Розділ «V. Культурно і релїґійно-національний рух на Українї в XVI віцї»

Старе брацтво привязане до місцевої церкви, що являєть ся центром брацької орґанїзації й її патроном. Головною прикметою й заразом — тим жизненним нервом, що оживляє і удержує сю братську орґанїзацію, служать братські пири, «братчини». Вони справляють ся оден раз чи кілька разів до року при церкві й на її дохід в певне сьвято, храмове чи инше традиційне[1627]. Справляють їх члени брацтва на складку (т. зв. «складь», «ссыпь», участники — (с)сыпци); наглядає того «староста» брацтва. Але пир не має характеру забави братчиків в замкненім кружку, як у пізнїйших брацтвах цехових. Навпаки се «пиръ на весь миръ» як каже великорос. приповідка. Братчикам бажано притягнути на свою братчину можливо широкий здвиг гостей: се слава для їх братчини і дохід для церкви. Вони варять «пива ячнї», чи «ситять меди», відповідно до місцевої моди, звичайно в «канун» (переддень) сьвята, припасають всякої потрави, запрошують почесних гостей, але окрім тих приходять всякого рода люде, охочі до забави, і «вкупают ся» в брацтво: просять їх прийняти на пир за певну оплату. Староста з братчиками, коли не мають нїчого против сих людей, і їх «вкуп» уважають за досить значний, приймають їх в участники пира. Так в новгородській билинї про Ваську Буслаєва:

                    Послышалъ Васинька Буслаєвичъ:

                    у мужиковъ новгородскіихь

                    канунъ варенъ, пива ячныя,

                    пошелъ Василій со дружиною,

                    пришелъ во братщину въ Никольщину:

                    «не малу мы тебЂ сыпь платимъ —

                    за всякого брата по пяти рублевъ»,

                    а за себе Василій даєтъ пятдесятъ рублевъ.

                    А и тотъ-то староста церковной

                    принималъ ихъ во братчину въ Никольщину,

                    а и зачали они тутъ канунъ варенъ пить

                    а и тЂ — то пива ячныя» [1628].

Сї вкупи, разом із всїм иньшим, що лишало ся від братчини — віск від звареного меду, нестравлені припаси, невипитий і проданий потім мід чи пиво і т. и., ішли, очевидно, на церкву й становили її дохід з брацтва. Про якісь безпосереднї датки й оплати на церкву братчиків з сих часів ми не маємо звісток, а і сї доходи з братських пирів до церкви можемо виміркувати тільки з пізнїйших звісток і практик.

В міру того, як продажа напитків стала підпадати ріжним поборам зі сторони правительства або ставати реґалїєю, се право церковних брацтв варити пиво й мід на братські празники або кануни (се слово стає назвою й для меду, й для права його варити) та їх продавати — приймати на пир за оплатою та шинкувати рештою пива чи меду — стало дуже важною прероґативою й дуже цїнним джерелом церковного доходу. Місцями се право перейшло просто на церкви: брацька орґанїзація ослабла чи може тільки іґнорувала ся, а право свобідного варення меду (чи пива) уважало ся прероґативою самого духовенства. В Пинську напр., як поясняв місцевий владика в серединї XVI в., «той стародавный а зъ вЂчносты обычай былъ, иже владыки пинскіє въ кождый годъ мЂвали шесть каноновъ урочистыхъ вольныхъ для воску до свЂчь къ церквамъ божимъ... гдЂ на кождый канонъ по колодЂ меду прЂсного вольно было сытити и яко єсть обычай — воскъ на свЂчи церквами обернути, а медъ вышинковати»[1629]; бажаючи скасувати се церковне шинкованнє, в. князь визначив на церкви певну суму воску з своїх доходів і зробив кінець сим церковним канунам. Подібно було в Могилеві, де місцеве духовенство мало право сїм разів до року, на певні сьвята, робити «склады» — варити мід на продаж, і се право було полишене за ним на будуще з тим обмеженнєм (в інтересах державних корчемних доходів), щоб меду варено кождого разу не більше певної суми (двох рублїв)[1630]. Але в иньших місцях сї кануни зіставали ся правом і прероґативою брацтв, які в сїй стадії свого розвою й називають ся тепер часом «медовими», а звіснї нам далї не тільки по городах, а й місточках та селах[1631]. «Братство, кануны, празники годовыє[1632], — читаємо в однїй грамотї (1569 р.) — тыє мають мЂти два разы въ рокъ на годовыє празники, коли сами межи собою постановлять, пожитокъ з того церковнымъ справамъ примножаючи, ведле давного звыклого полоцкого»[1633]. Тут отже брацтва з їх канунами являють ся давнїм полоцьким звичаєм. В иньшії грамотї в. князь бере в оборону права брацтв в Витебську: брацтва і тут виступають як орґанїзації старинні, «звічисті», і за ними задержуєть ся право на кождий храм робити «склад» — варити пиво й мід і два днї ними шинкувати[1634]. У Мстиславлю міщане «за давныхъ часовъ мЂваютъ склады свои урочистыє», на кождий склад ситять десять пудів меду і ним шинкують, «а воскъ на свЂчи до церкви божоє оборочають, а пЂнези, што за медъ вышинкують, то на оправованьє церкви дають»[1635]. Сї права їх на вільне шинкованнє сильно противили ся фіскальним інтересам, і їх шановано тільки з огляду на їх старинність, і на те, що тут дуже сильно замішані були інтереси православної церкви, супроти котрої правительство в. кн. Литовського хотїло бути коректним.

З розвоєм цехового устрою по містах що припадає, як ми вже знаємо, місцями на другу половину XV в., а головно XVI вік, — братська орґанїзація підпадає сильним і очевидним впливам цехової. Тут впливали перед усїм внутрішнє спорідненнє. Цехова орґанїзація виросла з того ж кореня, що й орґанїзація братська, й задержала на всї пізнїйші часи ті прикмети релїґійних корпорацій, які тїсно зближали її з брацькою. Місцями вона вже й давнїйше впливала, безперечно, на орґанїзацію братську і тим лекше ся остання могла підпасти впливам устрою цехового «брацтва» (fraternitas — друге імя цеха), анальоґічного і самим іменем і прінціпами положеними в його основу. А при тім цехова орґанїзація була інтеґральною частиною нового міського устрою, ширеного польсько-литовським правительством; отже приладжуючи ся до неї, братська орґанїзація приладжувала до сього міського устрою, робила в нїм місце для себе, лєґальне, признанє; се мало свою велику вигоду. Заразом братства діставали й певні вироблені й реґляментовані форми і новий зміст для своєї, може меньше виробленої орґанїзації. І ми дїйсно на рядї прикладів бачимо, як з тих ріжних причин і мотивів старі форми брацької орґанїзації лучать ся з формами брацтва цехового.

Дуже характеристичні й інтересні приклади такої злуки старих братських форм з формами цеховими дають статути виленських брацтв[1636]. Переважно се орґанїзації професіональні, то значить утворені на взір цехів, і представляють собою просто цехи, тільки не з католицькою, а з православною релїґійною закраскою; але разом з тим вони мають в своїм устрою виразні елєменти й старої братської орґанїзації. Такі брацтва-цехи кушнїрів, кожемяків, купцїв[1637]. Але поруч них маємо й брацтво загально-міщанське, чи т. зв. панське, радецьке або бурмістрівське, при соборній церкві Пречистої, що стоїть, очевидно, в безпосередній звязи з старим брацтвом, але поруч прикмет старих медових брацтв приймає елєменти орґанїзації цехової. Кінець кінцем всї отсї брацтва, ідучи чи від цехової чи старобратської орґанїзації, стрічають ся на певнім середнїм термінї — всї вони мають орґанїзацію однакову, що лучить атрібути брацтв медових з устроєм цеховим. Прикмети перші виступають як старина, а елєменти цехового устрою — як орґанїзація нова, що має головно на метї завести добрий порядок в братськім домі, на братських сходинах. Найстарша з сих устав — брацтва кушнїрського з 1538 р., поясняє, що брацтво кушнїрське істнує вже 80 лїт, і з початку мало характер брацтва медового: братчики «за свой власный наклад меды куповали и сычивали на врочистыє свята, то есть ко дню св. Духа и МиколЂ св., ку Божему нароженью, и свЂчы восковыє до церквей божыхъ завжды на тыє свята давали, а оный медъ розсычоный брацтвомъ своимъ пивали»[1638]. Коли ж брацтво їх розмножилось, вони завели собі братський дім і для нього уложили певний порядок. Порядок сей підходить так близько до реґулямінів цехових, що мусить уважати ся їх впливом, при всїй його простотї й нескомплїкованости: братия старша і молодша вибирають собі старостів і ключників, які доглядають порядку на сходинах братських; уставляють ся кари за непослух і за невідповідне захованнє на тих братських сходинах; справи, які виникали з тих сходин, мають бути полагоджені братським же судом, без відклику до суду стороннього; умершого брата братчики провожають до могили й дають на похорон його сьвічи й оксамит. З давньої братської практики задержуєть ся всенароднїй характер братських пирів: на них приходять стороннї люде, прошені чи з власної волї, «вкупаючи ся на день ку трунку ихъ братскому», «хотели меду братского напити и бесЂду братскую мЂти». Чисто професіональних постанов, які становлять головний зміст і вагу цехових устав, сї братські устави не мають і в сю сферу не входять. Тому устави ріжних професіональних і загальних брацтв до буквальности подібні між собою, і одно брацтво переймає уставу від другого, розвиваючи тільки ріжні деталї братського порядку в дусї цехових реґулямінів.

Там де православних міщан було не багато, не можна було думати, про твореннє поодиноких брацтв по окремим ремеслам; отже там брацтва складають ся з людей ріжних професій і звязують ся з певною церквою, так як було то з брацтвами старших типів.

Такі церковні брацтва, реформовані на взір цеховий, послужили формою орґанїзації для українського міщанства Львова. Головним і старшим брацтвом було брацтво міське при церкві Успенія в руський дїльницї Львова — одинокій міській церкві Львова. Найдавнїйша, ходяча звістка про се брацтво датуєть ся 1463 р., коли оден з львівських міщан, зробивши фундацію для монастиря св. Онуфрія, віддав його в опіку міського брацтва[1639]. Але досї ми не маємо сеї записи в автентичній формі і довго потім не маємо про се брацтво нїяких згадок, не тільки якихось відомостей про його устрій. Аж з 1540-х рр. ми маємо устави двох брацтв, з львівських передмість: в 1542 р. списано таку уставу для брацтва при церкві Благовіщення, два роки пізнїйше — для брацтва при церкві св. Николая[1640]. Обидві устави подібні між собою буквально, і по всякій правдоподібности повторяють близько, а може й буквально уставу брацтва успенського: ті подібности, які стрічаємо між ними й пізнїйшою, зреформованою уставою успенського брацтва (1586 р.), потверджують сей здогад. Устави сї підходять досить близько до виленських, але є й досить значні ріжницї. Того ресурсу, на якім опирають ся старі брацтва Білоруси — братських складів з правом свобідного шинковання, галицькі брацтва не мали. Тому джерелом доходу служать, на взір цехів, вступні вкладки й річні оплати братчиків[1641]. З тих доходів братської скринки справляють ся служби божі — за живих братчиків і за померших їх родичів, яких кождий братчик має право вписати в братський помянник (одначе тільки близших). З тих же грошей має бути давана поміч братчикам, які б впали в якусь біду і хоробу, та певні видатки на похорон помершого братчика, котрого все брацтво, під страхом кари, має спровадити до могили. З тих же доходів справляють ся братські пири, куди можуть приймати ся по давнїй традиції медових брацтв також і особи стороннї, за певним вкупом[1642]. На братчиків постійних можуть приймати ся не тільки місцеві міщане, а й стороннї люде, й шляхтичі: подробиця обрахована на ширшу, національну орґанїзацію брацтв. Своєвільний виступ з брацтва забороняєть ся, під страхом одлучення церковного. З рештою внутрішня орґанїзація розроблена ще слабо, зазначена кількома штрихами, в дусї устав цехових: вибір двух старшин (в уставі брацтва вишенського, вповнї анальоґічній[1643], з сими львівськими, вони звуть ся таки просто цехмістрами), примусова участь у сходинах кари воском за нарушеннє порядку на сходинах і т. и. Братська церква мала з брацтва доходи в видї воску на сьвічі, гроші з ріжних кар за провини і з братських пирів. Безперечно також, подібно як то бачимо в сучасних цехах, братчики мусїли брати участь в церковних службах і церемонїях з братськими сьвічками. Нарештї по за датками примусовими мусїли широко практикувати ся добровільні жертви братчиків на церкву й її потреби.

Так орґанїзовані брацтва давали лєґальну, коректну в очах правительственних кругів, форму для орґанїзації православних, українських елєментів, і починають ширити ся в сїй реорґанїзованій формі по Галичинї. Маємо напр. уставу брацтва в Вишнї, предложену до затвердження перемиському владицї в 1563 р.[1644]. Вона вповнї анальоґічна з уставами львівськими, і таких брацтв можемо собі по Галичинї припускати значне число. Вони звязували узлом солїдарности українські елєменти, не тільки міщанські, не тільки міські, а й замісцеві, з ріжного стану людей. Розвивали серед них почутє суспільної і національної дісціплїни піддавали їх дїяльність під контролю братської «опіки», а навіть — в формі суду над спорами й проступками в брацтві, заводили свою, хоч слабеньку, національну юрисдикцію. Широкі братські пири оживляли сю орґанїзацію, робили її привабнїйшою для чоловіка сьвітового, тим часом як братські помянники, похорони, вічні молитви церковні, обовязок піклувати ся бідними і хорими членами своїми, опіка над церквою — давали богату поживу релїґійним і моральним інтересам сучасної людини.