Розділ «III. Модерна історія»

Друга фаза веде нас від дикої феодальної війни до модерної внутрішньої війни. Європейський баланс ґрунтується на точному означенні політій і на сприятливому співвідношенні сил між ними. Цій фазі притаманні війни, головним предметом і результатом яких є створення та встановлення меж політій і означення їхньої ваги на трансполітійній арені. їхній предмет і результат — політичне життя або політична смерть колективних дієвців, здатних мобілізувати силу. Цієї обставини достатньо, щоб пояснити сплески войовничого насилля та людської дикості, що затьмарювали Європу в ХV-ХVІІ ст. Це — точна аналогія того, що пережив Китай у так званий період «войовничих царств» між 481-м і 221 р. до н.е. І там, і тут війна відповідає логіці, окресленій Клаузевіцем, і сягає крайнощів смертельної борні. Ніколи перше європейці не опинялися в глибшій прірві насилля та жорстокості, ніж під час війни Білої та Червоної Троянд у Англії, придушення руху гуситів у Богемії, Селянської війни в Німеччині, Релігійних воєн у Франції або Тридцятилітньої війни в Німеччині. Такі вибухи руйнівніші тому, що процеси, які відбувалися з європейським матеріалом, стосувалися побудови політій і означення політичних режимів, що змішує межі війни й громадянської війни та вимагає звернення до ідеології, щоб обґрунтувати справу, яку кожний обрав для себе й захищає. У цю епоху ідеологію нав’язує релігія. Війни XVI — першої половини XVII ст. — це війни між політіями, громадянські війни між окремими угрупуваннями та ідеологічні війни.

Друга фаза закінчується в 1648 р., коли у Вестфалії виринає європейський баланс, який згодом буде затверджений в Утрехті 1713 р. На наступній фазі війна не зникає, а підпадає під контроль з огляду на обмежені цілі. Формула Клаузевіца про війну як продовження політики іншими засобами, концептуально слушна, має загальне значення та знаходить собі підтвердження в ситуації, яка складалася в Європі в XVIII-XIX ст. Контроль за війною дає змогу зробити її помірнішою. Пом’якшення війни здійснюється не в формі певного насильницького засобу. Дії з пом’якшення мають, якщо можна так висловитися, концептуальний характер: їх зовсім не видно на полі битви. Технічне вдосконалення вогнепальної зброї, більш глибока мобілізація чимраз більшої кількості ресурсів, організаційні зміни регулярних військ призводять до того, що зростають і їхня кількість, і кількість утрат. З іншого боку, межі війни окреслюються краще, а її наслідки краще контролюються, адже нею займається державна бюрократія, яка привласнює і монополію на війну. Дедалі менше потерпає цивільне населення, бо військо не повинне більше жити з того, що збере собі в краї: цим займається інтендантська служба. Війна стає професією для фахівців, вона віддаляється від звичайного досвіду цивільних, причому цей процес відчувається тим більше, що, оскільки війна і мир чітко і ясно розділені, війна сприймається тими, хто не воює, як епізодичне й віддалене переривання миру. Стабільне олігополярне становище, досягнуте в Європі впродовж двох століть, дозволило їй контролювати війну заради політичних цілей, але не допомогло уникнути катастроф. І справді, за логікою досягнення крайнощів, над війною завжди висить загроза, що вона погано закінчиться та перетвориться на смертельну боротьбу. Зрив може статися внаслідок вторгнення такого руйнівного чинника, як, скажімо, французька революційна ідеологія 1792-1815 рр., або через утрату контролю над своїми засобами з боку політичного і воєнного керівництва, як це сталося в 1914 р. після поразки німецького наступу на заході й аж до 1918 р.

Війна завжди йшла в Європі, навіть у період рівноваги. Брак імперського миру ніколи не дозволяв нехтувати й применшувати війну та солдата, як це було в Китаї. Війна перебуває в центрі європейської схеми, і на це вказують численні чинники. У пізнавальному плані, мислителі констатували, що у політичного чинника, за визначенням, є два виміри: один спрямований у середину політій, а другий — між політіями, і цим живилися їхні роздуми. Від Мак’явеллі до Клаузевіца політична філософія отримувала стимули, які піднесли її набагато вище рівня, досягнутого Сунь Цзи в Китаї або Артхашатрою в Індії. Іще одним вираженням поданої вище тези є доконечність для кожної політії бути активною, щоб не програти. Змагання, яке базується на доконечності не дати обігнати себе, надає розвиткові військової техніки й технології чільну роль, яка відбивається і на чиннику техніки взагалі. Оскільки технічний чинник за своєю природою стосується ефективності, а ефективність може слугувати будь-якій меті, то будь-яка ефективна техніка може знайти застосування як у мирній, так і у воєнній сферах: адже молотком можна забити цвях, а можна й розтрощити череп.

Чільна роль війни заохочувала до зосередження соціальної енергії та авторитету на військовій діяльності. Європа повторила досвід Греції, де війна з тих самих причин стала панівним, шанованим й авторитетним способом життя, який доходив іноді аж до зациклення на ньому, як, приміром, у Спарті. В обох випадках війна може сприйматися як спосіб життя, а цей спосіб підноситися до статусу «правильного життя» — життя, яке гідне того, щоб ним жити, і яке надає сенс існуванню. Ця етична версія війни збігається, своєю чергою, з племінною війною знову ж таки з тих самих причин: трансполітійна гра не дозволяє перетворювати війну на інструмент імперських планів, і це залишає за нею можливість стати ціллю за неможливості віднесення її до статусу засобу. Ці племінні, грецькі та європейські, а також і японські процеси переходу війни до ігрового й етичного сприйняття краще відбиваються на тлі порівняння з Китаєм, Індією, Передньою Азією і навіть із Римом, де, незважаючи на тисячолітній воєнний досвід, спортивний вимір війни підкреслений менше, ніж імперська місія Риму й внесок окремих особистостей у цю місію. Цією різницею пояснюється те, що по заснуванню імперії римляни поринули в насолоди від миру та полишили суворе військове життя найман-цям-варварам.

Порівняльний аналіз європейського культурного ареалу можна було б розпочати виходячи з центрального місця війни та наслідків, які з цього випливають, щоб поставити принципове запитання. Завдяки цілковитій випадковості релігією цього ареалу стало християнство. І ця релігія є релігією миру, милосердя та любові. Як і буддизм, християнство краще пристосовується до імперського миру й ще краще до людства, яке б перейшло за межі розсіяння в численних політіях. Тож, як європейцям поталанило примирити свою віру з потягом до війни? Вони, вочевидь, винайшли інші вирішення та інші компроміси, ніж японські самураї, які залучали на допомогу конфуціанство, щоб обґрунтувати той чи той стан, означити його обов’язки та дотримуватися відповідних чеснот. Достатньо було припудрити цю концепцію даосистськими міркуваннями в їхній версії чань і дзен, щоб досягти бусидо та задовільного з усіх поглядів вирішення. Складніше буде узгодити образ воїна з постаттю Христа.

На протилежному полюсі війни гра передбачає мир. Це — справжній мир, аж до наступної війни, а не перемир’я, коли готуються до війни й прагнуть зірвати підготовку ворога всіма невоєнними способами. З цього можна вивести певний наслідок щодо військової сфери. Військову компетентність, яка стає дедалі менш технічною та яку можна передавати за допомогою відповідного навчання мірою того, як людина просувається ієрархічними сходинками аж до головнокомандувача, можна оцінити тільки під час війни. Підвищення на посадах в мирний час мають, отже, ґрунтуватися на інших критеріях, тобто вже не на здатності вигравати чи не програвати битви й війни, а на соціальних зв’язках, успішному складанні іспитів, старшинстві, інтригах тощо. Доки триває мир, люди, яким належить вести наступну війну, наражаються на чимраз більший ризик утрати своєї військової компетентності, а через це смертельний ризик нависає над політією. Мир сприяє розвиткові міжнародного права, яке створюється шляхом неперервних переговорів між політіями, приреченими на те, щоб вічно тертися одна об одну та вступати в конфлікти, які виникають від цього тертя. Оскільки війна — це дорогий засіб, який усе одно має привести до столу переговорів, найпростіше починати саме з них, а оголошувати війну, тільки якщо переговори проваляться або для того, щоб прискорити їхнє завершення. Фактично, мир є первинним, попри всіляку видимість. Мир — це замирення законом і правом. Найнадійнішим способом мир можна досягати в політії. У стосунках між суверенними політіями миру досягти складніше, оскільки він передбачає, що ніхто не зацікавлений у шахрайстві, і не допускає принципових змін співвідношення сил. Та попри все це, у стабільній олігопо-лярній системі політії не перебувають одна щодо одної в природному стані та в стані дикої війни. «Згода політій» стає квазіполітією, яка спонтанно виробляє законодавство і право. У таких межах уможливлюються трансполітійні інституції, тобто колективні органи, які не належать до жодної окремої політії та виходять за межі їх усіх. Визначний приклад такої ситуації — католицька церква. Ще зрозумілішим і неминучішим є спонтанне виникнення мереж, які зв’язують проміжні точки та забезпечують обіг інформації, незважаючи на політичні розбіжності. Культурний ареал може стати інтегрованою мережею та отримувати від політичної фрагментації неоціненні переваги для індивідуальної та колективної творчості.

Важче буде оцінити психічний наслідок. Перемикання в тому чи тому напрямку від війни до миру зобов’язує до особливої психічної економії дружби й неприязні. Треба ставати здатним убити у воєнний час ворога, з яким, можливо, доведеться підтримувати дружні стосунки, коли мир повернеться. Це — тяжка психічна гімнастика. Професійним арміям громадян чи найманців займатися нею легше, ніж армії, яку набирають за загальним військовим обов’язком. Проте саме такі армії піднеслися на гребінь популярності після того, як французи довели ефективність масового набору рекрутів, а їхні суперники наважилися на те ж саме. Націоналістична ідеологія теж ставала в пригоді, щоб пом’якшити психічний дискомфорт народу, переконуючи його, що ворог у воєнний час не перестає бути ним і в час мирний. Але надмірно вдаючись до цієї ідеологічної настанови, громадяни політій-націй наражали олігополярну схему на небезпеку застопорення чи «сходження з рейок».

Контакти, які культурний ареал встановлює з зовнішнім світом, мають надзвичайні особливості. Імперія схильна до замикання після завоювання максимального ареалу. Замикання зводить до мінімуму ризики та вартість імперського контролю, і це надає йому політичного обґрунтування. Існує також і культурне обґрунтування, оцінити яке не надто й легко. Якщо цивілізація, коли брати це слово в певному точному значенні, — це найменш конкретний спосіб бути людиною, не переходячи до потенційної загальності, то еліти, у принципі, мають задовольнятися способом, який їх творить, уважаючи його за пристойний людський спосіб, від якого всі решта віддаляються, потопаючи в нелюдському й утрачаючи будь-яку привабливість. Європейці не уникли цього «спуску», адже вважати власні культурні особистості природними — це всезагальна людська властивість. Але те, що Європа не стала імперією, уберіг її від замикання з політичних причин. Не існувало жодної влади, яка могла б нав’язати таку замкненість. Вона могла бути тільки суб’єктивною та ґрунтуватися на зневажливому небажанні вважати гідними розгляду та інтересу інші тлумачення людського. За браком політичної замкненості на кшталт китайської чи японської європейці могли б вдатися до культурного замикання індійського чи мусульманського штибу. Цьому перешкоджала чи принаймні утруднювала вічна множинність політій. Стихійне ототожнення людьми своєї культури з природністю вело в Європі до змішування природності з англійською, французькою, італійською, іспанською та іншими культурами. Більшість таки пішла цим напрямком, але не зайшла ним надто далеко, бо попри те, що англійцям манери французів здаються дивними, приголомшливими чи смішними, а французи так само дивляться на англійців, і для одних, і для інших важко поставити під сумнів їхню спільну належність до людського роду.

Так само, як у Греції, та з тих же причин олігополярності та суверенітету політій, становище Європи вимагало спонтанного «етнографічного» сприйняття культурних реалій. Існує багато способів бути людиною, і кожен із них легітимний у своїй особливості та зрозумілий для того, хто хоче його зрозуміти. Такий підхід може призвести до ідеологічних викривлень, коли починають переконувати себе, або що людської природи не існує, або що якась інша культура є вищою. І так само цей підхід може укріпити здоровий глузд і зміцнити його впевненість у тому, що єдність людської природи не підривається множинністю та розмаїття її проявів і що не варто намагатися вийти з культури, в якій ви випадково народилися, щоб пристати до якоїсь екзотичної культури. «Подорожі», які нащадки англійських аристократів починають здійснювати на континент з XVII ст. і які стануть обов’язковим ритуалом для кожної молодої людини шляхетного походження, вписуються в цю спонтанну «етнографічну» перспективу.

3 цього не випливає, що така точка зору повинна торкатися всієї цивілізації та спонукати кидати цікаві й сповнені симпатії погляди на інші цивілізації. Стрибок може бути не спонтанним, але його полегшує те, що переходом слугують граничні поля культурного ареалу. їх можна вважати такими, що включені в законне розмаїття власної цивілізації, хоча вони при цьому виявляють достатньою мірою яскраву екзотичність, щоб слугувати містком до справжнього чужого. Для греків македонці могли бути культурними посередниками щодо скіфів, а жителі Криту — щодо єгиптян, континентальна частина Анатолії могла слугувати посередником щодо персів. Європейці могли здійснити цей досвід переходу в Іспанії і на Сицилії та познайомитися з мусульманською культурою. На південному сході континенту вони були в контакті з Візантією, яку поступово в 1300-1453 рр. заміняють османи. На сході культурні кордони Європи нечіткі й надають доступ до сибірських і степових племінних культур. Саме в контексті чутливості до іншого слід намагатися сприйняти шок від контакту з культурами американських індіанців. Зневага, пиха, жорстокість, байдужість, експлуатація — усі ці вияви контакту, дуже реальні й багато разів засуджені, не повинні змушувати нас забувати, що це — «нормальні» вияви зіткнення між різнорідними культурами, а також приховувати той надзвичайний і суто європейський факт реального й бувалого інтересу деяких європейців до американських індіанців. З цієї цікавості, яку важко було б знайти щодо інших культурних ареалів, в XVI ст. народилася етнографія, хоча, як свідчить Геродот, уперше вона з’явилася колись у Греції.

Справжнього чужинця можна побачити в чужинських землях, і його можуть навіть запросити до участі в союзі націй. Так, Османську Туреччину вводить в олігополярну гру король Франції Франциск I у 1536 р., щоб обійти оточення з боку Габсбургів, а Росія від часів Петра Великого — внаслідок суміжного розташування. Культурна відмінність Османської імперії цілковита. Відмінність росіян краще порівнювати з Візантією. Важливою є сама можливість запросити їх до олігополярної гри, за логікою якої учасники не повинні бути настільки сильними, щоб зламати рівновагу, й не мають бути культурно однорідними. Цю умову проти волі задовольнила Османська імперія, яка досягла своєї кульмінаційної точки й перейшла за неї в XVI ст., після чого починається її повільний занепад. Щодо Росії — дивного й унікального прикладу імперської політії, створеної з різних клаптиків у пустелі абсолютною ієрократією за моделлю Передньої Азії, то вона постійно й не бажаючи того погоджувалася з цією умовою, увесь час відстаючи від Європи, уперто прагнучи надолужити відставання та постійно зазнаючи в цьому поразки. Хай там як, а культурна відмінність зовсім не викликала ворожнечі та намірів відкидання, а дозволила поширитися «турецькому», а захопленню російськими речами дала змогу проявлятися аж поза межами розумного, починаючи з Вольтера та його захвату від «просвітленої» політики Катерини II. У моді були й інші культурні екзоти: сіамці за Людовіка XIV, перси — періодами, що повторювалися, з виявом жвавішого інтересу, коли османська загроза радила об’єднуватися з Сефевідами чи їхніми наступниками, китайці — з чергуванням сплесків і падіння інтересу до них, японці — після їхнього відкриття до світу та Мейцзи.

Інший вид контактів європейців зі справжнім чужим менш миролюбний, але він мав вирішальні наслідки для людства. Трансполітійне становище унеможливлює авантюру зі створенням імперії, і, що набагато важливіше, політичні дієвці переконані в цьому. З огляду на це, в яких же явищах мав би відобразитися й виразитися підйом «соціальної енергії» в Європі? Поняття це нечітке, і ним важко оперувати, але можна триматися емпіричного констатування, що традиційні суспільства переживають злети й падіння в своїх колективних діях, підйоми й розквіт або ж занепад і декаданс. За ці процеси, що відбуваються в історичному матеріалі, відповідають політичні чинники, якщо шукати їхнє пояснення досить далеко, але оскільки вони проявляються, зокрема, через демографію та економіку, то важко визначити внесок кожної зі сфер. У ХІ-ХІІІ ст. Європа переживає період вибухового підйому в усіх станах — демографічному, економічному, релігійному, технічному тощо. Згодом, у ХІV-ХV ст., настає період епідемічних і демографічних катастроф у їхніх найжахливіших проявах. Помітне пожвавлення, яке починається з другої половини XV ст. і в XVI ст., переривається серйозним спадом у XVII ст., що триватиме аж до 1730 р., коли доводиться з великими зусиллями боротися з наслідками похолодання клімату, воєн, епідемій, заворушень, меркантилізму та фіскальної системи. З 1730 р. демографічне пожвавлення, подібне до вибуху за середніх віків, хіба що за винятком Франції, і техніко-економічні зміни знову надають Європі колективного тонусу.

Проте великі поштовхи соціальної енергії не привели, як це ставалося в інших місцях, до конвекційних процесів культурного ареалу, які виражалися б у політичних діях з імперського об’єднання, а давали імпульс до дій за межами Європи. Традиційна історія зафіксувала три визначні спалахи: хрестові походи ХІІ-ХІІІ ст., великі відкриття XVI ст. і колоніальний імперіалізм ХІХ ст. Якщо подивитися на них під кутом зору історії людства, то ці три поштовхи в підсумку зв’язали між собою всі традиційні історії, які відбувалися впродовж попередніх тисячоліть, і змусили до культурного стрибка ті природні історії, що затрималися. Вони об’єднали історії людства в єдину історію, що стала на шлях актуалізації. Перед кінцем XX ст. це вже не була єдина історія, а сполучення з європейцями та через європейців усіх історій. Хрестові походи відновили зв’язок з Передньою Азією. Великі відкриття встановили зв’язок з Америкою, Індією — якої грецькі мандрівники ледь торкнулися за часів царства Ма-ур’я наприкінці IV ст., слідуючи за Александром, — та Китаєм. Імперіалізм завершив вихід планети зі стану окремих анклавів, а далі, перетворивши на якийсь час зв’язки на узи підпорядкованості, призвів до руйнування традиційних суспільств, до бунтів у колоніях і нав’язав усім становище, коли за неможливості повернутися назад єдиний вихід — це втеча вперед і наосліп на новому етапі людської пригоди.

Монархії

Специфічний політичний режим європейських королівств — це поміркована ієрократія, поширена в доімперсько-му світі, тоді як на трьох інших ареалах — імперіалізованих або у вічному процесі імперіалізації, — усі ієрократії мають тенденцію до Абсолюту. Європейський виняток не можна приписувати еволюційній затримці та пережиткам первісних часів. Пояснення цьому слід шукати в неімперіалізації. Чим неімперіалізація та олігополярність Європи сприяли у вирішальний, якщо не у винятковий, спосіб створенню або збереженню трьох підвалин ієрократичної поміркованості, як от легітимності, законності та контролю влади короля?

Легітимність ієрократії характеризується трьома формами, які не властиві їй, але які вона визначає по-своєму. Ідеологічна легітимність ґрунтується на уявленнях, які подаються людям для обґрунтування не ролі, а її виконавця. Особа та династія, що претендують на владу, повинні переконати підданих не в тому, що королівству потрібен король, який би ним опікувався — можна постулювати, що це питання було вже давно вирішене, і всі або ті, з ким слід рахуватися, упевнені, що політії потрібен король, як сім’ї — батько, а стаду — пастух, — а в тому, що ця особа і ця династія мають легітимне право на здійснення цієї функції. Християнська історія завжди звертається до Біблії, і цей бік прив’язує її до азійської традиції суверена та династії, обраних якимось божеством або Богом. Ця традиція не йде аж до обожнення царя, за винятком Єгипту. Римський приклад реалістичніший. Незчисленні воєнні перевороти, які позначили собою історію імперії, підсилювали думку, що божим обранцем є той, хто переміг у битві за владу. Обидві концепції можна, на перший погляд, легко узгодити між собою. Досить постулювати, що шлях божого обрання проходить через змагання кількох кандидатів. У первісному світі такий підхід практикували часто. Проте цей аргумент не діє або діє погано проти божественної трансцендентності, про яку твердить Біблія, і ще гірше — проти євангельської проповіді любові. Приклад варварів спрямований у зовсім інший бік. У ньому наголошується на договорі між найпершим та рівними йому, і договір цей укладається на вигоду обом сторонам. Хто буде найпершим? Той, кого призначають рівні йому з огляду на його явні переваги, або той, хто сам пропонує себе і чия кандидатура затверджується рівними? Можливі всілякі варіанти, від невідпорної дії особистої харизми аж до демократичного чи квазідемократичного делегування влади.

Ці три схеми, так-сяк сполучені, аргументовані в більш-менш переконливий спосіб і акцентовані в той чи в той бік, привели до середньовічної концепції двох влад — влади папи та влади імператора, співпраця яких сприяє спільному благу та спасінню. Що має статися за відсутності імператора, бо відсутня й сама імперія? Одним із наслідків, цілком чужим ідеології, є те, що з огляду на неімперіалізацію, князі й королі вже не змагаються між собою за виняткове становище. Відсутність змагання дає кожному шанси довше втриматися на своєму місці. Ці шанси перетворюються на гарантії, коли за середніх віків стихійно помінялася концепція легітимності на користь князів при владі. Зазначена зміна відбулася стихійно, адже ієрократичному режимові потрібне ідеологічне узаконення, а наявна ідеологія настільки добре підходить для цієї мети, що немає сенсу шукати іншу. Вона тим краще влаштовує можновладців, що в ній поєднуються три різні традиції і завжди залишається можливість підкреслювати важливість однієї з них порівняно з іншими.

Отже, політії стають дедалі стабільнішими в своїх межах, а відповідно князі міцно тримаються на своїх місцях. Усередині кожної політії зміцнення королівств призводить до ліквідації всіх конкурентів на користь лише одного. Переможцеві, коли він позбувся внутрішніх конкурентів, немає підстав боятися конкуренції ззовні. Олігополярна гра закликає до оборонної стратегії та сприяє стабільності. Небезпека того, що зникне політія, а разом з нею і правляча династія, дуже мала, якщо вона взагалі існує. Залишається визначити, хто фактично посідає місце. Відповідь лежить у самому запитанні: місце посідають ті, хто його вже обіймав під час консолідації королівств, виринувши переможцями з феодального змагання. Згідно з промовистою формулою Франції, король — це імператор у своєму королівстві. Кожний король є імператором у кожному королівстві й кожен завдячує цією неприступною ідеологічною позицією олігополярності та ліквідації позиції християнського імператора в можливій європейській імперії.

Легітимність монарха має також афективну підвалину. Еліта й народ прив’язуються до наявної династії та платять їй твердою вірністю, не тільки заснованою на ідеологічних аргументах, а й такою, що мобілізує пристрасті, емоції, почуття. Як пояснити ці емоційні узи з огляду на те, що вони є емпіричною даністю? Слушне пояснення виходить безпосередньо з олігополярності та прив’язує афективність до війни. Рух до олігополярності та її утвердження через зміни балансу між олігополюсами призводили — на цілковиту відміну від імперського миру — до частих воєн, перетворивши війну на постійну турботу й основну діяльність. Аристократична еліта дістає свою легітимність і своє виправдання у військовій професії, якщо вона слугує колективному благу. З відновленням і зміцненням королівств спільне благо стає благом політії, до якої належить еліта. Найперший розрахунок цієї військової еліти веде її до думки про об’єднання з легітимним князем цієї політії з тієї очевидної причини, що й він теж опікується спільним благом. З цієї точки зору, на короля дивляться як на командувача військом.

Щодо народу та різночинної еліти, для яких війна не є їхнім призначенням і які ризикують зазвичай постраждати від її негативних проявів, то вони, як і всі люди, прагнуть миру. Вони можуть розраховувати чи сподіватися жити максимально убезпеченими від війни та її наслідків тільки тоді, коли король зберігатиме цілісність політії й уберігатиме її від нападів. Війна та її постійна загроза постають як потужний стимул убачати в суверені захисника й оплот, згуртовуватися навколо нього, щоб максимізувати безпеку. Безпека має глибокий психічний резонанс, адже найперший досвід — це крихкість живого, а другим — неподоланність людських негод. Аналогія з батьком тут виглядає цілком переконливою за умови, що її не вестимуть за межі припущення, що всі вожді в усіх позиціях можуть навіювати відчуття безпеки та діставати з нього міцну емоційну легітимність.