Розділ «III. Модерна історія»

Ця структура має щось невмируще, навіть якщо вона розвиватиметься максимально довгий час, у масштабі тисячоліть. Великі аристократи не залишаються бездіяльними, а весь час конкурують між собою — то, щоб підвищити свій стан, а то, щоб не дати його понизити. Щоб виграти чи не програти в цій грі, з якої жоден не може вийти під страхом опинитися в соціальному небутті, кожному конче потрібна підтримка дрібних аристократів, а ті, своєю чергою, не можуть утримуватися від створення коаліцій для збереження своєї автономії та свого соціального існування. З усіх цих умов виникають коаліції, які змінюються на всіх рівнях так, що неможливо, аби колись з’явився верховний вождь. Ця схема постійно зазнає перебудови на рівні своїх складових, проте сама вона залишається сталою через непереборне й непереможне прагнення до рівноваги. Така еволюційна стабільність повторюється в усіх просторових варіантах, від регіонального чи провінційного ареалу аж до всього культурного ареалу. «Великі» й «дрібні» аристократи можуть мати найконтрастніший конкретний вигляд, від князька й феодала до царя. Стабільність системи гри на всіх щаблях означає, що в ній завжди поєднується контрольоване об’єднання діючих коаліцій і відсутність навіть контрольованого об’єднання самої системи під єдиною політичною владою. У масштабах Європи це обмеження означає, що найвищим можливим ступенем політичної інтеграції був ступінь незалежних політій у єдиній трансполітії. Подрібнена пірамідальна структура унеможливлювала остаточну імперіалізацію, так само як і будь-яку абсолютизацію політичної влади. Така неможливість була притаманна всім епохам і всім масштабам політичних об’єднань у Європі від середини III тисячоліття і аж до індоєвропеїзації.

Проте нам можуть зауважити, що ці якості політичної поміркованості, вироблені індоєвропейською соціальною структурою, не зустрічаються ні в Центральній Азії, ні в Анатолії, ні в Месопотамії, ні в Ірані, ні в Індії, хоча індоєвропейці розселювалися й тут. Це зауваження можна спростувати, якщо ввести додаткове міркування, що саме з огляду на еволюційне відставання Європи індоєвропейська структура й динаміка не мали жодних причин мінятися. Вони стихійно й без зусиль увійшли до племінної європейської структури, яка була ще близькою до неоліту, тоді як у всіх інших місцях індоєвропейці зіштовхнулися з зовсім іншими ситуаціями, до яких їм довелося пристосовуватися та які привели їх до зовсім нових для них кінцевих розв’язань. У Греції вони вочевидь знайшли вже наявну будову полісів і вписалися в неї, тоді як в Анатолії, Месопотамії та Ірані вони завойовували князівства, царства та імперії в стадії зародження, вскочили в потяг історії на ходу й не змінювали напрямок його руху. З іншого боку, індоєвропейську модель у Європі міг би знищити ззовні якийсь загарбник. Сталося, однак, так, що така катастрофа ніколи не відбулася. Араби, монголи, турки, росіяни мало не спровокували її, але урешті-решт їм у цьому не поталанило.

Другий ендогенний структурний чинник — як вінець попереднього — виміряти буде складніше. Назвімо його чинником культурного видоутворення. Морфологічна й соціальна структура ґрунтується на міцності локальних — аристократичний рід і його вірні селяни — і регіональних — домінантний аристократичний рід і об’єднані з ним аристократичні роди — пірамід. Зверху коаліції або не існують, або створюються за обставинами, тож, реалії влади, багатства й авторитету знаходяться в основі структури. Міцне місцеве коріння, поєднане з цілковито осілим способом життя, надає особливого значення культурним ареалам малого розміру, що дедалі слабше інтегруються в ареали зростаючого розміру. Найщіль-нішою і найінтенсивнішою культурною реалією є «край» — цілісність із радіусом двадцять п’ять — тридцять кілометрів. На протилежному боці найкрихкіша й найменш помітна реалія — це сама Європа, яка більше скидається на спільний осередок можливих тем, причому і сам цей осередок уявний. Між цими двома крайностями лежать більш змінні реалії, залежно від узятих критеріїв. Так, наприклад, мовний критерій дає великий розподіл на еллінів, італійців, іллірійців, кельтів, германців, скандинавів, балтійців, слов’ян.

Місцезнаходження та регіоналізація, які увічнюються з покоління в покоління, сприяють вираженому виокремленню ідентичностей, що не заохочує до імперського об’єднання. Очевидно, цей висновок можна було б краще оцінити, якби — у разі створення європейської імперії — пощастило виявити ті засоби, які вона б мобілізувала, аби контролювати відцентрові можливості дуже сильно виражених культурних ідентичностей. Нинішнє становище Європи, політичному об’єднанню якої перешкоджає пережита гострота окремих ідентичностей європейців, дає змогу, можливо, виміряти здатність культурної диференціації безкінечно блокувати імперіалізацію. Хай там як, але індоєвропейська Європа протягом понад трьох тисяч років, починаючи з середини III тисячоліття, постає як хвиляста мозаїка народів, згуртованість і здатність до мобілізації яких то більше, що вони менші й локальніші, і навпаки. Це обмеження грає на користь інтроверсії і на шкоду екстраверсії, через що індоєвропейські воїни в Європі стають скоріше грабіжниками, ніж завойовниками, бо їм не вистачає можливостей, аби контролювати завоювання великих розмірів.

Увагу привертають також кон’юнктурні чинники. Розгляньмо два з них. Останнє заледеніння закінчується приблизно дванадцять тисяч років тому. Льодовики відступають поступово, і поступово ж таки поліпшуються кліматичні умови з точки зору переходу від полювання до виробництва харчів. Ця обставина пояснює той факт, що просування здійснюється залежно від широти, а неолітизація розтягується на чоти-ри-п’ять тисячоліть між Середземномор’ям, яке вступило в цей процес з середини VII тисячоліття, і Скандинавією, де найдавніша з відомих на цей день пам’ятка рільництва датується серединою III тисячоліття в Західній Зеландії в Данії. Таке хронологічне розсіяння має сприяти розбіжності долі народів і перешкоджати тому, аби шлях усіх народів став спільним. З іншого боку, густі ліси, які збереглися на міжріччях через поступовий характер викорчування та переважне використання долин, серйозна перешкода для сполучення суходолом взагалі й для пересування кавалерії зокрема, а це не сприяє великим завойовницьким справам.

Другим кон’юнктурний чинник — культурний. Ареал Передньої Азії розпочинає свою стадію неолітизації набагато раніше, з IX тисячоліття, з тих самих кліматичних причин, але в цьому випадку з огляду на віддаленість льодовиків вони виражаються в зростаючому розмаїтті харчових ресурсів у дедалі меншому радіусі й спонукають мисливців до осілого способу життя. Це випередження дозволяє Передній Азії зберігати постійну перевагу в часі над Європою в плані еволюції, морфології, політики, економіки, демографії, релігії. А перевага в часі, своєю чергою, сприяє тому, що на південному сході Європи відбуваються цікаві речі, наслідком чого стає загальне перенесення культурного градієнта та центру ваги до Східного Середземномор’я.

Як структурні, так і кон’юнктурні чинники підсилюють один одного в напрямку, протилежному тому, якого вимагало б імперське об’єднання. Географічні відцентрові сили використовуються регіоналізацією та перенесенням центру ваги. У перенесенні мобілізована соціальна енергія орієнтується на Східне Середземномор’я; при цьому енергія розсіюється за межі Європи чи принаймні не шукає собі цілей усередині континенту. Середземноморський напрямок ігнорує південний захід континенту, де вода дозволила б знизити вартість сполучення і могла б сприяти утворенню центру ущільнення. Як наслідок, у другій половині I тисячоліття до н.е. не існує якоїсь європейської історії, а є велика кількість історій примітивного типу, погано документованих і без видимих основних напрямків. Маємо повний контраст зі становищем і еволюцією Китаю. Тут хода до імперії має в собі щось природне й фатальне; в Європі вона аж ніяк не стоїть на порядку денному.

Винятковий приклад Греції

Чому греки не стали для Європи тим, чим арійці стали для Індії? Слушності цьому запитанню надає неминуче порівняння, адже Александр (356-323 до н.е.) і Ашока (роки правління: 268-232 до н.е.) майже сучасники, а греки таки завоювали імперію, хоча й у Передній Азії, а не в Європі. З іншого боку, історія Греції має реальне та подекуди вирішальне значення для історії Європи, а не для історії Азії. Грецька «пригода» — одна з європейських перипетій загальної історії. Подвійний характер становища Греції створює певний парадокс. З одного боку, Греція є межею азійського ареалу. Від неї залежить уся дипломатично-політична ситуація, а отже, і всі трансполітійні процеси. Доводиться визнати, що Греція — частина азійської історії. З іншого боку, вона культурно не інтегрована до цього ареалу. Вона залишається для нього чимось стороннім, хоча й багато отримує від нього. Це не якесь оригінальне лице Передньої Азії на кшталт фінікійського, а оригінальний перетворювач даних Сходу. Відповідно не можна не зробити висновок, що Греція не є частиною азійської історії.

Цей парадокс проявляється ще краще, якщо уявити два можливі варіанти розвитку. Греція могла відвернутися від Передньої Азії, щоб зосередитися на самій собі та на своєму племінному житті. Такий вибір зробили для себе македонські греки. Цей уявний вибір не виключав Філіпа та Александра, які могли б захопити Перську імперію, якби не необхідність пройти через Грецію полісів. Отже, сталося б завоювання імперії племенами варварів, на кшталт того, як периферійні племена завойовували кілька разів Китайську імперію. Грецію могла б також повністю поглинути Передня Азія, якби перси доклали трішки більше енергійності та рішучості в греко-перських війнах. Вони могли б здобути остаточну перемогу та, поза сумнівом, позбавити Грецію будь-якої значимості для європейської історії, а можливо, і для історії Азії.

Оригінальність парадоксу підкреслює порівняння з двома аналогічними прикладами. Японія — активний елемент китайського культурного ареалу, в який вона повністю інтегрована. Але розташування архіпелагу дозволило їй зберегти політичну незалежність. Завоювання вести важко чи навіть неможливо в тому і в зворотному напрямках, і вони зовсім не стоять на порядку денному, оскільки вся спільнота мало схожа на активну трансполітію. Можна констатувати культурну інтеграцію та трансполітійну незалежність. Англія — активний елемент європейського культурного ареалу і водночас постійний дієвець європейської трансполітії, тож, вона знаходиться в стані культурної й трансполітійної інтеграції. Греція відрізняється від Японії тим, що знаходиться набагато далі від Передньої Азії в культурному відношенні й набагато ближче до неї в трансполітійному, а від Англії — тим, що в культурному і трансполітійному плані вона знаходиться набагато чіткіше за межами і європейського, і азійського ареалів.

Можна розв’язати парадокс, якщо розглянути грецький етап європейської історії під двома кутами зору: азійської орієнтації та культурного винятку. Азійська орієнтація, очевидно, первинна дана. Елліни є відгалуженням тих індоєвропейців, які оселяються в усій Європі в III тисячолітті. Вони належать до анатолійської гілки експансії, яку слід розглядати не як єдине й масове переміщення, а як низку проникнень, навал, походів уздовж узбережжя та від одного острова до іншого, за якими йшла поступова окупація внутрішніх земель. Прихід до Греції в археологічному сенсі пояснюється різким розривом, про який свідчать пожежі, спустошення, втеча на більш-менш тривалий час із поселень і різкі зміни в гончарній справі. Розрив найяскравіше проглядає близько 2000 р. до н.е., що вказує на більш масований наплив.

Для цього відгалуження анатолійської гілки край, який воно займає, виглядає як цілковито глухий кут, з якого для нього є тільки два виходи. Або новоприбулі міцно влаштовуються в регіоні, який їм запропонувала доля, і продовжують жити племенами й громадами аристократів і селян, як це робили індоєвропейці та асимільовані народи майже всюди в Європі. У такому разі їхнє майбутнє стає рішуче й остаточно європейським, і тоді є всі підстави вважати, що в європейській історії ніколи б не було грецького етапу. Або ж вони використовують своє морське положення, щоб здійснювати походи, гуляти морем і перетворитися на піратів. Цей вибір неминуче повертає їх обличчям до Східного Середземномор’я та Передньої Азії, бо щось узяти можна саме тут. Цей вихід є провісником варіанта, на який за три тисячі років пристануть вікінги, коли вони підуть зі своїх місць грабувати узбережжя та річкові долини Європи, тому що можуть туди дістатися і там є чим поживитися.

Греки обрали другий варіант і зберігали азійську орієнтацію від однієї епохи до іншої протягом близько сімнадцяти віків. У мікенський період, що триває з 1600-х по 1200-ті рр. до н.е., вони поділені на три спільноти. На півночі — в Епірі, Македонії та в Фессалії — існують немікенська Греція і такі ж самі європейці, як і всі решта. Мікенська культура охоплює південь, Беотію, Фокіду, Аттику, Арголіду, Лаконіку, Мессенію. На півдні зберігаються також і немікенські зони — в Еліді, Ахайі та Акарнанії. Мікенці розкидають свої поліси в Іонії, на південних берегах Чорного моря, на Іллірійському узбережжі та на Кіпрі. Це все — воїни, грабіжники й пірати, що живуть, паразитуючи на Середньому Сході, на хетах, ка-ситах, єгиптянах. Близько початку 1200-х рр. до н.е. відбувається різкий занепад мікенської цивілізації з іще невідомих причин. Найпростіше пояснення, за яким відповідальність за катастрофу лягає на нових прибульців — дорійців, археологія не підтверджує. За цим настають чотири «темні століття», позначені демографічним спадом і звуженням зайнятих територій, щодо яких археологія залишається майже німою.

Пробудження Греції відбувається в архаїчну епоху — з VIII по VI ст. Воно виражається в активній колонізації, виключно через заселення. Демографічний вибух зменшує кількість вільних земель. Право старшинства змушує молодших дітей шукати собі долі в інших місцях. Загроза потрапити в рабство за борги спонукає до втечі. Правопорушники і злочинці можуть почати життя з початку. Кандидатів на розсіяння не бракує. Вони діють за загальною схемою. Якась група мешканців вирішує виїхати. Вона звертається до дельфійського оракула, призначає собі вождя — «ойкіста» і бере з собою частку священного вогню. Після цього вони вирушають на пошуки гідного місця. Коли місце знайдене, там зводять укріплення, землі ділять між собою і створюють політичні органи. Переважними напрямками міграції є північні береги Середземного моря з більш вираженою концентрацією на Понті Евксинському й у Південній Італії, включно з Сицилією. Південні й західні береги вже зайняли фінікійці та карфагеняни. Слід зазначити також і деякі винятки: греки осідають в Наукратісі в Єгипті й головно в Кірені. На Сицилії вони мешкають поруч із карфагенянами, що призводить до конфліктів.

Грецький світ — це Греція в центрі, але тільки її найпівденніша частина, Іонія на сході та Велика Греція на заході. Загалом — щось зовсім малесеньке й виключно середземноморське, зорієнтоване на ареал Передньої Азії. У класичну епоху — з VI по IV ст. — контактів з Європою майже немає, за винятком хіба що скіфів, але вони ледь торкаються Європи. Активні й постійні культурні контакти підтримуються з Азією, до якої входить і Єгипет. Головні політичні контакти зав’язуються з Перською імперією хоча б тому, що до неї приєднані поліси Іонії. Вони погано інтегровані в імперію і погано в ній почуваються, а це спричиняє заворушення та заходи з їхнього придушення з боку влади Ахеменідів. Один із таких заходів на початку V ст. призводить до мобілізації полісів Греції й далі до двох воєн у 490-м та в 480-479 рр. до н.е., в яких перемогу здобули греки не стільки завдяки реальній військовій перевазі, скільки через певну байдужу недбалість персів.

Європейська історія Греції (її візантійська історія стосується Передньої Азії) завершується македонською експансією між 357-м і 323 р. до н.е. Македонія входить до складу племінної Греції півночі, яка протягом цих півтори тисячі років залишалася майже повністю в тіні та невідомості. Це — край порослих лісами гір і невеличких родючих низин, відрізаних від моря ланцюжком афінських колоній на узбережжі. Македонська еліта і, зокрема, царський рід Аргеадів еллінізована в тому сенсі, що вона має доступ до культури, створеної Грецією полісів, хоча сама Греція тримає їх за варварів, які цілком випадково говорять грецькою. Невідомо, коли Македонія спромоглася вийти з племінної будови й перетворитися на об’єднане царство. Можливо, цю зміну здійснив сам Філіп ІІ. Ще в юному віці його вивезли як заручника до Фів, де він здобув повне грецьке виховання й освіту. Коли він прийшов до влади в об’єднаній Македонії, уже здатній мобілізувати всі свої ресурси, він, як видається, замислив план, що складався з чітких етапів: еллінізувати Македонію та зробити з неї міцну базу; нав’язати верховенство Македонії балканським народам; завоювати Грецію полісів і ввести її до складу царства; організувати вирішальний похід проти персів у Азії. Його вбили в 336 р. до н.е. невдовзі по завершенні третього етапу вирішальною перемогою при Хероні над полісами в 338 р. до н.е., коли в розпалі була підготовка до четвертого етапу. За якихось дванадцять років, з 336-го по 322 р. до н.е., четвертий етап довів до кінця його син Александр. Передчасна смерть завадила йому перейти до п’ятого етапу — завоювання західної частини Середземномор’я.

Імперія Александра — це типовий приклад завоювання вже створеної імперії зовнішньою силою, яка спромоглася знищити центр ваги ворога, у цьому випадку перського війська: їй залишається тільки зайняти імперський центр, який став вільним. Зміна династії привела, незважаючи на розпад імперії одразу по смерті Александра, до активної еллінізації азійського ареалу через заснування поселень і масової міграції греків на Схід на кшталт того, як свого часу іспанці вирушать із метою розбагатіти до Америки. Сама Греція, яка втрачає своє населення через міграцію, занепадає і стає жертвою міжусобних воєн. Включена до царства, яке буде утворене з Македонії, вона стане врешті-решт римською провінцією Ахайєю в 146 р. до н.е.

Загалом, історія Греції виключно середземноморська й азійська і дуже мало чи зовсім не європейська, навіть не бал-канська й не степова.

І проте в жодному з визначних моментів і в жодному відношенні Греція не азійська країна, хоча вона й підтримувала постійні контакти з Азією і не припиняла переймати культурні цінності з Азії. Цей контраст підкреслює відмінний характер історії Греції в тому, що вона була високо ефективним і самобутнім «культурним перетворювачем». Знову ж таки повчальними стають паралелі з Англією та Японією. Ці країни цілком інтегровані в свої культурні ареали й при цьому розвивають свої самобутні риси, більш виражені в Японії, ніж у Англії. Вони теж дієві перетворювачі, хоча й мало оригінальні в тому сенсі, що всі теми, які розвиваються в Англії, чітко та ясно є варіаціями на європейські теми. В Японії акліматизація та трансформування китайського видаються посиленішими й відбивають помітнішу самобутність. Якщо спробувати, наскільки це можливо, пояснити винятковий приклад Греції, не можна виходити з результату та з культурного вираження — філософії, трагедії, ораторського мистецтва, раціональної історіографії, геометрії тощо, оскільки вони є частиною визначення об’єкта, слушного пояснення якого ми шукаємо. Потрібно придивитися до перетворювача та розібратися, в якому напрямку він перетворює і чому.