіцянок, що вложені в друкарню гроші вернуть ся їм в нинїшнїм віцї й принесуть стокротну вигоду в будущім? Нїде, як в братських кругах. Але сї круги не могли тодї дїйсно дати нїякої більшої помочи не тільки по новости самого замислу, а й тому що иньша справа вимагала всїх засобів і енерґії від львівської Руси: їх міська церква Успения, збудована за помічю волоського господаря, погоріла в 1571 р., а вежа, побудована при нїй, упала через лиху будову, і відновленнє церкви та будова вежі вичерпують всї засоби львівського брацтва. Серед таких обставин друкарня Івана Федоровича стала за кілька місяцїв, а за кілька років опинила ся в руках кредиторів-Жидів і всї дальші заходи його коло того, аби знову на ноги поставити, не привели до нїчого — навіть коли запоміг ся він грошима у Острозького, в 1580 рр.; він задумував, очевидно, нові видання, робив умови з папірниками й своїм різьбарем (ґравером) Гринем Івановичом, але так і вмер, не пустивши в рух нової друкарнї (1583). Судячи з того, що ми знаємо, весь час він робив ті заходи як свою особисту справу, і тільки кредитував ся у львівських Русинів. Доперва по смерти його (1583) вони зайняли ся сею справою. Давнїйша друкарня його перейшла тепер на власність заставника — Жида. Як оповідає в своїм окружнику Балабан, до тої друкарнї почали зголошувати ся купцї, які хотїли вивезти її до Московщини. Але того не хотїла допустити львівська Русь і щоб не дати тій друкарнї вийти зі Львова, владика з Русинами дали Жидам записи на заставну суму, 1500 зол., а для збирання грошей на оплату Балабан вислав зборщиків з грамотами до всїх православних[1650]. Гроші одначе збирали ся не легко; патріархи Йоаким і Єремія і владика Ґедеон в р. 1586-7 і навіть ще в 1589 заохочували вірних до складок на сю цїль[1651], і зістаєть ся незвісним, коли друкарня реально перейшла в руки нових господарів — братчиків львівських і була ними пущена в рух. Перші друки, які дотепер звісні, вийшли доперва 1591 р.)[1652].

Брак гроша одначе не стримував братчиків в плянах культурної роботи. Разом з заложеннєм друкарнї плянують вони заложеннє доброї школи, чи реорґанїзації по ширшій проґрамі школи давнїйшої, яка мусїла й перед тим бути при братській церкві. Поруч справи будови нової церкви вони задумають будову братського дому, де б знайшли приміщеннє нові культурні інституції — друкарня і школа, а также дому на братський шпиталь, і в сих плянах свої надії покладають знову на поміч широких кругів православних, розбуджених з довговікової лєтарґії. До попереднїх прошень на друкарню прилучають ся тепер сї нові потреби. Уже з сїчня 1586 р. маємо обіжник патріарха антіохийського Йоакима, що загостив тодї до Львова, до духовенства, панів і всякого стану людей — «всЂмъ повсюду православнымъ христианомъ» з оповіщеннєм про широкі пляни Львовян для обновлення церковного й культурного житя. «Християнсъкая церковъ хочетъ строєниємъ поновляти ся, то єсть наукою писма светого, и хотятъ с помочию божею панове мещане львовськиє школу закладати для наученъя дЂтемъ християнъскимъ вшелякого стану, которыя бы мЂли учити ся песма светого грецъкого и словенъского, да не будетъ родъ ихъ христианъский яки бесловесенъ ненаучения ради; и тежъ купили друкарню писма словенского и греческого у тойже школе потребную в полътора тисяча золотых заставленую; и тежь церъковъ хотятъ муравати новую и домъ на школу и домъ на друкарню и домъ на шпиталъ, просто поновляючи все законъноє строєниє»[1653]. Ще в сильнїйших виразах накликав до жертв на сї цїли владика Ґедеон: «Просимъ, отдЂлЂте нЂкую часть зъ маєтъностей своихъ, што вамъ Господь Богъ далъ, для славы имени єго святого и для своєго и своихъ сыновей душевного спасения, розмножаючи писма святого науку дЂтемъ вашимъ, подвигнЂте умныє очи ваша и бачте разумЂючи о своємъ недостатъку науки духовноє, и умилостивЂте ся о себЂ, да и васъ Богъ помилуєтъ въ страшный день суда вЂчного»[1654].

Але беручи ся до таких високих плянів і відкликаючи ся для їх переведення до християнських почувань своїх земляків, братчики вважали за потрібне передовсїм зреформувати саме брацтво. Пережитки старого братського житя, ситні і пяні братчини, з участю всяких охочих до братського меду чи пива людей, де випите за 10 червоних пиво, безперечно, не могло нїчим причинити ся до піднесення релїґійного чи морального настрою, — не гармонїювали з задачами релїґійно-морального і культурного подвигнення себе і своєї суспільности, до якого брали ся тепер братчики. І коли у Львові зявила ся така висока церковна особа як патр. Йоаким, братчики, достроюючи ся до такої високої візити, предложили до патріаршого одобрення і санкції плян реформ брацтва і його культурно-гуманїтарних інституцій.

В новій уставі, проєктованій ними, вже не було мови про братські пири — їх місце заступало надїленнє убогих «по силї». Братські сходини мали служити цїлям релїґійно-моральної науки і поправи: залагодивши біжучі справи, братчики мали займати ся читаннєм «книг законних» і поважними розмовами[1655]. Вони мали слїдити за моральністю членів свого брацтва, упоминати, а не поправних виключати з поміж себе; за тяжші провини заводило ся сидженнє на дзвіницї, поруч давньої кари воском; Зрештою схема братської орґанїзації лишала ся давнїйша, але була овіяна і сильнїйше перейнята духом релїґійности й морального аскетизму.

Йоаким, скандалїзований тими прикладами упадку церковної дисциплїни, які він бачив наоколо себе[1656], прийшов в ентузіазм від високого настрою і благородних плянів львівських братчиків. З їх розмов повіяло на нього ароматом християнської церкви апостольських часів. Йому прийшла гадка, що оперта на таких чистих християнських принціпах братська громада може послужити знарядєм церковної реформи, моральною цензурою для роспущеного духовенства, контрольним апаратом церкви, й іґноруючи ту півторатисячну еволюцію, яка лежала між його часами й апостольською церквою, він задумав приложити її принціпи до сучасних відносин. В своїх конференціях з братчиками він не тільки похвалив їх плян братського устрою, але додав до нього, в своїй грамотї, цїлий ряд дуже важних і далекосяглих прав і поручень брацтву, які робили повний переворот в дотеперішнїх церковних відносинах[1657].

Він поручає і дає право брацтву виступати против всякого противного закону Христовому і всякий непорядок з церкви усувати. Коли братчики довідають ся про когось у своїм містї, при котрійсь церкві, або в котрімсь брацтві, що він живе не по закону — чи то з сьвітських чи з духовних: протопопа, сьвященика чи диякона чи кого з клириків, мають їх упоминати словом і письмом, а як би вони спротивили ся правдї законній, — оповістити про них епископу. Колиб і по иньших місцях довідували ся вони про якихось непорядних людей, чи сьвящеників, чи сьвітських, мають їх упоминати письмом, по християнськи, та жадати від них оправдання, коли-ж покажуть ся непослушними — оповіщати епископу. І брацтва, які істнують по иньших місцях, повинні в своїм містї і околицї пильнувати житя сьвящеників і сьвітських людей і довідавши ся про якісь безаконства їх, не таїти, а оповіщати епископу. Коли побачуть сьвященика в корчмі пяного, мають засьвідчити то двома сьвідками й оповістити епископу. Якби якому попови доведене було, що він чарівник або ворожбит — чорнокнижник, або що він держить при церкві або на селї чарівницю або ворожку, або сам ходив до ворожки, або кого посилав, або давав в лихву, або вінчав вхоплену дївчину, або що він двожонець, або роспустник, — треба поставити на нього двох або трох сьвідків і оповістити епископу, аби прийняв суд по законам св. отцїв. Коли б у якім містї або на селї знайшов ся ворожбит чи ворожка, чи чарівниця, то про їх зі сьвідками оповістити брацтву й епископу, аби виключити з церкви; і від тих, що ходять до чарівників та ворожбитів, від піяків та лихварів треба відлучати ся, бо не тільки ті, що те чинять, повинні смерти, а й ті, що чинять їх волю.

«На випадок якби в якім містї знайшло ся брацтво, яке б не поступало по уставам сього (успенського львівського) церковного брацтва, котре ми перше уставляємо законно ві Львові яко старше, ми постановляємо, що нїхто не має противити ся (йому) анї якісь несовершенні устави брацтв, уставленних котримись епископами, не мають ставати йому на перешкодї, але всї ті брацтва, де б не були вони, ми піддаємо під львівське брацтво»[1658].

Котрого братчика брацтво відлучить від церкви через свого сьвященика, того й протопоп та епископ не благословляють, поки не помирить ся з брацтвом. Коли б хто з брацтва був оскаржений перед епископом, епископ не може судити його самого, але має стати при нїм усе брацтво і разом з епископом має доходити вини оскарженого та судити його по законам св. отцїв. Коли ж би й епископ став противити ся законови правди, правив церквою не по апостольським канонам і св. отцїв, зводячи праведних на неправду, підтримуючи руки беззаконних, — то епископови противити ся як ворогови правди[1659].

Які б ідеальні мотиви не водили патр. Йоакимом[1660], треба признати, що він поступив не дуже розважно, видвинувши так різко братську орґанїзацію против епископату й задумавши зробити з львівського успенського брацтва — орґанїзації будь що будь досить припадкової своїм складом і добором, якийсь формально-начальний орґан для цїлої галицької Руси, якийсь верховний ареопаґ в справах релїґії й моральности, піддавши під його контролю все духовенство й самий епископат. Такі небувалі права могли бути приємні брацтву, могли окрилити його новою енерґією, але потрібні вони йому для його дїяльности не були, а тим часом посїяли зараз же підозріння, роздвоєннє між ним і владикою, ослабили культурно-просьвітні пляни брацтва, не кажучи вже, що в значній мірі послужили як раз справі унїї, бо погнали православну єрархію на унїятську дорогу[1661]. Одначе й патріарх царгородський Єремія став на туж точку, що й Йоаким: потвердив вповнї його розпорядження й став рішучо по сторонї брацтва в його конфлїктї з владикою.

Але поки ще сїмя роздору посїяне між брацтвом і епископом могло принести свої гіркі овочі, — се співчутє й опіка патріархів та високі права, якими вони обдарували львівське брацтво, мусїли подвоїти енерґію й ентузіазм братчиків у здійсненню поставлених ними релїґійних і просьвітних завдань. Поруч справи друкарнї тепер виходить на перший плян орґанїзація, чи реорґанїзація школи, на котру братчики зараз же заходили ся збирати датки та розглядати ся за всїм потрібним до як скоршого відчинення сеї школи. Щоб не війти в конфлїкт з привілєґіованою міською латинською школою, пляновано поки що школу грецько-словянську. До словянської науки була дуже добра учительська сила в особі «даскала Стефана» Зизанїя-Тустановського. Був се перший історичний виступ чоловіка, що кілька лїт пізнїйше записав своє імя в боротьбі против унїї, пером і словом, як першорядник проповідник, полєміст, аґітатор; ті стадиї житя, що попередили його учительство в братській школї, зістають ся нам вповнї незвісними[1662]. Щасливий припадок прислав тодї-ж і дуже доброго професора для мови грецької, в особі архіепископа елясонського Арсенія, що заїхавши до Львова в червнї 1586 р. і щиро привитаний православними, послухав їх намов і лишив ся в ролї управителя і учителя братської школи[1663]. При його участи були вироблені правила для нової школи, звісні в двох редакціях — грецькій і українській. Реорґанїзована школа відчинена в осени 1586 р. Маємо вписи учеників у «Стефана даскала руского» з рр. 1586/7 і 1587/8; в першім роцї вписано 22 хлопцї, в другім іще 26 нових — переважно дїти львівських міщан, передміщан і духовних, але є й замісцеві (з Солонки, Яворова, Городка)[1664].

Шкільна устава, начеркнена, очевидно, Арсенїєм за порозуміннєм з братчиками і потім кілька разів редаґована брацтвом[1665], відкриває перед нами педаґоґічні погляди й змагання брацтва й ті цїли, які вони ставили школї. Вихованнє й наука мають чисто релїґійний характер[1666]. Цїль школи — релїґійне й моральне подвигненнє української суспільности. І ученики мають учити ся «страху божієму и обычаємъ въстыдливымъ младенческим: яко мают быти во церкви противъ Богу, дома против родичемь своим и инъде инымъ цноту и встыд заховывати, посполите противъ всЂмъ покору и уваженьє»[1667]. Відповідно до того до «даскалів» школи ставлять ся вимоги, що се будуть люде моральні і побожні: «не пособитель єреси, но благочестію поспЂшитель». Наука в школї має бути приступна для всїх, для дїтей «всякого стану: убогих за прости Богь, а богатыхъ за ровнымъ датъкомъ»[1668]. Даскал повинний бути всїм однаково прихильним і ласкавим, не роблячи ріжницї між дїтьми убогих і богатих: місце в школї мали школярі займати в порядку успіхів в науках, а не по богацтву чи впливам родичів, і в потребі, «за непослушенство» даскал має право всїх дїтей карати, тільки «не тирански, но учителски».

Проґраму науки устава викладає так: «напервей научивши ся складовъ литеръ, потом кграматики учать, при томже и церковному чину учать — читанью, спеванью; также учать на кождый день, абы дЂти одинъ другого пытал по грецку, абы єму отповЂдал по словенску, и тыжь пытают ся по словенску, абы имъ отповЂдали по простой мовЂ, и тыж не мают из собою мовити простою мовою, едно словенскою и грецкою. А такъ нинЂ тому учат ся, до болшихъ наукъ приступуючи: ко диалектице и реторице, которыє науки по словенску переведеныє вынайдено в школе львовской, рускимъ языкомъ списано: диалектику и реторику и иныє, философскиє писма, школе належачиє»[1669].

В низшім віддїлі школи ученики мають бути поділені на три ґрупи: на першій вчать ся букв — «слов познавати и складати», на другій учать ся читати — «на память многихъ рЂчей ся учити» (граматичних правил і реалїй), на третїй — читають і прочитане толкують, переповідають своїми словами й з поводу прочитаного діспутують. Наука ся має йти таким чином: по ранїшнїй молитві, котрою розпочинаєть ся наука, ученики здають те, що навчили ся вчора, й віддають домові свої задачі; потім учать ся «друбли[1670] псалтыри или граматики, з розвязованєм єи, и иньим многим потребным наукам, яко обачить на тот час ведле потребы». По обідї хлопцї записують собі «на таблицї» науку дідаскала — тільки найменьшим даскал сам має написати; науку сю даскал має подавати «от светого євангелія, от книг апостолских, от пророковъ всЂхъ, от отець светых ученія, от философов, от поетов, от гисториков и прочая». Дома школярі мають написати звечера «што учили того дня» і перед родичами чи господарями виказати ся виученим, а приходячи й відходячи з школи, школярі повинні оден одного випитувати «о трудных словЂхъ». В суботу робить ся загальна репетиція вивченого за тиждень. Крім того хлопцї вчать ся «пасхалий и луннаго теченія и личбы и рахованя или мусикъ церковнаго пЂнія». По обідї в суботу даскал «час немалий» дає їм науку моральности — поучує обовязкам до Бога, людей і самих себе, «на што им и памятного маєт не боронити по чаши школной испити»: кара на провинниках мала глубше закорінити в учениках сї моральні науки. В недїлю і сьвята перед богослуженнєм даскал має «розмовляти и их учити о святЂ и празнику том и учити их воли божіи», а по обідї «навчити» їx євангелия й апостола, читаних того дня.

Отже, як виходить з сього, досить нескладного, що правда, шкільного пляну, львівська школа повинна була бути справжньою «ґімназією». Окрім релїґійного й морального виховання, вона мала дати ученикам основне знаннє, теоретичне й практичне, язиків словянського і грецького (для лїпшої вправи в них народня «проста» мова була зовсїм виключена з розмов учеників). Мала також посьвятити їх в тайни «свобідних наук», трівіума і квадривіума — граматики, риторики, діалєктики, аритметики, ґеометрії, астрономії й музики, та дати їм запас того реального і лїтературного знання, яким орудувала сучасна школа — «з поетів, істориків і філософів й иньших». Що правда, науки «квадрівіума» були зведені до досить скромних розмірів — рахунків, пасхалїї й лунного теченїя (суроґат астрономії) та церковного сьпіву, але треба памятати, що таке «упрощеннє» наукової проґрами не було спеціальним testimonium paupertatis львівської школи, а було таким сьвідоцтвом убожества середновічної школи взагалї. Загалом узявши львівський «шкільний порядок» не показує тенденції копіювати спеціально пляни якогось типу сучасних шкіл (Арсеній, якого мусимо вважати головним автором його, був домородним вихованцем шкіл грецьких, не західно-европейських). Але в основі своїй — і в проґрамі і в орґанїзації зайнять він зближаєть ся до того типу західноевропейської схолястичної школи, що був підставою проґрам і шкіл і єзуітських, і сьвітських католицьких і протестантських[1671]. Очевидно, львівська школа мала своїм завданнєм заступити для православних сї школи, як писали львівські братчики в своїм пізнїйшім оповіщенню з 1608 р. — «иж бы піючи въ чужих студницах воды наук иноязыческих, вЂры своєи не отпадали — зачим пра†и всенародноє сгиненіє барзо близко ходит»[1672].

Значною прогалиною в проґрамі школи був з початку брак латинської мови, так неминучо потрібної в тодїшнїм житю. Інїціатори шкільного пляну, очевидно, хотїли в основу шкільної науки положити дісціплїни словянські й грецькі, як свої питоменні, в противність школам латино-польським. В дусї вказаних вище принціпів про перевагу грецько-словянської культури над латино-польською, львівська школа й пізнїйше держала ся все отсеї грецько-словянської традиції. Але як я вже сказав, повне поминеннє латинської науки в «шкільнім порядку» було безперечно не добровільним, а вимушеним. Можна навіть думати, що замовчана зовсїм в офіціальнім плянї, з огляду на можливість конфлїкту з католицькими школами, латинська мова на практицї в науцї не була поминена. Заразом братчики чекали тільки нагоди, щоб могти її включити в шкільні проґрами й офіціально таку нагоду дала їм грамота кор. Жиґимонта, випрошена для львівського брацтва на варшавськім соймі 1592 р. двома тодїшнїми столпами православного маґнацтва кн. Конст. Острозьким і новгородським воєводою Скуминим-Тишковичом. В нїй король потверджував права і привілєґії брацтва, а спеціально його «школу свобідних наук» (scholae pro tractandis liberalibus artibus) і друкарню[1673]. Школа свобідних наук по тодїшнїм понятям не мала істнувати без латинської мови, і сей королївський привилей уважав ся пізнїйше позволеннєм брацтву на «школу латинську»[1674], а латинська мова була офіціально введена в проґраму братської школи[1675].

Так отже заміри були широкі, і виповненнє їх залежало тільки від учительських сил та матеріальних засобів школи, себто брацтва. Що до сил, то ними школа була обставлена дуже добре від початку, як ми бачили. Науку словянсько-українську вів Стеф. Зизаній, чоловік безперечно талановитий, енерґічний, експансивний, з лїтературними здібностями і з даром впливати на людей. Науку грецьку вів архіеп. Арсеній, чоловік, як на свій час учений, і авторитетний хоч би вже завдяки своїй високій гідности. Результатом грецько-словянської науки перших лїт братської школи була грецько-словянська граматика, уложена «спудеями» школи по вказівкам Арсенія й иньших дідаскалів школи «отъ различныхъ грамматикъ». Їх основою послужила головно грецька граматика Конст. Ляскаріса, але укладчики користали і з иньших підручників і взагалї показали певну самостійність в орудуванню граматичним матеріалом як грецьким так і словянським[1676]. Зачата друком, ще 1588[1677], здаєть ся, ще вийшла в сьвіт 1591 р. п. т. «Аδελφότης. Грамматіка доброглаголиваго еллинословенскаго языка[1678].» — Вона служила підручником грецької мови в братських школах, а також багато причинила ся і до граматичного розроблення словянської мови, підведеної тут під схему новочасних граматик, і від разу високо поставила репутацію львівської школи в очах сучасників православних.