І та «драча і лупежество» панували скрізь. Поставити міст чи гать на якійсь головнїйшій дорозї, значило стільки що дістати маєток. «За направлюваннє дороги» на переїздї через р. Вягр під Перемишлем на львівськім шляху уставляєть ся мито і воно віддаєть ся в аренду в серединї XVI в. за річну плату 150 зол. Се дуже поважна сума, дохід з середнього села. Як де не рости було таким поборам? І вони росли, під всякими покривками, і без них. Сучасні записки нпр. кажуть, що гурт волів в дорозї через Галичину до Ярослава в початках XVII в. на 174 місцях стрічав митні застави, і мусїв обганяти ся від таких претензій[291]. А от нпр. як представляєть ся подорож каравана з осетриною від волоської границї до Львова в 1560-х рр.: в Камінцї коронний митниик бере три каменї риби і по грошу від запряжених волів, числом 47; в Орининї місцевий дїдич взяв таку саму оплату і риби дві цїлї і два кавалки, разом коло 5 каменїв; в Скалї взяли по півгрошу від вола, риби коло 6 кам. і два таляри; в Сухоставі грошима таляр і 6 гр. і два каменї воску; в Теребовлї — камінь риби, грошима 3 таляри і 5 гр., по півгроша від вола і ще мито возове; за мито коломийське (знесене ще столїтє перед тим) і галицьке коло Дібрчі Жиди орендарі взяли по півгрошу від вола, осібно возове, і 10 каменїв риби; в Гологорах камінь риби, дукат грошима і возове; сусїднїй шляхтич на своїм ґрунтї взяв 6 каменїв риби; в Глинянах три каменї риби і півгроша від вола; у Львові королївський митник казав заплатити по грошу від вола і від вартости риби по півтора гроші від копи (півтретя процента), а осібно ще взяли «торгового» на замок звиш три каменї риби[292].
Провіз товарів в таких обставинах ставав штукою, що вимагала від купцїв дуже великої оборотности. А коли шлях так густо заростав всякого рода митами, що не можна було оплатити ся, і не було спромоги якось дротеребити її (за помочию правительства), — приходило ся закидати сей шлях зовсїм і або шукати нових доріг, або зовсїм кидати торговлю. Напр. в люстрації 1564 р. читаєм при Рогатинськім старостві: мита або цла від фірманів, яких тудою досить їздило з солею, брали на замок по двадцять топок соли, але тепер фірмани обернули ся на иньші дороги, з огляду на «густі мита» на тім шляху, а особливо наслїдком мита, яке бере на своїм полю п. Балабан[293].
Як я вже сказав, сї тягари й ограничення упадали на масу міщанства тим тяжше, що не були однакові для всїх — мали свої привілєґіовані виїмки.
І так передовсїм, як знаємо вже[294], цїла шляхетська верства була звільнена від плачення мит і всяких торговельних ограничень, коли вивозила якісь продукти «з дому» (власної продукції) чи «до дому» — для домашнього ужитку. В Польщі сю практику потвердила конституція 1496 р., загостривши кари для митників, які-б схотїли побирати мита з шляхтичів[295]. В в. кн. Литовськім шляхта почала заходи в сїм напрямі в сердинї XVI в., при чім перед повела волинська шляхта, стараючи ся на взір сусїднїх провінцій Польщі осягнути повне увільненнє від мит для шляхетського вивозу й довозу, особливо цїнне для неї супроти близькости границї. Тим часом як загал шляхти на соймі 1551 р. просив тільки знесення митних оплат для вивозу збіжа з шляхетських маєтностей й знесення державної монополїї для лїсових товарів шляхти, волинська шляхта просила знесення мита з усяких «рЂчей властныхъ князьскихъ, паньскихъ и земянскихъ»[296]. Правительство довго не хотїло зрікати ся своїх доходів і навіть пробовало представити шляхтї невідповідність таких операцій: мито уставлене для купецьких людей, а не для шляхти, і коли шляхтич не хоче платити мита, то нехай і не льстить ся на купецькі зарібки[297]. Але вкінцї уступило і в серії иньших привілєґій для шляхти признало повну свободу від мит державних і приватних для продуктів господарства шляхетських маєтностей (отъ всякого господарства домовоє роботы)[298], а прилученнє українських земель до Корони вповнї зрівняло тутешню шляхту з коронною в повній свободї від оплат не тільки при вивозї, а й при довозї товарів зза границї[299].
Ся привілєґія робила дуже значну конкуренцію купецтву. Не тільки при вивозї за границї держави, чи довозї звідти, а й при внутрішнїм оборотї — при довозї на великі ярмарки, що в значній мірі заступали обороти заграничні, а навіть і на звичайні торги. Шляхта прецїнь була найбільшим продавцем (до певної міри наче продуцентом) місцевих товарів, і мабуть таки й найбільшим консументом тих заграничних товарів, що йшли на внутрішню консумцію. І в краях пограничних, як цїла Західня Україна, її безпосередні операції з заграницею чи з більшими (внутрішнїми) огнищами заграничного торгу, її конкуренція давала себе відчувати купецтву дуже сильно. Шляхта не тільки обходила ся без посередництва купецької верстви, але мала спромогу продавати дешевше і мати чужі річи за дешевшу цїну — рахуючи зовсїм поважу ріжницю, яку робили мита. Крім того для неї не мали ваги ріжні обмеження, як склади, заборони безпосереднїх зносин заграницею — нпр. шляхтич міг спроваджувати собі вино зза границї для власного ужитку і т. и.
При тім хоч шляхтич або його слуга, що провадив караван, мусїв складати присягу, що сї товари належать до власного господарства шляхтича (рахуючи в тім і продукти, які він діставав від своїх підданих в данях) або спроваджувають ся ним на власну, домову потребу, се не забезпечало від надужить. Не говорячи, що таким способом шляхтич міг задоволяти потреби своїх свояків, знайомих, сусїдів і т. и., — шляхтичі навіть купчили під покривкою домового ужитку. Королївські люстратори 1564 р., констатуючи упадок митних доходів в Сяніцькій землї, між причинами вказують також і те, що «за тих часів велика сила шляхтичів взяла ся до великого купецтва під плащом домової потреби, і купуючи в великім числї худобу й коней, перегоняють через границю, а мита давати не хочуть»[300].
Та рівноправности не було й серед самої міщансько-купецької верстви. Не кажучи про привілєґії, роздавані поодиноким особам, що звільняли ся від митних оплат чи то на час (нпр. на певну торговельну операцію) чи то на цїле житє, були цїлі міста звільнені від певних мит чи від усяких оплат. Вигода, яку мали на сїм пунктї міщане міст привілєґіованих — певних більших центрів, чи певних приватних міст, протеґованих впливовими дїдичами, тим більше утрудняла шанси і можливість конкуренції, саме навіть істнованнє купецької людности міст непривілєґіованих.
Треба ще запримітити, що взагалї таких привілєґіованих міст більше було в чисто польських землях нїж в українських — і се також погіршало шанси української торговлї супроти конкуренції польських земель. З більших міст на українській території, які мали повну свободу від мит, можемо властиво вказати лише Львів, Луцьк і Київ. Львів дістав її дуже пізно розмірно: доперва при кінцї XV в., з огляду на тяжкі біди, які спали тодї на нього й підірвали його добробут і торговлю. З початку був звільнений на час (як бував і перед звільнюваний)[301], а в 1505 р. на віки — був зрівняний в податкових свободах з Краковом, що ті свободи мав уже від столїть[302]. Коло тогож часу і з подібних же мотивів — щоб дати місту поправити ся по татарських спустошеннях, дана була свобода від усяких мит місту Київу: міщане, що могли виказати ся листом «зъ ратуша кієвского», «подъ ихъ печатью мЂстскою», не мали давати мита нїде: «по нашимъ (великокняжимъ) мытомъ и по князскимъ и по панскимъ и по боярскимъ, и по духовнымъ и по свЂтскимъ, сухимъ путемъ и водою», аж доки би місто не поправило ся[303]. А що воно не поправило ся, то й ся свобода зістала ся на все[304], і розширена була також і на землї Корони польської (в 1550-х рр.)[305]. Потім на взір Київа дістав свободу від мит Луцьк, в серединї XVI в.[306].
Крім сих головнїйших центрів мали свободу від мит деякі другорядні приватні міста. Так нпр. Межибож завдяки впливам Сєнявского, свого властителя, дістав звільненнє від всякого рода мит і оплат по всїх містах, з Львовом і Люблином включно[307]. Серед міст привілєґіованих, увільнених від оплат мита, які вичисляють нам принагідно люстратори 1564 р., знаходимо Тернопіль[308]. Але загалом, як я вже сказав, українські міста мали сю привілєґію далеко рідше, і пізнїйше діставали, нїж міста польські.
Безрадність міст, утрата старих торговельних транзітів, розвій торгу господарськими продуктами, шляхецька конкуренція містам, ворожа містам шляхецька полїтика, зріст цїн і шляхецькі заходи против того, такса й репресії на купцїв, проби замкнення границь, пьотрківські ухвали 1565 р., їх шкідливість для міст, часткові замкнення
З сих середньовічних пут привілєґій та обмежень польсько-литовський режім не годен був вийти. Реформаційні змагання до «направи річи посполитої», що розвивають ся в серединї XVI віка серед польської шляхти, вправдї порушили ріжні питання з сеї сфери, але нїчого не зробили для їх розвязання, противно поплутали ще більше ту сїть, в якій заплутало ся міське житє. Що правда, й зі сторони міщанства не бачимо зрозуміння ваги момента. Правда, воно було виключене від законодатної роботи, скупленої виключно в руках панів-шляхти, але не бачимо, щоб воно сим разом вийшло за межі оборони своїх льокальних привілєґій і прероґатив, взяло справу загальнїйше та чи то дорогою представлень правительству, чи публїцистики постарало ся просьвітити шляхетський загал про потреби «направи» в сфері економічної полїтики. Видно, що сьвідомість хиб її та тих небезпечностей, які грозили підірвати вкінець економічне житє міст і — взагалї економічне житє краю, не проходило глубоко в кругах навіть найблизше інтересованих.
Тим часом старі підвалини, на яких опирало ся торговельне житє міст, були підкопані. Старий транзітний торг, на якім опирала ся українська, а по части й польська торговля XIV-XV вв., в серединї XVI в. змалїв до розмірів дуже незначних в порівнянню з давнїйшим. Замкненнє Чорного моря Турками й упадок італїйських кольонїй на Чорному морю зістало ся утратою не винагородженою; торг з Волощиною й Туреччиною не виповнив вповнї сеї прогалини. З другого боку ті перешкоди, які протягом другої половини XIV і першої XV віка польський уряд ставив українському транзітови до Прусії й середньої Нїмеччини в інтересах протеґованих польських міст не минули також для нього дурно: супроти перешкод в безпосереднїх зносинах з українськими огнищами сього транзіту, як ми вже бачили почасти, сей торг поволї, уже з кінцем XIV віка тратить свої ринки на півночи. Коштом українського транзіту розвиваєть ся венецький, італїйський взагалї, і здобуває собі ті краї, що перше запровіянтовували ся транзітом українським — балтийське й північно-нїмецьке побереже, північну Европу взагалї. Хоч орієнтальні товари йшли і в другій половинї XVI в. через Україну і навіть через Польщу (кажу «навіть» — бо те що йшло через Україну, в значній мірі споживало ся иньшими провінціями Польщі), але се було дуже небогато в сумі, а розмірно до того, як міг би в тім часї виглядати той транзіт на північно-европейські ринки — й зовсїм мало. В торговельнім білянсї українських земель другої половини XVI чи першої XVII в. ся позиція не має вже великого значіння. Рівнож, з орґанїзованнєм безпосреднього експорту з московських земель через устє Неви, упадає транзіт московських товарів, що в північно-українськім торговельнім руху мав певне значіннє. Розвій внутрішнього запотрібовання, зі зростом розкоші й комфорту в шляхецькім житю, міг би в значній части винагородити сї втрати в руху перевозовім, але-ж бо обслужуваннє його в значній мірі лишало ся поза сферою міської торговлї, завдяки звістній нам привілєґії шляхти на безмитний довіз всякого рода заграничних товарів, призначених для власного ужитку.
Уже з початком XVI в. головна вага в торговлї вивозовій переходить на експорт продуктів місцевого господарства, що з розвоєм експльотації селянської працї, зі зростом шляхецької господарки фільваркової все більше стає господарством шляхецьким. В другій половинї XVI віка, з розвоєм вивозу лїсових товарів і збіжа з полудневих, українських провінцій, ся перевага експорту сирових продуктів стає ще замітнїйшою. Тим часом як експорт худоби, шкір, воску і деяких иньших продуктів іде в західнїм напрямі — на Ярослав і Люблин, на Шлезк, експорт збіжа й лїсових товарів іде на північ Вислою до Ґданська, сплавами. Про сей експорт сирових продуктів я буду говорити дальше, тепер лише піднесу, що він в переважній масї йде поза сферою міської торговлї.
Економічна полїтика шляхти в Польщі змагає з одного боку до уставлення можливо вигідних обставин для експорту своїх товарів і довозу потрібного для себе зза границї. З другого боку — супроти фінансових потреб держави стараєть ся поставити справу так, аби державні тягарі спадали на иньші плечі, а не на шляхетські. Тому в цїлости удержуєть ся митна система і всякі торговельні побори, але проводить ся різка границя між купецькою торговлею і шляхетським торгом власними продуктами та закупном для власних потреб шляхти. Для вивозу продуктів шляхецького господарства в ширшім значінню того слова, то значить включно з продуктами, які шляхта побирала з селянських даней або виробляла в своїх маєтностях, як товари лїсові і т. и., шляхта здобуває й пильно стереже повну свободу від всяких обмежень, стїснень, поборів. Тому що ся свобода має місце тодї, як вивіз робить ся безпосередно продуцентами, він здебільшого й ведеть ся самими панами — властителями й державцями, з виключеннєм посередництва міської, торговельної верстви. Пани продають свої продукти безпосередно заграничним фірмам, чи їх аґентам, або ріжним ґданським неґоціантам. Ґданські купцї, завдяки своїм привілєґіям безмитної торговлї, стояли в лїпших обставинах, нїж купцї внутрішнїх, українських чи польських міст, а до того лучили вигоди заграничного торгу з вигодами внутрішнього. Се давало їм велику перевагу над конкурентами і зібравши, по обчисленням першої половини XVII віку, в своїх руках яких дві третини всеї заграничної торговлї Польщі[309], Ґданськ робив страшенну конкуренцію иньшим містам Польщі — попросту лишав їх на сухому.
Для ілюстрації наведу цифри ріжних катеґорій фрахтів, з рахунків влоцлавської комори 1575 р.[310]. Від осіб духовних пройшло човнів 19 (14 шкут, 3 дубаси, 2 човни), на них лаштів 379 ½. З держав (староств) 41 (29 шкут, дубасів 9, лихтанїв 1, човен 1) на них лаштів 957. Шляхецьких 148, на них лаштів 3857. Міщанських 67, на них лаштів 1551.
Три перші катеґорії всї творять властиво одну — землеволодїння великопанського, отже разом 208 човнів і на них 5193 лаштів. Се більше як у троє супроти міщанського вивозу, але ще в сїй останнїй катеґорії були, очевидно, не самі лише міщане з міст Польської корони. З другого боку з вивозом був тїсно звязаний і довіз, і він також утїкав з рук міщанських. Ті заграничні фірми, що забирали збіже чи иньші товари, не упускали нагоди замість готового гроша покрити частину цїни купна товарами «для шляхетського ужитку». Сама шляхта, висилаючи товари до Ґданська або иньшого заграничного чи ярмаркового міста, не залишала поручити своїм служебникам чи шафарям поробити закупно потрібних заграничних товарів і привезти їх з поворотом, користаючи з оказії. Ми бачили з тих же митних записок влоцлавської комори[311], як панські шафарі з поворотом везуть з Ґданська вино, пиво, оселедцї. Коли ріжні купцї, продаючи сирові продукти, везли назад ріжні товари й фабрикати европейські,[312] так, очевидно, хоч і в меньших розмірах, робили панські служебники й фактори з поручення своїх панів. Таким чином і та торговля яка лишила ся і яка на ново розвинула ся в XVI, ішла в значній мірі поза містами й міщанством — величезна частина торговельного обороту обминала їх, тїкала з їх рук. Ситуація була дуже поважна й потрібувала енерґічної й скорої направи, коли хотїли-б уратувати міста і торговельно-промислову верству від повного упадку. Але до такої направи не прийшло.
Треба сказати, що власне в сїм часї, коли торговельно-промислова людність міст переживала такі критичні хвилї й попросту корчила ся під тими ударами, які задавала її економічна еволюція земель Польщі, — серед всевластної тодї вже шляхти, що держала в своїх руках ключі житя й смерти всїх верств Річипосполитої в соймовім законодавстві, як раз виробляєть ся настрій особливо неприхильний до сеї торговельно-промислової людности. Розвиваєть ся він особливо під впливом вражінь від упадка монети, що то повільнїйшим кроком, то гострими катастрофами переходить протягом XVI і XVII віка. Особливо упадала в цїнї дрібнїйша, місцева польсько-литовська монета. Монета грубша, загранична — як золоті червоні або таляри, тратила свою вартість тільки наслїдком загального здешевлення металю, яке зазначило ся в XVI в. від припливу металю з Нового Сьвіта. Дрібнїйша-ж, розмінна монета, бита в Польщі й Литві — гроші й його части: денари ( 1/18 гроша), квартники ( 1/8 гроша), упадають в цїнї подвійно, як наслїдком здешевлення металю, так і наслїдком своїх спеціяльних причин: загального погіршення монети (битя монети меньшої й гіршої проби) й витискання монети лїпшої монетою гіршою. Польща, як зрештою й иньші сучасні держави Европи, не знала примусового виключення чужої монети з місцевого обороту. Ходили по Польщі свобідно найріжнїйші монети, а монети польські — по иньших краях. При браку одностайно-прийнятої проби на монету, монета гірша мала тендецію виперати з обороту монету лїпшої проби: сю скуповували, вивозили й продавали як товар. Щоб уникнути того, коли сей факт був спостережений і сконстатований сучасними економістами, ріжні держави й володарі ідуть на взаводи одна перед другими в обниженню вартости своєї монети — роблять монету лекшу й гіршої лїґатури. Наслїдком того мусїла неустанно упадати вартість рахункової одиницї, якою з кінцем XV в. став в Польщі т. зв. золотий польський, себто тридцять грошей.
Перед тим рахували на копи — sexagenae, по 60 гр. — особливо в землях в. кн. Литовського, де сей рахунок задержав ся дуже довго ще й потім, і на гривни (марки), по 48 гр. Але з кінцем XV в. приймаєть ся одиниця з 30 грошей, що назвала ся золотим тому, бо сї 30 грошей відповідали тодї вартости одного золотого червоного угорського — найбільше розповсюдненій в Польщі золотої монетї. А що між сим рахунковим 30-грошевим золотим і реальним угорським золотим незадовго показала ся ріжниця, то 30-и грошевий золотий став називати ся золотим польським, реальної-ж монети, яка-б представляла той 30-и грошевий золотий польський не було.
Отже бачимо, що коли в 1496 р. на угорський золотий рахувало ся рівно 30 грошей, в 1526 раховано їх 40, в 1545 уже 50, при кінцї столїття 58. В XVII віцї, на місце сього повільного обниження зачинають ся різкі скоки, наслїдком нездалих монетних експеріментів. В 1601-1611 р. вартість золотого угорського з 58 іде на 70 гр. В 1616-1620 з 75 на 120 гр., в рр. 1626-8 з 131 на 160 гр., в 1635-1640 з 165 на 180, в 1662-1676 з 180 на 360. Инакше сказавши протягом XVI в. золотий упав в цїнї в двоє, протягом XVII в. іще в шестеро, а разом протягом двох столїть — в дванадцятеро[313]. Відповідно до того, розумієть ся, мусїли зміняти ся цїни всього. Автор економічного трактату з 1641[314] дає таку табличку цїн з 1580 і 1640 рр. (перевожу її на гроші для лекшого перегляду):
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VI. Житє економічне, культурне, національне XIV-XVII віків» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „І. Економічне житє: торговля й промисел міський.“ на сторінці 9. Приємного читання.
