І. Економічне житє: торговля й промисел міський.

Історія України-Руси. Том VI. Житє економічне, культурне, національне XIV-XVII віків

Ярмарки снятинські — «найперші з усїх місточок в Руській землї[369] і камінецькі (з трох камінецьких головним був зимовий, «на св. Андрія»), теж обслугували потреби не тільки своїх країв. Снятин був торговельним центром Покутя, Камінець — полудневого Поділя, а заразом служили вони дальшими етапами в тім обміні східнього і західнього товару, який репрезентував собою Львів. Лежучи на двох головних дорогах до Волощини вони були крайнїми, пограничними стаціями в торговлї з нею, і ярмарки снятинські й камінецькі стягали до себе в великих масах як місцеві товари — з своїх країв і сусїднїх частин Волощини, так товари східнї, турецько-левантийського привозу, даючи взамін продукти українського промислу й західнього та північною привозу з львівського й луцького торгів. Завидуючи такому значінню сих ярмарків, волоські господарі старали ся відтягнути від них сей торг і для того видавали заборони для купцїв з Волощини та утворили конкуренційний ярмарок під Хотином (в серединї XVI в.[370]. Се не лишило ся без впливу на ослабленнє снятинських і камінецьких ярмарків, але все таки ще довго вони держали ся в значній силї і значінню[371]. Целярій зве Снятин торговищем досить многолюдним, де Волохи звичайно продають в великих масах волів, віск, мед і дуже добрих коней[372]. Камінець утримував своє торговельне значіннє аж до турецької окупації. З Львовом обидва ярмарки стояли в дуже тїсній звязи. Снятин був передовою стацією на полудневій артерії Львова, як ми знаємо. Зносини з Камінцем були також дуже живі. Львівські купцї періодично звідували камінецькі ярмарки й вели там значний торг; камінецькі робили свої запаси у Львові й перепродували свої закупна. Митні записки з середини XVI в., які маю в своїм розпорядженню[373], досить докладно представляють нам сї зносини зі сторони Камінця. Камінецькі міщане привозять до Львова в великих масах продукти місцевого, подільського й волоського господарства: великі гурти волів, шкіри волові й овечі, лій (меньше), віск (дуже богато, рибу (осетрину), кожі й опончі (можливо, що волоського виробу, з місцевої вовни). Друга катеґорія довозу — східнї товари: шовк чистий, оброблений і необроблений, шовкові й вовняні матерії й вироби (пояси, тасьми), коріннє, родзинки (дуже богато). Зі Львова Камінчане везуть в великих масах сукна (західнього привозу), також полотно — західнє (дорогше), й дешеві сорти — «грубе», місцеве й «московське» та «литовське», нитки, прядиво — очевидно місцеве, футра, московський юхт, часом шкіряні вироби (кінські хомути); великими масами забирають вони металь — олово, цину, а особливо зелїзо, по кілька фір; металїчні вироби: серпи й коси (дуже богато), плужне зелїзо, казани для палення горілки (богато), ножі й ножики цїлими тисячами: угорські, чеські й без близшого пояснення — мабуть місцеві; великі партиї крамного товару (merces communes, minutae, на жаль без близших означень); вкінцї деякі предмети поживи (олїй, оселедцї).

Поменьші (по Львові) торговища центральної Галичини з XV віка вичисляє нам оден документ: се посьвідченнє про те, що львівські передміщане (спеціально іде мова про передміщан, що сидїли на ґрунтах львівського костела св. Івана) мають право вести торговлю по Галичинї. Супроти претензій львівських міщан, що тодї заходили ся позбавити передміщан права торговлї, міські громади більших і старших провінціональних торговищ Галичини: райцї міст Перемишля, Самбора, Жидачева, Стрия, Городка, Вишнї, Мостиск, Бібрки, Галича, Рогатина, Буська, Дунаєва й Гологор заявляють, що ті львівські передміщане від давнїх часів, скільки може сягнути людська память, приходили на ярмарки і в звичайнім позаярмарковім часї, і тепер приходять свобідно й без всякої перешкоди, продаючи сукна й міняючи їх за волів і иньші річи[374].

Львівське купецтво дивило ся кривим оком на сї торговища, що піднїмали ся й розвивали ся наоколо нього, і старало ся всякими способами ослабити їх конкуренцію. Так нпр. 1461 р. воно зробило представленнє у правительства, що провінціональні ярмарки дуже підрізують торговлю Львова і зменьшують доходи королївського мита, в чім покликувало ся на сьвідоцтво львівського митника. Спеціально вказували вони на ярмарки в Тисьменицї, Рогатинї, Гологорах, Теребовлї й Язлівцю. Король видав роспорядженнє, аби в тих містах ярмарків не було, й наказав Одровонжу, воєводї й старостї львівському, аби він пильнував, щоб ярмарків там не справляли, й не пускав туди купцїв і людей, арештував й забирав товари[375].

Сї два документи дають нам цїкаву ілюстрацію того, як далеко сягав район внутрішньої торговлї Львова, а також і того — яке значіннє мали навіть такі другорядні ярмарки. Заснованнє ярмарку в далекім Язлівцю, Теребовлї або Тисьменицї львівські міщане відчувають як болючу конкуренцію львівському торгу. Бо такий ярмарок обслугує не тільки великий район, якого людність уже не має потреби в торгу львівськім, але він робить обмін товарів, перебиваючи його у Львова. Перепинити повставаннє таких ярмарків заборонами було не можливо — міста, дїдичі випрошували від короля привилеї, й знести тих привилеїв не можна було; от і з тими знесеними ярмарками ми потім знову стрічаємо ся — в XVI віцї. В другій половиннї XVI в. з актів знаємо цїлий ряд ярмарків, котрих значіннє далеко переходило ролю містечкового торгу — як ярмарки в Радимнї, Городку, Галичу, Тернополї, Рогатинї, Теребовлї, Бучачу, Підгайцях, Залізцях, Язлївцю, Сатанові, Скалї, Мостисках, Белзї, Буську, Золочеві, Ходорові, Бібрцї, Гологорах. Поморянах, Кулачківцях, Куропатниках, й ин.[376] З записок львівських фірм, які виїздили з товарами на сї ярмарки, бачимо, що на сих ярмарках вів ся торг не согірший, товари продавали ся значними партіями. На ярмарках, що лежали за лїнїєю Львова, львівські купцї зїздили ся з краківськими, шлезькими й ин., і забирали від них товари навіть і для себе[377]. Міру торгового руху дає люстрація Белза: з двох тутешнїх ярмарків, каже вона, на осїннїй приходить купецьких возів зі сто, більше або меньше, а на лїтнїй буває мало — часом лише пятнадцать[378].

На Волини головне торговище — Луцьк в серединї XVI в. також підносить скаргу на конкуренцію доохрестних ярмарків і торгів, і упадок своєї торговлї толкує не тільки митними драчами, але також і конкуренцією сусїднїх торгів, позакладаних в маєтностях ріжних панів. Ревізори одначе не рішили ся виступати в тім з якимись репресіями. Очевидно, не лишила ся без впливу на них заява панів, що ті їх місточка й торги нїчого не перешкаджають містам і торгам господарським — «єще єсть з болшею славою и обороною тоє земли и зъ пожиточнымъ скарбу господарского, ижъ ся тоє панство и мы подданыи є. милости ширимъ и множимъ»[379]. В актах XVI в. знаходимо звістки про ярмарки в Жидичинї, Перемишлї, Олипї, Межиричах, Острозї, Полонім, Красилові, Колоднім, Дорогобужу, Дубнї, Ровнім, Степанї, Кремінцї, Почаєві, Торчинї, Торговицї, Берестечку, Ковлю, Володимирі[380]. Головнїйші ярмарки були в Луцьку й Острозї; сюди приїздили купцї турецькі й волоські, купцї львівські і з північних земель. Знаємо, як кн. Острозькі старанно боронили свобідного й безмитного приїзду й відїзду на острозькі ярмарки купцїв зі Львова, Камінця і Київа, з земель коронних, литовських і заграничних (Волощини й Турції)[381]. Тойже більше меньше район зносин і торгу мали ярмарки луцькі, піддержані в серединї XVI в. привилеями на свобідний безмитний торг. В одній актовій записцї стрічаємо міщан пинських, що везуть з луцького ярмарку ріжні сукнї й убрання[382]. Звісна нам фірма Шольца штихує (міняє) на луцькім ярмарку велику партию сукон за такуж партию московського юхту (240 пар)[383]. Золотники львівські, краківські, познанські везуть до Луцька на продаж вироби свої й фабрикати европейських юбілєрів (ауґсбурських й иньших)[384]. Митні такси волинські 1560-х рр. вичисляють для прикладу такі ярмаркові товари: сукно, шовкові матерії («форстатъ» и «пулфорстатъ»), золото і серебро в прутах, золото малярське в книжках, папір на «ризи», сталь, олово, цина в каменях, зелїзо возами, замша (ірха) в тузинах шкір, угорські сливки на каменї, мушкателя, мальвазія і просте «вино» на куфи і півкуфи[385].

Дрібно-ярмарковий і містечковий торг ілюструє нам процес луцьких кушнїрів і кравцїв з луцькими Жидами. Луцькі Жиди, купуючи сукна і шкіри, шиють кожухи, сукні й «сермяги» й розвозячи по ярмарках, містах і селах князьких і паньских — у Луцку, Клевани, Торчинї, Олипї й по иньших містах князьких і панських, міняють «ті річи шиті» на худобу, а потім сю худобу продають в Луцьку, і в. князь позволив їм того і на пізнїйше, за певною оплатою на користь цехів[386].

Формою такого дрібного торгу були тижневі торги. Тим часом як ярмарки операли ся на експортовій й імпортовій торговлї: обмінювали предмети одного імпорту на другий, зберали продукти домашнї для вивозу і взамін їх постачали місцевим торговельникам і всякого рода людности запаси предметів імпортованих, або виробів свійських з иньших країв, — торг обслужує місцеву потребу, особливо людей маломожних, що не можуть собі робити запасів від ярмарку до ярмарку. Розумієть ся, дає вибір предметів далеко слабший і біднїйший, товарів простїйших, примітивнїйших. Заразом запровіантовує людність міську чи містечкову запасами поживи селянського господарства. Торг служить звичайним атрибутом міського чи містечкового житя, становить його неминучу потребу. В принціпі уважав ся він також привілєґією і як ми бачили — надавано його звичайно разом з ярмарками в фундаційних привилеях (особливо пізнїйших). Але безперечно, він виростав часто і сам собою — заходом людности, навіть т. ск. спонтанїчно, силою потреби. Правительство часто толєрувало такі самовільні торги. Бачили ми скаргу міщан Луцька і Володимира на те, що наоколо його позакладано торги — ревізори відповіли на неї, що не бачуть у тім «так далекої шкоди» господарських міщан[387]. «Устава на волоки» забороняла закладаннє нових торгів близше як три милї від господарських міст, але давнїйші полишила й на пізнїйше[388].

Торг звичайно відправляв ся раз на тиждень, в певний день, уставленний привилеєм, чи міщанами самими, або їх дїдичом; дворазові торги на тижднї стрічають ся дуже рідко. Уважали, аби в сусїдстві не було торгів в двох місцях того самого дня, бо се підривало торг; привілєґіовані властителї торгів хапали ся в такім разї й за репресії. Так кн. Острозький в 1527 р. представив в. князю, що має привилеї на торги: в Острозї в недїлю й пятницю, в Дубнї в суботу, в Ровнім в пятницю, в Дорогобужі в середу, в Сатиєві в четвер, а богато иньших дїдичів «в замках и местех и именьях своих Волынских в тыє ж дни торги свои мают, а в том тим є. м. торгом сказа и шкода великая ся деєт»; він просив, аби в. князь заборонив «на віки» иньшим князям і панам мати торги в своїх маєтностях в ті днї, і в. князь його прошеннє сповнив — заборонив иньшим мати в ті днї торги і наказав їм свої торги перенести на иньші днї[389]. Розумієть ся, тому що днїв в тижнї всього лише сїм, се була дуже трудна штука, і хиба в найблизшім сусїдстві можна було оминати такої колїзії торгів.

Образ таких торгів і побираних з них оплат (ними властиво займаєть ся вона) дає люстрація м.Белза з 1564 р.[390]. «Торгове», каже вона, беруть з вільного торгу мясом — він починаєть ся від Петра і Павла й буває до мясопусту; від кождого вола, яловицї й барана беруть лопатку. Коли буває добрий торг, від св. Михайла до св. Мартина[391] буває рогатої худоби забитої на торг (волів і яловиць) більше меньше штук по двадцать, а баранів по копі. Треба знати, що там Руси більше як Ляхів[392]: як Русини постять різдвяний піст на рибі, тодї буває мяса на торзї меньше, і тих шість тижнїв посту на вільний торг мяса зовсїм не привозять (стороннї люде); а від Різдва до мясопуст буває не однаково — міщане, що арендовали торгове, кажуть що буває товару (волів і яловець) штук пять-шість. Від привезених на торг хлїбів (печених) беруть від воза по одному грошови. Від овочів з усяких дерев, привезених на торг, беруть від візка по півмірки, і як кажуть люде сьвідомі, середно рахуючи дістанеть ся таких півмірків тридцять на рік. Від горнцїв привезених на торг беруть торгового від воза по 2 гр., а таких возів буває на кождий торг возів чотири, більше або меньше, а на ярмарок буває возів двадцять, більше або меньше. Ночви, решета, миски, талїрки (правдоподібно деревяні) — від таких товарів беруть десяте начиннє на замок: того може, мірно рахуючи, зібрати ся на рік три золотих. Від гунь, привезених на торг, брали давнїйше по квартнику від гунї, але тепер побирає то на себе митник. Отже маємо тут довіз продуктів сїльського господарства і домашнього промислу (сїльских або сторонських гончарів, шаповалів, майстрів від дерева і т. и.). Місцеві ремісники, перекупнї й крамарі були до услуг публїки під час торгу й поза торгами.

Вільна продажа мяса була першою й головною прикметою торгу, його головною привілєґію. В звичайнім часї продавали мясо міські різники в своїх різницьких ятках. На торг вільно було привозити худобу кому небудь і продавати його «на сохачках», себто виставляти штуки забитої на мясо худоби на «сохах» — підпорах; від того й такі продавцї звуть ся сохачниками, а самий вільний торг мясом — сохачками[393]. Такі торги постачали отже консументам мясо в більшім виборі і по приступнїйшій цїнї, значить — служили інтересам людности, а при тім давали і осібний дохід старостї, в видї тої акцизи — «по лопатцї». «Тому що через великий наплив народу, як нам представлено зі сторони міста, читаємо в королївськїм привилею м. Коломиї з 1443 р.[394], буває недостача мяса, за браком вільного торгу (fori generalis), тому на усильні прошення міщан ми уставляєм в тім містї вільний торг мясом: що тижня в суботу, так що вільно буде всяким людям всякого стану вести там вільний торг мясом — ставити мясо на сохачки[395] і свобідно продавати». Мясо в тих часах було дешевше й біднїйшій людности приступнїйше; тому продавали його, як на тодїшнє залюдненнє (в порівнянню з теперішнїм дуже мале), справдї в великих масах. «Худоби, котру на сохачку бють, пише люстратор про Дрогобич[396], цїлий рік буває не мало, а особливо від св. Бартоломея[397] до мясопуст буває там худоби, забитої на торг, несчисленна сила: баранів драбиняками возять, і великої худоби буває там дуже богато».

Але не скрізь, як тут, було можна продавати мясо на торгах цїлий рік, або як казали: від Великодня до мясопуст[398]. По иньших містах час вільного торгу, очевидно — в інтересах міських різників, був обмежений: від Петра і Павла, як ми бачили в Белзї, від св. Якова (25 липня), від св. Бартоломея (24 серпня)[399], або навіть тільки від Різдва до мясопуст[400]. Крім того, щоб запобігти ріжним надужитям зі сторони тих покутних різників, були ріжні практики, з якими знайомить нас опись м. Кремінця з тогож часу: «Хтоб привіз на продаж (на мясо) худобу здохлу, скажену або слабу (rendowate), як би се було на нього доведено, той має бути караний горлом як фальшер»; тому королївські піддані по селах, бючи худобу, мають показувати її лавникам; а везучи мясо на торг, мусїли взяти з собою й шкіру забитої худоби — на випадок підозріня в крадїжи[401].

Про розміри торговлї в звичайні часи, поза торгами, по містах і місточках, дають певне понятє звістки про крамарів і ремісників, які дають нам люстрації й поборові реєстри (тільки з певними ріжницями в способі числення і в подїлах на катеґорії). Про ремісників буде мова далї, а тепер наведу кілька цифр про крамарів і крамницї. Так люстрація 1564 р. дає таку статистику для Камінця (я наводжу її в цїлости). Крамарів було того року 29 (самі християне, Жидів тут не було, через звістну заборону); вони платили по золотому. Суконників, що торгували дорогими сукнами й платили по два золоті, було девять. Суконників, що торгували простим сукном і платили по золотому, було чотирнадцять. «Шевцїв польських» (що сидїли під юрисдикцією привілєґіованною, є між ними й кілька Русинів) — 8; «шевцїв руських» 14 (платять по 24 гр.). Різничих яток 9 (се найвище оподатковані — платять по 4 зол.). Пекарів 56 (платять лише по 8 гр. і з поіменного реєстру видно, що пекарством займали ся попри иньші зайнятя)[402]. Иньших ремісників люстратор не вичисляє — від них мабуть не було спеціальних доходів[403]. Поборовий реєстр 1583 р. числить: купцїв або крамарів 87, продавцїв або перекупнїв (praevenditores diversi) 43[404].

Про Кремінець інвентар з 1563 р. дає такі відомости. Описуєть ся ринок: на пляц ринковий вимірено морґ ґрунту, середину його займають міські склепи, з фронтами на чотири сторони, коло них ратуш; всїх склепів («крамів»)[405]; в них торгують купцї місцеві: приїзжі купцї не можуть розкладати ся з своїми товарами між міськими крамами, але мають ставати під домами і торгувати своїми товарами, по давньому звичаю». Податкова такса виріжняє такі катеґорії купцїв і промисловцїв: ті що торгують шовковими річами (платять 4 гр.); ті що купчать сукном і иньшими (платять 2 гр.); вкінцї корчмарі платять по грошу від меда і так само від пива.

В столичнім Луцьку «комор крамних всїх» в 1550-х рр. мусїло бути звиш сорок: по словам люстраторів ті що торгували у власних домах, платили по 30 гр., а ті що в наймленних — 17 гр., і всього податку рахують вони на 15-16 кіп грошей. Осібно суконники, себто крами вищої марки, платили високу суму 20 кіп грошей, так що мусїло їх бути кільканайцять що найменьше[406].

Для Холма люстрація 1565 р. дає таку статистику: крамниць 20 (з виїмком одної самі жидівські) і ще 3 новозаложені; в 1570 р. крамниць міських було 26, війтівських 4[407]. В Белзї й иньших місточках Белзького повіту поборовий реєстр 1578 числить купцїв 7, крамарів і перекупнїв (propolae) 51, «прасолів» (revenditores salis) 53; в Буську торговцїв і перекупнїв 30, в Городлї 45[408]. За те люстрація 1566 р. «крамарів» в Городлї подає тільки 7 (самі жидівські), стількиж в Сяноку, в Галичу лише одного[409]. Тут очевидно иньші підстави оподатковання, а з тим і иньші способи статистики ревізорів.

Ріжні катеґорії крамарського торгу так описує отся характеристика його з початку XVII в., дана одним з його репрезентантів, львівським крамарем, обжалованим купцями за те, що він входить в границї торгу т. зв. «крамів богатих»: «Я панам не перешкоджаю в їх крамах і богатих товарах, бо вони і титул той мають: «богаті крамарі», і займають ся товарами дорогими, річами богатими й коштовними, як китайки, адамашки, атласи, півґранати й всякі иньші матерії (хто то може вичисляти які то бувають дорогі матерії!) — шовки, полотна нїмецькі (kolenskie), голандські, турецькі річи — коври, ріжні коріння. Я ж з тих і тому подібних, трудних до вичислення річей не маю нїчого хоч би й найменьшого, а займаю ся товаром, який звичайно звуть нїренберським, що продають і иньші крамарчики; сїркою, галуном, простими руськими кісниками (czepliki), бляшаними й мосяжними вибиванками (abschlagi), клеєм, годинниками що цїкають, зеркальцями дрантивенькими, щипцями до сьвічок, часом замками, папером, потроху шпильками, стяжками, голками, свиставками, наперстками, гребенями, мосяжними перстениками й иньшим дешевим дрантєм (materklasy), яких за шеляг (третина гроша) або й за квартник (шоста частина гроша) можна купити й продати три штуки»[410].

Вкінцї треба піднести ще одну важну й рухливу галузь торгу — а то шинкарство й корчмарство (в наведених вище статистиках міського торгу вона опущена, тому що підпадала иньшим формам скарбової експльоатації). Як ми вже знаємо, вона була одною, з головнїйших катеґорій державного оподатковання, і так само одним з головнїйших джерел доходів міських і старостинських. Щоб дати понятє про значіннє його в загальній сумі міського торгу, я наведу кілька статистичних дат — де їх маємо. І так в Луцьку в 1552 р. було таких корчмарів, що шинкували в своїх власних домах 26; таких що держали шинки в домах наймлених 18; таких шинкарів або шинкарок, що не держать шинку постійно, а купують пиво і мід бочками і продають в роздріб (вони платили меньший податок) було 24; разом 68. В Київі в тім роцї було корчом 58. В Володимирі, по словам старости, було в серединї XVI в. коло тридцять корчом[411]. З иньших міст не маємо такої статистики, але єсть иньше джерело — реєстри чопового, що платило ся з них. Порівнюючи цифри бачимо, що Київ або Луцьк з своїми півсотками корчом були дуже слабі міста в порівнянню з торгом напитками в иньших містах. І так тим часом як Луцьк 1578 р. заплатив чопового 434 зол., Володимир 475, иньші міста дають такі цифри:

 [412][413]

Побору брало ся тодї від фабрикації напитків по денару від гроша вартости ( 1/18), і осібно стількиж від шинковання. Се може дати нам понятє про розміри сеї торговлї.


ОРҐАНЇЗАЦІЯ РЕМІСНИЧА


Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VI. Житє економічне, культурне, національне XIV-XVII віків» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „І. Економічне житє: торговля й промисел міський.“ на сторінці 11. Приємного читання.