Розділ «III. Модерна історія»

Цей період триває від розпаду імперії Каролінгів із 843 р. до зламу ХІV-ХV ст., коли виникає нова Європа — Європа королівств, націй, монархій, європейського балансу та Європа, з якої вирине своєю чергою модерна доба в наступні віки. Ці п’ять або шість століть європейського розвитку можна сприймати в значному ідеологічному забарвленні, але єдина резонна точка зору — це підхід Монтеск’є, коли він висунув гіпотезу, що феодалізм можна було б уважати колискою або однією з колисок політичної модерності в Європі, і спробував це довести. Ми дійшли до тієї ж самої точки зору, поділивши її на дві частини. Феодальна епоха створила умови для процесів, з яких складається доба модерна. Деякі з цих процесів мали результатом модерність, визначену як нове поле можливостей. Епоху феодалізму слід розглядати в цій чіткій перспективі створення умов можливості.

Щоб краще зрозуміти оригінальність феодального суспільства, потрібно подивитися, яким воно було в Х-ХІ ст., коли воно виглядає найпоказовіше. Його оригінальність ґрунтується на поєднанні трьох елементів: васальної залежності, сеньйорії та королівства, кожен з яких більш-менш звичний і банальний, але поєднання яких настільки неймовірне, що єдиною досить переконливою історичною паралеллю є досвід Японії в ХІІ-ХVІ ст.

Васалітет — це договір між двома членами соціальної еліти, тобто між аристократами-воїнами. Договірні сторони рівні за суттю, оскільки обидві представлені вільними людьми, які належать до одного й того самого світу, але вони нерівні за своєю владою, авторитетом і багатством. Договір фіксує обмін цими двома видами рівності: захист з одного боку і військова підтримка — з іншого. Учасники обміну нерівні й вільні, а складові обміну рівні. Васальний договір чітко поважає умови договірної справедливості. Вищий, або «сеньйор», — пізніше «сюзерен», що значить, точніше, сеньйор сеньйора, — має певні ресурси, які можна мобілізувати в політичних цілях. Нижчий, або «васал», — одне з не багатьох галльських слів, які збереглися у французькій мові, — або, простіше, «чиясь людина», передає свої військові здібності на службу вищому, щоб зміцнити потугу того цілого, яке сеньйор утворює зі своїми васалами, з метою захисту та/або нападів.

Договір вирізняється певними характерними рисами. Він перетворює васала на професійного солдата на службі сеньйора. Сеньйор повинен утримувати васала, якщо хоче мати його біля себе. Оскільки економіці того часу практично невідомі гроші, утримання може відбуватися тільки в двох формах: або сеньйор тримає своїх васалів у власному домі, де вони користуються продуктами його земель і майстерень, або ж він надає їм доходи з тієї чи тієї зі своїх земель. Перший варіант надто складний для здійснення, і може застосовуватися для кола, яке не перевищує невеликий рівень. Отже, мав би взяти гору другий варіант. Доходи, що віддаються з землі, звуть леном, або ф’єфом, а ленне дарування має нестійкий характер, принаймні в тому сенсі, що васалові передають не саму землю і не тих, хто на ній працюють. З технічної точки зору сеньйор залишається власником виробничих чинників і передає тільки продукти. Проте дуже швидко доходами почали вважати землю, а передання лену стало довічним, а згодом і спадковим. Договір укладали довічно — звідси й довічне володіння леном, — і його не можна було розірвати ні за спільною згодою, ні за рішенням однієї зі сторін, за винятком серйозного порушення умов і духу договору. Він і сам теж дуже швидко стає спадковим. Договір має виключний характер стосовно васала: якщо в сеньйора є кілька васалів, то у васала може бути тільки один сеньйор. Це правило поставлять під сумнів у XII ст., але це — ознака еволюції феодалізму в напрямку виходу за власні межі.

Договір обставляється ритуалом. Васал складає руки й вкладає їх у руки сеньйора, інколи стаючи при цьому на коліна; сеньйор промовляє кілька слів; це — символ покори. Потім вони цілуються на знак згоди та дружби. Після цього відбувається ще один ритуал, який з’явився пізніше, але твердо відомий з епохи Каролінгів як суто релігійний і християнський обряд: поклавши руку на Євангеліє чи на якісь реліквії, васал присягає на вірність, це — його «слово». Перший ритуал має більше значення, ніж другий, адже, хоча віра й дуже поширена, честь віддається цим особливим васальним узам. Фізична присутність обох осіб необхідна. Ця вимога буде знята в пізній період занепаду феодалізму.

Зазначені васальні узи можуть легко і без викривлень перетворюватися на ланку васального ланцюга. Досить, аби васал став сеньйором або сеньйор васалом, якщо тільки з кожним із них не станеться цього перетворення, щоб стихійно утворювалися феодальні мережі, які набувають пірамідальної структури з огляду на нерівність сторін у договорі. У цій структурі учасники угоди діляться на два типові шари: вища аристократія, яка дістає цей статус завдяки своїй позиції «зверху», своїй силі, багатству й авторитетові, і нижча аристократія.

Сеньйорія — це зовсім інше й незалежне від першого явище. Її можна охарактеризувати трьома основними рисами. Це, по-перше, економічна одиниця, маєток з ознаками натурального господарства. У цій одиниці згруповані сільськогосподарські землі — одну частину, заповідні землі сеньйора — кріпаки обробляють безпосередньо на нього, а решта поділена на дрібні ділянки, які роздають сім’ям кріпаків для їхнього власного вжитку, — та майстерні, де виробляють усі необхідні предмети чи кріпаки-ремісники, або сільськогосподарськими кріпаками в міжсезоння. Зовнішні обміни обмежуються деякими предметами розкошу, шовковими тканинами, прикрасами або домашніми рабами, переважно слов’янського походження, чим і пояснюється сама їхня назва (раб французькою — «esclave»). Така схема економічної одиниці характерна для північних країв, тоді як на півдні, зокрема в Італії, замість маєтків існують подрібнені великі володіння, а обробка заповідних земель сеньйора замінена феодальними повинностями. Ці варіації мають суто технічне значення і не справляють жодних економічних наслідків.

Сеньйорія — це також і соціальна одиниця. До її складу входять сеньйор і його сім’я, в принципі, аристократи, які ще тримаються родових уз, тож сім’ю слід розглядати радше не як домашнє господарство, а як розширену родину. До сеньй-орії входять також хлібороби, фахові ремісники, слуги се-ньйорського дому. Ці кріпаки мають проміжний статус між свободою та кріпацтвом, який більшою чи меншою мірою коливається в один або інший бік. Вони прикріплені до землі, оскільки людей і робочої сили не вистачає після демографічного спаду в попередні століття. Вони виконують феодальні повинності та ходять на панщину, але самі обробляють власні господарства.

Це, зрештою, майже політична одиниця. Розвал центральної політичної влади внаслідок розпаду імперії Каролінгів виявився в запаморочливій децентралізації та в розосередженні публічної сфери й у перманентній війні між одиницями, яким цей стихійний процес пішов на користь. Цими одиницями є сеньйорії, які перетворюються на одиниці безпеки й захисту від ворожого зовнішнього середовища. У такій ситуації сеньйор здійснює або ж узурпує повноваження органу правосуддя, законодавства і оподаткування, які умовно звуться «королівськими прерогативами» і які в звичайний час закріплюються за центром, за королем і його владним апаратом. Чинним режимом є дуже абсолютна ієрократія, оскільки не існує противаги владі сеньйора. З цього випливає змішання публічного й приватного, одним із наслідком якого є те, що сеньйор прагне привласнити собі всі землі, які входять до сеньйорії. Ця тенденція ніколи не доходила до свого завершення та до ліквідації власності: деякі позасеньйоріальні володіння, привласнені приватними особами, змогли зберегтися й пережити феодальну добу. Під цим кутом зору сеньйо-рія справді виглядає як квазіполітія, адже в ній зберігаються більшість інституцій і публічних функцій, але на місцевому рівні.

Сеньйорія сполучається з васалітетом через ленне володіння. На початку і за своєю концепцією лен — це заробітна плата в натуральній формі, яку видають напряму за столом у сеньйора чи опосередковано в формі доходів від землі. Із запровадженням спадковості на лен і його ототожненням із землею він стає частиною володіння васала. Достатньо, щоб це володіння перетворилося на сеньйорію, аби лен і сеньйорія означали одне й те саме, а отже, одне й те саме означають сеньйорія та васалітет.

Королівство — менш помітний елемент феодалізму. Князі, королі й навіть імператор не зникли разом із імперією Каролінгів. Ці законні володарі влади в границях політій не вимерли. Проте, з одного боку, політії стали рухливими під дією воєн, битв, через виявлення васалами своїх вірних почуттів, унаслідок поділу володінь між спадкоємцями на уділи, хоча в загальному плані вся картина залишається стабільнішою, ніж здавалося б. З іншого боку, реальна влада володарів прямо пропорційна кількості та якості васалів, яких вони можуть мобілізувати, і ленів-сеньйорій, який вони можуть подарувати. Реальна сила престижного титулу може бути дуже слабкою: так, перші королі з династії Капетингів не простягали своєї влади далі «краю», яким є Франція на північ від Парижа. Але королі й князі посідають особливе місце. їх не можна викинути з гри, попри їхнє безсилля та всі мінливості війни, бо вони — священні особи, династичні спадкоємці законної влади, яка сягає ще римського імператора.

Загалом феодалізм демонструє картину надзвичайного розсіяння політичної влади, яка може спускатися аж до рівня місцевої округи, підпорядкованої сеньйору, але це розпорошення не погрузає в повну анархію, оскільки суспільство структуроване сеньйоріями та васальними мережами у межах можливих королівств. Феодалізм — це певна будова, принцип зв’язності та єдності людського суспільства. Його витоки можна простежити без надто великих зусиль.

Феодальні королівства варто розглядати в двох аспектах. Ідея королівства та імперії завжди була присутня в умах політичних та ідеологічних чинників — майже виключно освічених людей у тому, що стосується ідеології, — і завжди свідомо прив’язувалася до Риму. Важливий момент, який можна аналізувати тільки на основі достеменних документальних даних, торкається матеріального розмежування політій. Це — повільний, складний і мало досліджений процес. Його вивчення слід було б вести, виходячи з гіпотези, що політична карта в тому вигляді, в якому вона постає наприкінці феодальної доби, після Столітньої війни, визначена географічними вказівками, накопиченим спадком, різноманітними стратегіями, війнами, непередбаченими випадками тощо. Внесок феодальної доби спирається на давні та подекуди дуже давні дані. її власним вкладом може бути просіювання та добір кадрів, якнайкраще підходять одиницям, що їх затримало решето. Розвал центральної влади та підйом квазіполітійних одиниць, якими є сеньйорії, мали завершитися позначенням тих цеглин європейського дому, якими стали «краї», ті маленькі області, згруповані в радіусі близько двадцяти п’яти кілометрів. Ці цеглини-краї можна вкладати за різними схемами, причому такі схеми не довільні, а враховують усю історичну спадщину. Виходячи з цього, можна висунути гіпотезу, доки не буде документальних підтверджень, що феодалізм, стираючи або накреслюючи пунктиром усі наявні будівельні креслення, зобов’язав до загального перегляду всіх отриманих варіантів, організував між ними загальну й відкриту конкуренцію та привів до обрання найменш довільного варіанта, того, який би найкраще відповідав географічним ознакам і найвирішальнішій історичній спадщині.

Верденський договір 843 р. можна розглядати як старт процесу, немовби троє синів Людовіка Благочестивого запропонували в загальних рисах кінцевий результат і поклали на добу феодалізму завдання перевірити його слушність і підправити його деталі. Адже якщо взяти правильну перспективу, яку можна застосовувати до максимального культурного ареалу, принаймні в розрізі п’яти тисяч років, і якщо припустити, що цей ареал слід розподілити на політії, здатні врівноважувати одна одну, то ми, звичайно, отримаємо не ту детальну політичну мапу Європи, яку ми знаємо, а визначення багатьох субкомплексів, що можуть утворювати з себе політії: італійський «чобіток», Іберійській півострів, Британські острови, Скандинавія, Рейнський басейн, альпійська зона, Північноєвропейська рівнина тощо. У такому контексті запитання стає точнішим, а відповіді суттєвішими: які чинники та які обставини сприяли або завадили тому, аби різні субкомплекси утворили нинішні політії? Цей шлях одразу приведе до виявлення основної вади сучасної європейської схеми: відсутність німецької політії, утвореної в самому центрі геополітичної ваги Європи.

Витоки сеньйорій не мають нічого таємничого. Ми вже визначили великі помістя чи володіння аристократів як економічні одиниці, де працювали раби чи орендарі на всіх етапах розбудови європейської історії, починаючи від індоєвропейців середньої бронзової доби. Пізніше вілли епохи Ме-ровінгів і Каролінгів стають прямими спадкоємцями римських латифундій у тому вигляді, в якому вони визначалися з ІІІ ст., і адаптуються до нових політичних, фіскальних, економічних і, можливо, демографічних умов. Як квазіполітійні одиниці, сеньйорії є прямими продуктами розвалу державних структур Каролінгів. Оборона, правосуддя, процвітання забезпечуються в дуже вузьких межах можливого, в найґрунтовніших границях — помістях, які перетворюються на сеньйорії. Ця система набуває загального поширення через перетворення на сеньйорії всього, що має якусь сталість, і може слугувати місцевою точкою єднання: єпархія, монастир, давній адміністративний округ або просто місцевий можновладець чи авторитетна особа. Сеньйорія як явище зовсім не притаманне європейському феодалізмові. Воно завжди супроводжує розпад центральної влади. Проблема полягає не в політизації периферії через утворення сеньйорій, а в падінні центру. Щодо імперії Каролінгів, причинами розпаду стали нестача людських і економічних ресурсів у період нападів сарацинів, норманів і угорців. Слабкість ресурсів перевищує за вагою напади, адже сильніша Європа могла б стримувати і припинити напади. Оттонові довелося мобілізувати майже всі наявні феодальні сили, щоб вибити сарацинів з їхньої фортеці в Ля Гард-Френе!

Витоки васалітету відомі. Особисті узи між чоловіками — це кельтська інституція, взята Цезарем, германська, описана Тацитом, і, дуже вірогідно, індоєвропейська. Цими узами зв’язуються воєначальник або ватажок розбійницького набігу та його соратники чи спільники, які всі є аристократами, що відрізняє їх від уз клієнтарності, якими можуть зв’язуватися аристократ і пересічний люд. Каролінги свідомо й систематично використовували цю інституцію як фіктивний замінник для імперського владного апарату. Не маючи змоги наймати й утримувати адміністративну, військову, фіскальну, ідеологічну бюрократію та здійснювати за її допомогою контроль, а згодом і ліквідацію аристократів, імперська влада змушена була перетворювати їх на вірних собі людей, винагороджуючи їх політичними посадами та ленними дару-ваннями. Цей підхід був безнадійний і підкреслює, якщо в цьому є потреба, несвоєчасність такої спроби. Падіння імперії та поглиблення її розпаду приводять до перемоги відцентрові сили й стихійно делегують королівські прерогативи дедалі нижче, у подрібнену структуру, аж до рівня місцевої сеньйорії та найменшого васала. Результатом стає поширений на загал стан небезпеки. Щоб знайти хоч трішки безпеки, потрібно згрупувати найслабших навколо сильніших і утворювати стихійні коаліції. Такі квазіполітійні коаліції завжди супроводжують фази розпаду імперій. Оригінальність Європи — і Японії — полягає в тому, що узи клієнтарності замінили договори, які об’єднують рівних за суттю та нерівних за силою. У цьому процесі немає нічого наперед замисленого, і вислів «феодальний лад» дуже мало відповідає йому. Перед історичними дієвцями поставала велика проблема: падіння імперії та напади з усіх боків. Вони знайшли елегантний і ефективний вихід, зібравши докупи елементи своєї культурної спадщини та пристосувавши їх до нових умов. При цьому, самі не знаючи й навмисно не бажаючи того, вони винайшли небачену будову сегментарного типу, таку як плем’я та касти, оскільки вона базується на гнучкому й змінному поєднанні самодостатніх низових одиниць, у цьому випадку сеньйорій-помість.

Зазначена будова вимальовується і встановлюється в IX ст., тріумфує в X ст. і зазнає глибоких перетворень у ХІ-ХІІІ ст., вийшовши у новий світ у ХІV-ХV ст. Динаміку та її напрям диктують дві визначні зміни, одна з яких веде від феодального роздрібнення до реставрації монархії, а друга — від феодальної багатополярності до сучасної олігополяр-ності.

На відміну від режиму каст, який забезпечує соціальну солідарність у повній незалежності від політичних структур, а отже — тисячолітню стабільність, феодалізм нестійкий за своєю внутрішньою природою та нестримно веде до чогось іншого. Причина цього лежить на поверхні. Примножуючи кількість квазіполітій, феодалізм започатковує транс-політійну гру з дуже численними дієвцями. Багатополярна гра не знає правил або ж неспроможна забезпечити їхнє дотримання, як про це свідчать неодноразові спроби встановити «Божий мир», до яких вдавалася церква. Війна через це стає перманентною і вічною, навіть попри те, що вирішальні битви трапляються рідко й вони не аж такі кровопролитні. У перманентній війні весь час визначаються переможці й переможені. Проте деякі позиції бувають майже неприступними в тому сенсі, що ті, хто ними володіють, можуть програти багато битв, а врешті-решт виграти війну. Хай там як, але це нескінченне змагання веде до поступового й хаотичного виходу на поверхню найвищих переможців, королів і князів, які мали визнану легітимність. Стихійно народжений з розпаду імперії, що втратила актуальність, феодалізм стихійно призвів до реставрації та до встановлення монархій і князівств.

Першою виринає Англія завдяки щасливій вилазці нормандського герцога в 1066 р. Франція переживає набагато важчий і триваліший період зародження. їй знадобиться два століття безперервних воєн, які вестиме споріднена з Ка-ролінгами династія з Іль-де-Франс, щоб досягти вирішальної критичної маси за Філіпа ІІ Августа (1180-1223). З іншого боку, Італія й Німеччина не спромоглися створити унітарні королівства. Обидві випадковості, поєднані з історичною спадщиною, призвели до виникнення регіональної олігопо-лярної структури та до блокування на невідомо який час ходи до політичного об’єднання, яке мало б, у принципі, взяти гору. Одним із наслідків ситуації в Італії був, можливо, аналіз європейської аномалії та концепції трансполітійної рівноваги, зроблений Мак’явеллі й Гішарденом. Німецька аномалія призвела до появи зони слабкості й розривів у серці Європи, результатом чого стали кілька загальних катастроф, від першої — Тридцятилітньої війни (1618-1648) — до другої (1914-1945).

Реставрація монархії відбувається в самих межах феодалізму. Він став нагодою для легістів, радників тодішніх князів, виробити феодальну ідеологію, засновану на принципі піраміди васальної вірності, кульмінацією якої стає присяга, яку приносять територіальні князі королю як своєму сеньйорові.