Розділ «І. Економічне житє: торговля й промисел міський.»

Для операцій з полудневим вином послужить нпр. такий контракт, списаний у Львові в 1570 р. між двома левантинськими купцями Раббі Яковом Сидіс і Рохом де Ґріґіс: Раббі Яков запродав 230 куф мальвазії, що їде на двох кораблях до Кілїї, на риск покупця; цїна куфи по 30 талярів. Половина цїни має бути заплачена у Львові, за чотири місяцї від дня, як те вино буде наладоване в Кілїї, друга половина три місяцї пізнїйше[262]. Або такий другий — пізнїйший, де ми маємо цїкавий приклад асекурації: контракт списують в Ретимнї, висилають коло 300 бочок лятики на Кілїю до Львова, і посилка має бути асекурована спільно коштом купця і продавця[263].

Для ілюстрації торгу східнїми товарами можуть послужити цїкаві дати з процесу одного з львівських купцїв Вірменина Івашковича з 1602 р. От що іде на двох возах з Царгороду для нього товарів: 29 бель (belni) чамлїту по 300 червоних беля, 74 ок шафрану по 10 черв., коверцїв червоних 150 штук за 755 черв., поясів (czyngаtur) бурських червоних 340, за червоних 340, częmberow (?) червоних 60 штук за 300, шовку беля за 1050 черв.[264]. А от викази йогож товарів призначених до експорту до Торуня і Ґданська: 29 бель чамлїту, коверцїв 151: 61 жовтий, 31 білий, 26 диванських, 32 адзямських, 1 білий великий; товари анґорські: 204 штуки чамлїту «без води» за злот. польських 3162, 320 півштучок чамлїту по 5 зл., 156 півштучок чамлїту кольорового по 8 зл., 42 чамлїтів зі взором, по 25 зл., 290 мухаірів кольорових, по 10 зл., 224 чамлїтів чорних, без води, по 7 зл., 50 чамлїтів кольорових, без води, по зол. 13, 86 мухаірів «міських» по зол. 13[265]. Золотар львівський Сефер, родом Вірменин з Волощини, закуповує в 1620-х рр. в Царгородї дороге каміннє для своїх золотарських виробів — гранати (сапфіри) і туркуси (бірюзу), а иньший львівський Вірменин Аветик везе з Царгороду транспорт турецької арматури, закупленої з поручення воєводи Любомірского[266], і т. и.

В заміну на схід ішли товари европейські й місцеві. Міщанин львівський Газ робить контракт з султанським купцем Челєбі — бере у нього 300 лїтр шовку бурського і 11 кип чамлїту та иньші товари, за те дає 1600 тахрів «бецьких чвалїнків», і ножі чеські й бечські (віденські?) в сумі 3255 ½ зол. — чеські ножі по 20 зол. за тисячку, бечські по 42[267]. Другий, Зайдлїц, забирає від турецьких купцїв Хаджі Гасана і Хаджі Алї з Алепу «турецьку фарбу» (індиґо), а дає взаміну 37 поставів сукна. Двох Жидів львівських забирають від царгородського Жида Хаїма Когена мальвазію, риж і касію, а взаміну дають 50 фунтів горючого каміня (бурштину). Львівський товмач Вірменин Криштоф забирає мальвазію, а дає взаміну сукна лунські, ґданські й ин. і цину[268]. Звісний уже нам львівський аптикар Вітемберґер[269] посилає до Царгороду шкури попілиць, дві соболеві шуби, три постави сукна (лунське і фалєндиш) і 200 шапок «магерок», а там купують для нього: 70 коврів ріжних цїн за 321 таляр, 163 штук «баґазії» (баволняної матерії — бязї, як тепер її звуть на Кавказї) ріжних кольорів, штуку мухаїру, 15 кіньских уборів, попруги, торби й т. и., 5 шовкових поясів, кільканадцять дерг і покровцїв, турецького коня, цитрини і померанчі сьвіжі, ріжне коріннє й аптичне зілє.

Волоські городи мали значіннє в сїй полудневій торговлї, як посередники — тут часто спродавали львівські товари і замінювали їх за східнї, замість аби сягти по перші джерела їх: ми бачили, що молдавські господарі старали ся впливати в сїм напрямі своїми митними таріфами. Але їх власний торг — закупно товарів з Руси для власного ужитку й продажа місцевих продуктів — мав ще більше значіннє, й їх обороти торговельні з руськими містами доходили дуже поважних розмірів. Головнїйші предмети обміну ми вже знаємо, се мед і віск, лій, горіхи турецькі (волоські), риба ріжна, кавяр, шкіри ріжного місцевого звіря, «сафян волоський», коци[270]; (можна додати до них хиба деще другорядне — як вивіз волоського вина, vinum valachicum. Наведемо кілька прикладів для ілюстрації сього обміну.

От 1472 р. Вірменин сучавський Кокча привозить до Львова зимою 1472 р. великий караван осетрини (wizyna) від волоського воєводи; львівські купцї беруть її за готівку і на кредит, по кілька фір. Що продано на кредит, на те маємо довжні скрипти в львівських актах: Авґустин Брух бере дві фіри, Вірменин Калиник дві фіри, Калюст Вірменин одну фіру, і т. д.; всього 21 фір, пересїчно коло 45 гр. фльоренів за кожду; гроші мають бути заплачені на великдень[271]. Кілька років пізнїйше війт сучавський в спілцї з иньшим купцем з'обовязують ся постачити львівському купцеви Домсларови 118 каменїв воску[272]. Міру торгу волами може дати понятє справа, що виникла в 1536 р. з фактором кн. Ілї Острозького, острозьким міщанином жидом Міхелем Шимонковичем: йому закидали, що він перегнав через кремінецьке староство, з Поділя до Галичини, кілька тисяч волів з Волощини, не заплативши мита в в. кн. Литовськім[273]. Купець львівський Шольц купує в 1581 р. на снятинськім ярмарку 1800 волів від волоського господара[274].

Товари сї закупали ся на Волощинї купцями з України для дальшого експорту, на захід переважно.

---

ОРҐАНЇЗАЦІЯ ТОРГОВЛЇ

---

Загальні обставини, реґляментація торговлї, монополїї, митні тягарі, торговельні оплати, ослабленнє торговельного руху, привілєґії шляхти, привілєґіовані міста

В попереднїм ми слїдили головно торговлю заграничну, але зібраний там матеріал увів нас в значній мірі також і в торговлю внутрішню. Ми пізнали головні торговельні центри, головні торговельні дороги. Пізнавши предмети заграничного торгу, в значній мірі познайомили ся і з предметами внутрішнього обороту, бо загранична торговля хоч служила в значній мірі інтересам транзіту, здобувала також великі запаси товарів для внутрішнього ужитку. З виїмком деяких (нечисленних) сирових продуктів волоських і московських, призначених виключно, або майже виключно на вивіз, всї иньші роди товарів, служачи до вивозу, служили заразом до задоволення внутрішнього запотрібовання чи то вищих верств, як дорогі сукна, шовки й коври, дорогі футра, юбілєрські річи, вина й коріннє, — чи то низших і середнїх як дешевші сорти сукна, вироби металїчні й мануфактурні, оселедцї, сіль й ин. А й самі предмети транзіту, переходячи з рук до рук, з одної стації до другої, давали зміст і рух також внутрішнїй торговлї. Образ промислу й господарства, образ побуту й житя доповнить нам сей образ внутрішнього обміну і запотрібовання. Але перше нїж перейти до т. ск. технїки внутрішнїй торговлї, я хочу спинити ся ще на деяких моментах, що мали важне значіннє в розвою, чи скорше — в заниканню торговлї, як заграничної, так і внутрішньої.

Ми вже пізнали деякі з тих тяжких кайданів, якими обтяжала торговлю й промисел середньовічна система реґляментації, фіскалїзму й привілєґій: систему примусових доріг, примусових стацій, складів, що заковували торговлю в мертву вікову систему комунїкації, розривали комунїкаційний рух, силоміць примушуючи купця продавати свій товар серед транзітної дороги; зводили рух до мінїмума, забиваючи животворящого духа промисла й торговлї — свобідну конкуренцію. Загалом треба сказати, що ся система, прийнята з сусїдньої Нїмеччини, в українських землях не розвинула ся так повно і до таких крайностей як у польських землях, — почасти тому, що взагалї взірцї нїмецького міського житя, як ми вже бачили, у нас повторяли ся в формах ослаблених і модифікованих, по части — наслїдком конкуренції польських міст на королївськім дворі. Бачили ми, що Львів не дійшов повного права складу. Монополїя торгу місцевого купецтва, яку мали в дуже загострених формах більші польські центри, тут також не була доведена до таких гострих форм. Тільки до деяких товарів ставила ся вимога, щоб сторонські купцї не продавали їх нарізно, en detail[275]. Тільки хвилево, для подвигнення Львова з ріжних бід, які спіткали його при кінцї XV в., на два роки заборонено чужим купцям продавати у Львові свої товари кому небудь окрім львівських купцїв, що мають у Львові право горожанства[276]. В українських землях в. кн. Литовського, як я підносив, дороговий і торговий примус практикував ся ще з меньшою скрупулятністю, нїж в Галичинї. Одначе і тут він був. Нпр. Луцьк в серединї XVI в., покликуючи ся нїби на стару практику, жадав, щоб чужі купцї не могли в Луцьку продавати своїх товарів нїкому окрім луцьких міщан, і тільки гуртом, а не в роздріб (zdojmem a nie narożno), і дістав на те потвердженнє від в. князя в 1558 р.[277]. Але в кождім разї навіть того, що було, було аж занадто досить на те, щоб придавити торговлю, при слабім розвою взагалї міського житя і всяких неприхильних для нього обставинах. Входити в детайлї ми тут не можемо, але кілька прикладів вистане для ілюстрації.

Реґляментація не обмежала ся постановами в інтересах головних торговельних огнищ, ішла далї. До яких крайностей, подиктованих дрібними інтересами митових доходів і певних привілєґіованих міст і місточок, доходила вона, ілюстрацією може нпр. послужити торговля солею. Коломия нпр. мала «вічний склад солї», за привилеєм Казимира Ягайловича: соляники не мали продавати соли в коломийськім повітї, тільки в Коломиї, і нїкому окрім коломийських міщан; так само зрештою нїякого торгу товарами в повітї, по селах не мало вести ся, ино в Коломиї самій[278]. В Белзї був склад соли: з-за литовської границї не вільно було їздити по сіль далї, мусїли купувати в Белзї, й ті товари, які привозили ті, що приїздили по сіль, не вільно було продавати де инде, тільки в Белзї[279]. В землях в. кн. Литовського склад для галицької соли був признаний м. Кремінцю: соляники привозячи сіль з Галичини, не мали її нїде продавати окрім Кремінця[280]. В 1560-х рр. з фіскальних мотивів заведено монопольну правительственну продажу соли: для пинського повіту в Пинську, для Берестейської землї й Підляша в Берестю; нїхто з тих округів не мав права купувати сіль де инде, окрім державного складу, під карою конфісковання. Супроти скарг пинських міщан, правительство потім передало монопольну продажу соли в Пинську місцевим міщанам за певною оплатою. Тому що місцеві люде не виконували правительственних роспоряджень про соляну монополїю, уставлені були страшенні кари: конфіскати майна, кара 10 тис. кіп на тих, хто держав би у себе сіль, куплену не в державнім складї. В районї берестейського складу правительство спробувало навіть завести примусове купно соли: війти з державних маєтностей обовязані були взяти для продажі селянам в своїй волости по бочцї соли на кожді три волоки ґрунту й по трох місяцях заплатити гроші[281]. Сї монополїї давали одначе такий малий дохід не вважаючи на всї примусові заходи, що їх вкінцї залишено.

Подібна монополїя заведена була правительством в. кн. Литовського на лїсові товари: правительство сортувало в пограничних коморах привезені його підданими товари й забирало на себе по певній таксї. Для Волини й Побужа уставлена була одна така комора — в Берестю[282]. Дуже старанно реґляментована була також торговля волами з огляду на ріжні надужитя й інтереси фіска й торговельних міст. Уставлені були дороги, кудою мали гнати ся воли: з Руси, Поділя й Волощини воли мали гнати ся через Львів, Городок і Перемишль на Сендомир, з Волини — на Люблин і Радом[283], і т. и.

Не треба казати, що навіть реґляментація подиктована стараннєм обминути ріжні трудности й перешкоди торговлї, утрудняла її. Щож казати про чисто фіскальні, або подиктовані інтересами певних привілєґіованих чинників?

Ослаблену тою незвичайно розвиненою реґляментацією торговельну енерґію придавлював ще сильнїйше дух фіскалїзму й привілєґій, що йшли в парі з собою: привілєґії купували ся, або служили компезатою певних претензій, які особа чи громада підносили до держави. Він давив її незвичайно розвиненою й до абсурду доведеною системою митних і торговельних оплат, а шкідність сеї системи ще збільшала ся практикою привілеґіованих виїмків з сеї системи, що тим більшим тягарем упадала на непривілєґіованих.

Крім оплат пограничних (властиве cło, з нїм. Zoll) були мита (myto, нїм. Maut) внутрішнї, державні й приватні. Далї, такі оплати як мостове, гробельне, перевозове, пашне, й ин. і ріжнородні ринкові побори — торгове, ярмаркове, помірне, штукове, сохачне, і т. и. Деякі з них опирали ся на правительственних привілєґіях, далеко більше — на надужитях державцїв і дїдичів тих околиць, через які йшли торговельні дороги. Обростаючи з часом все густїйше такими поборами, дороги ставали часами зовсїм неможливими для торговельної комунїкації. Се викликало скарги, правительственні ревізії, касованнє незаконних мит, але минав час — і мита, коли справдї були перестали на час, знову виростали в ріжних місцях.

В Галичинї уже в другій четвертинї XV в. скарги на безправні мита викликають правительственні накази в сїй справі і визначеннє ревізії прав на побор мита[284]. Не знати, оскільки послужили сї заходи, але чверть столїтя сю справу піднято наново. Львівські купцї скаржили ся, що купцї сторонські зовсїм облишили львівский склад, шукаючи собі иньших доріг, наслїдком неправних мит, які побирають з них по містах, місточках і селах, всяких драч і прикростей, які робили їм, вимушуючи ріжні оплати[285]. По нових безрезультатних наказах, переведено ревізію прав на мита при нагодї побуту в Галичинї самого короля в 1469 р.[286]. До львівського земського суду покликано всї особи, що побирали мита в своїх маєтностях; ставило ся їх кількадесять, і з них лише кілька справдї виказали ся на то документами. Дуже богато заявляло, що вони на побираннє мита прав не мають, не претендують, і навіть де побирали його — в такім разї власти задоволяли ся сею заявою, погребаючи на віки справу тих неправно побраних мит.

На Волини також уже за Казимира чуємо нарікання на нові мита, і в. князь за скаргою луцьких міщан видав грамоту, де нормував мита. Цїлий ряд їх знесено зовсїм (в двадцяти пяти місцях!), в иньших (кільканадцяти) його обмежено й означено докладно[287]; між иньшим — заборонено брати мито від порожнїх возів, що вертали ся до дому. Але се не перешкодило новим митам виростати на ново одно по другім, і при ревізії волинських замків в 1545 р. ревізорам поручено було зробити порядок з ними. Міщане вичислили їм на реєстрі всї місця, де беруть ся з них нові мита; були вповнї безправні (такими ревізори признали близько сорок пунктів!), були побільшені, та пододавані нові катеґорії поборів. Нпр. на дорозї до Люблина купцї мусїли платити безправні мита в Усичах від воза по грошу «на обидві руки» (туди й назад), в Войтцї по пів гроша, в Хоболтовичах по три пенязї; на дорозї до Берестя в Зденежи від воза по грошу, в Серкизові від коня по грошу; в Туринську, маєтности старости, брали по півтретя гроша, і т. д. Староста пинський Кирдей в своїй маєтности завів податок з людей що йшли «на покорм до Волыни» по дванадцять грошей «з голови». В Четвертнї кн. Четвертинські брали з комяг, що йшли з низу (з України) «тридцяте!» В Чорторийську на дїдичів брали від комяги по 8 гр., «по горшку, по колачу і по 60 головажень соли»; «від помічного шеста (тички) по три грошей»; коли мали на комязї нанятого челядника — «дванадцять грошей присадного»[288]. Подібні драчі позаводили ся й по иньших місцях, при чім оплати бували ще вищі (від комяги 12 гр., від бочки по грошу, і т. и.). По словам луцьких міщан за масою безправних мит, де їх «гамують і граблять», та конкуренційних торгів, торговля в Луцьку зовсїм упала. Міщане «згинули и ку великому знищеню пришли, а иншыи многии з нас купецтво своє оставили», й ревізори самі признавали «великіи недостатки и ото всих сторон стиснене» луцьких міщан — сих столичних, найбільше привілєґіованих міщан Волини. Признали повну неможливість вести якусь торговлю «за драчею и за лупеством — бо з одного воза семеро або восьмеро мит беруть на мїстї (Луцьку), окрім мостового і ставового і всяких мит по дорогах»[289]. «За тим всїм не кождий сьміє їхати до Луцька, волять купчити по сусїднїм малим торжкам, так що не тільки не приїздять з товарами на торг (до Луцька), але й поживи собі не можна купити подостатку — мусять шукати її по иньших місточках»[290]. Страшна ілюстрація повного подавлення міського житя сим неможливим тягаром всякого рода драч!

І та «драча і лупежество» панували скрізь. Поставити міст чи гать на якійсь головнїйшій дорозї, значило стільки що дістати маєток. «За направлюваннє дороги» на переїздї через р. Вягр під Перемишлем на львівськім шляху уставляєть ся мито і воно віддаєть ся в аренду в серединї XVI в. за річну плату 150 зол. Се дуже поважна сума, дохід з середнього села. Як де не рости було таким поборам? І вони росли, під всякими покривками, і без них. Сучасні записки нпр. кажуть, що гурт волів в дорозї через Галичину до Ярослава в початках XVII в. на 174 місцях стрічав митні застави, і мусїв обганяти ся від таких претензій[291]. А от нпр. як представляєть ся подорож каравана з осетриною від волоської границї до Львова в 1560-х рр.: в Камінцї коронний митниик бере три каменї риби і по грошу від запряжених волів, числом 47; в Орининї місцевий дїдич взяв таку саму оплату і риби дві цїлї і два кавалки, разом коло 5 каменїв; в Скалї взяли по півгрошу від вола, риби коло 6 кам. і два таляри; в Сухоставі грошима таляр і 6 гр. і два каменї воску; в Теребовлї — камінь риби, грошима 3 таляри і 5 гр., по півгроша від вола і ще мито возове; за мито коломийське (знесене ще столїтє перед тим) і галицьке коло Дібрчі Жиди орендарі взяли по півгрошу від вола, осібно возове, і 10 каменїв риби; в Гологорах камінь риби, дукат грошима і возове; сусїднїй шляхтич на своїм ґрунтї взяв 6 каменїв риби; в Глинянах три каменї риби і півгроша від вола; у Львові королївський митник казав заплатити по грошу від вола і від вартости риби по півтора гроші від копи (півтретя процента), а осібно ще взяли «торгового» на замок звиш три каменї риби[292].

Провіз товарів в таких обставинах ставав штукою, що вимагала від купцїв дуже великої оборотности. А коли шлях так густо заростав всякого рода митами, що не можна було оплатити ся, і не було спромоги якось дротеребити її (за помочию правительства), — приходило ся закидати сей шлях зовсїм і або шукати нових доріг, або зовсїм кидати торговлю. Напр. в люстрації 1564 р. читаєм при Рогатинськім старостві: мита або цла від фірманів, яких тудою досить їздило з солею, брали на замок по двадцять топок соли, але тепер фірмани обернули ся на иньші дороги, з огляду на «густі мита» на тім шляху, а особливо наслїдком мита, яке бере на своїм полю п. Балабан[293].

Як я вже сказав, сї тягари й ограничення упадали на масу міщанства тим тяжше, що не були однакові для всїх — мали свої привілєґіовані виїмки.

І так передовсїм, як знаємо вже[294], цїла шляхетська верства була звільнена від плачення мит і всяких торговельних ограничень, коли вивозила якісь продукти «з дому» (власної продукції) чи «до дому» — для домашнього ужитку. В Польщі сю практику потвердила конституція 1496 р., загостривши кари для митників, які-б схотїли побирати мита з шляхтичів[295]. В в. кн. Литовськім шляхта почала заходи в сїм напрямі в сердинї XVI в., при чім перед повела волинська шляхта, стараючи ся на взір сусїднїх провінцій Польщі осягнути повне увільненнє від мит для шляхетського вивозу й довозу, особливо цїнне для неї супроти близькости границї. Тим часом як загал шляхти на соймі 1551 р. просив тільки знесення митних оплат для вивозу збіжа з шляхетських маєтностей й знесення державної монополїї для лїсових товарів шляхти, волинська шляхта просила знесення мита з усяких «рЂчей властныхъ князьскихъ, паньскихъ и земянскихъ»[296]. Правительство довго не хотїло зрікати ся своїх доходів і навіть пробовало представити шляхтї невідповідність таких операцій: мито уставлене для купецьких людей, а не для шляхти, і коли шляхтич не хоче платити мита, то нехай і не льстить ся на купецькі зарібки[297]. Але вкінцї уступило і в серії иньших привілєґій для шляхти признало повну свободу від мит державних і приватних для продуктів господарства шляхетських маєтностей (отъ всякого господарства домовоє роботы)[298], а прилученнє українських земель до Корони вповнї зрівняло тутешню шляхту з коронною в повній свободї від оплат не тільки при вивозї, а й при довозї товарів зза границї[299].