Розділ «І. Економічне житє: торговля й промисел міський.»

Формою такого дрібного торгу були тижневі торги. Тим часом як ярмарки операли ся на експортовій й імпортовій торговлї: обмінювали предмети одного імпорту на другий, зберали продукти домашнї для вивозу і взамін їх постачали місцевим торговельникам і всякого рода людности запаси предметів імпортованих, або виробів свійських з иньших країв, — торг обслужує місцеву потребу, особливо людей маломожних, що не можуть собі робити запасів від ярмарку до ярмарку. Розумієть ся, дає вибір предметів далеко слабший і біднїйший, товарів простїйших, примітивнїйших. Заразом запровіантовує людність міську чи містечкову запасами поживи селянського господарства. Торг служить звичайним атрибутом міського чи містечкового житя, становить його неминучу потребу. В принціпі уважав ся він також привілєґією і як ми бачили — надавано його звичайно разом з ярмарками в фундаційних привилеях (особливо пізнїйших). Але безперечно, він виростав часто і сам собою — заходом людности, навіть т. ск. спонтанїчно, силою потреби. Правительство часто толєрувало такі самовільні торги. Бачили ми скаргу міщан Луцька і Володимира на те, що наоколо його позакладано торги — ревізори відповіли на неї, що не бачуть у тім «так далекої шкоди» господарських міщан[387]. «Устава на волоки» забороняла закладаннє нових торгів близше як три милї від господарських міст, але давнїйші полишила й на пізнїйше[388].

Торг звичайно відправляв ся раз на тиждень, в певний день, уставленний привилеєм, чи міщанами самими, або їх дїдичом; дворазові торги на тижднї стрічають ся дуже рідко. Уважали, аби в сусїдстві не було торгів в двох місцях того самого дня, бо се підривало торг; привілєґіовані властителї торгів хапали ся в такім разї й за репресії. Так кн. Острозький в 1527 р. представив в. князю, що має привилеї на торги: в Острозї в недїлю й пятницю, в Дубнї в суботу, в Ровнім в пятницю, в Дорогобужі в середу, в Сатиєві в четвер, а богато иньших дїдичів «в замках и местех и именьях своих Волынских в тыє ж дни торги свои мают, а в том тим є. м. торгом сказа и шкода великая ся деєт»; він просив, аби в. князь заборонив «на віки» иньшим князям і панам мати торги в своїх маєтностях в ті днї, і в. князь його прошеннє сповнив — заборонив иньшим мати в ті днї торги і наказав їм свої торги перенести на иньші днї[389]. Розумієть ся, тому що днїв в тижнї всього лише сїм, се була дуже трудна штука, і хиба в найблизшім сусїдстві можна було оминати такої колїзії торгів.

Образ таких торгів і побираних з них оплат (ними властиво займаєть ся вона) дає люстрація м.Белза з 1564 р.[390]. «Торгове», каже вона, беруть з вільного торгу мясом — він починаєть ся від Петра і Павла й буває до мясопусту; від кождого вола, яловицї й барана беруть лопатку. Коли буває добрий торг, від св. Михайла до св. Мартина[391] буває рогатої худоби забитої на торг (волів і яловиць) більше меньше штук по двадцать, а баранів по копі. Треба знати, що там Руси більше як Ляхів[392]: як Русини постять різдвяний піст на рибі, тодї буває мяса на торзї меньше, і тих шість тижнїв посту на вільний торг мяса зовсїм не привозять (стороннї люде); а від Різдва до мясопуст буває не однаково — міщане, що арендовали торгове, кажуть що буває товару (волів і яловець) штук пять-шість. Від привезених на торг хлїбів (печених) беруть від воза по одному грошови. Від овочів з усяких дерев, привезених на торг, беруть від візка по півмірки, і як кажуть люде сьвідомі, середно рахуючи дістанеть ся таких півмірків тридцять на рік. Від горнцїв привезених на торг беруть торгового від воза по 2 гр., а таких возів буває на кождий торг возів чотири, більше або меньше, а на ярмарок буває возів двадцять, більше або меньше. Ночви, решета, миски, талїрки (правдоподібно деревяні) — від таких товарів беруть десяте начиннє на замок: того може, мірно рахуючи, зібрати ся на рік три золотих. Від гунь, привезених на торг, брали давнїйше по квартнику від гунї, але тепер побирає то на себе митник. Отже маємо тут довіз продуктів сїльського господарства і домашнього промислу (сїльских або сторонських гончарів, шаповалів, майстрів від дерева і т. и.). Місцеві ремісники, перекупнї й крамарі були до услуг публїки під час торгу й поза торгами.

Вільна продажа мяса була першою й головною прикметою торгу, його головною привілєґію. В звичайнім часї продавали мясо міські різники в своїх різницьких ятках. На торг вільно було привозити худобу кому небудь і продавати його «на сохачках», себто виставляти штуки забитої на мясо худоби на «сохах» — підпорах; від того й такі продавцї звуть ся сохачниками, а самий вільний торг мясом — сохачками[393]. Такі торги постачали отже консументам мясо в більшім виборі і по приступнїйшій цїнї, значить — служили інтересам людности, а при тім давали і осібний дохід старостї, в видї тої акцизи — «по лопатцї». «Тому що через великий наплив народу, як нам представлено зі сторони міста, читаємо в королївськїм привилею м. Коломиї з 1443 р.[394], буває недостача мяса, за браком вільного торгу (fori generalis), тому на усильні прошення міщан ми уставляєм в тім містї вільний торг мясом: що тижня в суботу, так що вільно буде всяким людям всякого стану вести там вільний торг мясом — ставити мясо на сохачки[395] і свобідно продавати». Мясо в тих часах було дешевше й біднїйшій людности приступнїйше; тому продавали його, як на тодїшнє залюдненнє (в порівнянню з теперішнїм дуже мале), справдї в великих масах. «Худоби, котру на сохачку бють, пише люстратор про Дрогобич[396], цїлий рік буває не мало, а особливо від св. Бартоломея[397] до мясопуст буває там худоби, забитої на торг, несчисленна сила: баранів драбиняками возять, і великої худоби буває там дуже богато».

Але не скрізь, як тут, було можна продавати мясо на торгах цїлий рік, або як казали: від Великодня до мясопуст[398]. По иньших містах час вільного торгу, очевидно — в інтересах міських різників, був обмежений: від Петра і Павла, як ми бачили в Белзї, від св. Якова (25 липня), від св. Бартоломея (24 серпня)[399], або навіть тільки від Різдва до мясопуст[400]. Крім того, щоб запобігти ріжним надужитям зі сторони тих покутних різників, були ріжні практики, з якими знайомить нас опись м. Кремінця з тогож часу: «Хтоб привіз на продаж (на мясо) худобу здохлу, скажену або слабу (rendowate), як би се було на нього доведено, той має бути караний горлом як фальшер»; тому королївські піддані по селах, бючи худобу, мають показувати її лавникам; а везучи мясо на торг, мусїли взяти з собою й шкіру забитої худоби — на випадок підозріня в крадїжи[401].

Про розміри торговлї в звичайні часи, поза торгами, по містах і місточках, дають певне понятє звістки про крамарів і ремісників, які дають нам люстрації й поборові реєстри (тільки з певними ріжницями в способі числення і в подїлах на катеґорії). Про ремісників буде мова далї, а тепер наведу кілька цифр про крамарів і крамницї. Так люстрація 1564 р. дає таку статистику для Камінця (я наводжу її в цїлости). Крамарів було того року 29 (самі християне, Жидів тут не було, через звістну заборону); вони платили по золотому. Суконників, що торгували дорогими сукнами й платили по два золоті, було девять. Суконників, що торгували простим сукном і платили по золотому, було чотирнадцять. «Шевцїв польських» (що сидїли під юрисдикцією привілєґіованною, є між ними й кілька Русинів) — 8; «шевцїв руських» 14 (платять по 24 гр.). Різничих яток 9 (се найвище оподатковані — платять по 4 зол.). Пекарів 56 (платять лише по 8 гр. і з поіменного реєстру видно, що пекарством займали ся попри иньші зайнятя)[402]. Иньших ремісників люстратор не вичисляє — від них мабуть не було спеціальних доходів[403]. Поборовий реєстр 1583 р. числить: купцїв або крамарів 87, продавцїв або перекупнїв (praevenditores diversi) 43[404].

Про Кремінець інвентар з 1563 р. дає такі відомости. Описуєть ся ринок: на пляц ринковий вимірено морґ ґрунту, середину його займають міські склепи, з фронтами на чотири сторони, коло них ратуш; всїх склепів («крамів»)[405]; в них торгують купцї місцеві: приїзжі купцї не можуть розкладати ся з своїми товарами між міськими крамами, але мають ставати під домами і торгувати своїми товарами, по давньому звичаю». Податкова такса виріжняє такі катеґорії купцїв і промисловцїв: ті що торгують шовковими річами (платять 4 гр.); ті що купчать сукном і иньшими (платять 2 гр.); вкінцї корчмарі платять по грошу від меда і так само від пива.

В столичнім Луцьку «комор крамних всїх» в 1550-х рр. мусїло бути звиш сорок: по словам люстраторів ті що торгували у власних домах, платили по 30 гр., а ті що в наймленних — 17 гр., і всього податку рахують вони на 15-16 кіп грошей. Осібно суконники, себто крами вищої марки, платили високу суму 20 кіп грошей, так що мусїло їх бути кільканайцять що найменьше[406].

Для Холма люстрація 1565 р. дає таку статистику: крамниць 20 (з виїмком одної самі жидівські) і ще 3 новозаложені; в 1570 р. крамниць міських було 26, війтівських 4[407]. В Белзї й иньших місточках Белзького повіту поборовий реєстр 1578 числить купцїв 7, крамарів і перекупнїв (propolae) 51, «прасолів» (revenditores salis) 53; в Буську торговцїв і перекупнїв 30, в Городлї 45[408]. За те люстрація 1566 р. «крамарів» в Городлї подає тільки 7 (самі жидівські), стількиж в Сяноку, в Галичу лише одного[409]. Тут очевидно иньші підстави оподатковання, а з тим і иньші способи статистики ревізорів.

Ріжні катеґорії крамарського торгу так описує отся характеристика його з початку XVII в., дана одним з його репрезентантів, львівським крамарем, обжалованим купцями за те, що він входить в границї торгу т. зв. «крамів богатих»: «Я панам не перешкоджаю в їх крамах і богатих товарах, бо вони і титул той мають: «богаті крамарі», і займають ся товарами дорогими, річами богатими й коштовними, як китайки, адамашки, атласи, півґранати й всякі иньші матерії (хто то може вичисляти які то бувають дорогі матерії!) — шовки, полотна нїмецькі (kolenskie), голандські, турецькі річи — коври, ріжні коріння. Я ж з тих і тому подібних, трудних до вичислення річей не маю нїчого хоч би й найменьшого, а займаю ся товаром, який звичайно звуть нїренберським, що продають і иньші крамарчики; сїркою, галуном, простими руськими кісниками (czepliki), бляшаними й мосяжними вибиванками (abschlagi), клеєм, годинниками що цїкають, зеркальцями дрантивенькими, щипцями до сьвічок, часом замками, папером, потроху шпильками, стяжками, голками, свиставками, наперстками, гребенями, мосяжними перстениками й иньшим дешевим дрантєм (materklasy), яких за шеляг (третина гроша) або й за квартник (шоста частина гроша) можна купити й продати три штуки»[410].

Вкінцї треба піднести ще одну важну й рухливу галузь торгу — а то шинкарство й корчмарство (в наведених вище статистиках міського торгу вона опущена, тому що підпадала иньшим формам скарбової експльоатації). Як ми вже знаємо, вона була одною, з головнїйших катеґорій державного оподатковання, і так само одним з головнїйших джерел доходів міських і старостинських. Щоб дати понятє про значіннє його в загальній сумі міського торгу, я наведу кілька статистичних дат — де їх маємо. І так в Луцьку в 1552 р. було таких корчмарів, що шинкували в своїх власних домах 26; таких що держали шинки в домах наймлених 18; таких шинкарів або шинкарок, що не держать шинку постійно, а купують пиво і мід бочками і продають в роздріб (вони платили меньший податок) було 24; разом 68. В Київі в тім роцї було корчом 58. В Володимирі, по словам старости, було в серединї XVI в. коло тридцять корчом[411]. З иньших міст не маємо такої статистики, але єсть иньше джерело — реєстри чопового, що платило ся з них. Порівнюючи цифри бачимо, що Київ або Луцьк з своїми півсотками корчом були дуже слабі міста в порівнянню з торгом напитками в иньших містах. І так тим часом як Луцьк 1578 р. заплатив чопового 434 зол., Володимир 475, иньші міста дають такі цифри:

 [412][413]

Побору брало ся тодї від фабрикації напитків по денару від гроша вартости ( 1/18), і осібно стількиж від шинковання. Се може дати нам понятє про розміри сеї торговлї.

---

ОРҐАНЇЗАЦІЯ РЕМІСНИЧА

---

Корпоративний устрій Середньовіча, початки цехів на Українї, цеховий устрій, його моралїстичний характер, охорона інтересів матеріальних, орґанїзація ремісничої науки, типовий цеховий устрій в Західнїй Українї XVI в., його розповсюдженнє, взірець цехового устрою з Заднїпровя XVII в.

Привілєґіованнє і реґляментація торгу була тільки складовою частиною системи привілєґіовання і реґляментовання міського промислу взагалї, що характеризує середновічне місто. Купцї були тільки першою, найповажнїйшою й найбільше привілєґіованою катеґорією чи корпорацією (або ґрупою корпорацій) в корпоративнім устрою, що обіймав собою всю промислову міську людність, при чім се понятє промисловости і звязаного з нею корпоративного (цехового) устрою розуміло ся далеко ширше нїж тепер. В цехи орґанїзували ся в середновічнім містї лїкарі й аптикарі, адвокати й нотарі, професори й студенти, музиканти й публичні жінки, забезпечаючи колєктивну охорону собі й своїм інтересам. І понятя привілєґії й реґляментації ідуть як невідлучні товариші за сею корпоративною орґанїзацією, маючи забезпечити кождому його заробок і відповідний його станови і уродженню прожиток, дорогою виключення конкуренції. В тім характеристична прикмета тодїшнього сьвітогляду в порівнянню з теперішнїм, що галосить право на труд кождого і безграничне право економічної боротьби. Середновічний економічний устрій змагав до забезпечення спеціальних прав кождого стану, кождої кондіції чоловіка на те становище, яке дають йому його прирожденні й набуті права; для того він виключав усїх непривілєґіованих, привілєґіованих забезпечав від надмірної конкуренції зі сторони самих товаришів по занятю, по званню — щоб оден не розширяв своїх оборотів, своєї продукції на некористь другого, не «відбирав йому хлїба», творячи вигіднїйші обставини для себе і забиваючи другого своєю конкуренцією. З другого боку корпоративна реґляментація, карність і одвічальність служили інтересам середновічної полїції моральности і дають забезпечити публику, під корпоративною честию й репутацією, від обманств і надужить в виконуванню промислу, поставленого для того під догляд і контролю цїлої корпорації і обставленого на сїм полї також цїлою системою приписів, устав і практик.

В Нїмеччинї, що була для наших земель взірцем міського устрою, корпоративний устрій і спеціально — цехова орґанїзація реміснича розвиваєть ся в парі з розвоєм міських мунїціпій взагалї: на XII-XIII в. припадає розвій цехового устрою, на XIV-XV віки його остаточне сформованнє. Таким чином разом з пересадженнєм на український ґрунт міської орґанїзації, як вона істнувала по нїмецьких містах, і міський промисел починає орґанїзувати ся в цехову систему на нїмецький взір. Фундаційні привилеї вправдї не говорять звичайно про цехову орґанїзацію, бо се була річ внутрішнього устрою, внутрішнього праводавства й орґанїзації міської громади; але звістки, які ми маємо з другої половини XIV в. вказують, що цеховий устрій істнував і розвивав ся разом з розвоєм нової міської орґанїзації. Так нпр. з звістної нам грамоти для перемиських шевцїв 1386 р. бачимо, що по більших містах Галичини були орґанїзовані ремісничі корпорації: перемиські шевцї творять замкнену корпорацію з обмеженим числом — є їх шіснадцять яток (banci — нїм. Bank), і число се не має побільшати ся; при тім вони дістають всї права шевцїв-католиків м. Львова — отже і у Львові були такі корпорації. Але розвивають ся й орґанїзують ся цехи в Західній Українї (в Галичинї й на Поділю) головно в XV в.

В Нїмеччинї XV вів і перша половина XVI були часом повного розцвіту цехової орґанїзації, вироблення й реґляментовання її форм цеховим уставодавством, і на взір її орґанїзують ся цехи й укладають ся цехові устави в українських містах. Незалежно від того, що нїмецькі міста були взірцем і джерелом міської взагалї й спеціально — цехової орґанїзації, широко розповсюджене мандрованнє ремісників популяризовало форми цехового устрою, як він виробляв ся по більших промислових центрах Нїмеччини. Реміснича практика вимагала від молодих ремісників подорожі до лїпших ремісничих центрів для докінчення науки і осягнення репутації правдивого майстра. Майстри переходили з міст, де вони дістали науку, до иньших міст, де брак замкнених цехових орґанїзацій давав їм лекшу спромогу заложити самостійну робітню. Все се розширяло нїмецькі цехові взірцї все далї й далї на схід в глибину польських і українських земель. Майстри, що завязували новий цех, брали за взір цехову орґанїзацію тих міст, де вони учили ся чи побували для науки. Цех майстерства уздярського й сїдлярського в Перемишлї завязують в 1472 р. двох уздярів місцевих, третїй майстер з Познаня, і два сїдельники — оден з Сендомира, другий з Плоцька[414]. Цех ткачів у Львові в 1469 р. заводить устави для челядників на взір м. Ляндсгута, нїмецької осади на західнїм пограничу Галичини, звістної полотняними виробами (теп. Ланцут)[415]. Камінецький цех ткачів бере собі за підставу уставу ткачів львівських. В Кремінцї король поручає завести цехи на взір Кракова і Варшави, і т. д.[416]. З другого знов боку взірцем служили цехові устави й практики місцевих цехів споріднених ремесл: цех творив ся, коли з певного ремесла або близшої ґрупи ремесл збирало ся стільки майстрів, що варто було звязати ся в осібний цех. Перед тим належали вони до цеху якогось поблизького ремесла. Так нпр., у Львові в XVI в. до одного цеху належали золотники, малярі, відливарі й пушкарі, але 1600 р. золотники відлучили ся й заложили свій осібний цех. Зовсїм природно, що укладаючи цехові порядки для свого цеху, вони виходили з практик давнїйшого спільного цеху. І взагалї цехи переймали однї від одних все, що здавало ся практичним і користним, і всїм тим поясняєть ся, спільність певних принціпів цехового устрою й його розвою, хоч звичайно цехові устави виробляли ся членами нового цеха вповнї самостійно, предкладали ся лише до затвердження маґістратови чи иньшій власти, і певного одностайного цехового уставодавства не було зовсїм. Певні одностайні устави для всїх цехів даного міста, які видавали ся його компетентною властию (нпр. дїдичами), були вже явищем пізнїйшим.

Цех творить осібну самоуправну громаду, з виборним старшим (senior), або так зв. цехмистром на чолї, що являєть ся репрезентантом цеха на зверх і головою збору майстрів цеху, до якого належить власть і суд в цеху[417]. Справи, які виникають з ремісничої практики, і взагалї всякі спори між членами цеха мають полагоджувати ся судом цеховим; майстер чи челядник, який би поминувши цехову власть, звернув ся зі скаргою чи до війта, чи до маґістрату міста, підпадає грошевій карі й арешту, а війт або маґістрат не може приступити до переслухання його, не покликавши до участи в тім цехмистра, а цехмистр — членів цеху. До міських властей властиво належить тільки апеляція невдоволених з рішень цехового суду.

Цех має бути сторожем добрих обичаїв і моральности. Цехові устави старають ся піддержати патріархальні відносини. Цех — се «брацтво» майстрів — fraternitas, цехові майстри — «брати» між собою. Вони звязані певним релїґійним культом: цех має свою коли не костел, то капличку, олтар, і має являти ся в повнім складї на цехові служби. Бувають спеціальні цехові сьвята і відпусти[418], і сама цехова орґанїзація своєю цїлею ставить помноженнє божої хвали[419]. Кари за цехові провини побирають ся звичайно воском, і сей віск обертаєть ся на сьвічки на братських службах. Далї, одною з кардинальних точок цехової орґанїзації являєть ся участь всїх цехових братів в похоронї помершого цехового брата і його жінки: всї члени цеха під карою мають взяти участь в похоронній службі й похоронній процесії, і нїхто не може скинути ся обовязку нести мари з домовиною. Часом одначе се несеннє являєть ся спеціальним обовязком молодших членів цеха, так само як викопаннє могили для небіжчика, або сьвіченнє сьвічок під час цехових служб.

Супроти «старшого» наказував ся безоглядний послух і поважаннє. Коли він обсилав майстрів цеховим знаком (т. звана цеха) на знак візвання, вони мали безпроволочно явити ся і пошанувати старшого поклоном. Але й старшому наказувало ся поважаннє супроти братів. За лайку або образливу мову на братських зібраннях, «при братськім пиві» карано порцією воску. Людям неморальним, не має бути місця в цеху. Хто хоче бути прийнятим до цеху має виказати ся сьвідоцтвами доброго поводження, бездоганного походження (отже осіб неправого ложа звичайно не приймали — за прикладом нїмецьких цехів). На кого впала недобра слава або підозріннє, мав протягом певного часу очистити ся від нього, инакше виключав ся з цеху. Тому що законний шлюб уважав ся першою порукою морального поведення і відповідних обставин, в яких мали виховувати ся ученики майстра, — цехові устави вимагали від майстра, аби був жонатий: нежонатий мав платити грошеву кару, що збільшала ся з року на рік.