Розділ «І. Економічне житє: торговля й промисел міський.»

На щастє одначе ся постанова 1565 р. про замкненнє границї не була переведена вповнї і лишила ся лише одною з безплодних придирок, які економічна полїтика шляхти скидала на голови торговельно-промислової верстви протягом XVI і першої половини XVII в. Чи було щось з неї переведено в житє цо упливі часу, полишеного купцям для очищення своїх рахунків з заграничними фірмами, не знати. Але кілька лїт пізнїйше шляхетські економісти наново підіймають справу замкнення границї, як річ нездїйснену  [330], і видають ся нові постанови про замкненнє границї для виїзду по певні товари. Виходить з того, що постанова про повне замкненнє границї не була переведена. Що перешкодило тому — чи трудність переведення, чи очевидність шкод? Не без впливу лишила ся мабуть і справа Ґданська; принаймнї, в пізнїйших проєктах замкнення границї ми стрічаємо ся з гадкою, що в такім разї треба замкнути і вивіз збіжа й иньших товарів до Ґданська[331]. Введені були в житє, осібними постановами, заборони для польских купцїв виїздити за границю тільки по певні предмети торгу — як вино, мед, конї. Так 1578 р. на соймі піднесено було справу, що ріжні люде їздять на Угорщину, купують там вино й коней і розпродають потім в коронних землях, поминаючи склади уставлені для того і перебиваючи зарібок, «який мав би йти на всїх» (властиво — міщанам тих складових міст). Сойм постановив, що від тепер нїхто не має права їздити на Угорщину й купувати там вино й коней — їх можуть привозити тільки угорські купцї, а куповати від них можна тільки в складових містах в коронних землях. Старостам й митникам дано право арештовати й конфіскувати вино й коней куплених за границею. Пізнїйше таке право конфіскати дано навіть кождому шляхтичу, через землї котрого йшов би такий транспорт, але таке широке право конфіскати, видно, дало привід до ріжних надужить, і його потім полишено тільки за компетентними властьми[332]. Дороги й складові міста, куди можна було привозити вино з Угорщини, були докладно означені (з україньских — на Коросно, Самбір, Лїско й Стрий)[333]. Вина полудневі «мальмазію і мушкателю» можна було везти тільки на Снятин і Камінець[334]; пізнїйше склади для них уставлені також ще в Борщеві, Барі, Шаргородї й Чечельнику (в Браславщинї), і постановлено так само як в справі угорського вина; аби нїхто не їздив по ті полудневі вина й мед за границю й не сьмів їх привозити[335].

Ярмарки — правительственні надання, реґляментація, вигоди і невигоди від ярмарків, ярмаркові пільги, важнїйші ярмарки Захід. України: ярославські, короснянські й сяніцькі, львівські, снятинські й камінецькі, меньші ярмарки Галичини, ярмарки волинські. Торги тижневі, їх предмети торгу, торг мясом. Міський торг звичайний: крамарі й крамницї, предмети крамарського торгу, корчмарство і торг напитками

Сковану дрібною й острою реґляментацією, обмежену заборонами, обтяжену всякими тягарами й драчами, ту нещасливу, ледве живу торговлю оживлювано, ґальванизовано системою торгів чи ярмарків.

Явище саме по собі старе, споконвічне, тїсно звязане з самими початками й основами міського житя на Українї, як і де инде, воно в сих часах загальної реґляментації й опіки, добі привілєґій і заборон підпадає також дуже сильній правительственній реґляментації. Установленнє ярмарків уважаєть ся привілєґію правительственної власти, не тільки в містах королївських, а і в приватних, і становить оден з головних моментів при фундації міст. Се знаходить своє об'ясненнє почасти в тім, що взагалї міський устрій уважав ся привілєґією, а його наданнє — спеціальною прероґативою правительственної власти. По части толкуєть ся тими пільгами, з якими звязане було се наданнє, як звільненнє ярмарків від митних оплат, або призволеннє на свобідний доїзд купцїв на ярмарок. Тому що торговельна комунїкація взагалї стояла під тїсним доглядом і реґляментацією правительства, навіть на таке позволеннє доїзду на річні чи тижневі торги в містї треба було правительственного позволення. Тим більше уважав ся привілєґією ярмарок; його треба було випрошувати, і часом добре заплатити за нього правительству. Так під час процесу міщанської громади м. Володимира з своїм маґістратом, між иньшим запитували міщане райцїв: «где вы тыє привилея подели, на которыє мещане 100 коп. гр. лит. дали, абы новыє другіє ярмарки были?» Райцї потратили сї гроші, не вистаравши ся від в. князя нових ярмарків[336].

Призволеннє на торги тижневі й річні (fora annalia, нїм. Jahrmarkt, відти ярмарок)[337], як особлива привілєґія, починає фіґурувати уже від старших міських привілеїв нїмецького права в наших землях. Kop. Казимир в інтересах розвою міста Сянока, «аби тим лїпше міг залюднювати ся», надає йому в 1368 р. право ярмарковання на Зелені сьвята, протягом тижня, з тим щоб на сї ярмарки могли приходити купцї з усяких земель з усякими товарами, продавати, купувати й всякі купецькі операції чинити, без оплати мита[338]. В иньших наданнях не згадуєть ся про свободу від мита і тільки даєть ся позволеннє на свобідний з'їзд і торги купцїв. Нпр. Ягайло, надаючи нїмецьке право Перемишлю, заводить в нїм, для полїпшення його добробуту, тижневий ярмарок на Петра і Павла, позволяє всїм прибувати на сей ярмарок, продавати й купувати всякого рода товари вповнї свобідно[339]. «І ми поручаємо, додає король в иньшім подібнім фундаційнім привилею, всїм старостам, воєводам, державцям, землянам, митникам і всякою рода урядникам і підданим нашим, аби на сей торг, коли він буде проголошений, давали всїм, хто хотїв би піти туди, свобідну і безпечну дорогу і поворот, не чинячи їм нїякої перешкоди чи тягости»[340]. Що тут не можна розуміти свободу від мита само собою, показує ярмарковий привилей м. Львова, де з двох львівських ярмарків свобода від мит признаєть ся лише одному, на Зелені сьвята і се спеціально мотивуєть ся бажаннєм викликати більший з'їзд купцїв, а другий ярмарок, сїчневий, від митних оплат не звільняєть ся[341]. Найчастїйше в тих часах міста дістають по одному ярмарку до року, і саме наданнє уважаєть ся привилеєм досить рідким, який не завсїди включаєть ся в фундацію міста. Пізнїйше королї дають і по два ярмарки на рік, а навіть і по три — се вже рідше. Що правда, таке помноженнє числа ярмарків часами не виходило на користь, і нпр. місто Львів, маючи два ярмарки до року, потім само просило короля знести один ярмарок, бо він більше приспорює клопотів, чим дає користи[342]. Одначе практика двох ярмарків до року стала з часом, в XVI-XVII в., найбільше звичайною, а частїйші ярмарки, загалом беручи, не уважали ся мабуть користнїйшими.

З перенесеннєм порядків нїмецького права далї на схід на Волинь і Східню Україну, ярмаркованнє й тут підпадає правительственній реґляментації — в XVI віцї головно. Так в 1497 р. Луцьк з привилеєм на нїмецьке право дістає два ярмарки по тижню часу (пізнїйше, в серединї XVI в. додано ще третю, і кождий ярмарок розтягнено на два тижнї)[343]. Острог мав «з давнїх часів» ярмарок на св. Онуфрія, а в. кн. Жиґимонт Старий додав ще два — на зимного Миколая і на Йордан[344]. Київ при потвердженню своїх прав в 1516 р. дістає також два тижневі ярмарки[345]. Надаючи кн. Констинтану Острозькому Чуднов і Звягель і позволяючи йому в сих маєтностях «мЂсто садити», в. князь позволяє мати в них ярмарки (раз до року в кождім) — «а мыто на него (кн. Острозького) маетъ брано быти со всихъ тыхъ купцовъ, которые колвекъ тамъ будуть пріЂзджати съ куплями своими, отъ копы по полугрошу»[346]. Коли в другій половинї XVI в. в великім числї починають фундувати ся міста й місточка в східнїй Українї, на Поднїпровю, ярмаркове право звичайно фіґурує в них — найчастїйше по два ярмарки, часом з увільненнєм від мит, часом без увільнення, або з правом побору мит для властителя, як в наведенім привилею Острозькому[347]. Разом з тим надавано звичайно право мати тижневий торг — означав ся певний день, або означеннє його полишало ся осадчому чи міщанам. «Уставляєм ярмарки два на кождий рік — один на день св. Петра в оковах, місяця августа першого дня, а другий на св. Симона й Юду, місяця октября двадцять восьмого дня, а торг кождого тижня в понедїлок», як читаємо нпр. в привилею м. Лїтину[348]. В старинних привилеях торги часом надавали ся самостійно, й мали, здаєть ся, заступати місце річних ярмарків — нпр. Коломия не має в своїх привилеях ярмарків, тільки тижневі торги: вона дістала на них привилей від Ягайла, по такій же формі, як надавали ся ярмарки[349], й таких надань знаємо й більше[350]. Пізнїйше тижневі торги служать тільки доповненнєм до ярмарків.

Хоч ярмарки засновували ся, як се виразно підносять привилеї, в інтересах міста, для піднесення добробуту його й місцевої людности, про те се був меч обосїчний. Як інтересно було стягати купцїв і побирати з них ріжні доходи й користи, так знов їх конкуренція могла бути небезпечною для інтересів місцевого купецтва. Тому по більших торговельних містах привилєґіованих, особливо складових, торг приїзжих купцїв на ярмарках обставляєть ся ріжними ограниченнями. Вони можуть торгувати гуртом, а торговля в роздріб підпадає ріжним обмеженням в інтересах місцевих купцїв. В гру входять тут також і фіскальні інтереси, там де ярмарок увільняв ся від мита. Докладно описує такі ограничення привилей на ярмарки м. Львову[351].

Передо всїм ярмарок львівський не має перешкаджати львівському складови, отже купцї, звідки б не йшли, не мають обминати львівського складу або переходити через нього, але мають продавати свої товари відповідно до вимог складу. Купцї, що приходять до львівського складу або ярмарків, не можуть продавати, на шкоду королївських доходів[352], на локтї сукна, полотна й иньших матерій. Виїмок становлять тільки найбільш дорогоцїнні матерії, які можна продавати на роздріб (на локтї), як шовкові матерії переткані золотом, оксамит, адамашок, дорогий атлас, хоч тканий золотом хоч нї. Китайку можна продавати і в початих штучках, але не краяти на локтї. Сукна европейські, чи дорогі чи дешеві (польські й шлезькі), так само полотна, бархани й иньші матерії европейські можна продавати тільки штуками (stamina). Перець, риж, тмин можна продавати тільки цїлими камінями; фіґи, родзинки, цукор — і дрібнїйшими порціями; дорогше коріннє й аптичне — фунтами (cum talento). Ремісничі й иньші мануфактурні вироби — на тузини. Папір пачками (на ризи, cum reza). Волів сторонські купцї можуть на ярмарку купувати не меньше як десятками, аби не робити конкуренцію львівським різникам. Закуплені товари вони не можуть перепродувати у Львові ж, але мають вивезти зі Львова. Всякі виплати за закуплені товари мають робити ся у Львові ж; не вільно купцям «з горішніх країв» (себ то на захід і північ від звісної нам демаркаційної лїнїї), що попродали свої товари до Волощини чи до иньших місць «за Львів» (за ту лїнїю), їхати по гроші в ті краї. Так само купцї з Волощини й иньших країв зальвівських не можуть їздити в «краї горішнї» по гроші за покредитовані товари, бо під покривлею таких подорожей вони роблять на місцї ріжні контракти, закупна, й потім перевозять товари «незвичайними» дорогами, поминаючи львівський склад.

Подібні, хоч не так детайлїчні обмеження знаходимо і в Луцьку. Перший привилей на ярмарки допускає для сторонських купцїв під час ярмарків повну свободу від складових ограничень[353], яка в однім з пізнїйших привилеїв була розвинена в повну свободу торговлї без оплати мита. «На тих ярмарках всї купцї, тутешнї, з нашої держави, й гостї, а також тамошнї міщане мають мати вільний торг, торгувати чим хто хоче, а мита ім давати не треба»[354]. Але ся свобода показала ся занадто широкою, й кілька лїт пізнїйше в. князь видає новий, звістний нам привилей, де потверджував давну практику, що приїзжі купцї в Луцьку могли продавати товари гуртом, а не в роздріб, нїчого не згадуючи про ярмарки[355].

Але все-ж певні пільги для ярмарків лишали ся. Нпр. у Львові під час ярмарків позволяли торгувати Русинам, що не могли вести торгу иньшими часами[356] — вказую се як ілюстрацію ярмаркових пільг від звичайних ограничень. Сї пільги й свободи від мита (де вони були) причиняли ся до того, що ярмарки стягали справдї значні маси чужих, сторонських купцїв. Але передо всїм впливала тут потреба в таких періодичних купецьких rendez-vous. Трудність комунїкації, брак аґентур, слабкий розвій місцевої тортовлї, все робило такі періодичні з'їзди неминуче потрібними. Тому всякі хоч трохи замітнїйші ярмарки стягають не тільки великі маси людности з своєї околицї, що користає з них для того, аби спродати свої господарські продукти й поробити запаси потрібних товарів для дрібної продажи чи власного ужитку. Притягають аґентів експортових фірм, що скуповували для вивозу сї місцеві продукти, а також репрезентантів ріжних торговельних домів з близших і дальших місцевостей, що обмінювали ся товарами, передавали їх з одного торговельного етапу до другого, і т. д. Збільшеннє числа покупцїв і продавцїв незмірно полїпшувало шанси торгу в порівнянню з звичайним застоєм економічного руху поза мурами більших торговельних центрів, і ярмаркові rendez-vous стягають до себе покупцїв і продавцїв з широкої періферії. Тим поясняєть ся торговельна видатність навіть другорядних ярмарків, тим часом як головнїйші стають першорядними двигачами торговельного обміну й економічного житя краю.

Економічні відносини взагалї до недавних часів досить мало звертали на себе уваги, тому й ми далеко не роспоряджаємо матеріалом, який би позволив нам в певних цифрах представити значіннє ярмаркових оборотів в економічнім житю наших країв. Приходить ся обмежити ся загальними відзивами й відокремленими вказівками наших джерел.

З них бачимо, що в Західній Українї в XV-XVII в. розвиваєть ся кілька головнїйших ярмарків, які служили дуже сильними двигачами торговельного обороту й економічного обміну. На західнїй границї таке значіннє мають ярмарки ярославські, ряшівські, перемишльські, короснянські й сяніцькі. Ярославські ярмарки були найславнїйші; було їх три — на запусти, Успеніє й св. Андрія, головний — на Успеніє. Вони трівали по три-чотирі тижнї й стягали купцїв від балтийських до чорноморських берегів. Біскуп Пясецкий (кінець XVI, перша половина XVII в.) в дуже сильних виразах підносить їх торговельне значіннє, признаючи їм перше місце на цїлу Европу по славних ярмарках Франкфурта над Майном. По його словам, під час пожежі, що трапила ся під час ярмарку в 1625 р., на ярмарку ярославськім згинуло товарів на 10 міл. золотих[357]. Для львівського східнього торгу се було одно з головнїйших місць збуту; приїздили, як кажуть сучасники (1 пол. XVII в.) і купцї турецькі, перські та вірменські зі східнїми товарами; тутешнїй торг «бакалією» запровіянтовував корінним товаром сусїдню Нїмеччину. Торг місцевими продуктами також вів ся на великі розміри. По словам Старовольского (1 пол. XVII в.) на ярмарки приганяли по 40.000 волів, по 20.000 коней. Цифру волів можемо сконтролювати до певної міри, і вона не буде неправдоподібною[358]. На Перемишль, як знаємо, ішов оден з головних тих волових трактів, що сходили ся в Ярославі, і митники перемишльські в 1564 начислили, що міщане з самих привілєґіованих міст (головно тут мова про Львів) пригнали за рік 20664 волів, окрім міщан иньших міст і шляхти[359].

З другого боку купцї нїмецькі, чешські, й польські привозили на тутешнї ярмарки великі запаси західнїх товарів, що обмінював ся на продукти українські й товари східнї. З рахункових книг львівських купцїв нпр. бачимо, що ярославський успенський ярмарок був одним з тих торгів, де купувало ся сукно в великих масах від купцїв краківських, нїмецьких, пруських. Для прикладу кілька записок: фірма Шольца купує 1600 р. підчас успенського ярмарку в Ярославі від одного краківського купця за 300 зол. сукон моравських і шлезьких, від одного купця з Хенцін — шлезькі за 1257 зол., і переймає від иньшої купецької фірми львівської ріжних дорогих сукон пруського привозу (очевидно тутже на ярмарку закуплених) за 3700 зол.; 1603 р. на тімже ярмарку вонаж купує від одної краківської фірми дешевших сукон за 700 зол., від одної шлезької за 200 зол., від одної ґданської дорогших сортів за 3300 зол. Фірма Гайдера на успенськім ярмарку 1618 р. заберає від чотирох гданських фірм сукна за 2100 зол., від одної замостської й одної краківської за 440 зол. дешевших сукон; на другий рік від ґданських фірм перейшло за 3000 зол., від замостської за 500, від трох краківських за 1600 (сукна шлезькі й моравські), і т. и. В 1632 той же Гайдер укладає в Ярославі контракт з компанїєю італїйських купцїв з Кракова, приймаючи на себе комісову продажу шовкових виробів (західних, італїйських мабуть) і заберає товару на 41 тис. зол.[360] Ярослав грав з сього погляду ролю подібну як Люблин. З другої сторони служив він одним з важних місць збуту галицьких виробів. Привозять сюди свої вироби львівські ремісники — нпр. маємо такі звістки про золотників, що вивозять сюди на продаж свої вироби, конкуруючи з краківськими, і т. и.[361]. Анальоґічний характер мали ярмарки в Ряшеві (на св. Войцеха) і в Перемишлї (на св. Петра й Павла), тілько були меньші. Вони лежали на тімже головнім галицькім шляху, що й Ярослав, і вели обмін в тім же напрямі як і він[362]. Оден з сучасників називає спеціальністю ряшівських і ярославських ярмарків продажу місцевого полотна й молочних продуктів[363].

Натомість значіннє ярмарків Коросна й Сянока полягало на угорськім торгу. Коросно ще з XIV в. мало привилей на склад угорських товарів, спеціально вин; тут міняли ся товари з Угорщини, Шлезька й Руси, і на сїм полягала слава короснянських ярмарок[364]. Коросно, пише сучасник з середини XVII в., головне місце в сїй країнї; се торговище, відвідуване угорськими купцями в великім числї; хоч вони розвозять свої товари й вина і в иньші підгірські міста, але сюди довозять найбільше, по старому звичаю; тому міщане тут де що богатші як по иньших містах і ярмарки значно славнїйші[365]. Про Сянік, о столїтє старший люстратор пише так: в Сяноку бувають до року три ярмарки: оден на сьвята (різдвяні), другий на Рождество Богородицї, третїй на Йордан (трех королїв) — ярмарки великі, і велика сила гостей приходить з Угорщини й Польщі. З предметів торгу згадує він угорських коней: «буває досить коней з Угорщини, найбільше на сьвята»; далї худоба рогата — воли, корови і вівцї: волів продають на місцї й женуть тудою далї, до Ярослава й на Шлезк; привозять сіль, вино, пиво перемишльське, млиньське каміня й ріжні товари[366]. В тім часї одначе ярмарки сї почали вже упадати, й пізнїйше стояли низже короснянських[367].

Далї на схід маємо великі ярмарки у Львові, Снятинї, Луцьку й Камінцї. Львівський торг нам знаний досить, і він належав до тих нечисленних торгів, що визначали ся значним оживленнєм і в звичайні часи; ярмарок тільки прискорив tempo торговельного обороту, збільшав його розміри, але не зміняв характеру. З двох ярмарків головне значіннє здобув сїчневий, на св. Аґнесу, знесений з початком XVI в» але потім відновлений. Цитований мною нераз уже Целярій так описує міську торговлю: ринок в містї величезний і на нїм стоять на продажу в великій масї всякого рода товари. Туди приходять по всяк день в великім числї купцї нїмецькі, угорські, волоські, вірменські, турецькі й татарські, а особливо збирають ся на славні ярмарки, що відбувають ся що року на св. Аґнесу. Турецькі купцї, здебільшого грецького роду, що року привозять коло 500 бочок мальвазії. Всїй Польщі се місто постачає шовк і шовкові матерії, дорогі тканини, коріння і всякі такі дорогі товари. Воно ж постачає віск і мід[368].

Ярмарки снятинські — «найперші з усїх місточок в Руській землї[369] і камінецькі (з трох камінецьких головним був зимовий, «на св. Андрія»), теж обслугували потреби не тільки своїх країв. Снятин був торговельним центром Покутя, Камінець — полудневого Поділя, а заразом служили вони дальшими етапами в тім обміні східнього і західнього товару, який репрезентував собою Львів. Лежучи на двох головних дорогах до Волощини вони були крайнїми, пограничними стаціями в торговлї з нею, і ярмарки снятинські й камінецькі стягали до себе в великих масах як місцеві товари — з своїх країв і сусїднїх частин Волощини, так товари східнї, турецько-левантийського привозу, даючи взамін продукти українського промислу й західнього та північною привозу з львівського й луцького торгів. Завидуючи такому значінню сих ярмарків, волоські господарі старали ся відтягнути від них сей торг і для того видавали заборони для купцїв з Волощини та утворили конкуренційний ярмарок під Хотином (в серединї XVI в.[370]. Се не лишило ся без впливу на ослабленнє снятинських і камінецьких ярмарків, але все таки ще довго вони держали ся в значній силї і значінню[371]. Целярій зве Снятин торговищем досить многолюдним, де Волохи звичайно продають в великих масах волів, віск, мед і дуже добрих коней[372]. Камінець утримував своє торговельне значіннє аж до турецької окупації. З Львовом обидва ярмарки стояли в дуже тїсній звязи. Снятин був передовою стацією на полудневій артерії Львова, як ми знаємо. Зносини з Камінцем були також дуже живі. Львівські купцї періодично звідували камінецькі ярмарки й вели там значний торг; камінецькі робили свої запаси у Львові й перепродували свої закупна. Митні записки з середини XVI в., які маю в своїм розпорядженню[373], досить докладно представляють нам сї зносини зі сторони Камінця. Камінецькі міщане привозять до Львова в великих масах продукти місцевого, подільського й волоського господарства: великі гурти волів, шкіри волові й овечі, лій (меньше), віск (дуже богато, рибу (осетрину), кожі й опончі (можливо, що волоського виробу, з місцевої вовни). Друга катеґорія довозу — східнї товари: шовк чистий, оброблений і необроблений, шовкові й вовняні матерії й вироби (пояси, тасьми), коріннє, родзинки (дуже богато). Зі Львова Камінчане везуть в великих масах сукна (західнього привозу), також полотно — західнє (дорогше), й дешеві сорти — «грубе», місцеве й «московське» та «литовське», нитки, прядиво — очевидно місцеве, футра, московський юхт, часом шкіряні вироби (кінські хомути); великими масами забирають вони металь — олово, цину, а особливо зелїзо, по кілька фір; металїчні вироби: серпи й коси (дуже богато), плужне зелїзо, казани для палення горілки (богато), ножі й ножики цїлими тисячами: угорські, чеські й без близшого пояснення — мабуть місцеві; великі партиї крамного товару (merces communes, minutae, на жаль без близших означень); вкінцї деякі предмети поживи (олїй, оселедцї).

Поменьші (по Львові) торговища центральної Галичини з XV віка вичисляє нам оден документ: се посьвідченнє про те, що львівські передміщане (спеціально іде мова про передміщан, що сидїли на ґрунтах львівського костела св. Івана) мають право вести торговлю по Галичинї. Супроти претензій львівських міщан, що тодї заходили ся позбавити передміщан права торговлї, міські громади більших і старших провінціональних торговищ Галичини: райцї міст Перемишля, Самбора, Жидачева, Стрия, Городка, Вишнї, Мостиск, Бібрки, Галича, Рогатина, Буська, Дунаєва й Гологор заявляють, що ті львівські передміщане від давнїх часів, скільки може сягнути людська память, приходили на ярмарки і в звичайнім позаярмарковім часї, і тепер приходять свобідно й без всякої перешкоди, продаючи сукна й міняючи їх за волів і иньші річи[374].

Львівське купецтво дивило ся кривим оком на сї торговища, що піднїмали ся й розвивали ся наоколо нього, і старало ся всякими способами ослабити їх конкуренцію. Так нпр. 1461 р. воно зробило представленнє у правительства, що провінціональні ярмарки дуже підрізують торговлю Львова і зменьшують доходи королївського мита, в чім покликувало ся на сьвідоцтво львівського митника. Спеціально вказували вони на ярмарки в Тисьменицї, Рогатинї, Гологорах, Теребовлї й Язлівцю. Король видав роспорядженнє, аби в тих містах ярмарків не було, й наказав Одровонжу, воєводї й старостї львівському, аби він пильнував, щоб ярмарків там не справляли, й не пускав туди купцїв і людей, арештував й забирав товари[375].

Сї два документи дають нам цїкаву ілюстрацію того, як далеко сягав район внутрішньої торговлї Львова, а також і того — яке значіннє мали навіть такі другорядні ярмарки. Заснованнє ярмарку в далекім Язлівцю, Теребовлї або Тисьменицї львівські міщане відчувають як болючу конкуренцію львівському торгу. Бо такий ярмарок обслугує не тільки великий район, якого людність уже не має потреби в торгу львівськім, але він робить обмін товарів, перебиваючи його у Львова. Перепинити повставаннє таких ярмарків заборонами було не можливо — міста, дїдичі випрошували від короля привилеї, й знести тих привилеїв не можна було; от і з тими знесеними ярмарками ми потім знову стрічаємо ся — в XVI віцї. В другій половиннї XVI в. з актів знаємо цїлий ряд ярмарків, котрих значіннє далеко переходило ролю містечкового торгу — як ярмарки в Радимнї, Городку, Галичу, Тернополї, Рогатинї, Теребовлї, Бучачу, Підгайцях, Залізцях, Язлївцю, Сатанові, Скалї, Мостисках, Белзї, Буську, Золочеві, Ходорові, Бібрцї, Гологорах. Поморянах, Кулачківцях, Куропатниках, й ин.[376] З записок львівських фірм, які виїздили з товарами на сї ярмарки, бачимо, що на сих ярмарках вів ся торг не согірший, товари продавали ся значними партіями. На ярмарках, що лежали за лїнїєю Львова, львівські купцї зїздили ся з краківськими, шлезькими й ин., і забирали від них товари навіть і для себе[377]. Міру торгового руху дає люстрація Белза: з двох тутешнїх ярмарків, каже вона, на осїннїй приходить купецьких возів зі сто, більше або меньше, а на лїтнїй буває мало — часом лише пятнадцать[378].

На Волини головне торговище — Луцьк в серединї XVI в. також підносить скаргу на конкуренцію доохрестних ярмарків і торгів, і упадок своєї торговлї толкує не тільки митними драчами, але також і конкуренцією сусїднїх торгів, позакладаних в маєтностях ріжних панів. Ревізори одначе не рішили ся виступати в тім з якимись репресіями. Очевидно, не лишила ся без впливу на них заява панів, що ті їх місточка й торги нїчого не перешкаджають містам і торгам господарським — «єще єсть з болшею славою и обороною тоє земли и зъ пожиточнымъ скарбу господарского, ижъ ся тоє панство и мы подданыи є. милости ширимъ и множимъ»[379]. В актах XVI в. знаходимо звістки про ярмарки в Жидичинї, Перемишлї, Олипї, Межиричах, Острозї, Полонім, Красилові, Колоднім, Дорогобужу, Дубнї, Ровнім, Степанї, Кремінцї, Почаєві, Торчинї, Торговицї, Берестечку, Ковлю, Володимирі[380]. Головнїйші ярмарки були в Луцьку й Острозї; сюди приїздили купцї турецькі й волоські, купцї львівські і з північних земель. Знаємо, як кн. Острозькі старанно боронили свобідного й безмитного приїзду й відїзду на острозькі ярмарки купцїв зі Львова, Камінця і Київа, з земель коронних, литовських і заграничних (Волощини й Турції)[381]. Тойже більше меньше район зносин і торгу мали ярмарки луцькі, піддержані в серединї XVI в. привилеями на свобідний безмитний торг. В одній актовій записцї стрічаємо міщан пинських, що везуть з луцького ярмарку ріжні сукнї й убрання[382]. Звісна нам фірма Шольца штихує (міняє) на луцькім ярмарку велику партию сукон за такуж партию московського юхту (240 пар)[383]. Золотники львівські, краківські, познанські везуть до Луцька на продаж вироби свої й фабрикати европейських юбілєрів (ауґсбурських й иньших)[384]. Митні такси волинські 1560-х рр. вичисляють для прикладу такі ярмаркові товари: сукно, шовкові матерії («форстатъ» и «пулфорстатъ»), золото і серебро в прутах, золото малярське в книжках, папір на «ризи», сталь, олово, цина в каменях, зелїзо возами, замша (ірха) в тузинах шкір, угорські сливки на каменї, мушкателя, мальвазія і просте «вино» на куфи і півкуфи[385].

Дрібно-ярмарковий і містечковий торг ілюструє нам процес луцьких кушнїрів і кравцїв з луцькими Жидами. Луцькі Жиди, купуючи сукна і шкіри, шиють кожухи, сукні й «сермяги» й розвозячи по ярмарках, містах і селах князьких і паньских — у Луцку, Клевани, Торчинї, Олипї й по иньших містах князьких і панських, міняють «ті річи шиті» на худобу, а потім сю худобу продають в Луцьку, і в. князь позволив їм того і на пізнїйше, за певною оплатою на користь цехів[386].