Розділ «І. Економічне житє: торговля й промисел міський.»

Дорога отже йшла через Мазовше, від Торуня до Казимира над Вислою, від Казимира сухою дорогою чи до самого Володимира, чи може тільки до Буга, за Холмом.

Дорога з Торуня до Львова; в Берестю (куявськім) від коня 6 гр., і 8 гр. митнику, в Ковелю 2 гр. (давнїйше 1 гр.), в Ґостиню 2 гр. 4 ден., в Ловичу 1 гр., в Раві 3 гр. 4 ден., в Ґорі на Пілїцї 1 гр., в Радомі 2, в Опатові 3 (давнїйше 1). В Сендомирі 2½ гр. від коня і крім того оплати від сукна такі самі як в Люблинї, від иньших товарів також подібні, сукно шкарлатне і полотно вільне. Відти дорога, що від самого Берестя ішла суходолом через землї Лєнчицьку й Сендомирську, переходила через кілька дрібних, приватних мит (в сумі 2½ гр.) до Сяну й перейшовши його йшла на Русь на Крешів (1 гр. від коня), Любачів (так само), Городок (2 гр.) — до Львова. В сумі оплати на сїй дорозї були значно низші як на володимирській, майже о третину. Може се певна тарифова полїтика в інтересах Львова. У Львові як і в Володимирі платили 2½ процента; осібний податок був від оселедцїв: від бочки 42 оселедцї.

Дорога зі Львова до Торуня — стації й оплати ті самі. В Сендомирі від воза беруть 36 гр., від мішка перцю або зінзіберу 2 гр., від кругу воску 1 гр., від тисячки шкірок 6 гр. На кінцевих стаціях оплата низша (в Ковелї гріш, в Берестю два).

Окрім сеї старої дороги була нова — з Берестя вона йшла на Лєнчицю і Іновлодзь, з Сендомиру на Ярослав, звідти на Перемишль і Городок. Оплати були трохи вищі (стацій було меньше, але оплати більші). В Сендомирі брали так само, як і на старій дорозї.

Товари бачимо тіж, як ми вище їх загально означили: з півночи йшли передовсїм сукна, також матерії вовняні, полотна, оселедцї, ріжні вироби; з полудня — футра, шкіри, віск, коріннє, шовк.

По смерти Казимира ся торговля терпить нові перешкоди від польського правительства. Новий король Людовик, несьвідомий попереднїх проб, дав себе краківським купцям намовити на нове замкненнє доріг на Русь заграничним купцям. Разом з потвердженнєм права складу для Кракова, в 1372 р., видано грамоти, де Львів і Русь вітворено тільки для купцїв польських і угорських, всї иньші — «чеські, моравські, шлезькі, пруські і спеціально — торунські» під страхом конфіскати товарів не мали ходити на Русь — не могли йти дальше Кракова й Сендомира[126]. Таким чином головним торгом для них мав би бути Краків, де спеціально для торуньских товарів установляв ся склад. Привід до того дали якісь кривди від пруських купцїв при торгу сукнами й промінї грошей[127]. Вправдї, Володислав Опольський, діставши Галичину, не признавав сього замкнення, навпаки заохочував торунських купцїв, аби прибували на Русь[128]. Але що дороги йшли через Польщу, тож пруським купцям не легко було скористати з сих Володиславових запрошень. Скоро одначе їм удалося добути від Людовика відчиненнє дороги на Русь: в осени 1373 р. Людовик, на їх прошеннє, відчинив їм давню Казимирівську дорогу на Русь і прирік, що як би з якихось причин схотїв замкнути сю дорогу на ново, то упередить про се торунських купцїв шість місяцїв наперед[129].

З часів Людовика ми не знаємо більше таких замкнень. Наступило воно з початком королївства Ягайла, і знову з інїціативи Кракова, що дістає тодї нову грамоту з потвердженнєм права складу: дальше Кракова, Сендомира і Люблина не можуть іти чужі купцї, анї обминати їх якимись непризнаними дорогами[130]. І на сей раз правительство польське завзяло ся дуже. До чисто торговельних мотивів прилучили ся полїтичні: пруські рицарі підтримували Витовта протів Ягайла, і сей мав з Прусією свої власні рахунки. Пруські міста, для пресії, хотїли заборонити вивіз товарів з Прусії до Польщі, одначе не відважили ся здійснити сю гадку. Натомість власне в сїм напрямі іде правительство і купецтво польське. Навязують ся зносини з портами Поморя, через них — безпосереднї зносини з Фляндрією[131], а пруську границю король з кінцем 1390 р. замикає зовсїм: пруським купцям не вільно зовсїм іти до Польщі, їх арештують і відберають товари[132]. Заходи пруських купцїв і правительства нїчого не помагали, й заборона, з невеликими перервами потрівала кілька лїт.

Розумієть ся, мусїла вона, як і попереднї заборони, відбити ся на руській торговлї дуже сильно. Краків зміряв до того, щоб стати одиноким торгом для Руси що до західнїх товарів, і підтинаючи торговлю Руси з Прусією й Вроцлавом та замикаючи руським купцям дорогу на захід своїм правом складу, він зближав ся по волї до сеї цїли — поки не осягнув її дїйсно.

Торговля Прусії зі Львовом ще потягнула ся. Пруські купцї цїнили її сильно і коли знесено замкненнє пруської границї, в останнїх роках XIV вв. бачимо її ще дуже живою. Міру дають переховані з останнїх лїт XIV і першої половини XV в. торговельні рахунки пруського правительства, що само вело торговлю через своїх шафарів[133]. Шафарі сї висилали своїх аґентів (dyner), але у Львові мають свого т. зв. wirt-a, комісіонера з місцевих купцїв. Вартість товарів пруських шафарів на львівськім складї разом з претенсіями по обрахунку 1402 р. виносила 219 гривен. Шафарі посилали фляндрські сукна і бурштин, зі Львова діставали, в промін або купном, футра, шовкові матерії й коріннє — як і давнїйше[134]. Волинських міст в сих рахунках не стрічаємо вже. Правдоподібно, всї ті перешкоди відбили ся на волинській торговлї ще сильнїйше і скорше, нїж на галицькій, і ослабили її торговлю з Прусією. Не забудьмо, що протягом цїлого ряду лїт, аж до Ягайла, Волинь стояла на ворожій стопі з Польщею, через котру ішли торгові дороги з Прусії до волинських міст, і рух на них мусїв ще далеко частїйше переривати ся, як з Галичиною, що все була за той час в польській окупації.

Але й торговля львівська не довго потягнула. Війна з Прусією, роспочата в 1410 р., наново зірвала торговельні зносини з Польщею й замкнула дорогу на Русь. Від сього часу на довго никнуть всякі слїди торговлї на Руси в пруських джерелах; фіґурують тільки ще якийсь час довги львівських купцїв за побрані товари[135]. Східнє коріннє, давнїйше вивожене з Руси й експортоване до Фляндрії, пруські міста починають спроваджувати з Фляндрії[136]. Нема нїяких звісток про якісь зносини Торуня не тільки з Володимиром, а й зі Львовом, а Торунь був досї головним, майже виключним посередником Прусії в руській торговлї (Ґданьск тільки пізнїйше здобуває значіннє для руських земель — вивозом продуктів лїсових і рільничих). В своїх скаргах на польське правительство, предложених папській курії в р. 1432, пруські рицарі підносять між иньшим, що невважаючи на приобіцяне мельненським трактатом (1422) відчиненнє Польщі й Литви для пруських купцїв, вони нїяк не могли допросити ся відчинення дороги на Русь[137]. Вкінцї ся ситуація знайшла своє розвязаннє в повстанню пруських міст против рицарського правительства, викликанім між иньшим також і сею різкою суперечністю полїтики правительства з торговельними інтересами міст, що вимагали як тїснїйшої звязи з Польщею — їх найголовнїйшим ринком. Підданнє міст під власть польського короля (1454) привело вкінцї до прилучення до Польщі всеї західньої Прусії (1466), і пруські міста на підставі інкорпораційного привилею дістали повну свободу торгу на всїх дорогах Польщі — «до Угорщини, Руси, Моравії, Шлезка, Австрії, Саксонїї, Волощини,» з застереженнєм одначе, що «склади, мита і старі дороги в інтересах міст Корони й її провінцій задержують ся в повній силї далї»[138].

Поки се наступило, поки безпосереднї торговельні відносини Руси з пруськими містами могли відновити ся й скріпити ся серед сих перешкод, які поставили їм тим часом сї склади, дороги і т. д., Краків вповнї осягнув свою цїль: торговельні зносини Руси з пруськими містами були розірвані, пруські купцї мусїли приїздити до Кракова по товар руський і східнїй, руські купцї — діставати нїмецькі й иньші західнї товари від купцїв краківських[139]. З своїм правом складу й забороною торговлї між заграничними купцями в Кракові краковяне розривають комунїкацію Заходу з Русию і стають примусовими посередникам між ними. Заграничний купець в Кракові не міг продати свого товару заграничному купцеви, лише місцевому, з виїмком ярмарок, анї не міг перевезти через Краків заграничного товару чи з дому чи до дому, а мусїв продати його в Кракові польським підданим.

Конкуренцію робив Кракову ще Вроцлав. Обминаючи Краків з його складом, вроцлавські купцї — а з ними й нїмецькі, ходили на Сендомир і Люблин до Галичини й далї, в землї в. кн. Литовського і на полудне до Волощини і «до Татар». Вроцлав здобуває собі велике значіннє також як місце вивозу волів з українських земель. Кракову така конкуренція була дуже немила, але замкнути Вроцлавянам дорогу довго не удавало ся. Ягайло признав їм свобідну дорогу не тільки на Русь, до Львова й Луцька, а й далї «до країв поган-Татар або Волохів,» з тим тільки, аби вони ходили старими дорогами — на Львів і Луцьк і иньші приписані городи[140]. Від його сина Вроцлав дістав привилей на свобідне ходженнє з волами й усякими товарами по всїй Польщі, в. кн. Литовському й Угорщинї[141]. У Львові в першій половинї XV в. стрічаємо Вроцлавян не тільки приїзжих, з товарами, а й на сталім житю, так що згодом вписують ся до львівського міщанства. Люблинські ярмарки, куди приходили з своїми товарами вроцлавські купцї[142], здобувають важне значіннє — з українських земель особливо для Волини й Побужа[143]. А ходячи з транспортами волів до Шлезка з руських земель, купцї галицькі й иньші мали спромогу й нагоду набувати тутешнї товари в Шлезку. Дорога їм була вільна до Шлезка на Сендомир, з поминенєм Кракова, і сею дорогою західноевропейські товари, котрі Краків хотїв змонополїзувати у себе, йшли на Русь поза його руками бодай в части.

Краківські купцї не залишали заходів против сеї конкуренції. Уже повисше згадані грамоти вроцлавським купцям служать мовчаливими сьвідками сих заходів, бо в першій лїнїї були призначені для забезпечення від краківського складу. Але не забезпечили. Покликуючи ся раз у раз на своє право складу, краківські купцї жадають, аби врацлавські ходили до Польщі не инакше як на Краків, і дістають в тім напрямі накази від правительства. В 1457 р., на скаргу краківської громади, що купцї з усяких міст Польщі й Руси ходять до Шлезка і спеціально — до Вроцлава, возять відти товари, поминаючи Краків, і за їх прикладом роблять се собі й купцї заграничні, — кор. Казимир заборонив своїм підданим і чужоземським купцям, ходячи до Шлезка чи зі Шлезка, поминати краківський склад[144]. З 1473 р. маємо припімненє на адресу купцїв шлезьких та угорських, аби не ходили иньшими дорогами як лише на Краків і тут продавали свої товари. Але вроцлавські купцї, тримаючи ся давнїйших дозволів, не слухали ся й поминали Краків далї. Се привело до процесу в р. 1485. Краківські купцї скаржили ся на вроцлавських, що вони поминають Краків. Головно справа йшла про їх торг у Львові й Люблинї. Вроцлавяне покликували ся на привилей Володислава Ягайловича. Визначена королем комісія уневажнила сей привилей супроти краківського права складу й заборонила знову вроцлавським купцям поминати Краків[145].

Як бачимо з сих актів, вроцлавські купцї не дуже таки слухали королївських наказів і ходили собі далї на Русь з товарами, поминаючи Краків. Так само українські міста, не вважаючи на претензії Краковян і королївські заборони не хотїли вирікати ся своїх безпосереднїх споконвічних зносин з Угорщиною та ходити на Краків. В 1470 р. король на прошеннє громади м. Сянока видав привилей, (на місце давнїйшого якогось, мовляв спаленого), що купцї з Руси й Поділя, ідучи на Угорщину й навпаки, повинні ходити через м. Сянік, не инакше[146]. Отже була в уживанню ся стара руська торговельна дорога на Угорщину, а ходили в дїйсности й иншими (розумієть ся не на Краків). Але правильного й успішного розвою таких безпосереднїх зносин серед вічних заборон — під карою конфіскат, розумієть ся, не могло бути... І хоч кінець кінцем торговлю українських міст не удало ся удержати в такій тїсній залежности від міст польських (Кракова передовсїм), як то собі бажали сї міста, а з ними й правительство, і навіть з упадком міського житя в Польщі, в XVII в. нпр., краківські впливи навіть в Галичинї йдуть на друге місце перед операціями купцїв пруських і шлезьских, як іще побачимо, — але ослабленнє української торговлї, стисненнє її в узькі льокальні рами, перенесеннє ролї посередників на польські міста (поруч Кракова особливо Люблин і Познань) було в значній мірі осягнене тою торговельного полїтикою.

Стративши безпосередні зносини з західною Европою завдяки привилеям Кракова, Львів — що від середини XIV в. рішучо стає головним торговельним центром Галицької Руси, стараєть ся зате задержати виключно в своїх руках торговлю зі східнїми краями. Він іде тоюж дорогою монополїй і привилєґій, взагалї характеристичною для середновічних західноевропейских відносин, Польщею пересаджених на Русь. Він змагає також до права складу і — до сконцентровання у себе всїх торговельних доріг через Русь, так як Краків, — щоб купцї східнї не могли везти своїх товарів далї на захід чи північ, а спродавали їх у Львові, і купцї з польских чи нїмецьких міст не могли самі ходити «татарською дорогою,» а купували східнї й руські товари у Львові і щоб не вільно було обминати Львова та ходити через иньші міста. Уживши тих способів, яких звичайно уживано — то значить сипнувши грошей на королївськім дворі, Львів дістав від кор. Людовика привилей, котрим замкнув «татарську дорогу», як потім скаржили ся инші купцї[147]. Був то очевидно привилей на склад м. Львову — на жаль, не захований, бо відібраний потім назад королем. Як можна було надїяти ся, замкненнє Львовянами татарської дороги викликало реакцію серед інтересованих купцїв, що вели самі торговлю на сїй дорозї. На чолї їх стає Краків.

Ми знаємо, що він ще від руських князїв дістав привилеї на торговлю в галицько-волинських землях. І пізнїйше Краковяне не залишали старань коло задержання свобідної дороги на схід, о скільки трівожні полїтичні подїї лишали можність для торговельник зносин на сїй дорозї. Маємо нпр. з 1375 р. грамоту видану Олександром Коріатовичом, як князем подільським, краківським: купцям на свобідну торговлю в його землї і на свобідний перехід через неї — то значить через Камінець до Білгорода на ту «татарську дорогу»[148]. Була се відповідь на заходи Львова коло її замкнення. Коли-ж Львовяне дістали від короля Людовика свій привилей, Краковяне ужили всїх заходів на королївськім дворі — і добили ся його відкликання. Людовик видав нову грамоту, в 1379 р., де пояснив, що купцї з ріжних міст (а передовсїм очевидно — краківські, що сю грамоту вистарали ся) представили йому, які шкоди дїють ся їм через замкненнє татарської дороги, і довели йому сьвідоцтвами ріжних поважних осіб і міст, що ся дорога була вільна за часів Казимира. Тож він відкликує свій привилей м. Львову і відчиняє «татарьську дорогу» для купцїв з усїх польських міст — мають нею свобідно ходити, куди і коли хто схоче — тільки платити мито у Львові[149].

Се був удар для Львова, але він з ним не помирився і дороги не відімкнув. Противно, він входить ще в порозуміннє з князем Любартом волинським що до спільного удержання «складів в Володимирі, в Луцьку і львові як вони здавна істнували»[150]. Любарт обіцяє Львовянам, що доки король не зломить силоміць[151] львівського склада — не відкриє дороги чужим купцям до «поганської землї», доти й він, Любарт, не пустить купцїв польских чи нїмецьких країв до поган[152]. Таким чином забезпечали себе Львовяне від можливости, що сторонські купцї, не маючи переїзду через Львів, почнуть обминати Львів та шукати дороги через волинські міста. Заразом львівська громада робить всякі заходи на королївськім дворі, аби вернути собі право складу. Людовик опинив ся в досить труднім положенню між конкурентами, і вкінцї зробив такий компроміс, що признав Львову склад неповний, який не загорожував чужим купцям татарської дороги вповнї: всї купцї з польських і угорських міст, що йшли на татарську дорогу, мали спинити ся у Львові на 14 днїв і тут торгувати, а по тих чотирнадцяти днях могли собі йти далї до Татарщини й усяких татарських міст; вертаючи ся назад з товарами, так само мусїли стати у Львові на чотирнадцять день, а не продані товари могли везти далї[153].

Вигравши таким чином справу зі Львовом, Краковяне рядом дальших привилеїв забезпечали собі свобідний торг в руських землях. Ще перед порішеннєм свого спору з Львовянами вони вистарали ся собі від Любарта привилей на свобідний торг в його краях і переїзд через них, за оплатою тільки половини цла[154]. Далї, маємо трохи пізнїйший привилей Краковянам від Константина Коріатовича на свобідний торг в його подільських землях і свобідний переїзд через них (як його брата Олександра); потім привилеї від Ягайла й Витовта на свобідний торг в землях руських і литовських і свобідний перехід через них (спеціально згадана дорога на Львів до Волощини і на Камінець до «Тартарії») і т. д.[155].

Та збераючи грамоти на свобідну дорогу через Львів, краківські купцї не мали її в дїйсности. Ходити на Львів змушувало їх правительство — аби не ухиляли ся від мита, що з них там поберало ся до державного скарбу; а львівські купцї користаючи з того, робили їм трудности й не перепускали з товарами через Львів. Кілька разів розпочинають краківські купцї процеси з львівськими і покликуючи ся на привилей з 1380 р. виграють справу. Але Львовяне все обстають при своїм і далї роблять трудности, і тим, безперечно, утрудняють торговлю Кракова в руських і східнїх землях та ослабляють його конкуренцію[156].

Програвши на правній дорозї справу з Краковом, тому що сей був сильнїйший, богатїйший, впливовійший, Львів зате, користаючи з такоїж переваги своєї супроти поменьших галицьких і подільских міст, виграє в своїх претензіях супроти них. Хоч річ була очевидна, що право свобідних доріг, признане Кракову, мали тим самим і всї руські міста в границях Польської корони, та рішають тут, як я кажу, фінансові сили й впливи Львова. При окупації Галичини Ядвіґою 1387 р., Львів дістав від неї привилей, де між иньшими в досить неясних і обережних виразах згадано було про львівське право складу[157]; при пізнїйшім потвердженню сього привилею (1424 р.) слова про склад постилїзовано загальнїйше і в сїй новій стилїзації виглядало воно на повне признаннє права складу[158]. Ужити сього привилея против Кракова Львовяне очевидно не відважають ся[159], але опираючи ся на нїм, замикають дорогу на захід і північ купцям з міст полудневих і виграють справу на королївськім судї. Коли громади міст Галича, Коломиї й Стрия звернули ся до короля зі скаргами на Львів за сї перешкоди, король прийняв інтерпретацію Ядвіґової грамоти, яку давала львівська громада — що тут признано м. Львову право складу. Він постановив, що купцї з Галича, Коломиї й Стрия не мають дїйсно свобідної дороги поза Львів: ідучи до Перемишля, Ярослава, Ряшева, Белза й дальших міст, вони мусять спродавати свої товари у Львові, і так само йдучи з тих міст з поворотом. При тій нагодї Львовяне покликали ся на купцїв камінецьких, що вони нїколи не оспорювали львівського права складу, і камінецька громада дїйсно подтвердила, що вона се право вповнї признає[160].