Розділ «І. Економічне житє: торговля й промисел міський.»

Перше місце що до розвою ремесла й промислу на нашій теріторії займав Львів, розсадник ремісників, — seminarium mechanicorum. До середини XVII в. він був справдї досить сильним промисловим центром і не тільки обслугував свою близшу околицю, але в значних масах продукував для вивозу. Ми бачили нпр. товари, які вивозили ся на Поділє, Волощину й Туреччину[472] — ті ріжні крамні річи, вироби ремісничі, одїж, зброя: в значній мірі се були товари місцевого виробу, львівського передовсїм. В серединї й другій половинї XVI в. нпр. був особливий попит в Волощинї й Туреччинї на львівські шапки простих, недорогих сортів[473] — їх вивозять сотками й тисячами туди, до самого Царгороду включно[474]. Львівські золотники обслужували своїми виробами маґнатерію й заможну шляхту та міщанство сусїднїх земель, робили для королївських дворів і волоських господарів. Майже до самої половини XVII в. золотництво тутешнє цьвіло й славило ся широко[475] і по власному признанню могло підняти ся всякої роботи й задоволити хоч би й самого цїсаря. Львівський цех мечників, поруч такого ж краківського, мав привилей надаваннє przemian-ків для цїлої Польщі: правдивим майстром уважав ся тільки той, хто на закінченнє свого технїчного образовання поробив у майстрів львівських або краківських, і дістав тут przemianek — нове імя, як цеховий товариш. Подібний привилей мав цех львівських столярів, і товариші з Поділя й дальшої України мали обовязково удавати ся до нього во przemianki, для докінчення свого фахового приготовання[476].

Перший реєстр львівських цехів маємо на актї 1425 р., котрим місто Львів обіцяло Ягайлови, що признає по нїм королем його сина. Як репрезентація міста, поруч райцїв і лаників, виступають тут відпоручники цехів, в тім порядку: купцї (institeres, сrоmеr), різики, пекарі, ковалї, шевцї, кравцї, римарі й сїдельники, солодовники (пивовари), гарбарі, кушнїрі[477]. Се, правдоподібно, повний реєстр тодїшнїх цехів, як бачимо — дуже нечисленних ще. Вони завязували ся пізнїйше, в міру того як зростали ґрупи майстрів певного ремесла, або виникали трудности з спільного пожитя в однім цеху з майстрами иньшого ремесла[478], а тодї всї иньші ремесла містили ся ще в названих вище цехах, або зіставали ся без цехової орґанїзації. В міських актах з того ж часу знаходимо окрім названих в тім реєстрі такі ґрупи майстрів: золотники, мечники, рушникарі (pixidarii), ножовники, котельники (kesseler), слюсарі, уздярі чи поясники (cingulatores), сафянники (rottgerber), рукавичники (hantschuster), теслї (carpentarii, czymmermann), колодїї (rotifices), бондарі, тартачники (bretsneyder), столярі, полотенники (linifces), ткачі вовняних матерій (wollenwebir), цегольники, гончарі, вапнярі (kalkborner), мулярі, камінярі (fractores lapidum), риболови, соляники (salsatores — мб. що солили рибу). По одному стрічаємо таких майстрів як суконники (pannitonsor), малярі, гребінники, токарі (dressler), циновники (саnnengisser), медовари (methebrewer). Розумієть ся, могло бути тих майстрів значно більше, бо згадки їх в тих записках завсїди більше або меньше припадкові, і богато міщан фіґурує без означення своїх занять[479].

Одначе і в сьвітлїйші часи львівського житя — XV і XVI в., вивіз львівських фабрикатів був дуже незначний поруч вивозу продуктів сирових, і так само був незначним супроти довозу чужих фабрикатів. Всї дорогші сорти матерій походили з чужоземного привозу — сукна, полотна, шовкові й вовняві матерії. Вироби металїчні чужоземного привозу зістали ся в широкім уживанню: бачили ми вище[480], що зі Львова на Поділє і в Волощину в великих масах вивозили металїчні вироби чеські, угорські, нїмецькі. Дрібний крам носить у Львові характеристичну назву товару нїренберського[481]. Золотництво львівське не витримує конкуренції з сторонським «навозом», никне й занепадає в серединї XVII в.[482] і т. д., і т. д.

Иньші українські міста далеко не дорівнювали Львову, і їх промисел мало підносив ся над задоволеннєм буденних потреб місцевого житя. Але все таки реміснича людність по більших містах, де маємо про неї звістки, виглядає досить показно.

В Луцьку, столицї Волини, в серединї XVI в. згадують ся тільки такі цехи: ковальський, слюсарський, кравецький, кушнїрський, римарський[483]; иньші ґрупи ремісників, видко, були за слабі, аби орґанїзувати осібні цехи, або обходили ся без цехової орґанїзації, яка взагалї тут була меньше розвинена. Але поборовий реєстр 1583 р.[484] дає таку цїкаву статистику луцьких ремісників: кравцїв що роблять шовкові річи 2, кравцїв звичайних 5, кушнїрів 20, постригачів 2, римарів 9, ковалїв 7, слюсарів 4, шабельників 2, золотарів 3, котлярів 3, лучників 4, стельмахів 3, сїдельників 3, шевцїв що роблять сафяном 4, «юхтенників» 2, шевцїв звичайних 23, аптикар 1, цирульників (barbierzy) 3, ткачів 3, солодник 1, маляр 1, перекупнїв і перекупок 47, пекарів 21, різників 9, теслїв 13, пивоварів 14, скрипаків (музикантів) 5; отже звиш 180 властивих ремісників, і як бачимо — досить ріжнородних катеґорій, з досить значною спеціалїзацією. В Кремінцї, коло піднесення котрого в першій половинї XVI в. енерґічно заходилася королева Бона, в 1560-х рр. (десять лїт по її від'їздї) згадують ся такі ремісники: кравцї, кушнїрі, котлярі, ковалї, слюсарі, бондарі, колодїї, шевцї, римарі, гарбарі, сиромятники, сїдельники, гончарі, пекарі, солодовники, і оден золотник[485]. Але реєстр 1583 р. дає сїй ремісничій людности дуже скромну статистику: кравець оден, видко з тих лїпших, бо окрім того ще кравцїв простих два; так сам оден швець особливий і шість звичайних; ковалїв і пекарок по шість, гончарів і різників по чотири, лучників три, золотарів, стельмахів, цируликів і дударів по одному, прасолів 16. Отже властивих ремісників лише 37, але се мабуть цифри низше дїйсного[486]. Володимир виглядає в тім же реєстрі лїпше: «соляників 10, різників 5, пекарів 11, солодовників 2, перекупнїв 32, кушнїрів 12, кравцїв 6, шевцїв 1 лїпший і 16 звичайних, гарбарів 3, ковалїв 6, бондарів і тесель 6, лазник (банщик) 1, пивоварів 4, золотників, римарів, сїдлярів по одному, гончарів і скрипників по 3»[487]; разом 82 (виключаючи соляників і перекупнїв). В Белзї в 1578 р. було прасолів 24, кравцїв 8, шевцїв 19, кушнїрів 9, пекарів 20, різників 6, золотар 1, солодовників 2, бондарів 8, слюсарів 2, столярів 2, ткачів 7, уздярів 2, ковалїв 4, мідяників (котлярів) 2, сїдельників, колодїїв, римарів (cingulator), мечників по одному, 3 стельмахи, 2 лазники[488], отже разом ремісників 96. В Київі з початком XVI в., перед пізнїйшим упадком міста, згадують ся золотарі, кравцї, кушнїрі, лучники, стрільники, ковалї, шевцї, винники, хлїбники, перекупники, риболови, цирульники[489]; але статистики сих ремесл не маємо нїякої. Відомости про Камінець з люстрацій 1565-1570 рр. були додані вище — в них зазначені тільки деякі ремесла (22 шевцїв, 9 різників, 56 пекарів в 1565 р.)[490]. Поборові реєстри 1564 р. землї Холмської дають такі цифри: в Холмі «всїх ремісників» 112, в Красноставі 151, без означення ремесла[491]; з люстрації 1564 можемо додати лише такі подробицї: в Холмі пекарів було 52, шевцїв 21, різничих яток 13, в Красноставі 16 різничих яток, котрі тримають вісїм різників (отже не було повного числа), шевських яток мало бути «по старій уставі» двадцять чотири, але в дїйсности було 19 майстрів; на пекарів не було уставленої норми, було їх 13[492]. Переглядаючи реєстр міщан, знаходимо серед них двох кравцїв, двох шинкарів, чотирох кушнїрів, трох ковалїв, двох римарів, дві солодовнї і по одному бондареви, стельмахови, столяреви, гребінникови, гончареви, котляреви, пушкареви, муляреви, «барвяреви», цирульнику і крамареви[493]. Реєстр не повний, бо оснований тільки на означенних ремеслах, доданих яко пояснення при іменах: декотрі могли війти в реєстр без сього означення, иньші — не війти в реєстр зовсїм, не будучи господарями хат чи ґрунтів, і навпаки — декотрі могли носити призвище, яке вказувало на ремесло, а того ремесла в дїйсности не робити, так що можна з того реєстру про міське ремесло й промисел судити тільки в приближенню.

Як тип поменьшого міста або більшого місточка може нам послужити в тійже люстрації Городло. Тут люстратори принотовують ґрупу гончарів — 9 майстрів, 4 шевцїв, 7 різників і 7 жидівських крамниць[494]. В поіменнім реєстрі міщан знаходимо крім двох проскурників, що властиво до ремісників не належать, — два бровари, по двох ковалїв і кравцїв, по одному теслї, колодїєви, бондареви, сїдельникови, слюсареви і мельникови[495]. В реєстрі 1578 р. ми знаходимо понадто, крім 45 перекупнїв і 4 прасолів, 6 бондарів, 5 столярів, 2 теслїв, 4 кравцїв, 4 кушнїрів, 4 пивоварів, по одному ткачеви і лазникови.[496]. Місто Буськ, в тім же реєстрі має: 5 шевцїв, 6 різників, 10 кравцїв, 12 кушнїрів, 10 ткачів, 6 убогих пивоварів, 3 бондарів, 1 слюсаря, 1 уздяря, 1 мечника, 3 шаповалів, 1 аптикаря, 1 лазника, 2 стельмахів, 2 солодовників, 3 рибалок, 1 суконника, 1 гончаря, 6 прасолів, 40 пекарів, 80 перекупнїв, 5 ремісників жидівських.[497] М. Потилич може служити прикладом маленького міста з певними, досить розвиненими ремісничими спеціальністями; реєстр 1578 вичисляє: 27 перекупнїв разом з пекарями, 50 гончарів, 14 ковалїв, 6 кушнїрів, 8 ткачів, 19 шевцїв, 10 різників, 12 пивоварів, 7 купцїв, по два кравцї і солодовники, одного бондаря.[498] Як взірець зовсїм скромного місточка візьмемо Добротвір, тут з ремісників бачимо чотирох пекарів, по трох шевцїв і колодїїв, по двох ковалїв і бондарів, одного кравця.[499]

Волинські міста в порівнянню з отсими галицькими, загалом беручи, представляють ся скромнїйше. В Острозї нпр. в р. 1577 побрано податок від 101 ремісників і 19 перекупнїв, але в 1583 лише від 42. В Ковлю з волостию в 1577 р. з 42 ремісників міських і 44 сїльських,[500] в 1591 р. в самім Ковлю звичайних ремісників 35, два золотники, пекарів і перекупнїв 25.[501] Взірцем місточка лїпшого може служити нпр. Торчин, містечко біскупа луцького, в нїм 20 шевцїв (з них 15 «убогих»), 10 кушнїрів, 16 солодовників, 5 різників, 5 гончарів, 12 пекарів разом з перекупнями, 15 прасолів, 3 кравцїв, 3 ковалїв, 2 шаповалів, 2 шабельників, по одному слюсареви і сїдляреви.[502] Клевань, містечко кн. Чорторийських, може бути взірцем місточка трохи меньшого: в нїм 6 різників, 7 пекарок, 15 шевцїв, 5 кушнїрів, стількиж ковалїв, по одному римареви і шаповалови, трох скоморохів[503].

Різники, пекарі, шевцї й ковалї, поруч шинкарів і крамарів, були взагалї тими ґрупами, що в першій лїнїї репрезентували маломіський чи містечковий промисел; по них досить часто стрічаємо ще ґрупи бондарів і гончарів; иньші ще рідше — звичайно ті майстри стрічали ся одиницями, як в наведених нами містах. Те саме більше-меньше, що й тепер бачимо по маленьких, никлих місточках західньої України.

Робітнї були малі. Тільки в більших центрах бували більші, так що приходило ся цеховим уставам обмежати число товаришів і учеників (нпр. в уставі львівських золотників постановляєть ся, що майстер не може держати більш як три товариші й чотири хлопцї). Звичайно-ж робив сам майстер з учеником, чи учениками, а по при своє ремесло часто господарив, навіть по більших містах. Тільки в меньшости стрічаємо ми такі робітнї, де окрім майстра робить бодай оден товариш; статистичні викази, які маємо для деяких околиць в поборових реєстрах, вказують се зовсїм виразно. Нпр. в Холмі реєстр 1564 р. вказує ремісників-майстрів 112, «товаришів» (підмайстрів або челядників) тільки 25. В Красноставі на 151 майстрів є тільки 3 товаришів[504]. В Белзї й Белзькім повітї в 1578 р. було 410 майстрів і тільки: 46 «товаришів.»[505] Цифри сї цїкаві як міри інтензивности ремісничої продукції. Нпр. в згаданім вище Потиличу на 50 майстрів гончарських було 11 товаришів, на 14 ковальських 5 товаришів, але на 19 шевцїв тільки один товариш.[506] На жаль такі викази маємо дотепер в дуже малім числї.

Ще одну цїкаву вказівку дають нам реєстри другої половини XVI в. Вони часом виказують осібно «жидівські голови», і се дає нам судити, наскільки ремесло тодї було ведене християнами і Жидами. Отже видно, що в тім часї, навіть при кінцї XVI в. ремесло ще мало вело ся Жидами; столїтє пізнїйше було зовсїм инакше.

ЗАГАЛЬНИЙ ПОГЛЯД НА УПАДОК МІСЬКОГО ЕКОНОМІЧНОГО ЖИТЯ, ТРУДНІ ОБСТАВИНИ ДЛЯ ЕЛЄМЕНТУ УКРАЇНСЬКОГО, ЙОГО ЗБІДНЕННЄ Й УПАДОК.

Такі були форми й обставини, в яких мало розвивати ся міське торговельно-промислове житє. Обставини були лихі, й економічне взагалї міське житє хронїчно падало й заникало — протягом XVII-XVIII вв. се просто кидаєть ся в вічі.

Як цїлий міський устрій, орґанїзація й реґляментація торговлї й промислу були пересаджені на наш ґрунт з Нїмеччини. В Нїмеччинї, де сї форми виросли на ґрунтї, були витвором змагань самих міських громад, вони при всїх своїх неґативних сторонах, не перешкодили суспільно-полїтичному й культурно-економічному розвою міського житя; воно було остільки сильне й активне, що неустанно принаджувано сї форми до своїх потреб, і скоро скинуло їх з себе, коли виросло з них. Супроти трудностей, які ставили їм феодальні форми сучасного устрою, супроти претензій і драч володарів і шляхти і їх неприхильної полїтики, купцї й ремісники лучили ся в союзи, орґанїзували ся союзи міст, і як не грошем, то зброєю поборювали сї трудности, відкупали ся від претензій, або відбивали ся від них оружною рукою і на руїнах феодального устрою розвинули нове житє, яке викликало подив сучасників своїм богацтвом, культурністю, поступами технїки. На наш ґрунт нїмецькі форми пересаджували ся правительством і шляхтою від самого початку незручно, неприладжені до місцевих обставин, попсовані національною й релїґійною виключністю, обкроєні або скривлені фіскалїзмом або в інтересах шляхетського стану, і далї псували ся й калїчили ся з тих же мотивів. Октройовані в готових, канонїчних формах, вони не розвивали ся, а вироджували ся й хиріли під гнетом неприхильної полїтики й трудних економічних обставин.

Край взагалї не міг рівняти ся з Нїмеччиною що до своїх економічних сил, а трівожні обставини, погроми й спустошення, разом з нездарною внутрішньою адмінїстрацією, що вироджуєть ся в повну шляхетську анархію в пізнїйших столїтях, не давали навіть тим економічним силам якоїсь можности розвою. Штучно спрепарована міська людність не визначала ся тим духом асоціяції, якою визначала ся в високій мірі людність міст нїмецьких. Не тільки міста наші (в територіальнім значінню!) жили вповнї відокремленим житєм, осібними атомами, інкрустованими в загальну шляхетську адмінїстрацію, — так само відокремлено животїли поодинокі корпорації, а навіть хоч трохи ширших купецьких чи промислових спілок не бачимо зовсїм. Посїяні щедрою рукою правительства, і плекані короткозорою полїтикою привілєґіованих ґруп, насїння релїґійної й національної виключности дїлили, розбивали і в кінець ослабляли й без того немічні міські громади, з'уживаючи енерґію й засоби на внутрішню боротьбу, заборонні заходи й опозицію їм.

З становища українського, обставини, в які поставлено було місцеву торговлю й промисел, були особливо шкідні. Як ми вже бачили, системою заборон розірвано давню безпосередню звязь України з Західньою Европою і зроблено було все для того, щоб Західня культура могла доходити на Україну не инакше, як перейшовши через кепський польський алємбик. Заразом відсунено український елємент від торговлї й промислу, і взагалї від міського житя. Українцї, як «схизматики», або зовсїм виключають ся від участи в купецьких і ремісничих цехах, або допускають ся з усякими утрудненнями. Український елємент засуджений на те, щоб животїти по містах в ролї позбавлених всяких прав передміщан і маломіщан, в ролї дрібних перекупнїв і «партачів», погорджуваних і недопущуваних до нїяких користнїйших і поважнїйших підприємств. Не всї з них мали енерґію й засоби проломити ся через сї національні барікади, як львівський міщанин Остафієвич, що не бувши прийнятим до науки львівськими золотниками, як православний, удаєть ся до Кракова і там доходить степени цехового майстра (на сей факт вказували в своїх скаргах на релїґійно-національну виключність львівські Русини в 1590-х рр.)[507] Не всї в ролї передміських партачів вміли підняти ся на верхи сучасної технїки й штуки, як звістний Андрій Касиянович, «составитель» найвизначнїйшого й найцїннїйшого твору, який взагалї зістав ся нам від львівського золотництва — напрестольного хреста львівського брацтва. Більшість не підіймала ся над тою долею, на котру була засуджена полїтикою правительства й привілєґіованих верств. Відсунена від всяких способів технїчного образовання, від всяких користнїйших і поважнїйших зайнять, вона никла й біднїла, упадаючи все низше й низше, стаючи паріями на своїй власній землї.

І коли сей процес збіднїння й упадку українського міщанства дійшов своїх крайнїх границь, тодї в порівнянню з убогим станом українського елєменту, до котрого був він приведений полїтикою й управою Польщі, і така лихенька копія західно-европейської культури, якою була убога польська культура XVII-XVIII вв., стала чимсь більшим, стала «вищою культурою.» А столїтє пізнїйше потомки тих культурників, стративши з очей (чи умисне випустивши) історичну перспективу, заговорили навіть про «культурну місію» Польщі в українських землях, що полягала мовляв в пересадженню західньої цивілїзації в українські землї. Тим часом як в дїйсности, коли вже говорити про якусь місію, могло бути нею тільки те, що ми бачили як результат польської «опіки» над українськими краями: економічний і культурний занепад українського елєменту.