Розділ «І. Економічне житє: торговля й промисел міський.»

Раз або й два рази на місяць майстри цеха мали сходити ся на нараду під проводом свого цехмистра й обговорювати всякі біжучі справи. Що говорило ся на сих нарадах, майстри мали держати в тайнї; за розголошеннє накладала ся кара. Крім того при ріжних нагодах — як визволеннє ученика, вступ нового майстра і т. и. справляли ся братські пири; звичайно складовою частиною деяких цехових такс був ахтель або иньша міра пива, за провини карали часом також доброю мірою пива. Цехові устави запобігали, аби сї наради й пири проходили тихомирно: забороняло ся приносити з собою ножі або иньші інструменти, які могли б бути ужиті за зброю в сварцї; лайка й прикре слово карало ся значною карою, і т. д. До підтримання добрих, «братських» відносин змагали також цехові постанови против конкуренції майстрів. Нарештї бували певні вимоги доброго тону, для удержання престіжу цеху й його членів[420].

Вище вказані моменти звязували певними моральними вузлами цехову братию, давали її відносинам і житю певний ідеальний зміст. Реальні користи цехова орґанїзація давала ремісникам реґляментацією промислу і промислових відносин.

Насамперед, цех давав привілєґіоване становище своїм ремісникам. Коли дане ремесло входило в цехову орґанїзацію, то значить — коли ремісники сього ремесла були звязані в цех (чи в осібний, чи в спільний з иньшими поблизькими ремеслами), то в тім містї вже нїкому, хто до того цеха не належав, себто — не був прийнятий до нього цеховими майстрами, не вільно було того ремесла робити инакше як на свою потребу, анї продавати тих виробів инакше як тільки на ярмарках[421]. Управа міська, приймаючи до відомости завязаннє цеха, заразом забороняла не цеховим ремісникам, так званим партачам, справляти своє ремесло: накладала за се кару й дозволяла арештувати товари таких партачів, коли вони робили або виносили їх на продаж. А що прийманнє в цех залежало від згоди цехових майстрів, на котру не було нїякої, апеляції, й прийманнє се було обставлене ріжними трудностями (які все збільшали ся звичайно з часом), то цехові майстри мали спромогу держати своє ремесло в тїснім кружку і не допускати небажаної конкуренції.

Цехи між собою не мали робити конкуренції. Було докладно означено, що мали робити майстри певного цеху, і поза те вони не могли виходити та влазити в сферу компетенції иньшого цеху. В серединї даного цеху конкуренція також зводила ся до minimum-a. Забороняло ся робити в сьвята або в надзвичайні години. Не вільно було наберати учеників по над певну норму (нпр. не більше двох), а також і підмайстрів («товаришів»). Хто «звабив» до себе підмайстра або ученика від иньшого цехового майстра, платив за се велику кару. Підмайстра від иньшого майстра не вільно було прийняти без увільнення від його попереднього майстра: коли він одійшов сам, не виповівши виходу чотирнадцять днїв наперед. Не вільно було майстру взяти для докінчення роботи, яку роботодавець дав був иньшому майстру і відібрав недокінчену (нпр. через опізненнє). Забороняло ся приймати до направи річи, зроблені иньшим місцевим майстром — коли робота мала його марку. Майстрови від майстра невільно переманювати до себе покупця. Не вільно взагалї псувати торгу в продажі чи в купнї матеріалів: не вільно купувати матеріали десь по за ринком, в незвичайний час, не вільно відмовити участи в купнї иньшому майстрова з цеху, поки купно ще лежить на возї. Часом уставляєть ся такса цїн, низше яких не вільно нїкому з майстрів продавати своїх виробів, або забороняєть ся майстрам носити свої вироби на ярмарку з місця на місце, «на зневагу брацтва цехового»[422].

Всї отсї постанови мають на метї охорону інтересів майстрів-продуцентів. Охоронї інтересів покупцїв до певної міри служать постанови що до контролї цеху над майстрами. Від часу до часу — раз на місяць або на два тижнї, визначені на те цехом майстри мають обходити робітнї й контролювати роботу: чи майстер не робить чогось против цехових правил. Забороняєть ся під карою шахрувати мірою чи великістю виробів. Ґарантією доброти виробів служить також орґанїзація ремісничої науки.

Хлопець, якого хочуть учити ремеслу, звичайно приймаєть ся з початку майстром на пробу. Коли проба випала добре, майстер зголошував хлопця до цеху як свого ученика і при тім діставав певну плату. Той ученик мав зіставати ся у нього в науцї певне число лїт, скільки вимагали устави цеху (в ріжних цехах було воно не однако). По укінченню він складав певну оплату цехови й ставав «челядником», або «товаришем» (Geselle), та робив у майстра уже за плату. Цехова практика, а часом і цехові устави того вимагали, щоб такий «товариш», перше нїж стане майстром, побував у лїпших ремісничих центрах, помандрував для докінчення свого фахового підготовання. На знак його завершення був звичай давати нове призвище такому укінченому в своїм фаху «товаришу». Се було свого рода посьвященнєм в майстерство. Проробивши певний час як товариш, молодий ремісник міг стати самостійним майстром: коли був він місцевим учеником, то для сього потрібно було тільки певної оплати на користь цеха (в XV віцї ще досить невеликої). Коли він свою науку поберав де инде, й працював по чужих містах, він мав предложити сьвідоцтва свого законного уродження та своєї науки й досьвідчення — від тих цехів і майстрів, у которих робив. І оплата на цех з такого стороннього брала ся вища; звичайно він платив подвійно — цїле «брацтво», fraternitas, як казали, тим часом як місцеві платили тільки половину «брацтва». В XV віцї се було два-три гроші, фунт-два воску, часом трохи пива для «брацтва». Деякі статути XV в. ще дуже неприязно ставлять ся супроти братських пирів і забороняють вимагати таких цехових частувань від нових майстрів, але такі частовання загалом уже широко практикують ся.

Так укладаєть ся, в головних моментах, цехове право протягом XV віка (памятаймо, що якихось одностайних устав не було нї тодї нї потім). Як типовий взірець цехових порядків, як вони уложили ся з кінцем XV в. і потім зміняли ся протягом першої половини XVI в., може послужити нам устава, дана дїдичом м. Лїська, на взір цехових порядків Перемишля, в серединї XVI віка[423].

Майстри кождого ремесла мають приймати на науку здібних людей, визволяти їх на товаришів, давати їм призвища і приймати на майстрів. Приймаючи ученика до науки, «брат» — майстер має до двох тижнїв дати знати про се майстрам в цеху, і ученик має дати на цех пів гривни грошима (24 гр.). Хто хоче стати майстром, має предложити сьвідоцтва свого родження і науки; на се одначе в потребі даєть ся йому рік часу, а тим часом має він зробити взірцеву роботу свого ремесла (т. зв. «штуку», Meisterstück в нїмецькій цеховій термінольоґії). Коли вона буде приймлена, має він прийняти горожанство міста й вписати ся до цеху; при тім платить він до цеху три золотих грошима, дає 6 фунтів воску і бочку пива. Майстер прийнятий до цеху не жонатим, має до року оженити ся, инакше платить першого року чверть каменя воску, другого пів каменя, третього цїлий камень, і по трох роках як не оженить ся, мусить виступити з цеху. Наймолодший (себто — останнїй прийнятий) майстер має услугувати иньшим братам, розносити їм пиво, доки не вступить хтось по нїм. Він же має сьвітити й гасити сьвічки на службах раннїх і вечірнїх в великі сьвята, під загрозою кари за занедбаннє, і при похоронї «брата» або «сестри» має викопати яму. Коли умре котрий з братів, всї брати мають бути присутними на похоронній службі, провести його до могили й помагати при похоронї; хто б не явив ся, дає фунт воску. Хто не прийде на цехові сходини, обісланий цеховим знаком, платить пів гроша; коли знак не застав майстра дома, його жінка або підмайстер має явити ся перед старшим і виправдати неприсутність свого майстра. Хто з братів на братських випивках буде підіймати сварки чи незгоди словами або вчинками, має за свої гроші доповнити бочку з пивом, аби була повна. Що-кварталу кождий має дати до братської скринки по грошу, під загрозою виключення; з тої скринки не можна нїкому з майстрів позичати грошей инакше як під застав. Хто з братів відкриє цеховий секрет і те на нього буде доведене, заплатить два фунти воску. Хто перекличе від иньшого майстра до себе ученика або товариша, заплатить так само. Хто з братів став би ганити або критикувати роботу другого, і то доведене було б на нього двома сьвідками, поносить туж кару. Колиб котрийсь майстер зачав роботу і не докінчив — нпр. майстер кравецький попсув матерію, то иньший брат не може того приймати і з тої матерії робити; хто став би робити роботу почату иньшим майстром, то все, що за неї заробив би, має бути взяте до братської скринки. За попсовану роботу майстер не має оправдувати ся нї перед ким, окрім старшого свого цеху, під карою двох фунтів воску. Нїхто з майстрів чи товаришів не сьміє позивати когось в справах, що дотикають брацтва (цеха), поза брацтвом; але майстри мають вчинити справедливість кождому, чи цеховому, чи сторонньому під карою пяти грошей за занедбаннє. Як би у якого міщанина чи передміщанина знайшов ся якийсь «неучений», або партач, що справляв би ремесло, той хто б держав його у себе (до роботи) має заплатити 5 зол. на будову міста. У всяких иньших справах належить держати ся порядків і практик м. Перемишля.

В першій половинї XVI в. цехова орґанїзація, слїдом за міською орґанїзацією нїмецького права, розширяєть ся і на Волини. В 1556 р. міщане м. Ковля просять у своєї державицї кор. Бони позволення завести собі цехи, і королева поручає місцевому старостї свому спільно з міським урядом орґанїзувати цехи на взір того, як се ведеть ся «в иньших тамошнїх містах Волинського повіту».[424] Дїйсно з документів бачимо, що напр. в Луцьку вже в першій половинї XVI в. були справдї орґанїзовані цехи й користали з своїх прав цехового примусу (Zunftzwang); так іще за старости луцького кн. К. Острозького (то значить десь перед р. 1522) луцькі цехи кравецький і кушнїрський забороняли неприналежним до цеху Жидам продавати ушиті вими свитки й кожухи[425]. З кінцем XVI в. цехова орґанїзація розширюєть ся також на Поднїпровю й переходить за Днїпро в міру розширення міського права. Як ілюстрація крайніх етапів в розширенню цехового права може послужити нам цехова устава м. Переяслава, предложена міському урядови місцевими цехами: кушнїрським, колодїйським, і пекарським, та затверджена потім в 1637 р. королем[426]. Вона уложена на взір цехового права «иньших міст коронних», і справдї — взагалї вірно віддає норми цехового права, як вони звістні нам з старших цехових устав західньої України.

Кождого року цех вибирає собі цехмистрів, які по виборі складають перед міським урядом присягу з свого уряду. Кождої недїлї пополуднї цехові майстри мають сходити ся на сходини, «трезвенно і уцтиво» і розбирати всякі скарги; сей суд компетентний у всїх справах що дотичать цеху; невдоволені рішеннєм можуть звернутися до суду райцїв; невільно нїкому з цехових позивати своїх товаришів до чужого цеху, або удавати ся до уряду замкового. Хто б не явив ся на збір, обісланий «цехою» (цеховим знаком), платить кару. Така сама кара на того, хто прийшов на цехові сходини з якоюсь зброєю, або хто лаяв когось або заховував ся невідповідно на сходинах в присутности цехмистра. Крім свого знаку кождий цех має свою скринку, печать, корогву і бубен, «звичаєм иньших цехів по иньших містах». Що року, по черзї має оден цех справляти канун, і віск що приходить з такого кануну й сичення меду, має віддавати на сьвічки до церкви, на прогодуваннє бідних і будову шпиталїв.[427] Цехмистри обовязні присягою пильнувати, щоб у місцї не було дорожнечі й не було обманьств від майстрів. Прихожі майстри й невчені особи без відомости цехмистра і цеху не мають робити нїякої роботи, анї в містї, анї на передмістях і сусїдних селах під карою 10 золотих. Ремісники з иньших міст не можуть продавати своїх виробів в містї чи без торгів, чи на торгах — тільки на ярмарках їм вільно продавати.

Майстри повинні приймати до науки хлопцїв і вчити ремесла; по скінченню науки ученик дає до цеху фунт воску і 6 гр. вписового. Хто б переманив до себе челядника від иньшого майстра, має заплатити кари камінь воску. Коли б котрий хотїв записати ся до цеху, має предложити документи свого походження, сьвідоцтва науки і дати до скринки цехової 1 зол., камінь воску і бочку пива; потім цехмистр представляє його перед міський уряд, аби зложив присягу міську й прийняв міське право. Коли вписуєть ся син майстра, то платить тільки половину тих оплат; так само захожий товариш, що оженив ся з донькою або вдовою майстра. Вдови по майстрах можуть і самі вести ремесло; але цехмистри додають вдові якогось зручнїйшого товариша до нього.

Цехова орґанїзація таким чином обіймає з часом цїлу українську територію, стає підставою ремісничої, взагалї промислової орґанїзації, з певними змінами переживає столїтя, задержавши ся до нинїшнїх часів. Але разом з таким сильним своїм розростом — обіймаючи все нові території, переходячи з більших міських центрів в меньші міста й місточка, защеплюючи свої принціпи й погляди навіть ремісникам нецеховим, сїльським — ся цехова орґанїзація примітно вироджуєть ся. Се особливо замітне в Українї західнїй, де міське житє й промислова дїяльність взагалї були інтензивнїйші і цехові практики були давнїйші, сильнїйше вироблені, тим часом як в східну Україну переходили вони в ослабленім видї, більше в зверхніх формах.

Виродженнє цехів, брак конкуренцїї, цехова виключність і протекція для своїх, загострення на не-цехових, упадок цехового житя, інститут господи і брацтв челядників. виключність релїґійно-національна, утруднення для русинів, становище жидів. Неприхильна цехам полїтика шляхти, скасованнє цехів, конкуренція старостинських ремісників і шляхецьких дворів, заграничний «навіз».

Причини виродження цехів лежали по части в зверхнїх неприхильних обставинах, які окружали місцевий промисел, і взагалї міське житє, по части в самих основах цехової орґанїзації[428].

Корпоративна орґанїзація з одного боку була чинником дуже користним в тих слабо орґанїзованих стадиях суспільного житя, бо ґарантувала особисту й маєткову безпечність звязаним в корпорацію репрезентантам низших суспільних верств супроти утисків і насильств більше сильних і привілєґіованих, і давала можність успішної промислової дїяльности, через забезпеченнє збуту й виключеннє надмірної конкуренції. Але вона, як кожда привілєґія, була зброєю обосїчною, яку кружки людей, обняті сею орґанїзацією, дуже легко могли використовувати односторонно, в виключну свою користь, а на шкоду інтересів загалу й самого промислу, і дїйсно почали використовувати.

В принціпі цехова орґанїзація, як ми знаємо, не мала служити виключно інтересам звязаних в цех ремісників, але також і інтересам суспільности. Вона мала виховувати в моральности й побожности своїх членів, і через них — молоді поколїння ремісників; мала забезпечити як налїпші умови для науки свого ремесла, приготовати ремісників вправних і досьвідчених, сьвідомих поступу й розвою ремісничої штуки — до сього служили примусові мандрівки, що мали популяризувати в широких кругах кождий винахід, кождий поступ ремісничої технїки; навіть дрібна спеціалїзація ремесла, яку в інтересах зменьшення конкуренції переводила все далї й далї цехова орґанїзація, мала для технїки своє позитивне значіннє, як кождий подїл працї; вкінцї цех мав стерегти всяких обманьств і надужить, контролювати роботу своїх членів та служити трибуналом у всяких справах про такі надужитя. І дїйсно, в перших стадіях свого розвою, цехова орґанїзація служить, безперечно, користним чинником промислового й технїчного розвою й поступу. Безперечно, розвій ремесла й технїки в Нїмеччинї в другій половинї середнїх віків богато завдячав цеховій орґанїзації, і тому також вона так старанно переймаєть ся й пересаджуєть ся на всї сторони. Але з часом починає вона використовувати ся на виключну користь тїсного кружка продуцентів — цехових майстрів, без огляду на інтереси суспільности й самого ремесла, і се викликає сильні нарікання на сї надужитя і на всю цехову орґанїзацію взагалї. Що правда, сї нарікання в значній мірі підогріті клясовим антаґонїзмом: ворогованнєм шляхетської верстви против міської буржуазії; але безперечно, в них дають себе відчути також і симптоми упадку цехової орґанїзації.

Шкідні впливи мав брак конкуренції, старанно пильнований цеховими уставами й практиками. Незалежно від того, що використовуєть ся він односторонно, в інтересах самих продуцентів, а на некористь консументів, брак конкуренції відбиваєть ся на самім продуктї через ослабленнє технїчних вимог в цеху, самої психічної енерґії промислу, щоб так сказати, та упадок тих практик, що змагали до піднесення рівеня й поступу ремесла. Тїсно корпоративний, замкнений характер цехової орґанїзації показував тут свою темну сторону.

Громадки цехових майстрів, позасїдавши міста, не радо допускали в свій круг нові сили. Вступ до цеху стороннїм майстрам, чи місцевим виученикам — підмайстрам, товаришам, утруднюєть ся ріжними способами. В одних цехах незмірно підносять ся вступні оплати й датки при прийманню до цеху; в иньших заводять ся незвичайно коштовні вступні пири, що мав давати цеховим майстрам, їх родинам і райцям міським той, хто вступав до цеху; в третїх починають вимагати дуже тяжких і дорогих пробних робот. Сї пробні роботи появляють ся в цехових уставах XVI в.[429] і в деяких цехах сходять з часом просто на забаганки, які забераючи масу працї й кошту від кандидата, давали в результатї річ, яку хиба лишало ся повісити потім собі на стїнї на памятку. Так в цеху львівських бляхарів на пробну роботу кандидат мав зробити: велику лїхтарню, яка буває на кораблях, на двадцять чотири роги, з чорної бляхи, вязана дротом, і на тих звязках мосяжні пуклї; крім того лїхтарню «з зеркалом», яку уживають ідучи перед кіньми в дорозї, з головою дракона й иньшими штучними окрасами.[430] В гончарськім цеху Потилича між иньшим жадало ся зробити на пробну роботу «ринку, в котрій би усмажило ся дванадцять кіп яєць і масла до них, скільки треба, і миску, на котрій би та страва умістила ся,» і під час тої роботи треба «підіймати» (гостити) дванадцять майстрів, що мали доглядати тої роботи. Таким забаганковим характером поясняєть ся практика, що позволяла відкупити ся від пробної роботи грошима — так від сеї потилицької роботи можна було відкупити ся певною сумою: тридцятьма золотими. При тім в обох наведених цехових уставах поруч такої вибагливої пробної роботи фіґурує і досить значна викупна оплата: 20 золотих у бляхарів, 24 зол. у гончарів, і почастунок. У дрогобицьких ткачів треба було крім пробної роботи дати до цеху 40 зол. «містерії», ахтель пива і два фунти воску, мушкет, два фунти пороху і стількиж олова (бо цехи ставляли міську мілїцію і мусїли мати зброю і всякий припас), та осібно до скринки цехової два зол. і два фунти воску. Взагалї протягом XVI-XVII в. вступні оплати ідуть сильно вгору, і нпр. у камінецьких кравцїв з початком XVIII в. вписове — «маґістрація» виростає до 120 зол., а окрім того треба було гучної учти, котрої вимоги вже цехова устава обмежає, що не має вона коштувати з усїм над 50 зол.[431]

Ся велика як на ті часи сума показує чим ставали сї «вечері», вимагані від нових майстрів. Але се ще не maximum. Уже устава львівських кушнїрів з серед. XVI в., або золотників, укладана в останнїх лїтах XVI в., уважаючи, що «декотрі кладуть великі кошти на ті вечері», уставляє можність викупу такої вечері сумою в 30 зол.[432] — се тодї коли золотий був 8 або 9 разів вартнїйший, як на почакту XVIII в. Устава шевцїв з Вел. Мостів вимагає, аби вечеря була така: хлїба має бути за 15 гр., мяса яловичного дві чверти, гусей шість, кур дванадцять, перцю пів фунта, шафрану лот, городини — скільки буде потреба, горілки дванадцять кварт, пива дві бочки, на кождого майстра «вінець по змозї», так само для кождої майстрової, має до того бути музика, і до кождої вечері мають майстри запросити бурмистра і райцїв.

Ставлячи тякі ріжнородні забори для чужих, майстри робили знов всякі улекшення для своїх: для «майстровичів», для зятїв-челядників, що оженили ся з донькою майстра, або таких, що женили ся з удовами по майстрах. Для них не тільки робили ся знижки в цехових оплатах: стрічаємо такі цехи, де сини майстрів звільняли ся від обовязку поставити вечерю майстрам, а навіть від пробної роботи, від обовязкової мандрівки; а коли майстер умирав, лишаючи робітню, старший син його міг бути допущений до майстерства з дуже великими полекшами в вимогах що до науки, так що се зводило ся до простої формальности. «Сини майстрів того цеху тут роджені, читаємо в уставі львівських ткачів, не обовязні робити пробних робіт»; далї — для всякого товариша, що схотїв би бути майстром, є обовязкова мандрівка: два роки без перерви, не вертаючи до міста, але сини майстрів, «коли б за якоюсь законною причиною не могли відійти з міста й подорожувати, можуть робити в містї у котрогось майстра»; а колиб майстер умер, полишивши дрібних дїтей, то старший з синів може бути допущений до гідности майстра, коли майстри переконають ся, що він не гультяй, а статочний чоловік; «бо синам майстрів з огляду на заслуги їх батьків справедливо мусить бути показана більша ласка в цеху.»[433] Устава львівських кушнїрів звільняє синів майстрів і тих, хто б женив ся з доньками майстрів, від пробної роботи і від справлення вечері для майстрів, так що вступленнє до цеху коштувало їх тільки півчетверта зол. і два безміни воску. В иньших цехах майстровичів і майстрівських зятїв звільняли на половину від того, що вимагало ся від иньших.[434]

Про добрий стан ремесла отже не особливо дбали. Можна було відкупити ся від пробної роботи, як ми вже бачили[435]. Се було такою звичайною практикою вже при кінцї XVI в., що в уставі львівських золотників з особливим притиском підносить ся, що від роблення «штуки» не може нїхто бути звільненим, анї відкупити ся. В деяких цехах робленнє пробної роботи просто заступлено оплатою до цеху[436]. Від мандрівки також можна було відкупити ся — у дрогобицьких ткачів се коштує невелику суму 2 зол., а в деяких випадках можна було звільнити ся від неї і без викупу. Надробляють за те нагінками за всякою конкуренцією: нецеховим майстрам забороняєть ся робити не тільки в містї й на передмістях, але і в околицї — на милю, дві, навіть три від міста.[437] Напр. в уставі тернопільських ткачів, даній їх дїдичами, читаємо такі особливо гострі постанови: кравець stularz (нїм. Störer), або партач без цеху, не має пробувати анї в містї, анї на передмістю, анї в нїякім селї нашім на дві милї від Тернополя, а мешкаючи — не має робити роботи на перешкоду цеховим кравцям, з виїмком тих, кого замок держав би для своєї потреби; а як би такий (нецеховий) був знайдений де на роботї у землянина або боярина якого в наших маєтностях, староста має дати їм вижа і поміч з замку від нас, аби забрати того партача, й він з роботою, яку при нїм застануть, має бути всаджений до вязницї й сидїти має там, аж всїх майстрів упросить і задоволить; як би партача знайдено в містї, що робив би без цеху у когось, якої б не був він релїґії, то уряд замковий або міський має дати вижа й помогти його арештувати і всадити його разом з роботою — тої роботи половина буде належати на уряд, що дав поміч на нього, а половина до братської скринки, а самого його не мають пускати, аж положить до скринки три гривни.» В иньших цехах визначали ся за нецехову роботу грошеві кари.[438]