Розділ «III. Модерна історія»

Цей основоположний процес започатковує й інші — похідні від нього. Найвизначнішим на тривалу перспективу стає відвоювання князями в сеньйорів королівських прерогатив. Логіка ієрократії схиляється в бік абсолютизму. Сеньйори — це аристократи, яким недорого коштує об’єднатися та які в об’єднанні стають потужними. Вони зацікавлені в тому, аби протистояти абсолютистським тенденціям, і мають засоби для дієвого опору. З цього процесу повинні утворюватися монархії, більш-менш помірні — залежно від співвідношення сил. Таке становище базується на нестійкому балансуванні між абсолютистським підходом і стримувальним опором і може призвести до визначальних розривів, які відкривають шлях радикально новим підходам. Таким розривом буде перехід до нової конституційної монархії, яку можна демократизувати.

Інший наслідок — це перетворення аристократії на дворянство. За першої феодальної доби аристократи існують, але не як дворянство, що визначається як законно закріплена верства чи спадкоємний стан. Цей перехід стає рухом від відкритості до замкненості, принаймні деякою мірою. Аристократія є радше відкритою за браком політичної сили, здатної закріпити той чи той стан. Загальна ситуація настільки хаотична, що родини й роди зникають у небуття, і виринають нові люди, як, приміром, такий собі Роберт Сильний, убитий 866 р. у сутичці з норманами: це — пращур Капе-тингів, Валуа, Бурбонів. Тенденційна замкненість базується на спадковості та кровних узах і на офіційній позиції. Ця умова передбачає союз дворян проти нових людей за королівської підтримки. Але стратегія королівської влади спрямована на те, аби розмістити у владному апараті свої креатури, унаслідок чого — через певний час — аристократія має бути налаштована проти дворянства. Ситуація стає нестабільною через балансування між самостійною аристократією та дворянством як інструментом королівської влади.

Звернімося ще до одного наслідку процесу — переходу від сільської сеньйорії до сільськогосподарської ренти. На початку XI ст. різко змінилися обставини, які, здавалося б, усталилися за минулі століття: життя буяє, стосунки відновлюються в дедалі ширших масштабах, відроджуються торгівля й міста, розкорчовуються величезні лісові масиви в Європі. Упродовж трьох століть Європа переживає період надзвичайного підйому в мистецтві, думці, економіці, техніці, і можна стверджувати, що це кипіння стало наслідком феодальної квазіанархії, принаймні як умови можливості. Наслідки цього періоду стають вирішальними для сільської сеньйорії. Сеньйоріальні заповідники та майстерні зникають, бо вони вже не рентабельні в економіці, яка повернулася до торгівлі та використовує принцип порівняльних витрат. Сеньйори перетворюються на підприємців, вони теж корчують ліси, будують укріплені містечка та нові міста, прагнуть збільшити свої доходи перед лицем нових витрат. Щоб успішно вести свої справи, їм потрібно залучати й утримувати робочу силу вигідними умовами: головні з них — звільнення з кріпацтва та надання визвольних листів старим і новим селам, які через це перетворюються на комуни та на маленькі самоврядні республіки. Сеньйоріальні права перетворюються на повинності, які сплачуються або грошима, або натурою, але вони сталі, що має заохочувати селян до підвищення продуктивності праці.

У результаті цих процесів зникають майже автаркійні сільські одиниці, а їх місце посідають мільйони сільських господарств, які ведуть селянські сім’ї. Вони можуть бути власниками якихось ділянок, але часто орендують свої господарства у великих землевласників — сільських аристократів чи міських буржуа, стаючи, отож, орендарями або половинщиками. Для майбутнього важливо те, що вони самостійно ведуть свої господарства. Це зовсім маленькі підприємці, охоплені єдиним сильним бажанням — стати власниками свого господарства та розширити його. Мешкають вони скупчено в комуні, парафії чи в селі — поодинокі поселення є винятком, причому зазначені три одиниці мають тенденцію до змішання, хоча так відбувається не завжди й не цілковито. Усі ці процеси ведуть до увічнення аристократичної еліти, що живе зі своєї земельної ренти, і спеціалізується на війні та службі королю, а також до появи, або радше до відновлення, народу вільних селян, які ведуть господарство на власних фермах, самі керують своїми спільними справами, групуючись навколо своєї церкви та свого кюре.

Тепер піднімемося вище й розглянемо ситуацію під політичним кутом зору. Ми спостерігаємо політичну гру з трьома основними дієвцями: князі та владні апарати; самостійна, аристократична еліта й помалу та дедалі більше міська буржуазія; народ селян. У політиці три ділиться на два проти одного. Структура гри дозволяє створювати змінні коаліції, а її склад по-різному спрямовує їх залежно від домінантної загрози. Проти надто сильного князя еліти й народ утворюють альянс, як у Англії. У Франції еліти домінують і нав’язують коаліцію між народом і князем. Рідше й випадковіше траплялося так, що народ видавався загрозливим князеві та еліті. Найвизначнішою подією в цьому плані, яка мала найтривалішу дію, стала Селянська війна в Німеччині з 1525р.

Найвизначнішим результатом еволюції в межах феодалізму й поза ними та результатом, що мав найбільші наслідки, є не-подія: багатополярна нестабільність привела систему гри не до її логічного завершення — імперської монополії, а до олігополярної конфігурації. У всі наступні періоди на трансполітійній сцені одночасно активно діють від п’яти до семи політій. Це королівства, що виникли з феодального роздрібнення, поліси, створені в проміжках, утворення, які стихійно виникли через ці обставини. Вони звуться Англія, Франція, Іспанія, Швейцарія, Австрія, Богемія, папство, Данія, Швеція, Венеція, Флоренція, Неаполь, Баварія, Пруссія і т.д. Згодом до гри допустять Росію й Туреччину, бо вони розташовані поруч. Ця гра виходить на поверхню впродовж Столітньої війни й спричиниться ще до двох віків жахливих воєн, у тому числі так званих релігійних воєн, доки її не буде інституйовано Вестфальськими договорами у 1648 р.

Чому сталося саме так? Це — не чистий випадок, адже неімперіалізація Європи є даною старою, яку нові обставини реактивували з доби в добу. Новизною модерності з другої половини XV ст. стала олігополярність трансполітії, яка складалася з королівств-політій, дедалі краще окреслюваних чимраз жорсткішими кордонами. Цю новизну можна чітко розгледіти в ретроспективі. З іншого боку, те, що кількість політій-дієвців постійно перебувала в потрібних межах, і те, що ніколи не виринула жодна гегемонічна політія, яка була б потужнішою за коаліцію слабших, слід уважати цілковитою випадковістю. Ці факти не були потрібними, передбачуваними й неминучими: вони суто історична випадковість.

Розділ VII. Європейський шлях

Аномалія неімперіалізації та олігополярності — особливість Європи, якщо порівняти її з досконалістю Китайської імперії, політичною неспроможністю Індії, яку компенсував кастовий режим, і хаотичною розсіяністю азійського ареалу. Як перейти від цієї надзвичайної, але надто загальної особливості до особливостей конкретніших, визначених у такий спосіб, аби можна було показати, що вони водночас наслідки аномалії та уможливлення виникнення загальних явищ? Найпростішим і найнадійнішим було б аналізувати імперії в зворотному напрямку, постулюючи «не-імперію» та зважуючи наслідки, які така ситуація мусила мати для політії та трансполітії, політичного режиму, морфології та цивілізації. Наклавши на Європу таку сітку прочитання та інтерпретації, ми виділимо чотири європейські особливості: королівства, монархії, нації, цивілізацію, яка ґрунтується на діалектиці тем і варіацій.

Королівства

Якщо взяти неімперіалізацію та олігополярність як обмеження, то яких наслідків потрібно очікувати для політій і їхніх історичних здобутків? Які факти можна констатувати? Важливу дію могли б справити три наслідки, які ми в змозі виокремити.

Логіка олігополярної гри визначається тим, що зсередини не може виринути жодна гегемонна політія, яка могла б узяти гору над коаліцією невеликим коштом. Ця логіка зобов’язує раціональних гравців удаватися до оборонної стратегії, де головна мета — не виграти, оскільки це неможливо, а не програти. З цього можна зробити два висновки. Щоб не програти, треба битися, бо ніхто цього за вас не робитиме.

Політія не може задовольнитися тільки тим, що вона існує, вона має бути постійно активним дієвцем на трансполітійній сцені. Цей висновок виглядає невинним, але він веде до виявлення трьох обмежень і їхнього менш очевидного та менш невинного впливу. Перше й дуже сильне обмеження полягає в потребі будь-якою ціною зробити з політії колективного дієвця. За своєю природою, дієвець здатний мобілізувати енергію на службу волі, просвітленої розумом. Щоб стати ефективним дієвцем, колективний дієвець має трансформувати велику кількість енергій, воль і розумів у одне ціле. Таке трансформування ґрунтується на організації та інституціях. Його ніколи не можна здобути остаточно, це — нескінченний процес. Наведене обмеження сильне, і воно може не справити свою дію тільки за надто особливих обставин, оскільки воно визначається змаганням між політіями, а в цьому змаганні йдеться про життя чи смерть політії. Гра, в якій ставкою є життя чи смерть, справляє потужний вплив на гравців, змушуючи їх робити все, щоб життя перемогло смерть. Такий вплив має прямі й конкретні наслідки для політичного режиму та соціальної єдності.

Друге обмеження тонкіше, хоча й не менш сильне. Оборонна стратегія радить не програвати, але не програвати що? Те, що ризикує втратити колективний трансполітійний дієвець, це — свобода в грецькому розумінні слова, незалежність, яка ототожнюється з самим статусом політії та з її виразнішою характеристикою — правом війни й миру. Це обмеження має втілюватися в чіткі тенденції для того, щоб досягти тотожності між уявленнями історичних дієвців про політію та її концептуальним визначенням. За своєю концепцією, політія втілюється й матеріалізується в людях і групах, об’єднаних в якусь цілісність. Із самої цієї концепції не випливає, що політія має займати якусь визначену й окреслену територію. З концептуальної точки зору можливо, щоб елементи цілого були розсіяні в просторі та зв’язувалися один з одним та з цілим через об’єднані мережі. Така схема базується на технічних — ефективні й надійні мережі та зв’язки — і на економічних умовах — низька, якщо не нульова, вартість. Оскільки ці дві умови не були виконані до перетворення модерних часів, то виникає непереборне й несвідоме прагнення спроектувати соціальний простір на певний фізичний простір і ототожнити політію з територією. Зважаючи на те, що будь-яка політія не поодинока, і кожна має своїм головним завданням вижити як політія, то кожна з них спонукається до точного позначення території, з якою вона має ототожнитися, та відмежування її стосовно інших. Кордони між політіями відіграють дедалі більшу роль, отримують чимраз точніші, абстрактні та уявні означення й дедалі більше вважаються непорушними. З цього випливає нове джерело ймовірних конфліктів і воєн, пов’язаних із встановлення кордонів і їхнього порушення.

Третє обмеження змушує дієвців дотримуватися трьох виключних стратегічних напрямків. За одним із них, кожна політія повинна зав’язувати з іншими гнучкі й перемінливі союзи, аби ніколи не опинитися в становищі того, хто програв. Союзи мусять здійснювати раціональний розрахунок співвідношення сил і ставити собі виключною задачею досягнення рівноваги цією спільнотою. Взаємні симпатії, культурна близькість, схожість релігійних чи ідеологічних уподобань, навіть узи спорідненості треба виключати з такого розрахунку — не тому, що їх не можна дотримуватися, а через свою трансполітійну неістотність. Другий стратегічний напрямок вимагає від кожної політії означування себе для самої себе, щоб максимально збільшити можливості захисту. Означення може набувати найрізноманітніших аспектів. Це може бути ототожнення з територією, яку легко обороняти, або на яку важко нападати та яку ще важче окупувати та контролювати. Турбота про захист може також виражатися в досить урізноманітненій економіці, щоб унеможливити загрозу блокади. Якщо територія — це архіпелаг чи острів, принципом означення політії може бути зосередження на пануванні над морями, щоб запобігти вторгненню чи облозі, маючи при цьому незначну економічну перевагу в тому, що є можливість відстежувати порівняльні витрати та зосереджуватися на найвигіднішій економічній діяльності. Останній із зазначених стратегічних напрямків полягає в тому, щоб намагатися гарантувати здобутки за допомогою договорів, які сторони мають визнати та дотримуватися. Ця стратегія відображає раціональність олігополярної гри, заснованої на рівновазі та врівноваженні залежно від співвідношення сил, яке невідоме нікому та проявляється тільки через їхнє зіткнення. Кожна політія, основне завданням якої — не програти, справедливо вважає, що баланс, досягнутий у результаті конфронтації, найкращий або найменш поганий для неї. Кожна зацікавлена у визнанні результату рештою і може розраховувати на низьку вартість коаліцій, аби запобігти махінаціям чи покарати тих, хто до них вдається. Звичайно, баланс із часом змінюється, тож, здобуте періодично ставлять під сумнів і в той чи той спосіб переглядають. Із укладанням договорів ми спостерігаємо стихійне вироблення трансполітійного права — дедалі жорсткішого комплексу норм, призначених для мирного розв’язання максимальної кількості конфліктів і для максимального спирання такого розв’язання на справедливість і на те, що вже належить кожній політії.

Вирішивши перетворити на свою пошукову лабораторію європейську історію періоду між кінцем Столітньої війни в другій половині XV ст. і Першою світовою війною, історик має вдосталь експериментального матеріалу, щоб перевірити слушність висновків. Так, наприклад, упродовж цього періоду європейська політична мапа постійно змінювалася й уточнювалася. Створення такої мапи підкріплювалося дедалі глибшим і поширеним переконанням, що політія ототожнюється з територією, яка (бажано) утворює єдине ціле. Це переконання, з огляду на європейську експансію в світі та на її позицію проводиря світової думки, стало своєрідним загальнолюдським чинником. Воно ще легше сприймається саме так тому, що існує природна тенденція плутати політичну територіальність із тваринною. У тварин є власна територія, яку вони захищають: так само діють і політії. Власне, територія виду — це планета, а територія його представників — кімната, будинок, поле, гуртожиток тощо.

Єдиний приклад європейської політії, що зникала фізично, — Польща, яку наприкінці XVIII ст. тричі ділили між собою Пруссія, Росія та Австрія. Цей виняток пояснюється очевидною нездатністю Польщі після середньовіччя діяти як колективний дієвець, а нездатність ця своєю чергою пояснюється тим, що політичні інституції були сформовані в такий спосіб, що утруднювали мобілізацію індивідуальної енергії, волі та розуму, у цьому випадку — аристократичних родів, на службу колективній енергії, волі й розумові.

Один із імовірних експериментів мав би торкнутися місця французького королівства в Європі. Завойоване й зібране докупи впродовж п’яти століть упертою й удачливою династією, воно стало гегемонною політією, або політією з геге-моністськими можливостями. Цьому своєму становищу воно завдячує витісненню Англії з континенту та її замкненню на своєму острові, одвічному паралічу Німеччини в олігополяр-ному становищі, яке зашкоджувало створенню німецьких політії та королівства, і тому, що за своїм розміром, населенням і ресурсами зібрана в політію територія потенційно найпотужніша. Гегемонна позиція Франції домінує в усій модерній і новітній історії європейських трансполітій в її чотирьох взаємозв’язаних фазах. На першій стадії, у XIV і в першій половині XVII ст., вона викликає захисну реакцію під проводом Габсбургів і створення коаліції, що напирає на королівство з усіх боків. Результатом стає — за Франциска І — встановлення зв’язків з Османською імперією та її введення в європейську гру, щоб урівноважити потужність коаліції, а за Ришельє та Людовіка XIV — безперервні зусилля задля того, щоб розірвати оточення чи зробити його нестрашним, убезпечивши Париж від вторгнення. На третій стадії, за часів Революції та Імперії, потенціал потуги переживає під впливом ідеології свій момент пароксизму й стає жертвою ще дужчої коаліції, підсиленої включенням Росії в європейську гру. Два єдині епізоди імперіалізації Європи стали наслідком ідеологічних відхилень, далеких від раціональності, яка в олігополярній грі не радить удаватися до імперських авантюр, позаяк вони не можуть завершитися успішно й повинні так чи так погано скінчитися. Четверта й остання фаза французької гегемонії характеризується її відходом у тінь через кілька зривів у ХІХ ст. і XX ст. з огляду на запізніле виправлення німецької аномалії та передчасний демографічний спад і певну стриманість щодо входження до процесу модернізації.

Європейська аномалія позначається також і на відносинах війни і миру. Вони перетворюються на дві протилежні ситуації: політії перебувають в одному з двох можливих станів одні до одних — без переходів або проміжних позицій. Такий різкий перехід від миру до війни і від війни до миру, немовби під дією перемикача, не є само собою зрозумілим. Він притаманний олігополярній грі, заснованій на захисній теорії встановлення та відновлення балансу. Коли дієвців дуже багато, війна стає вічною. За наявності двох дієвців мир буде войовничим, адже кожна політія остерігається другої та чекає на першу-ліпшу нагоду, щоб позбутися її, і в той же час кожна намагається здобувати собі переваги всіма невоєнними засобами та підривати переваги іншої. У цих двох транс-політійних ситуаціях війна — домінантний полюс, а мир — або нестійке призупинення війни, або ж якийсь замінник, що користується менш прямими засобами. Імперія створює зворотну ситуацію, коли мир стає домінантним полюсом: війна відкидається на периферію, де стає епізодичною, якщо тільки не виникне в центрі у формі громадянської війни з усією її природною дикістю.

Історію воєн в Європі слід поділити на три великі фази, які одразу стають чітко видимими в межах запропонованого концептуального підходу. Перша — це феодалізм. Позначений надзвичайною політичною фрагментацією, цей період стихійно створює гру з численними дієвцями. Війна в ньому вічна й повинна вважатися дикою. «Дикою» означає не те, що в ній необмежено проявляється людська дикість, а те, що війна може спалахнути будь-де і будь-коли, що вона може йти найменш передбачуваним чином, не підпорядковується жодному визначеному правилу та може набувати будь-яких форм. Через таку свою пластичність вона може бути схожою на дуель чи турнір, а може набрати різні форми. Цю другу крайність ілюструє Хрестовий похід проти альбігойців, а також битви між претендентами на вищі позиції ілюструють першу. Така, наприклад, вирішальна битва, як битва при Бувіні[20], якою завершилася фаза виникнення французького королівства та розпочалася фаза його експансії, призвела лише до мізерних людських утрат. Справа не в тому, що тоді були м’які й співчутливі звичаї, а в тому, що битва розглядалася як суд Божий, і остаточним її розв’язанням мала бути смерть, взяття у полон чи втеча вожака одного з двох таборів.