Розділ «V. Культурно і релїґійно-національний рух на Українї в XVI віцї»

Взагалї хоч острозька друкарня в 1580-1590 рр. була найбільш дїяльною, а часами й одинокою на Українї[1610], вона не визначала ся анї дуже інтенсивною, анї постійною продукцією, коли судити по тому матеріалу, який ми маємо. І тут такий маґнат як кн. Острозький міг би, безперечно, дати більший і живійший імпульс дїлу, а тим часом доходило часом навіть до того, що він просив львівських братчиків позичити йому з друкарні письма грецького або словянського для друку тої чи иньшої книжки[1611].

В 1603 р. вмер Олександр, одинокий з синів Конст. Острозького, що зістав ся вірним православію — надїя православної української суспільности. Мусїв бути щирий «лямент», яким оплакала його острозька академія[1612], і гірким чутєм віє від науки синам, вложеної в уста покійного князя:

                    Памятайте, жесте с княжатъ руськихъ острозьких вышли,

                    Ихъ вЂру, дЂльность и побожность мЂйте на мысли!

                    Вами хочу похвалити ся перед маєстатомъ

                    Божимъ, кгды з васъ жаденъ не будет апостатом

                    Отъ вЂры кгрецкоє апостолскоє церкви восточноє,

                    Дому нашему и славнымъ предкомъ нашимъ пожиточноє;

                    Которую, чого боже уховай, єсли бы бысте позбыли,

                    Тогды памятайте моє слово, же з върою сполечне

                    Утратите учтивость, маєстатность и здорове конечне.

Сї остороги зістали ся даремними: дїти Олександра зістали ся під впливами матери, ревної католички, приятельки ярославських єзуітів; зрештою повмирали в молодім віку. В 1608 р. пішов до гробу і сам старий князь Василь-Константин. Острозькі маєтности й фундації перейшли в руки кн. Януша. Православні, устами Копистенського, підносять його льояльність супроти православної віри й батьковської волї й роспоряджень[1613], і за його житя острозька школа й друкарня ще жили й функціонували, хоч і в слабшім темпі, нїж перед тим (звісні друки з 1612 р., «повеленієм пресвЂтлаго и богохранимаго княжати Януша Острозького»[1614], похвала Ісаї Балабану при перекладї Федора Авукара, писана «во ОстрозЂ, во училищЂ кгрекословенъскомъ» в мартї 1611 р. і мабуть також видрукована тодї)[1615]. Смерть його в 1620 р. і перехід Острозьких маєтностей в руки доньки Олександра Анни-Альоізи, вдови по Яну-Каролеви Ходкевичу, гетьману литовськім, горячої католички, наповнили православних страхом за долю Острозьких фундацій[1616]. Дїйсно, під її рукою вони дуже скоро заглохли вповнї, а на їх місце запишала ся колєґія єзуітська, фундована Анною-Альоізою.

---

ЛЬВІВСЬКЕ БРАЦТВО І БРАЦЬКИЙ РУХ

---

Безвиглядність аристократїї, культурний рух серед міщанства — рух львівський, брацтво як форма орґанїзації в українського і білоруського міщанства, ґенеза брацтв, брацтво в часах староруських, питаннє про західнї впливи в нїм і його питоменність, його прикмети, медові брацтва й їх прероґативи в в. кн. Литовськім, впливи цехового устрою, взірцї скомбінованого устрою брацтв в вильнї, брацтва львівські — устави брацтв передміських, устрій тутешнїх брацтв, їх значіннє як форми лєґальноі орґанїзації

Острозька академія, меценатство кн. Острозького в справах православної віри й української культури — се властиво й усе, що дало українське маґнацтво українській народній справі в таку тяжку для неї хвилю. Як би високо не цїнили ми значіннє Острозького епізоду, се все таки дуже мало і супроти тих матеріальних засобів, якими се маґнацтво розпоряджало, і супроти вимог і потреби суспільности. А найгірше те, що масова дезерція того маґнацтва, переходи на латинство його репрезентантів, одного по другім, не давали можности рахувати і в будучности на якусь більшу поміч від нього. Дом Острозьких служив характеристичним прикладом тому. І немов передчуваючи сю безвиглядність вищої верстви і безплодність покликів на її адресу — які в таких сильних виразах підносили ся на початках нового культурного руху (напр. устами Тяпинського), заздалегідь починає орґанїзувати свої сили для культурної й національної боротьби середня верства, «третїй стан» — заможнїйше та сьвідомійше міщанство по більших культурних і полїтичних центрах.

Перед веде в сїм культурнім і національнім руху на Українї Львів, на Білоруси Вильно. В Вильнї, як ми бачили, завязки культурної роботи на національнім ґрунтї серед місцевого, білоруського міщанства проколюють ся уже в першій пол. XVI в. (кружок Скорини в 1520-30-х рр., потім кружок Заріцких і Мамоничів в 1570-х рр.)[1617]. У Львові місцеві обставини довго обертають енерґію міщанства в иньший бік. Крайнї обмеження прав православних-Русинів, репресії звернені против православної релїґії й повна дезорґанїзація місцевої церкви наслїдком їх — були причиною, що з зростом матеріальних і культурних сил, національної сьвідомости і суспільної енерґії, енерґія тутешнього українського міщанства звертаєть ся перед усїм — починаючи від звісних процесів 1520-х рр.[1618] — на боротьбу за рівноправність національну і релїґійну, на війну против ограничень православного міщанства. Але заразом, спільно з православними елєментами в иньших верствах, українське міщанство львівське бере дїяльну участь в справі відновлення православного епископства галицького й увільнення галицької епархії з негідної й небезпечної залежности від латинського арцибіскупа[1619]. Як ґрупа найбільш сконсолїдована і самою близькістю до владичої резіденції тїсно звязана з нею, львівське міщанство стає центром і опорною базою всїх заходів в справі відновлення православного епископства, а далї починають концентрувати ся в нїм взагалї культурно-релїґійні й національні змагання галицької Руси. Зріст матеріальних сил львівського українського міщанства, помітний на протягу XVI в.[1620], ішов в парі з зростом національної й горожанської сьвідомости, а не маючи тут, в Галичинї, від кого иньшого виглядати помочи (бо маґнацтво українське тут зникло, а шляхецькі елєменти були дуже слабкі й позбавлені всякої орґанїзації), воно кладе головну вагу на орґанїзацію своїх власник сил. Але не всякі проби суспільної орґанїзації українського міщанства польсько-католицькі круги дивили ся дуже підозріливо й усякий симптом такої орґанїзації готові були трактувати як учинок каригідний, як державну зраду супроти міської републїки[1621]. Тому міщанство львівське використовує для сеї орґанїзації давнїй інститут церковних брацтв, зреформований на взір орґанїзації цехової.

Перед тим церковні брацтва не грали нїякої значнїйшої культурної чи суспільної ролї, тому наші звістки про сей інститут дуже бідні, і розвій його можемо собі уяснити лише за помічю анальоґій[1622].

Ми знаємо брацтво в примітивно-суспільнім устрою як ширшу родову орґанїзацію. В первісній ідеї се союз братів, що вилучивши ся з спільної сімї, не розривають родових звязків, які звязували їх: спільних господарських вигод, оборони від напасників-чужородцїв, спільного культу божества — опікуна їх роду. Се грецька «фратрія», полуднево-словянське «брацтво», посереднїй ступінь родової орґанїзації між ширшою родиною і племенем[1623]. В міру того як слабнув і до роскладу приходив родовий устрій, місце сих родових союзів заступали ріжні територіальні чи професіональні союзи, що приймали на себе ріжні функції старих союзів родових. Так в західнїй Европі, в сьвітї ґермано-романськім на руїнах старих родових союзів виросли такі орґанїзації як ґільдії й цехи, і сї ріжні професіональні союзи називають себе «брацтвами» (fraternitas). Вони задержують з старих орґанїзацій релїґійну закраску, патрональні сьвята й ритуальні пири — ті ритуальні прикмети, що найдовше держали ся по старих родових орґанїзаціях. В сьвітї східнословянськім, де родовий устрій розломив ся дуже скоро, і місце родового союзу дуже рано зайняли союзи мішаного родово-територіального і чисто територіального характеру, імя брацтва, здаєть ся, задержало ся тільки за тими союзами релїґійного характера, які перейняли на себе опіку над старими родовими патрональними культами. Шанованнє певних божеств-патронів, сьвяткованнє певних сьвят, звязаних з родовою традицією, перейшло на певні територіальні ґрупи дворищ чи сїл, і традиційні жертви й ритуальні пири, звязані з ними, лишили ся одним з найбільше трівких пережитків старих союзів. Коли місце старого культу стало займати християнство, воно з своєю звичайною полїтикою асиміляції, перенесло помалу традиційні патрональні звичаї з ріжних предметів поганського культу на культ християнський, заступило хриcтиянською церквою старі сьвятощі поганські, патрональним церковним сьвятом — традиційне сьвято поганське. Церква стала релїґійним осередком, що звязував далї в релїґійний союз ґрупу сїл чи осад; до її храмового сьвята привязано ріжні пири, що служили тим найбільше жизненним елєментом, що оживляв старі ритуальні традиції; і за сими союзами з їх патрональним культом і ритуальними пирами, здаєть ся, задержало ся старе імя брацтв.

Я повторяю знову «здаєть ся», бо традиція наша на, сїм пунктї не так ясна, як би ми того собі бажали. Купецьке брацтво при церкві Івана в Новгородї се одиноке професіональне брацтво з релїґійним характером, з ритуальними пирами, яке нам звістне з староруських часів, завдяки фундаційній грамотї його, даній кн. Всеволодом Мстиславичом в першій половинї XII в.[1624]. Але воно має занадто сильно виражені анальоґії з західнїми ґільдіями, з їх професіональним характером і релїґійною закраскою, так що не можна сумнївати ся в впливі на нього тих західноевропейських ґільдій. Сей факт може піддати взагалї певний сумнїв що до автохтонности коли не самої братської орґанїзації, то її назви (братство — fraternitas, братчина — confratria). Тим більше, що ся братська назва в староруський традиції висить на дуже тонкій нитцї: коли полишити на боцї те брацтво св. Івана, з огляду на виразний вплив на нїм західнїх взірцїв, то назва «братчини» для ритуальних пирів (в памятках і звістках північних — полоцьких, новгородських, московських XII-XIV вв.)[1625] являєть ся одиноким слїдом «братської» назви для якихось громадських орґанїзацій в староруських часах. Але підстав для такого скептицизму властиво нема навіть для назви, не тільки самого інституту.

Саме явище закорінене так глубоко в житю земель, навіть зовсїм далеких від можливих впливів ґерманських ґільдій, що про запозиченнє його з заходу трудно говорити. Запозиченнє можна добачати в деяких деталях братського устрою в тих землях, що стояли близше до нїмецьких впливів (напр. в постанові псковської судної устави XV в. про судовий імунїтет — самосуд братчини можна бачити вплив ґільдій)[1626], але не в самім інститутї.

Та й широке розповсюдненнє назви «брацтва» не легко погодити з гіпотезою про запозиченнє сеї назви від ґерманських «брацтв». Тим більше, що братаннє являєть ся широко росповсюдненою формою спілки, договору, товариства в східнословянськім побуті, так само як і у иньших народів. Тому навіть не передана в термінольґії старого родового побуту вона могла наново виникнути, самостїйно так би сказати. Можна думати, що ся стара назва брацтв була власне тим середнїм терміном, який улекшив перенесеннє на сю стару, питоменну інституцію форм нових професіональних «брацтв» — цехів, коли вони на Українї та Білоруси стали ширити ся під впливами нїмецького міського устрою, в XIV-XV вв. І се може бути також арґументом за тим (хоч і гіпотетичним), що не тільки братська орґанїзація, а й братське імя у нас було старшим від нїмецьких впливів.